Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 21 січня 2020 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Слово

Переглядів: 5948
Додано: 09.11.2008 Додав: Spring  текстів: 63
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
Сканував: Spring Джерело: Політ чаплі над очеретом кольору наступної весни
<
1
>
Віктор Бойко

СЛОВО


Шукаєш його поміж урартами й шумерами. На скелях і на глині. Не знаєш, що – воно. Хіба лише відчуваєш – проминуще. Мабуть, усе справжнє – проминуще. Як його не називай. Бо що – назва? Ярлик. Вирок. Хибно спіймане відчуття миті.
І заходить жінка. Скоріше ніяка, аніж якась. Кострубата, чи що? Інше не береться до неї. І з порога каже – що їй треба зараз. Інша навряд чи скаже так. Вона хотітиме, аби зрозумів, угадав, вирахував. І цим подовжуватиме очікування кінця. Воно тоді ще нестерпніше. Та оскарженню не підляга. Як і тепер.

Точка завжди самотня. Якщо їх принаймні дві – то вже відрізок. Зустріч – завжди точка. Точка дотику. Єдина, перша, остання.
Фагот – теж точка дотику. Він ніколи не холодний, бо дерев’яний. Тільки мерзне, як і душа. На белебні. Його слухають мовчки. А як удвох, то хіба що так, аби очі в очах. Усе не виходить як слід. То самого нема, бо фаготист до Відня подався по науку з порожніми кишенями. То касета ніяк не запишеться у знайомого технаря. До нього сходи ведуть на третій поверх. І в під’їзді нія?к, бо жінка, спускаючись без музики з третього поверху, вже не каже, щ? їй. Може, щось хоче. І цим подовжує.

Очима в очах – коли бачиш. А так – руками. Торкнувся –
холодні. Чужі. Погладив. Очима не допоможеш. Об?йми нібито. Долоня до долоні. А потім пальці тепло творять, не спиняючись. А називати н?чого. Бо, щоб називати, треба думати. Вже й не холодні руки. Як свої чи свої. Хіба тут думатимеш? Та й навіщо? По вулиці йдете, не розмовляючи. Не випадає. Руки теплі в обох. А очима в очах іти незручно.

Кабінет – це там, де є. Щось, хтось. Майно, інвестиції. Для тих, хто з порожніми кишенями. Ще є начальник у нього, в кабінету чи в того крісла, що під начальником. Туди ходять просити. Бо треба. Там не дають охоче, бо багатьом треба. Коли раз не дадуть, удруге приходять рідше. Якщо хоча б пообіцяють, прийде більше й тих, хто вперше. Задля музики, а не задля порожніх кишень. Мерзне ж бо фагот, хоч і не холодний. Душа гріє фаготиста у Відні. Пощастить прохачам, йому попустить. А може, й музиці. Тільки коли ж?..
А тобі за сніданком дочка повідомляє, що і їй інвестора б. Адже німецька не входить до обов’язкових у гімназії. Та ще й латинь. «А ця, – каже вона, – щоб медиком бути. Тільки я лікуватиму не там, де вмирають...». Там, певно, слід молитися. «Давай співати перед сном, щоб вони не думали...». Хворіти, вмирати чи молитися. Воно само покаже, кому чого хочеться. Або думає, що хочеться. Або знає, що треба.

Та про каштан не забували, що раніше... І цвіте, й осипається. Ніж груші, якщо ті навіть на вербі. Коли зима буде без грибів. І лишається за кимось повторювати твердження про доцільність наявності при живій душі цупких крем’яхів, аби щось одне поліпшували, а інше відганяли. Одне слово, сприяли. Навіть у теперішньому телефонному спілкуванні. Прикаштанним хай буде. Прилісним. Природним. Аж Коструб волохатістю своєю сонце застуватиме. Аби не перегрівалися контакти.

Жінка має зателефонувати. А якщо ні – набереш номер, попросиш нехай плаття одягне. Те, що було тоді. Якесь коричньово-зелене, без жовтого. Ту назву, той вирок. Хибного ж усе одно слід позбуватись. Як одягу – тіло, як т?ла – душа. Або як сл?ва – думка. Чи д?мки – почуття... А яка різниця, як було тоді? Чи й було? Тепер же зовсім інше. Покаже час. Тетріс прискорює час очікування початку робочого дня, футбольного матчу, смерті. Телевізор, телефон, техніка. А груша – сповільнює у жовтні під вітром, коли плід прохолодний плавно спускається в капюшон плаща, щоб дочка твоя потім запитувала: «А де те дерево росте, тату?» Якби ж пам’ятав очима в очах при груші, сказав би. Не жалко.

Квіти бувають лише жовтими. Решта – ряжені, які все одно жовкнуть... Од власного безсилля, чиєїсь байдужості, плинності часу. Несподівано торкаєшся губами щоки дарувальниці, не встигаючи запитати, чи здивуватися, чому саме жовті. Очима в очах уже не випадає з’ясовувати. Тому, не думаючи, відчуваєш, як над прохолодні пелюстки душа твоя плине, розчиняючись у жовтому дні.

Автомобілі – ознака незалежності. Особистості, фірми, держави. Чорні, оливкові, абрикосові... З-під них не виглядають ноги водіїв. У них на капотах не іржавіють ключі. Мов натяк про забезпечену старість. Навіть якщо й не на ходу, авта неодмінно мають бути біля офісів при сходах. Для відвідувача. Хай дивиться й переповнюється. Впевненістю, надією, заздрістю. Стосовно забезпеченої старості. Як пасажири отого вольво, озираючись на двох піших, які торкаючись одне одного, все ще зволікають із поцілунком.

А може, тому й проминуще, що справжнє. Живе. Що ж ви робитимете, як фаготиста у Відні попустить? Стипендію дадуть чи інвестиція вами випрохана надійде. А фагот із точки відліку або дотику перейде в звучання не про скруту, а про потім. Хоча без тепер не буде й потім. Ви думали про тепер, а знали про потім. Щоправда, без тепер – яка різниця, що там потім!

Квіти жовтіють, але не жовкнуть уже двадцятий день. «Значить, люблять ті, що дарували!» – чийсь переконливий голос із телефонної трубки. Хіба вгадаєш, чому не жовкнуть! А як спитаєш, чи скажуть ті, що дарували? Не скажуть, бо не спитаєш. Називанням не втримаєш нічого справжнього. Ні тоді. Ні зараз. Ні потім.

Коли чимось починаєш керувати, в ньому меншає справжнього. Із рук астрологів біжать перед очі пси, кабани, пацюки, телята... Названо, визначено. З яких часів? Якими ж це словами – чи не шуканими поміж урартами й шумерами? Ще язичницькими. Домальовуй подумки крильця песикові – йому й гавкати перехочеться, авжеж Симаргл... Випливає із ксерокса проминуще тепле ще зображення довговолосої чорнявки з відчайдушними очима. А ти думай – Дана... Не кажи вголос, не називай. Бо повідомлять чого доброго, що фаготисту попустило, походам до інвесторів кінець. І з тією, що приходила тоді. І з теперішньою, що, може, з’явиться зараз на порозі в коричньово-зеленому, без жовтого, як тоді. Від кого? Та від нього ж бо – від Коструба, від Кострубонька. Від кого ж іще! Ото й думай, що спочатку було.

25.10.1997



 
Наші Друзі: Новини Львова