Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 27 жовтня 2020 року
Тексти > Тематики > Гумор  ::  Тексти > Жанри > Казка

Загадка старого клоуна

Переглядів: 47861
Додано: 16.12.2006 Додав: Smoke  текстів: 48
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 2
Сканував: RSI Джерело: http://publ.lib.ru
Переборюючи незручність, я нахилився до Тусі й прошепотів:
— Слухай, а ти... ти собак боїшся?
— Га? — здригнулася вона, повертаючи до мене голову.— А.. а ти звідки знаєш?
— Я... не знаю,— сам знітився я.— Просто так спитав... просто...
— Мене колись покусав, я й боюсь. А ти?
— А висоти ти боїшся?
— Боюсь...— зітхнула вона.— Тобто я не знаю, але думаю, що боюсь. А чого ти питаєш?
— Цікаво. Скажи, а ти б могла бути циркачкою?
— А чого ж? Це, мабуть, цікаво. Я цирк люблю. Я, коли була маленька...
Що сталося, коли вона була маленька, я так і не дізнався, бо несподівано пролунав голос учительки географії Ольги Степанівни:
— Мороз! Припини розмови на уроці!
І Туся лякливо замовкла.
Тільки-но продзвенів дзвінок і Ольга Степанівна вийшла з класу, як Льоня Монькін (він сидів за нами) вискочив на парту і закричав, вдавано регочучи:
— Га-га-га! Новина! Новина! Слухайте всі! Муха закохався в Туську Мороз. Ой, умру! Ви б побачили, як він на неї дивився. Я дивлюсь — а він дивиться!.. Щось їй белькоче й дивиться... як у кіно... Ой, тримайте! Га-га-га!
Мене аж у жар кинуло.
— Почервонів! Значить, правда. Ги-ги-ги! — зареготав Валера Галушкинський.
— Дурень! — сказала Туся і стукнула Валеру книжкою по голові. Монькіна стукнути вона не могла — він стояв на парті, не дістанеш.
— Хи-хи-хи-хи-хи-хи! — дружно захихикали Спасокукоцький і Кукуєвицький.
Дівчатка усміхалися стримано, проте лукаво. Дівчатка завжди з інтересом ставляться до таких речей.
Льоня Монькін продовжував підстрибувати на парті й кривлятися, переможно дивлячись не на мене, а чогось на Ігоря Дмитруху. Він чекав його підтримки, його схвалення. Ігор якусь мить вагався — він не любив приєднуватися до чужих глузувань, він любив починати сам. Але потім усе-таки зареготав. Не посміятися з Мухи — цього пропустити він не міг.
— Дурні! Психоненормальні! — зневажливо сказала Туся.— Не звертай на них уваги.
І, взявши свій портфель, вона гордо вийшла з класу.
Легко сказати — не звертай уваги. Я б не звертав, якби мене не чіпали.
Я стояв у коридорі біля вікна і жував собі свій сніданок — хліб з салом. Я змалку люблю чорний хліб з салом.
І раптом почув гучний, на весь коридор, голос Ігоря Дмитрухи:
— О! Жує безперестанку, а худіший за таранку! Це від кохання. Кохання сушить. І одразу:
— Га-га-га! — Валера Галушкинський.
—Ги-ги-ги! — Льоня Монькін.
— Хи-хи-хи-хи-хи-хи! — Спасокукоцький і Кукуєвицький. І Монькін козлячим голосом противно заспівав:
Пропала Мальвина, невеста моя, Она убежала в чужие края...
І всі знову дружно зареготали.
Підлий Монькін! Він же сам писав на уроках Тусі записочки, які вона рвала, не відповідаючи.
Кусок застряв у мене в горлі. Ну що їм від мене треба?..
За вікном, між цеглинами підвіконня,— не знати, як і висіялися тут, на другому поверсі,— тріпотіли на вітрі кілька зелених травинок.
«Весел-зілля... Сміх-трава...»—згадав я. Ех! Як би вони згодилися мені зараз, оте весел-зілля, ота сміх-трава! А може, все-таки є вони на світі? А чому б ні? Скільки тих трав цілющих й життєдайних в природі! Ціла народна медицина існує на них. Баба Горпина з нашого села не лише в районі, а й в області відома. Скількох людей на ноги поставила. Навіть мій дід Грицько, скептик і глузій, ніколи баби Горпини не зачіпав, ставився до неї шанобливо й з повагою. «Надія єдина — то баба Горпина, під стріхою в неї уся медицина»,— казав дід Грицько. Справді, під стріхою в баби Горпини висіли десятки, якщо не сотні жмутиків різних висушених трав. Вона ходила по лісах та луках весною, влітку і восени, аж до снігу, і збирала їх у окремі маленькі мішечки. Я сам чув, як вона казала, що в природі є все, що треба,— абсолютно від усіх-усіх хвороб... Треба тільки вміти знайти.
То чому б не бути в природі весел-зіллю, сміх-траві? Просто люди ще не знайшли їх або, може, загубили їх секрет. Вірив же Рудий Август. Казав же про якогось діда, старого Хихиню з Куренівки... А чому обов'язково думати, що це вигадки, теревені? А якщо правда...
Після уроків, навіть не заходячи додому (їсти мені не хотілося), я пішов на схили, до Лаври, до меморіалу. Я часто ходив сюди. Я дуже люблю ці місця. Тато каже, що ці схили унікальні, що таких схилів нема в жодному ареалі світу (по-моєму, він повторює слова свого шефа, член-кора Івана Михайловича, який перетягнув його до Києва, але я згоден з ним).
До меморіалу тато привів нас у перший же день, як ми приїхали. Він водив нас по великій території меморіалу і все показував з такою гордістю, наче він сам це усе зробив. Ми з мамою і з дідом Грицьком ходили тихі й зачудовані. Навіть завжди балакучий дід Грицько примовк і тільки цокав язиком.
Та й важко було не цокати. Поруч з тою велетенською сріблястою постаттю Вітчизни-матері, що високо вгору здіймала щит і меч, відчуваєш себе маленькою-маленькою комашкою.
А ті скульптурні групи у півтемряві бетонних коридорів, а величезна чаша з вічним вогнем, а площадка з бойовою технікою...
Я йшов нескінченними алеями та сходами і раз у раз нахилявся й зривав якусь травинку, підносив до рота й жував. Ні в кого й підозри не могло виникнути. Хто не брав у рота травинку!..
Ви, звісно, можете сміятися, але всі, навіть найвидатніші, відкриття робилися випадково. Є навіть такий науковий метод проб і помилок. Тобто пробує-пробує людина, помиляється-помиляється, а потім — гульк! — і відкриття.
От і я пробував. У буквальному розумінні. Через півгодини я вже так напробувався, що в мене щелепи зводило. А сміху не було. Ні грама (як каже мій тато). Ні, так я стану коровою, ремиґати почну, а сміх-трави не знайду.
І раптом...
— Стьопо!..
Я підвів голову і аж спіткнувся від несподіванки.
Передо мною стояв... Чак.
— Здоров! Ти диви!.. Оце зустріч! А я саме щойно про тебе думав. Добре було б, думаю, розшукати Стьопу. Розумієш, учора я себе дуже погано почував. Не хотів тебе лякати, але боявся, щоб прямо на вулиці не той... Серце схопило. Це в мене буває. Все-таки вісімдесят... Але одлежався, ліків наковтався і — нічого. Ще стрибаю. А ти як ся маєш?
— Нічого.— Я так зрадів зустрічі з Чаком, що мені можна було нічого й не пояснювати, я цілком природно усміхався.— Все нормально.
— Ти прямо з школи?
— Ага.
— І не обідав?
— Я ще не хочу... Я дуже люблю ці місця.
— Правда? Гарно тут.— Чак задумано подивився удалечінь.— А я теж прийшов... Війна згадується. Окупація... Я тобі вчора обіцяв розповісти. Якщо зустрінемося... Ну от, зустрілися. Але, знаєш, може, краще знову давай перенесемося туди? Га?
У мене швидше забилося серце.
— Авжеж! Звичайно!
— Тільки давай завтра. Га? Бо ти ще й не обідав, і уроків не робив. А завтра о четвертій. Біля цирку, там же. Гаразд?
— Ну... гаразд,— трохи розчаровано мовив я. Мені хотілося зараз, негайно. Але... нічого не вдієш.
Чак, мабуть, відчув мій настрій.
Він поклав мені на плече свою легку, майже невагому руку і сказав, наче вибачаючись:
— Сьогодні я все-таки не в формі... Ходімо, проведеш мене трохи. Я на метро. А ти там на автобус сядеш чи на трамвай та й поїдеш до свого Печорського моста.
— Ага! — зрадів я. Мені не хотілося отак зразу розлучатися з ним.
Ми вийшли з меморіалу до Лаври й пішли вулицею Січневого Повстання.
— Ну, як там у тебе в школі? Все гаразд? — спитав Чак.
— Та... нормально,— одвернувся й махнув я рукою, намагаючись не виказати свого збентеження. Я б краще провалився крізь землю, ніж став розказувати йому про свої шкільні неприємності, про свою ганьбу, про свої переживання.
Чак більше нічого не сказав, і якийсь час ми йшли мовчки.
— Слухай, а ти «Граф Монте-Крісто» Дюма читав? — несподівано повернувся він до мене.
— Аякже!
Я справді перечитав торік усього Дюма, який був у нашій сільській бібліотеці,— і «Три мушкетери», і «Віконт де Бражелон», і «Королева Марго», і, звичайно, «Граф Монте-Крісто». Мій дід Грицько ще його на графа Монте-Крісло перехрестив. Хоча теж прочитав з великим задоволенням. Дід Грицько усі книжки, які я приносив з бібліотеки, після мене читав.
— Ну, і як тобі? — спитав Чак.
— О! — показав я великий палець.
— То, значить, тобі буде цікаво подивитися на цей будинок.— Чак зупинився біля старовинного будинку з незвично високими довгастими, нагорі закругленими вікнами.
— А що таке? — спитав я.
— Це так звана садиба Іпсіланті. Тут у 1807 — 1816 роках жив легендарний Костянтин Іпсіланті, який боровся проти турецького гніту в Молдові та Валахії (так називалася колись територія сучасної Румунії). Після придушення турками повстання Іпсіланті оселився в Києві. Тут і помер. І похований був у Георгіївській церкві. Пушкін захоплювався його подвигом. А француз де Легард, відвідавши Київ, описав подвижницьке життя Костянтина Іпсіланті у своїх мемуарах. І Александр Дюма потім використав ці сюжети для роману «Граф Монте-Крісто». Отже, можна сказати, що граф Монте-Крісто вийшов і пішов мандрувати по світу з оцього київського будинку. Вулиця Січневого Повстання, 6. Майже проти станції метро «Арсенальна».
Вражений, я дивився на незвичайний будинок. Скільки разів я проїздив повз нього й не знав, що це за будинок!
Оце здорово!
Ну й здивується мій дід Грицько, коли я розповім йому про це!
Граф Монте-Крісто, можна сказати, жив у Києві! Ну! У Києві, де живу тепер я.
— Значить, до завтра, Стьопо? Бувай здоровий! — Чак поплескав мене по плечу й пішов до підземного переходу.
— До завтра,— ще не отямившись, кивнув я.
РОЗДІЛ VIII
Знову базар. Побачення через тридцять років. «Поможи мені, Стьопо!» Я іду в гестапо.

І от завтра — уже сьогодні.
Я біжу від тролейбуса до скверика біля цирку, і серце моє тривожно б'ється — чи не трапилося, бува, щось із Чаком. Чи е він, чи є?.. Є!
Сидить. Усміхається. І старечі зморшки його на щоках розгладжуються від тієї усмішки,а біля очей на скронях збираються у променисті пучечки.
— Здрастуй, Стьопо! Сідай, друже мій дорогий! — Він ніжно обіймає мене за плечі.— Сама доля, видно, послала мені тебе, щоб перед останньою своєю репризою зняв я з душі тягар, який висів на ній стільки років. І як це я вгадав тоді в цирку, що саме ти той, хто зможе мені допомогти! Ну, гаразд...— Усмішка згасла на його обличчі, він зітхнув.— Для тебе, Стьопо, війна — Велика Вітчизняна — така ж давня історія, як і Жовтнева революція, як і дореволюційний час, де ми з тобою вже побували. Та й то сказати — сорок з лишком років від її початку... А для мене — ніби вчора була ота ніч двадцять другого червня, коли я прокинувся вдосвіта од вибухів, не розуміючи, що це таке (гітлерівці ж почали з того, що скинули бомби на наш Київ). І в сонячний недільний ранок ще нічого не розумів. Того дня мало відбутися відкриття Центрального київського стадіону. Я був завзятим болільником і збирався піти на зустріч наших київських динамівців з армійцями. Але... Я пішов не на матч, а на фронт. Я тобі казав, що у громадянську воював у Щорса. Був командиром взводу кулеметників кавалерійського полку. І от ця спеціальність через двадцять років мені згодилася. Брав я участь в оборот Києва. Поранений, попав у полон. Був у страшному Дарницькому концентраційному таборі військовополонених. Утік. Мати моя ще була жива тоді. Дома перевдягнувся і приховав від окупаційних властей, що командиром воював проти фашистів. Для них я був артист цирку, який згорів у перші дні окупації. Влаштувався працювати вантажником на вокзалі. Згодом зв'язався з підпільним Залізничним райкомом, яким керував Олександр Сидорович Пироговський... Він загинув за місяць до . визволення Києва. Посмертно йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Наш Залізничний райком був основною базою для підпільного міськкому партії при створенні партійного підпілля в Києві. Особливо у найтяжчий, початковий період фашистської окупації. Ми випускали антифашистські листівки, зведення Радінформбюро, вчиняли диверсії: псували паровози, виводили з ладу колії, одного разу пустили паровоз на розведений поворотний круг, чим перервали на кілька місяців роботу депо Київ-Московський. Потім пустили під укіс військовий ешелон з гітлерівцями на перегоні Дарниця — Бровари. Про це можна довго розповідати. Страшний, буремний і трагічний то був час — ціле окреме життя. Для скількох друзів і товаришів моїх воно тоді обірвалося! — Чак на хвилину замовк, сум оповив його очі.
— Скажіть,— насмілився спитати я тихо,— а що сталося з отим майстром... Йосипом... балмалухе?
— Загинув. У Бабиному яру...— Чак зітхнув.— Не зміг виїхати з Києва. Тітка його («наречена Мохомовеса», пам'ятаєш?) була дуже стара, за дев'яносто, з дому вже не виходила. Розстріляли німці... Майже сто тисяч... Той страшний день двадцять дев'ятого вересня забути не можна... Нескінченним потоком тяглися люди вулицями Києва: по Жаданівський, повз базар, по Дмитрівській, по Лук'янівці, туди, на Сирець — молоді, старі, діти... Немічних везли на тачках. Молоді йшли і сміялися, не знаючи, що на них чекає... А потім залунали кулеметні черги в Бабиному яру... Скільки людей загинуло! І мирних жителів, і військовополонених. Не обійшла біда й підпілля нашого. Особливо під час масових арештів улітку сорок другого, коли в підпілля проникли провокатори. Тоді були заарештовані секретарі Шевченківського, Жовтневого, Московського райкомів партії, багато членів міськкому.
Нашому Залізничному райкому завдяки вмілій конспірації вдалося зберегти своїх людей. Але був відданий суворий наказ: надзвичайна обережність, жодного ризикованого кроку, «ризикуючи собою, ризикуєш товаришами, навіть не сказавши ні слова, своїм провалом ставиш під удар тих, з ким контактував...»
І от одного дня осені сорок другого я мав зустрітися на Євбазі із зв'язковою, щоб передати їй пакет з листівками. Листівки лежали всередині акуратної в'язанки дров, скрученої дротом. Я спеціально робив такі в'язанки «з секретом»: у полінцях випилював схов для листівок. У крайньому випадку завжди можна кинути полінце в піч. І передача в'язанки на базарі зв'язковій не викликала ніякої підозри — я продаю, вона купує. Дрова тоді в Києві продавалися на базарах маленькими в'язанками! І їжу готували, і опалювалися тільки дровами. У тих будинках, де не було плит, ставили «буржуйки» або маленькі плитки. Ідеш, було, Києвом і бачиш: стоїть великий кількаповерховий будинок, і з багатьох вікон, наполовину фанерою замість вибитої шибки «засклених», витикається в кватирку труба, з якої клубочиться дим.
' Так от... Пішов я, значить, на Євбаз. У руках в'язанка з «секретом». Іду по базару. Вже й зв'язкову свою бачу. Стоїть, тримаючи в руках тарілку з вареним цукром,— плиточки такі брунатні, пів сірникової коробки завбільшки. Тоді ж цукру не було, чай пили або з сахарином, або вприкуску з отакими плиточками, десять карбованців штука. Одна плиточка на всю сім'ю. Іду, значить... Бачу, біля фонтана сидить на землі якийсь дід з бородою, в руці у нього лялька, на пальці надіта (як у ляльковому театрі це робиться), і він з нею розмовляє. Щось їй каже, а вона йому відповідає. Враження таке, що сама лялька говорить. Ну, я відразу зрозумів, що це чревовіщання. А люди, які діда оточили, дивуються, сміються.
Придививсь я, прислухався, і серце моє болісно стиснулося. Це був Стороженко. Петро Петрович Стороженко. П'єр. Той самий клоун П'єр, завдяки якому я зв'язав своє життя з цирком, сам став клоуном.
Я не бачив його тридцять років. Навіть не думав, що він ще живий. Але то був він. Роки змінили його. Він став наче менший, полисів, в нього була борода, але я впізнав його...
Та все-таки в серце закрався сумнів: а що, як я помиляюся? Скільки ж років минуло! І, хоч ішов на завдання, я не міг пройти мимо. Він якраз закінчив свою «виставу». В шапку посипалися дрібні гроші. Він мовчки кивав, дякуючи... От зараз він підніметься і зникне, може, назавжди.
І я відважився...
— Тереза...— сказав я тихо. Проте він почув. Він повернув голову і зустрівся зі мною поглядом. Кілька секунд ми дивилися один одному у вічі. Він напружено згадував (я ж був тоді дванадцятирічним хлопчиком, а тепер мені було сорок два), і враз зморшки на його чолі розгладилися, обличчя освітилося усмішкою — він згадав, він упізнав мене. Безперечно, це був П'ер. Це був Стороженко.
— А...— радісно почав він.
І раптом... Він з'явився так несподівано, цей здоровенний поліцай у чорній формі з сірими обшлагами, наче з-під землі.
— Вставай!—рвонув він за плече Стороженка.— Вставай! Ну!
Стороженко розгублено глянув на поліцая, потім на мене.
— Що? За що?
— Там розберуться! Ходімо! Ну!
Стороженко знову розгублено глянув на мене, шукаючи підтримки і захисту (по всьому видно було, що він щиро не знав за собою вини і не розумів, чого його забирають).
Але... У мене у в'язанці були листівки. А за кілька метрів стояла зв'язкова. Вона теж могла виказати себе, якщо б мене затримав поліцай. Я не мав права ризикувати.
Я одвернувся і, удаючи, наче не знайомий з ним, пішов геть. Мені здавалося, що спину мені пропікає його вражено-докірливий погляд. Одійшовши, я обернувся. Поліцай запихав Стороженка у чорний «опель-капітан», що стояв на розі, біля кінотеатру. Більше я вже ніколи не бачив Стороженка. І все життя пекло мені під серцем від згадки про нього, про те, що він помер, думаючи, ніби я просто злякався і, рятуючи власну шкуру, навіть не спробував заступитися за нього, видерти його з поліцаєвих рук.
— Стьопо, скажи, коли б ми зараз перенеслися у той день, ти зміг би поїхати разом з ним і, вибравши момент, розказати йому про все? — Чак дивився на мене благальне і водночас якось винувато.
— Ну звичайно! Звичайно! Як ви можете сумніватися? — палко сказав я.
— Але тобі, може, доведеться побачити таке, що і в кошмарному сні не насниться...— Чак тяжко зітхнув.— Фашисти — це фашисти...
Мороз пробіг у мене поза шкірою, але я відповів:
— Ви ж самі казали, що небезпеки для мого життя бути не може. А якщо так, то... Піонери-герої у моєму віці вершили справжні подвиги, головою накладали, а тут... Нічого! Не хвилюйтесь!
— Ну, спасибі тобі! — Чак узяв мене за руку.— Тоді...
Я вже почав звикати до цього раптового дзвону в голові, хвилинного затьмарення і переходу в інший часовий вимір.
...Чак стояв переді мною, однією рукою тримаючи за руку мене, а в другій круглу, скручену дротом в'язанку дров — молодий, як на свої сорок років, підтягнутий, мускулястий, хоч і з неголеним втомленим обличчям (мабуть, розвантажував уночі вагони) .
В усіх людей на базарі обличчя були якісь сірі, виснажені Та й увесь колір базару був сіро-чорний, без яскравих кольорових плям, наче зображення чорно-білого телевізора.
Він був наче і той, що я вже бачив, дореволюційний базар, і не той. Залізної церкви не було. На її місці великий круглий фонтан без води.
І базар малолюдний, убогий. Майже весь він складався з «барахолки», з розкладки, ще жалюгіднішої, ніж навіть ота, дореволюційна. І зовсім мало було тих, що торгували продуктами. Там десь стояв дядько з півмішечком картоплі, там бабуся з зеленню...
А он тітка стоїть біля відра, замотаного ватяною ковдрою. Коли підходить покупець, тітка одхиляє ковдру, знімає кришку і дістає з паруючого відра чорний пиріжок з горохом. І покупець одразу жадібно впивається зубами в пиріжок. Чак потім сказав, що ті пиріжки можна було їсти лише гарячими. Коли вони хололи, то ставали тверді, як камінь,— не вгризеш. Борошно було наполовину з висівками, наполовину з домішками якоїсь потерухи з каштанів і ще чогось.
— Єсть сигарети «Ліванте»! Єсть сигарети «Гунія»! «Гонвед», «Симфонія», «Юно»! Пара п'ять! Пара три! — вигукував біла фонтана хлопчик мого віку, тримаючи перед собою лоток з сигаретами і продаючи їх поштучно. Але покупців майже не було. Та й покупцями назвати їх було важко. Вони не стільки купували, скільки мінялися. В час окупації, як сказав мені потім Чак, поняття «купувати» витіснило поняття «міняти». Міняли на базарах, ходили міняти у села. За піаніно можна було виміняти два мішки картоплі. Але про все те я почув від Чака пізніше.
А зараз ніколи було роздивлятися. Бо поліцай уже вів Стороженка на ріг до кінотеатру, де стояв чорний «опель-капітан».
Я полетів за ними.
 
Наші Друзі: Новини Львова