Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 22 квітня 2019 року
Тексти > Жанри > Стаття

Гетьманські столиці України :

Глухів

Переглядів: 19498
Додано: 13.03.2009 Додав: greta  текстів: 95
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Джерело: Гетьманські столиці України,
Віктор ВЕЧЕРСЬКИЙ
ГЕТЬМАНСЬКІ СТОЛИЦІ УКРАЇНИ

Розділ 6
ГЛУХІВ – ОСТАННЯ СТОЛИЦЯ ГЕТЬМАНЩИНИ

На відміну від Чигирина та Батурина, де від гетьманської доби й справді мало що лишилося, столичний Глухів, у цілому, непогано зберігся. У центрі його – Радний майдан, де обирали трьох останніх гетьманів України, посеред майдану – головна громадська споруда тогочасної України – Миколаївська церква. Частково збереглася міська фортеця з мурованою Київською брамою. Місце гетьманської резиденції відзначає велична Трьох-Анастасіївська церква, рівної якій немає в усій Україні. З Глуховом пов'язані не тільки державницькі змагання останнього етапу Гетьманщини, а й українське відродження другої половини XIX – початку XX століть, представлене іменами Георгія Нарбута, Федора Уманця, Дмитра і Петра Дорошенків, Олександра Довженка, Федора Ернста, Миколи Василенка, родиною українських промисловців і меценатів Терещенків... У місті збереглося чимало історичних будівель, освячених іменами видатних українців.
Протягом останніх 15 років автор цієї книги намагається розбити усталений стереотип про історико-культурну маловартісність Глухова, об'єктивно поцінувати його культурну спадщину як потенціал майбутнього розвитку, показати видатне значення цього міста в українській історії, запропонувати стратегію охорони й відродження культурної спадщини гетьманської столиці. Без відродження одного з ключових історичних міст України культурна самоідентифікація нації лишатиметься вельми проблематичною.

ПЕРЕДІСТОРІЯ

Глухів лежить на річці Есмані, що ділить його на дві половини. Підвищене лівобережне плато розчленоване ярами. У цих ярах протікали струмки, які нині пересохли. У межах теперішнього середмістя виділяються дві ділянки дуже характерного рельєфу: перша з них – це пологий виступ плато в районі Київської брами, біля перетину вулиць Валової і Києво-Московської; другий – пагорб при впадінні струмка Починок, який ще називали Нетечею або Малотечею, в Есмань. Такі місця стародавні містобудівники часто обирали для розташування укріплених осередків міст – дитинців.
Низька заболочена заплава Есмані має ширину близько півкілометра. В повінь її надовго заливала вода, річка періодично змінювала річище, утворюючи старики, озера, острови. Таким чином, правобережжя було місцевістю, несприятливою для поселення, а тим паче для оборони.
Проводити археологічні дослідження в Глухові, як і в багатьох інших сучасних містах з давньою історією, дуже складно: середмістя нині щільно забудоване. Майже така ж щільна капітальна забудова була тут і в XVIII-ХІХ століттях. Тому навіть на вільних від сучасних будівель ділянках не завжди вдається відшукати давньоруські старожитності: трапляються мури різних часів, будівельне сміття, господарські ями, підмурки, підвали, льохи. Археологи з 1990-х років наполегливо шукають слідів давнього Глухова. Iнформацiя, зiбрана ними, дозволяє зробити певнi висновки. По-перше, ствердити, що давньоруський Глухiв, згаданий у літописах, ототожнюється з однойменним сучасним мiстом, а точнiше – з його iсторичним центром. По-друге, археологи дійшли висновку, що поселення на території сучасного Глухова виникло на початку нової ери, розвивалося в наступні століття, а згодом на його основі сформувалося місто Княжої доби. По-третє вони зробили припущення про дводiльнiсть стародавнього Глухова, який складався з укріпленого дитинця на пагорбі над річкою і посаду, що прилягав зі сходу. Протягом ХІІ-ХІІІ століть це місто розвивалося в межах сучасного історичного центру, виходячи також на найближчі околиці. Більше того, протягом 1999-2005 років глухівські археологи (Юрій Коваленко, Валерій Бєлашов) зробили справді сенсаційне відкриття, яке може перевернути всі наші дотеперішні уявлення про давньоруський Глухів: у різних місцях на території історичного середмістя виявлено фрагменти, уламки та скупчення уламків давньоруської цегли-плінфи, у тому числі зі зразками типового для будівництва Київської Русі рожевого цем'янкового розчину. Це – незаперечне свідчення існування в Глухові якоїсь мурованої будівлі Княжої доби, скоріш за все – церкви.
Перша літописна згадка про Глухів датується 1152 роком. Після того Глухiв ще двiчi згадується в давнiх лiтописах. Аналiз цих звiсток дає пiдстави твердити, що мiсто, по-перше, входило до Новгород-Сiверського князiвства Чернiгiвської землi, а по-друге – не було зруйноване монголо-татарами 1239 року. Давнiй Глухiв загинув значно пiзнiше, 1352 року, коли в Сiверщину iз Захiдної Європи була занесена чума. Тодi "в Глуховi жоден чоловiк не остався, всi iзомроша", як свiдчить лiтопис. Останнiй глухiвський князь переселився в належний йому Новосиль, а Глухiв зник з арени історії на 280 рокiв.


''МІСТЕЧКО НОВИЙ ОСТРОГ''

Відродження Глухова пов'язане з геополітичкою ситуацією, що виникла після Деулінського перемир'я 1618 року, а особливо – після Поляновського ''вічного миру'' 1634 року. Тоді східна частина Сіверщини стала польсько-московським пограниччям, де уряд Речі Посполитої засновував нові міста (Конотоп, Кролевець) і відроджував запустілі. Глухів під назвою ''містечко Новий Острог'' відновив ''на стародревньому городищі'' староста Новгород-Сіверський Олександр Пісочинський близько 1635 року. Він був одним із найбільших магнатів Лівобережної України, володіючи більшою частиною Стародубщини, Новгород-Сіверщиною і Глухівщиною. Власник, як і уряд Речі Посполитої, різними пільгами намагався залучити населення на спустілі терени. Глухівщину заселяли вихідці з Поділля. Новий Острог або Глухів став центром округу Новгород-Сіверського повіту Чернігівського воєводства. Місто отримало самоврядування за Маґдебурзьким правом. Як показують карти французького військового інженера Гійома – Левассера де Боплана, в ті часи Глухів займав тільки лівий берег річки Есмані. На правому березі річки позначено історичне передмістя Веригин (тепер – один з районів міста) ще як цілком самостійне поселення.
З початків Хмельниччини Глухів став сотенним містом Ніжинського козацького полку. Сотником у липні 1648 року був обраний Юрій Годун. Після Переяславського договору 1654 року глухівського сотника в Ніжині ''к вере приведено под государеву цареву и великого князя Алексея Михайловича всея Руссии высокую руку''. Разом із ним присягу склали 630 чоловік. При цьому враховувалося лише доросле самостійне населення, без жінок, дітей, наймитів і слуг. Тож загальна кількість населення Глухова тоді становила близько 5000 чоловік. Зазначимо принагідно, що та ж ''Роспись перечневая'' фіксує, що Полтава, Батурин, Конотоп, Бахмач, Новгород-Сіверський мали більше населення, ніж Глухів. Зате Глухів був дуже потужною стратегічною фортецею. Згідно з описом 1654 року Глухів мав замок та укріплений двір Пісочинського. На схід від них, на плато, лежала слобода, захищена від поля ровом. Така складна тридільна система укріплень забезпечувала неприступність Глухова, що й засвідчила безуспішна облога міста польським військом взимку 1663 року.
Восени того року 90-тисячна польська армія на чолі з самим королем Яном-Казимиром вдерлася на Лівобережжя, захопила Сосницю, Кролевець і Короп, а потім ''пішла под Глухов, місто пограничноє, которіє жадною мірою не хотіли ся здати'' – як пише Самовидець. Літописець Самійло Величко вважав, що цю експедицію поляки здійснили за намовою правобережного гетьмана Павла Тетері.
На чолі оборонців Глухова стояв полковник Василь Дворецький, котрий затримався тут проїздом із Москви. Окрім козацької залоги, яка складалася з 4000 козаків Чернігівського, Ніжинського й Стародубського полків під командою генерального судді Павла Животовського, в Глухові оборонявся ще й невеликий московський гарнізон під проводом Лопухіна. Захисники міста спалили передмістя і закрилися в замку. Королівське військо, обсипавши місто шанцями, почало бити по ньому з гармат і кидати бомби. Автор ''Історії Русів'' вважає, що за час облоги по Глухову було випущено до ста тисяч бомб і гранат. Оскільки артилерійський обстріл не міг нічого вдіяти проти потужних земляних укріплень, король Ян-Казимир наказав чинити в кількох місцях підкопи, в які поляки закладали бочки пороху і, підриваючи їх, пробували зробити проломи в обороні. Але й це не допомогло. Нападники за короткий час втратили понад тисячу вояків. Через п'ять тижнів поляки змушені були зняти облогу, бо під Глухів прибув гетьман Іван Брюховецький з козаками. Українське військо перше заатакувало супротивника, вирубавши впень кілька польських хоругов і ледве не захопивши королівський табір, чим примусило шляхту думати про втечу. Друга битва не дала перемоги жодній зі сторін. І тільки за третім разом, коли в Глухові заграли дзвони, скликаючи православних на молитву, Брюховецький так ударив на поляків, що примусив їх до втечі. При цьому вони лишили в таборі гармати й обоз. Козацький літописець Самійло Величко вважав, що під Глуховом ''можна приписати Брюховецькому більший успіх над поляками, між його мав Богдан Хмельницький'', бо Хмельницькому жодного разу не вдавалося розгромити польського війська під проводом самого короля, та ще й без татарської підмоги.
У цілому, середина XVII століття в історії Глухова, як і всієї України, була дуже напруженою і неспокійною. У травні 1658 року в Глухові сталося інспіроване московськими агентами заворушення проти гетьмана Івана Виговського. Після Гадяцького договору, укладеного Виговським із Річчю Посполитою, глухівці стали на бік гетьмана. Тож коли 1659 року московський воєвода князь Куракін послав своїх стрільців ''приводить глуховских всяких жителей к вере'', козаки й міщани схопили їх і, пограбувавши, одних перебили, інших відправили до гетьмана.
Через 10 років Глухів іще раз став осередком протимосковського чину. На початку 1668 року гетьман Іван Брюховецький зібрав у Глухові козацьку раду, на якій було ухвалено розірвати стосунки з Москвою і шукати порозуміння з Туреччиною. Причиною цього стала зрадницька політика Москви, яка за Андрусівським перемир'ям 1667 року віддала Польщі всю Правобережну Україну. В березні 1668 року в Глухові вибухнуло протимосковське повстання. Тоді ж у більшості міст Лівобережжя населення перебило ненависних воєвод і московських стрільців. Глухівському воєводі Мирону Кологривову зберегли життя, відправивши його до Криму в подарунок татарам, а ''государева доброхота'' глухівського протопопа Івана Шматковського ув'язнили.
Проте політичні авантюри гетьмана Брюховецького, про які йшлося в попередніх розділах, скінчилися його загибеллю. Наслідком всіх цих подій стала наступна Глухівська рада. 1669 року, за словами Самовидця, ''знову рада була в Глухові, на которой князь Ромодановскій бил і статті новіє постановили. И от того часу юже воєводам приказано, жеби ні во що не втручалися" ((1) Примітки див. наприкінці публікації). На цій же раді було підтверджено вибір нового гетьмана – Дем'яна Многогрішного.
У 70-х роках ХVІІ століття в лівобережній Гетьманщині настало відносне замирення, що дуже сприяло економічному розвиткові. Глухів швидко став значним торговельним і ремісничим центром, найбагатшим сотенним містом Ніжинського полку. Він був найбільшим лівобережним центром людвисарства (людвисарство – галузь ливарництва, пов'язана з відливання з міді та її сплавів дзвонів, гармат, казанів, зброї, церковного начиння тощо): тут відливали гармати для війська, дзвони, виробляли казани, литаври, мідний посуд, було розвинене інше ливарне виробництво. Донині збереглися гармати, відлиті глухівськими майстрами Йосипом і Карпом Балашевичами. Одна з них експонується в Російському військово-морському музеї, а друга – в Ермітажі (обидві – у Санкт-Петербурзі). Там же, в Петербурзі, в Артилерійському музеї зберігається пищаль Карпа Балашевича 1697 року, а в Московському Кремлі є його гармата. Три гармати з Глухова є в Чернігові, а одна з глухівських гармат потрапила навіть до Варшави. Глухів разом із Ромнами, Коропом і Кролевцем був місцем постійної дислокації ''військової армати'' – козацької артилерії. Тут також розвивалося виробництво селітри, і пороху.
Яким же чином i коли доволi ефективна тридiльна фортифiкацiйна структура Глухова, описана на попередніх сторінках, перетворилася на ту, яку ми знаємо за планами міста XVIII століття? Адже на них бачимо величезну, периметром понад 2,3 кілометра загальномiську фортецю характерної конфiгурацiї, що охоплює плато над річкою Есмань.
Вiдповiдь дає "Чернiгiвський лiтопис", який пiд 1685 роком сповіщає: "Того ж року в Глуховi старий замок згорiл августа 13". Ось пiсля того й спорудили єдину загальномiську лiнiю укрiплень змішаної баштово-бастіонної системи, що складалася з земляного валу, сухого рову i 12 бастiонiв нерегулярних обрисiв. При цьому вали й рови давнiших лiнiй укрiплень, якi потрапили всередину нової фортецi, розрівняли.
Нова фортеця мала п'ять дерев'яних брам: Київську з захiдного боку, Московську – зi схiдного, Бiлополiвську – з пiвночi, Путивльську – з пiвдня та безiменну поблизу Михайлiвської церкви. Отже, саме в останній чверті XVII століття у Глухові шляхом об'єднання кiлькох укрiплених осередкiв утворилася єдина загальномiська фортеця – одна з найбільших у тодішній Україні
Найдавніший з відомих нам храмів Глухова вперше згадується 1654 року. Це дерев'яна Михайлівська церква, яка стояла в замку. 1657 року почали будувати дерев'яну Троїцьку церкву, яку 1664 року ще не було завершено. А перша мурована споруда Глухова з'явилася стараннями гетьмана Івана Самойловича: його коштом 1686 року в дівочому монастирі розпочато будівництво Успенського собору. Він споруджувався над братською могилою московських стрільців, забитих глухівськими козаками під час протимосковської акції гетьмана Івана Виговського 1659 року. Після падіння Самойловича 1687 року новий гетьман Іван Мазепа надав 10 тисяч золотих на завершення будівництва.
Сам монастир заснувала 1670 року вдова Марка Кимбари Агафія Юхимівна, в чернецтві Афанасія. Спершу монастир було освячено як Спасо-Преображенський, згодом він став Успенським. Він мав, окрім суто церквного, це й важливе оборонне значення, оскільки будувався на місці колишнього укріпленого двору пана Пісочинського. З кінця ХVII сторіччя він перетворюється на внутрішню міську цитадель, яка мала не тільки земляний оборонний вал, а й дерев'яні стіни з фортечними баштами. На початку ХVIII сторіччя монастир оточили потужним цегляним муром із наріжними круглими баштами та надбрамною оборонною дзвіницею. Цей ансамбль став головною домінантою в панорамі Глухова з боку річки Есмані. Центром композиції був хрещатий п'ятидільний триверхий Успенський собор. Трапезна Вознесенська церква, збудована на початку ХVIII століття, була безбанною зальною церквою з прибудованими кількома господарчими камерами. Мурована надбрамна дзвіниця стояла з північного боку в монастирському мурі.
Цей монастир був своєрідною ''філією'' київського Вознесенського жіночого монастиря, яким керувала Марія-Магдалина Мазепина, мати великого гетьмана. Обидва монастирі були визначними мистецькими осередками гаптування. Деякі гапти з глухівського Успенського монастиря збереглися в музеях.
1692 року до Глухова прибула артіль зодчих на чолі з ''записним государевим майстром Матвієм Єфимовим". Тут вона майже одночасно спорудила дві муровані церкви: у 1692-1693 роках – Михайлівську коштом Михайла Миклашевського, полковника Стародубського та в 1693-1695 роках – Миколаївську на центральному майдані міста на замовлення глухівського сотника Василя Федоровича Ялоцького. Відповідно до контракту, укладеного з майстром, він будував церкву зі своєї цегли, вапна і заліза, а також зі своєю челяддю (помічниками). Підвозити матеріали на будівництво він також мусив власним коштом. За всю роботу місто платило йому 600 карбованців ''копійками'' і 500 карбованців ''чехами'', а також забезпечувало необхідним харчем – п'ять пудів сала, п'ять пудів солі і т.п.
З двох церков, збудованих Матвієм Єфимовим, збереглася лише Миколаївська. Михайлівська ж стояла колись там, де перехрестя теперішніх провулків Поштового і Радянського. Миколаївська й Михайлівська церкви, судячи з їх зображень на планах XVIII сторіччя, були цілком однаковими – тридільними, триверхими, з двозаломними верхами й численними низенькими прибудовами.
Миколаївська церква аж до кінця XVIII століття правила за головну для всього міста, хоча формально соборною вважалася дерев'яна Троїцька. Це була центральна споруда Радної площі: перед нею відбувалися козацькі ради, в ній поставляли на гетьманство Данила Апостола 1727 року й Кирила Розумовського 1750 року. Тут же 1708 року було проголошено анафему великому українському патріотові гетьману Івану Мазепі, якщо вірити авторові ''Історії Русів''.
Житлова забудова в фортецi й на передмiстях була одноповерховою садибною. Житловi i господарськi будiвлi вiльно стояли на подвiр'ях, i навiть у центрi при кожному домi був садок з городом. Житлова забудова за естетичними якостями (як свiдчать сучасники) не поступалася церковним спорудам.
Висока насиченiсть мiста i його центру архiтектурними домiнантами, значна, як на тi часи, кiлькiсть мурованих споруд, великi розмiри й досконала фортифiкацiя мiських укрiплень свiдчать про iнтенсивний розвиток Глухова у другiй половинi XVII столiття. Мiсто за своїм значенням переросло рамки не лише сотенного, а й полкового центру. На часi була нова, дещо несподiвана трансформацiя колишнього "мiстечка Нового Острога або Глухова".
Скептичний читач може засумнiватися: все вищесказане – результат аналiзу уцiлiлих джерел, прямих й опосередкованих свiдчень. Але все це – не бiльше, нiж наша сьогочасна iнтерпретацiя, одна з багатьох можливих. А як сприймали Глухiв початку XVIII столiття сучасники, особливо в порiвняннi з iншими мiстами України?
У цьому питаннi ми можемо покластися на авторитетне свiдчення одного з сучасникiв. 1700 року московський священик Iоанн Лук'янов (старець Леонтiй) мандрував до Святої землi. Йдучи з Москви на Путивль, Глухiв, Київ i далi на пiвденний захiд, вiн спостерiгав українське життя, порiвнював його з московським i робив висновки не на користь українських звичаїв і порядків. Побувши в Єрусалимi й повернувшись додому, вiн вирiшив записати побачене, докладно розповiвши про мiста, через якi пролiг його шлях: "Город Глухов земляной, обруб дубовый, вельми крепок; а в нем жителей богатых много, панов; и строения в нем преузорчатые, светлицы хорошие, палаты в нем полковника Миклашевского зело хороши; ратуша зело хороша и рядов [торгових] много; церквей каменных много; девичий монастырь предивен зело; соборная церковь хороша очень; зело лихоманы хохлы затейливы к хоромному строению; в малороссийских городах другова вряд такова города сыскать; лучше Киева строением и житием..." (2). На нашу думку, цей текст коментарiв не потребує.

СТОЛИЦЯ

Події 1708 року, перехід гетьмана Мазепи до спілки зі шведами й знищення Батурина прозвели до радикальної зміни адміністративного статусу Глухова. Загибель Батурина завдала страшного удару планам Мазепи й деморалізувала цілу Україну. Тепер цар Петро І міг проводити в життя свій план супроти гетьмана і Карла ХІІ. Маніфестом від 8 листопада цар наказував генеральній старшині й полковникам прибути до Глухова для обрання нового гетьмана. Цар бажав, щоб у Глухів з'їхалося також вище українське духовенство. 12 листопада Петро І видав ще одного маніфеста, де повторно закликав старшину й козацтво до вибору нового гетьмана, а весь народ – до опору шведам. Справу виборів цар доручив князеві Григорію Долгорукову, котрий 14 листопада прибув до Глухова. Там його зустрів глухівський сотник Олексій Туранський з деякими старшинами. Навколо Глухова було поставлено Білозерський драгунський полк – задля правильного проведення ''виборів''. ''Ближній стольник царський'' Долгоруков викликав до себе по одному козацьких полковників ''ради некоторых потребных к его царского величества интересам и целости Малороссийского края советов''. Із тих розмов вияснилося, що є дві кандидатури: чернігівський полковник Павло Полуботок і полковник стародубський Іван Скоропадський. Цар, прибувши до Глухова 15 листопада, наказав обрати Скоропадського, бо ''Полуботок надто хитрий – з нього може вийти новий Мазепа''.
Скоропадський всіляко ухилявся від царського вибору. Давній спільник гетьмана Мазепи, він лишався вірним українській справі навіть після Полтавської поразки, після смерті Мазепи 1709 року. Та зрозумівши, що цар Петро жартувати на буде, мусив погодитись. 17 листопада після служби Божої в Троїцькому соборі полковники з генеральною старшиною і козаками вийшли на Радний майдан й обрали нового гетьмана. Не без іронії вони заявили: "Нехай же Іван Скоропадський, стародубський полковник, стане нашим гетьманом, коли така воля Його Царської Величності''. Князь Долгоруков передав Скоропадському царську грамоту і військові клейноди: бунчук, прапор, булаву й печатку. Далі відслужено подячний молебен, після якого Скоропадський присягнув на вірність цареві. Одним із пунктів присяги була відмова від будь-яких зносин із Мазепою. Акт вибору гетьмана підписали полковники: чернігівський – Павло Полуботок, переяславський – Степан Томара, ніжинський – Лук'ян Жураковський, полтавський – Іван Левенець, лубенський – Василь Свічка, а також одинадцять значних військових товаришів. Пізніше цей акт підписали втікачі зі шведського табору Іван Сулима, Гнат Ґалаґан і Данило Апостол, а також духовні особи, у тому числі чернігівський архієпископ, переяславський єпископ, кілька архімандритів. Просто з церкви Долгоруков повіз гетьмана до царя, котрий поздоровив його й обдарував бочкою вина, п'ятьма бочками меду і десятьма – пива.
А напередодні цієї церемонії на Радному майдані Глухова за сценарієм Петра І було влаштовано символічну страту "проклятого переметчика и вора Ивашки Мазепы''. Видовище було обставлене з найбільшою театральністю. На поміст із шибеницею принесли ляльку, яка мала зображувати Мазепу. Меншиков і обер-камергер Ґоловкін зірвали з ляльки всю "кавалерію" (ордени), пошматували орденські дипломи. Прочитано злобну пародію смертного присуду над гетьманом, після чого ляльку повішено.
Московська влада, як зазвичай, не могла обмежитися лише безкровними видовищами. Тоді ж у Глухові було страчено багатьох мазепинців, у тому числі й полковника Чечеля, котрого пораненим захопили при штурмі Батурина. Пораненого Фрідріха Кеніґсека від страти врятувала смерть на шляху до Глухова.
На цьому цар Петро не заспокоївся і, шукаючи найефективніших способів боротьби з Іваном Мазепою та з самостійницькою агітацією, вирішив використати авторитет церкви, проголосивши церковне прокляття найбільшому церковному доброчинцеві й будівничому храмів. За розпорядженням царя анафему виголошували 20 листопада одночасно в Глухові і в Успенському соборі Московського Кремля. За "Історією Русів", "сумрачна урочистість ця відбувалася в кам'яній Миколаївській церкві, в присутності царя і численного зібрання урядовців та народу. Духовенство й клирики були в чорному вбранні й усі зі свічками чорного кольору. Портрет Мазепи, що до того висів посеред міста на шибениці, кат волочив по місту і втягнув його у саму церкву. Духовенство обступило його, вичитувало й виспівувало деякі псалми зі Святого Письма, а потім, проголосивши й кілька разів повторивши "да будет Мазепа проклят!" – повернуло до портрета палаючі свічки, а клирики, повторюючи ті самі слова співом, повертали й свої свічки донизу. Єпископ, що первенствував, кінцем свого жезла при тому вдарив портрет у груди, примовляючи: "анафема!" Тоді портрет потягли назад із церкви й співали оцей церковний стих: "Днесь Іуда оставляєт Учителя і пріємлет диявола'' (3). На закінчення церемонії Новгород-Сіверський протопоп Афанасій Заруцький, автор численних вірнопідданих віршів на честь гетьмана Мазепи, виголосив проповідь про нього як про найгіршого зрадника, за що цар Петро І "пожалував'' йому ціле село з кріпаками.
Ця складна й несамовита церемонія церковного прокляття політичних опонентів походить із Візантії, з тієї доби, коли духовенство завзято боролося проти світської влади. До речі, за межами Російської імперії жодна з Православних Церков, жоден із Вселенських Патріархів ніколи не визнавали цієї довільно накиненої анафеми. А проте, незважаючи на свою канонічну неправосильність, ця акція справила бажаний Петрові І вплив на українську людність, деморалізувавши її тим більше, що цар примусив, щоб Івана Мазепу проклинали його ж найближчі друзі! "Єпископ, що первенствував" – це не хто інший, як Іоан Максимович, архієпископ чернігівський, усім зобов'язаний гетьманові. В Успенському соборі Московського Кремля анафему в присутності царевича Олексія і всього царського двору виголошував найближчий приятель Мазепин, митрополит Стефан Яворський, "місцеблюститель патріаршого престолу", котрий до офіційних словес додав ще й від себе: "А хто це такий, той Мазепа? Хитрий і отруйний змій, лис, чорт, Іуда, лицемірник і новий Каїн. Це скажений вовк під шкурою ніжного ягняти". Так само раптово "прозрів" славнозвісний Феофан Прокопович, ректор Києво-Могилянської академії, котрий поспішно викреслив у своїй драмі "Володимир" усе, що стосувалося його покровителя гетьмана Мазепи. Здається, тільки київський митрополит Іоасаф Кроковський зумів якось уникнути сеї ганебної ролі. Його підпису немає навіть на акті вибору нового гетьмана.
Глухівські події 1708 року ознаменували нове явище в історії України: перед тим неодноразово українська політична еліта переходила на службу до держав-завойовниць. Проте духовенство лишалося з народом, підтримуючи самостійницькі змагання. У Глухові ж православне духовенство вперше відверто зрадило справу української незалежності. Ніхто не спромігся протистати царським наказам, які прямо суперечили навіть церковним уставам. Ця зрада позначила прірву між високим духовенством і українським національним рухом.
28 листопада (17 за старим стилем) 1708 року цар Петро І виїхав із Глухова до Путивля. Оскільки колишня гетьманська столиця Батурин була дощенту зруйнована, цар розпорядився, щоб надалі постійною резиденцією гетьманів і фактичною столицею України відтепер був Глухів. Такими трагічними подіями започаткувався останній етап історії Гетьманської держави і, водночас, – період найбільшого розквіту Глухова.
200 років по тому видатний український ідеолог Дмитро Донцов, аналізуючи похід Карла ХІІ на Україну, передбачив: "Нині живемо в час ревізії великого історичного процесу, рішеного долею перед 200 літами на користь Росії. Петром започатковане розв'язання східного питання починає хитатися. Цілий комплекс земель, почавши від Фінляндії і прибалтійських країв, через Вільно, Варшаву і Україну, аж до границь Туреччини – знову стає ареною війни, в якій рішається будучність Європи і Росії. Історія (...) знову покликала до життя і дії сили, які діяли в часах Північної війни, і рівночасно показала, що тоді побіджені – не мертві, а тодішні побідники – не безсмертні. Удари ззовні і повстання всередині великанської держави – ось ті фактори, що, сподіваємося, нададуть розв'язанню східноєвропейської проблеми інший характер, як то бажали собі Петро І, Микола ІІ, Керенський, Лєнін і ціла так звана демократична Росія. Те, що випадково не вдалося в XVIII віці, може вдатися в ХХ-му'' (4).
І справді, в останньому десятиріччі ХХ століття знову постала українська держава. Це стало можливим, крім усього іншого, ще й внаслідок тривалості історичної традиції, за якою Гетьманщина Глухівської доби боролася проти Москви й намагалася триматися національних державницьких традицій, для яких Глухів зрештою став не лише осередком, а й символом.
Істориків давно цікавить питання: чому столицю Гетьманщини перенесли саме до Глухова? Стандартна відповідь не це питання досі була такою: Петрові І необхідно було тримати гетьманську адміністрацію якнайближче до російських кордонів, для оперативного нагляду й контролю. Тому й було обрано Глухів, а не Батурин, розташований за 90 кілометрів від Глухова вглиб України.
Одначе таке пояснення не є задовільним. Адже Глухів – не єдине значне місто в тодішньому російсько-українському пограниччі: навіть якщо відкинемо полкові центри Стародуб і Гадяч, то лишається чимало сотенних містечок, як і Глухів: Новгород-Сіверський, Короп, Кролевець, Конотоп, Ромен. Так що слід пошукати інших причин.
Видатний український письменник Роман Іваничук у своїй повісті "Орда" висунув таку версію: Петро І переніс гетьманську столицю зі зруйнованого Батурина до Глухова, який тоді був задрипаним глухим селом, для того, аби зайвий раз принизити українців, потоптати нашу національну гідність і збезчестити державницькі традиції.
В історика завжди виникає внутрішній протест, коли наших історичних ворогів намагаються змалювати такими собі тупоголовими недоумками, позбавленими усіх людських рис, окрім брутальності і жорстокості. В цьому разі постає питання: чого варті наші великі гетьмани, які не раз зазнавали політичних і воєнних поразок від північних володарів – "недоумків"? І справді, "скажений Петро" був чоловіком надто емоційним, але ж не дурним – на підтвердження цього почитаймо хоча б його укази, якими він створював правову базу Російської імперії – там присутня справжня державна мудрість. Отже, йдеться зовсім не про чергову примху російського царя. Та й версія про "глухе село Глухів" не витримує критики, бо ми знаємо, що тодішній Глухів, за визначенням вже згаданого сучасника, був "лучше Киева строением и житием''.
Отже, справжні причини були такими. По-перше, столицю аж ніяк не можна було лишати в сплюндрованому Батурині, який для царя і його нащадків став асоціюватися з Мазепою і ''змеёй малороссийского коварства и измены". Жахлива доля Батурина мала ще довго застрашувати український народ. Тож не випадково, що півстоліттям пізніше останньому гетьманові Кирилові Розумовському, попри всю його ненависть до Глухова й любов до Батурина, так і не вдалося його відродити.
Порівняння ж Глухова з тогочасними сусідніми містами дає дуже цікавий матеріал для аналізу й висновків. Історики давно помітили, що і в добу Княжої держави, і за Гетьманщини у Наддніпрянщині й на Лівобережжі об'єктивним показником рівня соціально-економічного розвитку того чи іншого поселення може бути кількість наявних у ньому мурованих споруд. Муроване будівництво, яке тут велося з цегли, бо природного каменю було мало, вимагало вмілих майстрів, складної організації робіт, а головне – величезних коштів. Нам тепер важко уявити собі тодішній масштаб цін. Але, приміром, у другій половині ХVIII століття, коли вже було багато цегельних заводів і муровані будинки були не в дивину, дуже високооплачуваний фахівець (ректор колегіуму) за рік міг заробити від 15 до 50 карбованців, а мурований будинок тоді коштував 500-600 карбованців. У часи І.Мазепи будівництво мурованого храму коштувало від 20 до 40 тисяч карбованців.
Скільки ж було мурованих будівель по українських містах на початку ХVIII століття? З усіх міст Лівобережжя найбільше мурованих споруд було в старій княжій столиці Чернігові та у Ніжині – одному з найбільших центрів європейської торгівлі. Натомість у кількох полкових містах – Прилуках, Миргороді, Гадячі, Полтаві й Лубнах тоді, у 1708 році, не було жодної мурованої будівлі. Так само, як у Коропі, Кролевці, Ромнах і Конотопі. У Новгороді-Сіверському в ті часи знаємо лише один мурований Успенський собор та муровану фортечну браму. Щоправда, був іще й мурований Спасо-Преображенський монастир, але він стояв поза містом і до нього не належав. Найбагатшим полковим містом тодішньої Слобожанщини вважалися Суми. Але навіть у Сумах знаємо лише одну муровану церкву – Воскресенську 1702 року, та ще мурований будинок війта, в якому зупинявся Петро І взимку 1709 року.
На такому тлі Глухів з двома мурованими церквами і великим мурованим монастирем у середмісті, оточеному бастіонними укріпленнями, виглядав містом надзвичайно розвиненим і багатим. І справді, серед усіх поселень російсько-українського пограниччя він мав містобудівну інфраструктуру, найбільше підготовлену для того, щоб прийняти столичні функції. Під такою інфраструктурою ми розуміємо величину території, наявність вільних земельних ділянок для розміщення адміністративних установ, потужність укріплень, імпозантність забудови головних вулиць, величину майданів, монументальність центральних споруд. Напевно, важливою була й близькість Глухова до Путивля – головної російської фортеці на кордоні з Україною, і те, що шлях із Москви до Києва проходив саме через Путивль і Глухів на Кролевець і Батурин. Отже цими об'єктивними чинниками, а не емоційними колізіями, слід пояснити піднесення статусу тодішнього Глухова до рангу української столиці.

УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА XVIII СТОЛІТТЯ

Протягом ХVIII століття до Глухова сходилися всі важелі управління Гетьманщиною. Саме в Глухівський період маємо найбільш розвинену систему державних органів в Україні. Звісно, гетьманська Україна не була цілком самостійною державою. Її статус можна визначити скоріше як автономію у складі Російської імперії.
Російські царі самою своєю суттю були запеклими антагоністами будь-якого, не лише українського, самоврядування. Тому основним змістом Глухівської доби гетьманської держави була тривала й затята боротьба імперського централізму з українським прагненням до автономії. Росія вела цю боротьбу під старим, ще римських часів імперським гаслом "divide et impera" (у перекладі з латини – поділяй і володарюй): "Задля нашої безпеки на Україні треба насамперед посіяти незгоду між полковниками й гетьманом. Не треба виконувати прохань гетьмана. Коли народ побачить, що гетьман уже не має такої власти, як Мазепа, то (...) буде приходити з доносами. При цім не треба поводитися з донощиками суворо; якщо двоє прийдуть із брехливим доносом, але коли з ними обійтися ласкаво, то третій прийде вже з правдивим доносом, а гетьман зі старшиною будуть боятися (...). Треба, щоб в усіх полках були полковники, незгодні з гетьманом; якщо між гетьманом і полковниками не буде згоди, то всі справи їх будуть нам відкриті" – так висловив суть політики Петра І щодо України один з його міністрів, князь Ґоліцин у листі до канцлера Ґоловкіна (5).
У таких обставинах починав керувати краєм гетьман Іван Скоропадський. Гетьманщина тоді поділялася на 10 полків: Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Прилуцький, Київський, Гадяцький, Переяславський, Лубенський, Миргородський і Полтавський з населенням понад 1,2 мільйона чоловік, 11 великими містами, 126 містечками й близько 1800 сіл.
Сам гетьман походив із правобережної України. На Лівобережжя переселився 1674 року, після того, як турки зруйнували Умань. Був військовим канцеляристом гетьмана Івана Самойловича, а за Мазепи став генеральним бунчужним, потім – генеральним осавулом. 1706 року Мазепа призначив його стародубським полковником. Цього переконаного мазепинця події заскочили так несподівано, що він мусив лишитися на боці Москви.
Ствердилася тенденційна думка, що Іван Скоропадський був боягузливим тюхтієм і, фактично, керував Гетьманщиною не він, а його жінка Анастасія, дочка ніжинського єврея Марка Абрамовича. Петро І підсміювався, кажучи: "Іван носить плахту, а Настя – булаву". Тарас Шевченко ж просто припечатав його фразою про "гетьмана дурного". Але насправді на долю Скоропадського випало найтяжче завдання: в умовах післябатуринського терору рятувати, що можна було, з автономії Гетьманщини, яку цар Петро після полтавської катастрофи 1709 року заповзявся обернути нанівець. А що гетьман не був боягузом – це засвідчував сам же Тарас Шевченко у повісті "Капитанша", розповідаючи про зіткнення Скоропадського зі всесильним тоді "свєтлейшим князем'' Меншиковим, який загарбав величезні землі на Стародубщині: "Данилыч, не будучи дурак, да к Почепской волости и отмежевал посредством немецкой астролябии сотню Бакланскую, Мглинскую и половину Стародубовской, да и заехал в Глухов благодарить гетмана. А простоватый Ильич, ничего не ведая, знай угощает своего светлейшего гостя, аж пока светлейший гость, в знак благодарности, велел скласть на площади против дворца каменный столб и вбить в нею пять железных спиц: одну для гетмана, а прочие для старшин, если они хоть заикнутся перед царем про немецкую астролябию. Однако ж старшины не устрашились и, будучи в Москве, пожаловались на грабителя, за что наперсник был оштрафован" (6).
Отож, простуватість Івана Ілліча була личиною, яку він носив лише з необхідності. "В найстрашніші часи для України після Полтавської катастрофи, в умовах фактичної московської окупації, він робив усе, що міг, для того, щоб боронити інтереси Української держави – писав про Скоропадського історик Олександр Оглоблин – звичайно, Скоропадський не міг не повернутися до старої політики Мазепи щодо Москви, але Московський уряд ніколи повністю йому не довіряв, дістаючи до того ще від своїх агентів на Україні (...) численні факти й далеко не завжди безпідставні доноси на Гетьмана про його доброзичливе ставлення до мазепинців (...) і до самого Мазепи. Ці факти досить відомі. Навіть у своїх універсалах Скоропадський уникає офіційної московської термінології щодо "изменника" Мазепи, називаючи його звичайно або "бувшим гетьманом" або "нашим антецесором" (7).
Одразу ж після обрання Скоропадського гетьманом за давнім державним звичаєм належало скласти "статті", тобто договір із Москвою. Посилаючись на війну, Петро І відмовився це зробити. Після Полтавської битви Скоропадський звернувся до царя з табору під Решетилівкою, прохаючи підтвердити давні права й вольності Гетьманщини та вирішити інші питання, зокрема, заборонити москалям називати українців "изменниками". Петро І відбувся загальними фразами й обіцянками, проте зазначив, що козацькі війська надалі перебуватимуть під командою російських генералів, а українська артилерія, захоплена в Батурині 1708 року, залишиться в Москві як військовий трофей. Насамкінець гетьманові було запропоновано не докучати цареві згадками про "козацьку вольність", бо "народ малоросійський", мовляв, з ласки царя має свободи більше, ніж будь-який інший народ у світі.
Вищим урядовим органом Гетьманщини у ці часи була Генеральна військова канцелярія, що містилася в Глухові. В ній під головуванням гетьмана засідали 8 генеральних старшин, зокрема писар, обозний, хорунжий, бунчужний, осавул і суддя. Функції генеральних старшин були такими: генеральний писар завідував гетьманською канцелярією, вів дипломатичні зносини, листування. Його клейнодом, або атрибутом влади, була державна печать, яку він зберігав, і якою засвідчував найважливіші державні акти. Чужинці, як правило, називали генерального писаря канцлером.
Генеральний обозний не лише завідував Генеральною військовою арматою (артилерією), а й усіма військовими справами України. До його апарату належали осавул, хорунжий, економ, гарматний писар, отаман. Він мав свою окрему канцелярію, функції якої приблизно відповідали сучасному міністерству оборони.
Двоє генеральних суддів керували Генеральним судом, що вершив кримінальні справи й був вищою апеляційною інстанцією з усіх судових справ. Судив генеральний суддя, як правило, сам, за участю судового писаря. Судді часто виїздили на місця, щоб там розглядати справи.
Уряди двох генеральних осавулів, хорунжого і бунчужного не були чітко визначеними. Чужинці називали їх гетьмановими генерал-ад'ютантами. Вони виконували важливі урядові доручення, їздили послами, командували військами. У Глухівську добу до генеральної старшини долучили ще посаду генерального підскарбія, котрий відав фінансами. По суті, генеральна старшина була тодішнім Кабінетом Міністрів. Її обирали разом з гетьманами, на Генеральних радах або на старшинських з'їздах. Іноді цих урядовців призначав сам гетьман. Вони отримували річну платню і володіли ранговими маєтностями.
Починаючи з 1708 року в Глухові регулярно відбувалися з'їзди старшини. Вони скликалися на Великдень або на Різдво. У разі необхідності число учасників з'їздів могло бути дуже значним, а при обговоренні питань про оренди запрошувалися представники міщанства. Отже, були певні передумови для розвитку Гетьманщини в напрямку становлення парламентської системи. До речі, саме в цьому напрямку діяли й тогочасні українські емігранти – згадаймо "Вивід прав України" Пилипа Орлика. Зрозуміло, що в умовах Російської імперії розвиток у тому напрямку був неможливий і взагалі українському самоврядуванню мав прийти кінець.
16 травня 1721 року гетьман Скоропадський започаткував кодифікацію українського законодавства. Спеціальним універсалом він доручив писареві Гадяцького полку А. Ситенському і значковому товаришеві З. Рошаківському перекласти на українську мову "Литовський статут", збірник маґдебурзького права "Саксонське зерцало" і "Порядок" В. Гроїцького. Ця справа значно затяглася і до смерті гетьмана її не було завершено.
У зв'язку з набуттям Глуховом столичного статусу його сотники стали відігравати помітнішу роль. Вони вирішували міські справи, контролювали столичну торгівлю, зустрічали і проводжали посольства та окремих дипломатів, виконували доручення гетьмана. Їм, як і генеральній старшині, надавалися рангові маєтності. Глухівські сотники Туранський, Мануйлович, Омелянович, Тарасович стали великими землевласниками.
1713 року Іван Скоропадський виступив із проектом створення одинадцятого полку Гетьманщини – Глухівського, до складу якого мали увійти сотні Глухівська, Воронізька, Кролевецька, Конотопська, Коропська і Новомлинська, з чисельністю козаків 6 тисяч чоловік. Однак царська адміністрація не дозволила реалізувати цей задум.
Кінні козаки шести засеймських сотень Ніжинського полку (Глухівської, Ямпільської, Кролевецької, Коропської, Воронізької і Новомлинської) були безпосередньо під гетьманським реґіментом, становили його особисту гвардію і не підпорядковувалися Ніжинському полковнику. Гетьманську резиденцію охороняли жолдаки – козаки-піхотинці, що мали білі однострої. При гетьманській особі знаходилася генеральна військова музика – п'ять сурмачів і довбиш. На їх утримання було встановлено спеціальні грошові збори з присілків.
Проте не лише гетьманська адміністрація урядувала в Україні. Одразу ж по обранні Скоропадського цар призначив при ньому своїм міністром стольника Ізмайлова, якому дав дві інструкції – явну і таємну. Явна мала 10 пунктів і зобов'язувала Ізмайлова стежити, щоб в Україні не було зради, щоб гетьман без нього не приймав іноземців, не переміняв генеральних старшин і полковників, не відбирав і не надавав нікому маєтностей. У таємній інструкції Ізмайлова було зобов'язано стежити за гетьманом і старшиною, щоб вони не зносилися із "зрадниками", поляками, шведами, турками і татарами; таємно вивідувати, скільки податків збиралося раніше, і скільки тепер, прислухатися до розмов. Такі інструкції свідчили про повну недовіру царя до української еліти.
Стольника Ізмайлова скоро заступив інший – Протасьєв, великий хабарник і донощик. За його ініціативою цар 1715 року скасував виборність полкової і сотенної старшини. Поступово московська адміністрація почала все брати в свої руки, формально лишаючи чинним попередній устрій. Ігноруючи гетьмана, цар сам почав призначати полковників, як правило, з неукраїнців: Толстих, Милорадовичів, Марковичів. Вони вносили безладдя в управління, не знаючи місцевих звичаїв і порядків, деморалізували старшинську верству, дискредитували її в очах народу. Та й стиль керівництва в Україні після Мазепи змінився. На зміну сміливості й рішучості політиків доби Богдана Хмельницького прийшло пристосовництво провідників, що сформувалися за доби Руїни. Вони дбали про обмежені й прагматичні цілі: утримувати задовільні стосунки з царським урядом і зміцнювати свої привілеї та маєтності.
Одним із нових способів знекровлення України було систематичне ослаблення її людського потенціалу. Козаків десятками тисяч посилали на "канальські роботи", на будівництво Петербурга й укріплених ліній на Кавказі, в походи на Персію. Там козаки – військова еліта нації – масово гинули. Так започатковувалася традиційна московська політика знищення українців як народу:

І здалека
Запорожці чули,
Як дзвонили у Глухові,
З гармати ревнули.
Як погнали на болото
Город будовати,
Як плакала за дітками
Старенькая мати
Як діточки на Орелі
Лінію копали
І як у тій Фінляндії
В снігу пропадали.
Чули, чули запорожці
З далекого Криму,
Що конає Гетьманщина,
Неповинно гине. (Т. Шевченко)

Для вирішення державних проблем гетьману Скоропадському часто доводилося їздити до Москви або до Петербурга. Навесні 1722 року, виїхавши в чергову таку подорож, він несподівано отримав царський указ про заведення цілком нової установи – Малоросійської колегії, яка фактично позбавляла гетьмана й тієї невеликої влади, яку він мав. До українського народу було видано грамоту з демагогічним твердженням, що колегія засновується для "того, щоб український народ ні від кого не був обтяжений: ані неправими судами, ані утисками старшини". Колегія складалася з шести російських штаб-офіцерів і прокурора. Очолював колегію бригадир Вельямінов. Усіх членів колегії призначав цар. У цивільних справах вона підпорядковувалася Сенату, у військових – командувачу російських військ в Україні. Даремно старий гетьман доводив Петрові І, що це – брутальне порушення всіх договорів, укладених Україною з Москвою. Цар холодно відповів, що справу зроблено, і що ця реформа не суперечить статтям Богдана Хмельницького. Такого не зміг пережити навіть терплячий Скоропадський. Повернувшись від царя, він помер у Глухові 3 липня 1722 року. Поховано його з великою пишнотою в фамільному Гамаліївському Харлампіївському монастирі поблизу Глухова. Як зазначав Олександр Оглоблин, "ім'я і пам'ять Скоропадського завжди залишалися чистими в колах української мазепинської еміграції. Коли гетьман Пилип Орлик довідався про смерть Скоропадського, він записав у своєму щоденнику: "Нехай душа його на віки вічні живе в радостях Господніх! Колись це був великий і любий мій приятель" (8).
Через кілька днів після похорону Івана Скоропадського старшина вислала до царя прохання про вибір нового гетьмана. А тим часом наказним гетьманом став чернігівський полковник Павло Полуботок, чоловік рішучий і твердий, оборонець автономії України і прав національної еліти. Він очолив Генеральну військову канцелярію. Але одночасно до Глухова прибув бригадир Вельямінов і сформував Малоросійську колегію. Створилося своєрідне двовладдя. Між двома вищими урядовими органами одразу ж почалися чвари й непорозуміння. Як тільки Вельямінов почав приймати скарги й посилати накази Генеральній військовій канцелярії, Полуботок запротестував і добився сенатського розпорядження Вельямінову провадити свою діяльність у порозумінні з вищими інстанціями Гетьманщини. У відповідь на це Вельямінов, придивившись свіжим оком до порядків в Україні, подав Петру І проект різних змін в адміністрації, суді й фінансах. На початку 1723 року цар затвердив більшість пунктів вельяміновського проекту, передавши всі фінанси Гетьманщини фактично до відання Малоросійської колегії. Вже 1724 року Вельямінов з гордістю доповідав, що за його правління грошові надходження до імперського скарбу з України підвищилися на 600 відсотків (!).
Але Павло Полуботок не складав зброї і раз-у-раз нагадував цареві про необхідність вибору гетьмана, на що Петро І зрештою відповів, що "всем ведомо, что с Богадана Хмельницкого до Скоропадского все гетманы явились изменниками, от чего много потерпело государство Русское, особенно Малороссия, и потому надобно приискать в гетманы верного и надежного человека, а пока такой найдется, определено правительство, которому надлежит повиноваться и не докучать насчет гетманского выбора'' (9). Між Полуботком і Вельяміновим не раз траплялися гострі зіткнення і сварки. Полуботок посилався на свій сан наказного гетьмана, який за ним визнав сам цар. Вельямінов на це казав: "Я бригадир и президент, а ты что такое передо мною? Ничто! Вот я вас согну так, что и другие треснут. Государь указал переменить ваши давнины и поступать с вами по-новому!" Коли Полуботок вказав бригадиру на непристойність його вихваток під час читання указу, Вельямінов закричав: "Я вам указ!'' (10)
Зрештою мудрий Полуботок вирішив провести реформи, в результаті яких Вельямінов і Малоросійська колегія втратили б ґрунт для своїх претензій на управління Гетьманщиною. Він реформував суди, Генеральний суд зробив колегіальним, установив строгий порядок проходження справ і апеляцій, боровся з надуживаннями судів і старшини. Малоросійська колегія почала втрачати ореол захисника простого народу проти старшинських здирств. Саме це найбільше обурило царя. Він викликав до Петербурга наказного гетьмана Полуботка з групою генеральних старшин і там ув'язнив у Петропавловській фортеці.

Із города із Глухова
Полки виступали
З заступами на лінію,
А мене послали
На столицю з козаками
Наказним гетьманом!
О Боже наш милосердний!
О царю поганий,
Царю проклятий, лукавий,
Аспиде неситий!
Що ти зробив з козаками?
Болота засипав
Благородними костями,
Поставив столицю
На їх трупах катованих!
 
Наші Друзі: Новини Львова