Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 24 лютого 2020 року
Тексти > Тематики > Історична  ::  Тексти > Жанри > Оповідання

Бариня

Переглядів: 5007
Додано: 21.01.2011 Додав: Студент1  текстів: 725
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
Сканував: Студент1 Джерело: Збірка прози
<
1
>
«БАРИНЯ»


Велосипед не падає, бо йому ніколи. Упадеш тут, коли накладено всього: і лантух, і мішок, і чувальчик, і оклунок, та ще й... Ні, вузлик у руках у жінки. А велосипеда хазяїн жінчин веде, мовчун... Вона то забігає вперед, ніби пробуючи дорогу, щоб крига в колії не провалилася, то стоїть, поки він під’їде, а потім ззаду підштовхне. Воно наче й так нічого, та все ж – метушиться, бо слизько, зимно. До вокзалу ще ого-го, та якось уже. Хазяїн іще нівроку, кріпенький. Аж усміхнулася в хустки. А нав’язано ж їх!.. Біленька – підборіддя тримає і лоб закриває від вітру. Це – хатня, для кухарювання. Та й так, щоб видно – чистенька... Чи вона заважає в мороз! Поверх неї пухова – кози ж свої! – для тепла. А шаль картата, товста – то вже й голову, і плечі обтуляє. Ба, яке дме! Світу божого не видно.

А він мовчить. Чи слова далеко, чи, як завжди, краще йому щось робити, аніж говорити. Ляпнеш не так – а там знову тягатимуть. Хоч і своя жінка, та від гріха подалі. Було, сказав... Ще зашпори не відійшли від сосни сибірської. Кора шкарубка – рукавиць хіба настачиш! І досі уві сні вівчарки гавкають. Прокинеться – тихо, засне – тайга неісходима...

Доїхали, слава богу. Світлофори червоно поблискують – станція. У вокзалі не так холодно. Людей повно, як пташок у гнізді. Розступилися перед мішком, чувалом, оклунком... Посунулися. Ще й місце знайшлося. Парубійко, цигарку мнучи в пальцях, гмукнув щось – та й до дверей. Хай провітриться. А її хазяїна вже й слід здимів. До електрички ще довго. Що йому тут робити? Хай їде собі – там поросяті дати, курям кинути, корові пійла підігріти... А вона вже тут сама якось. Чи сама, чи з людьми? Галдяться всі, балакають – одне з одним, хто з ким, самі з собою... Аж у сон хилить. Теплішає. Та й електричка швидше прийде.
Пиріжечок із вузлика опростала. Недавно ще теплим був. Із картоплею та печінкою. Сусід казав: «Тітко, давайте мінятись. Я вам – здобних, жінка напекла. А ви мені – отих, ваших. Такі вони ловкі та добрі, що куди тій здобі!..» Хіба жалко? Аби на здоров’я!..

А це вже до неї обзиваються, принюхуючись до пиріжка. То хіба змовчиш!
– А мої ж у гóродє.
– Де живуть? – крихти змахнувши, до рота поклала.
– На четирнаццатим тажý.
– Ого!..
– Туди взвєзлі, а аттида пєшкі – па парожкам, па парожкам... Ану-кося, поки дойдєш... А на дваццать чяцьвьортим?..
– Инче й просе смерти, а воно – ні... А те б іще пожило, а його прибрано... Таки шось є. Хоч і кажуть: ракети, космос, – а таки є!..
– У наших халаднó!
– А мій зять кае – я за топку не думаю…
Замовкли. Прислухались. У кутку гомонять дві:
– У мене радіво у дев’ять часів устало.
– А мене внучка, хай їй хикнеться, удосвіта підняла. Музику любить, а там таке! – бух-бух-бух...
– Ськіко ж це їй?
– П’ятнадцять.
– Уже дівочка. Поміч?..
– Та не кажіть, свахо.
– А не дай бо’ залягти?
– Отож.
– А як там сват?
– Попиває...

І захотілося жінці своє розповісти. Хай люди послухають. А то вдома й побалакати ні з ким.
– Куплю білєт до Ліватора, зекономлю. Не до кінця ж. А картох молоденьких нарила. Ще ніякий дурак не рив. Їду, доїжджаю, тільки йти в тунель (чи не було, пак?), а це – хвать за руку: «Ваш білєт!» Боже ж мій! А тоді – до начальника. Сидить за столом такий. Проспала – кажу. «А хвамилія?» – «Та Ревенко…» – «А звати?» – «Мар’я» – «?..» – «Івановна, Бариня…» – «Бариня?» – «У школі, як виступала, Баринею…» А він дивиться. А в мене ж дома на вісімдесят соток троє дітей, мати оставила. Так ото картохи і годували, і зодівали, і взували. «Ага, так де ви живете?» – «У Деркачівському районі…» Бере трубку, дзвоне. Думаю, кого ти на понт береш! Куди ти дзвониш? Чи всі дураки? А тут іще бабу привели. З чувальчиком. Витрусили його – а там лахміттячко. Може, до дітей їде, а може, напросила. Та оп’ять до мене: «А хвамилія, а звати?..» – «Бариня». «Ну, – каже, – добре. Є така в районі. Йдіть». Хвать я за мішок, а він аж поважчав наче. Піддайте, кажу, гражданін начальник. Піддав, слава богу. Ото таке. А я півмішка грошей уторгувала. Картохи й спасли од смерти. І хлібця купила, і олійки – троє ж… Люди – на вулицю, а я поки корову здоїла, та дітей нагодувала, та затопила, то вони – вже й із вулиці. Думала – за льотчика вийду, та спасибі – тюремщик узяв. Ото тобі й Бариня!..
Забубоніло в динаміку за вікном. Прожектор прорізав сутінки вранішні – заметушився народ. Помогли жінці в тамбур із бебехами влізти. А там – і в вагон… Електричка ж своя, не бєлгородська, не дуже спішить… Головного не встигла розказати. А в чому головне? Хто його зна! Може, в тому, що всі ж люди – це л ю д и … І тут, і там. Скрізь. І в тюрмі ж не всі однакові. Та хай іще колись докаже…
А тоді вже, у вагоні сидячи, вічко прохукала, до переїзду доїжджаючи, гляне, де там
в і н , її мовчун, із велосипеда не впав би хоч… Слизько! Хоч би не впав…

1980, Козача Лопань – 2002, Харків


 
Наші Друзі: Новини Львова