Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 27 жовтня 2020 року
Тексти > Тематики > Гумор  ::  Тексти > Жанри > Казка

Загадка старого клоуна

Переглядів: 47880
Додано: 16.12.2006 Додав: Smoke  текстів: 48
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 2
Сканував: RSI Джерело: http://publ.lib.ru
— А-а-а!
Я не зрозумів, як це сталося, але вона впала якраз між двох ведмедів, які стояли впритул один до одного. І тільки це було причиною того, що вона не розбилася одразу на смерть. Покалічена, вона ще змогла підвести голову й усміхнутися.
Відчувши кров, леви й тигри нашорошилися, готові до стрибка.
Ще мить і...
Цирк завмер.
І тут патлатий, скуйовджений дідусь з великою сивою бородою, який стояв на гальорці поруч з нами, щось голосно крикнув.
І чи то від того крику, чи хто його зна чому всі звірі раптом кинулися геть з арени через ґратчастий коридор.
За мить на арені лишилася тільки Тереза, яка лежала горілиць, розкинувши руки.
Я глянув у ложу на Голозубенецького. Очі його горіли захватом, він усміхався.
Наступної миті Стороженко, а за ним і Чак уже бігли сходами вниз. Цирк збуджено вирував.
Коли ми, петляючи коридорами, збігли нарешті вниз, Терези на арені не було. Одна з секцій ґратчастої загорожі була знята, і уніформісти вже занесли Терезу за форганг.
Стороженко кинувся туди.
Тереза лежала на підлозі з заплющеними очима, непритомна, але жива — груди її здіймалися від переривчастого дихання.
Навколо неї юрмилися люди: і артисти, і з публіки. Осторонь хмурився опецькуватий рябий Анем. Побачивши Стороженка, один з уніформістів співчутливо поклав йому руку на плече.
— Вже викликали карету «швидкої допомоги». Кілька переламів. Але...
В цей час позаду якийсь юнак з публіки у студентському кашкеті голосно сказав:
— Трос був підпиляний. Я сам бачив. Він звисає якраз над місцем, де я сидів.
Стороженко різко крутнувся й кинувся до Анема. Схопив його за груди дужими руками і підняв над землею.
— Задушу! Вбивця!
Подзьобане віспувате обличчя Анема вмить налилося кров'ю, очі вирячились.
— Не я... Не я...— прохрипів він.— Август...
Від натовпу метнулася червона перука — Рудий Август кинувся навтіки.
Стороженко випустив з рук Анема, який м'яко ляпнувся на підлогу, і кинувся за Рудим Августом. Чак побіг за ним.
— Не треба!.. Не треба!.. Не треба! — біжачи за Стороженком, благальне повторював Чак.— Ви ж себе погубите!.. Не треба!..
Але Стороженко не слухав його.
Рудому Августу вдалося відірватися від переслідування (Стороженко через покалічену ногу не міг швидко бігати). Август десь зник.
— Не треба! Прошу вас! Не треба! — продовжував благати Чак.
Але Стороженко аж тремтів від люті.
Він кидався то в один, то в другий бік, рвучко розчиняв якісь,двері, зазирав у різні одному йому відомі закутки. І нарешті...
— А-а-а!
Не знаю, хто це закричав — чи Стороженко, чи Рудий Август... Рудий Август зіщулився, забившись у куток тієї самої комірчини, де пересиджували до початку вистави Стороженко з Чаком. Він підніс догори руки і впав навколішки.
— Ні! Ні... Це не я! Не я! Це — Анем! Вона знехтувала ним, не прийняла його залицянь. І він... щоб помститися... Пообіцяв за великі гроші... Павлину.. справжній смертельний номер...
—І ти?! За гроші?!..
—Ні!.. Ні! То він! Усе він!.. Я ж маленька людина...
—Брешеш!..— люто зашипів Стороженко,замахуючись.
— Ай! — смикнувся Август, увібравши голову в плечі.— Не вбивай! Не вбивай мене! Я... я тобі загадку зараз, секрет один відкрию. Великий секрет! Вік мені дякуватимеш. Клянусь! Правду кажу!.. Святий хрест! — Він швидко перехрестився. — Уб'єш мене — разом зі мною секрет загине. Секрет, який усіх клоунів світу може зробити щасливими. Святий хрест, правду кажу! Перед смертю не брешуть! — Він знову перехрестився. Піднята рука Стороженка завмерла.
— Тільки... тільки хай він вийде,— кивнув Август на Чака.— Лише тобі, тобі одному...
Стороженко глянув на Чака і, наче вибачаючись, кивнув.
Чак вийшов.
Я за звичкою сіпонувся було слідом за ним і раптом — ой! — згадав: це ж мені треба лишитися, це ж головне, заради чого Чак узяв мене у своє дитинство — почути, що ж скаже зараз Рудий Август, бо ж сам він тоді почути не зміг.
Я лишився.
— Слухай! Слухай!, — гарячково зашепотів Рудий Август, підповзаючи на колінах до Стороженка.— Ти тільки поклянися, що й мене не забудеш, поділишся. Я ж теж нещасний. Мене публіка не любить, не приймає. Я... Ні-ні, я нічого, просто... Так от! Живе на Куренівці дід. Старий Хихиня. Він знає таємницю весел-зілля, сміх-трави. Правда! Правда! Тільки він не хоче мені говорити. І я от збираю гроші, думаю, може, за гроші... А тобі він і так скаже. Тебе всі люблять. А мене...— він шморгнув носом,— мене...
— Бо ти — тля, жук-гнойовик. Тільки про гроші й думаєш. За гроші ладен убити,— зневажливо кинув Стороженко і опустив руку.— Живи, нікчемо! Не буду об тебе руки марати... І секрета мені твого не треба. Не вірю я у те весел-зілля, у сміх-траву. Балачки це все. Вигадка! Теревені! Немає в світі ніякої сміх-трави. Ніякого весел-зілля. Зате підлості людської, жорстокості, заздрощів, злості — хоч греблю гати.— Стороженко повернувся й вийшов. Я слідом за ним.
У коридорі, прихилившись до стіни, стояв Чак.
— Ходім, сипку,— ніжно обняв Стороженко Чака за плечі й махнув рукою.— Ну його!
І стомлено, безсило, наче після важкої-важкої роботи, на мить опустив голову. Але вже наступної миті стріпнувся і заспішив коридором та сходами вниз.
Карета «швидкої допомоги» вже приїхала, і ми ще встигли побачити, як двоє дебелих санітарів виносили на ношах з цирку Терезу.
Карета була з червоним хрестом, запряжена кіньми.
Стороженко дивився на Терезу і нічого не помічав. Не помітив він і як підійшов до нього той здоровенний, з бакенбардами, наче в рисі, цирковий швейцар, а разом з ним такий же здоровенний пикатий городовик з шаблюкою.
— Оцей? — обернувся городовик до швейцара, показуючи на Стороженка.
— Оцей! — пробасив швейцар.
— Просю! — сказав городовик, беручи Стороженка під руку.— Ходім!
— Пардон отсюдова! — пробасив швейцар, підхоплюючи Стороженка під другу руку. З-за городовика визирнула розлючена ряба пика Анема:
— Я тобі покажу, як за груди хапати! Убивця! Каторжник!
— За що? Та він же нікого й пальцем не зачепив! — розгублено вигукнув Чак.— Він же...
Раптом, як з-під землі, виринула біля Чака миршава постать лисого чоловіка в пенсне.
— Гімназист! Ви чому після восьмої вечора у публічному місці? Ану! — І класний наглядач схопив Чака за рукав. Ех! Тут мене така злість узяла, що я про все на світі забув.
— Та ви що! — закричав я.— Фараони кляті! Душогуби! Сатрапи царські!.. Ану пустіть!
Дивлюсь — завмерли, вирячилися всі навколо: і швейцар, і городник, і Анем, і публіка.
— Боже мій! Звідки воно взялося?! Якесь хлоп'я божевільне! Хапайте його! — верескнула товста дама в капелюшку з страусовим пером.
— Держіть! Держіть! — залунало звідусіль.
— Ага! Дзуськи Я невидимий! Ловіть вітра в полі! — кричу я. Та раптом відчуваю — хапають мене за одну руку, за другу, за комір.
— Пустіть! — кричу.— Ви що! Не чіпайте мене! Я ж невидимий! Я у вашому царському режимі не жив ніколи! Пустіть!
Та мене, як у кошмарному сні, стискають усе дужче й дужче. Мені вже й дихати нічим.
І тут усе перед моїми очима попливло, закрутилося і...

РОЗДІЛ VII
Невже я більше не побачу його? Відкриття: у Тусі очі, як у Терези! «Ха-ха-ха! Муха закохався у Туську Мороз!» А може, вона все-таки є, сміх-трава?! Зустріч біля меморіалу..

Ой!..— Я сидів на лавці біля цирку, на площі Перемоги, поруч із старим Чаком.
— Га? Що? — розгублено кліпнув я.— Щось я не так зробив?
— Та ні,— усміхнувся старий.— Усе так. Але більше там робити сьогодні було зовсім нічого.
Стороженка тоді забрали в участок. А мене класний наглядач одвів додому, записав прізвище і передав у гімназію. Були неприємності...— Він замовк і вичікувально подивився на мене.
Ах, так! Я ж мушу розповісти йому, що ж сказав Рудий Август Стороженкові у комірчині. І я розповів.
— Весел-зілля... Сміх-трава... Гм...— задумливо промовив старий.
— Ех! От би взнати секрет того весел-зілля!.. От би!..— запально вигукнув я.
І уявилося мені раптом: хлопці хочуть з мене поглузувати, посміятися, а я регочу їм просто у вічі, регочу, заливаюсь. І хлопці отетеріло перезираються, розгублено замовкають. І вже не вони, а я з них сміюся. Бо знаю секрет сміх-трави. Ех!
Чак подивився на мене співчутливо — наче прочитав мої думки.
— А ви Стороженка що — не питали тоді? — мусив же я щось сказати.
— Не питав. Бо не зміг спитати. Не бачив я його тоді більше. Вислали його з Києва. Я шукав його, заходив і до Йосипа, і до Федора Івановича. Але вони теж нічого не знали, нічого не могли мені сказати. Пізніше вже ходили чутки, нібито Стороженко виступав якийсь час в Одеському цирку. З тою ж таки репризою, що показував Терезі. Виходить, каструлю хтось із людей цирку йому передав. Він її тоді в комірчині сховав. А потім сліди його загубилися. Одного тільки разу я чув, начебто його й Терезу бачили разом на пароплаві серед поранених червоноармійців. Це вже під час громадянської війни, у двадцятому році. Але чутки були непевні. Тереза тоді видужала, навіть не стала калікою. Але в цирк не повернулася. Виступати під куполом уже не могла. Втратила кураж, як кажуть циркачі.— Чак зітхнув і задумливо подивився поверх моєї голови кудись у далечінь.
— А ви?.. Як склалося потім ваше життя? — обережно запитав я.
— Як склалося? — старий усміхнувся.— Довго розповідати... Після того захворів я цирком. Почав посилено тренуватися, бігати в цирк. Тільки не в той, на Миколаївській, Крутикова «Гіппо-палас», а в цирк Труцці, що містився на Троїцькій площі, за Троїцьким народним домом (тепер тут Театр оперети). У «Гіппо-палас», сам розумієш, мені було нічого й потикатися. Управляючий цирком Анем і навіть швейцар добре мене запам'ятали. Бігав я, бігав і одного прекрасного дня кинув гімназію, втік з дому і з трупою Франкарді гайнув мандрувати по світу. І акробатом був, і повітряним гімнастом, і наїзником... А потім клоуном. У громадянську воював у Щорса. Потім знову цирк. Згодом, як постарів, перейшов в уніформісти. У нас всі так роблять: коли не можуть уже, як ми кажемо, «працювати номер», переходять в уніформу, в інспектори манежу, в касири, в конюхи, в прибиральники навіть, аби тільки не йти з цирку. А це вже років десять на пенсії. Важко стало,— старий зітхнув.— Ну, гаразд! Спасибі тобі! — Він ніжно притис мене до себе, підвівся.— Засиділись ми сьогодні трохи. Вибачай.
— Та що ви, що ви...
— Ще раз спасибі тобі, Стьопо. Ну, прощай! Гарний ти хлопець! — Він ще раз пригорнув мене, обняв.
— А... а... Голозубенецького ви не бачили більше? Що з ним сталося потім?
— Голозубенецький у громадянську в банді Петлюри був, люто бився проти червоних, прославився своєю жорстокістю. Справедлива кара спостигла його тут же, в Києві. Доля підготувала йому самому «смертельний номер». Тікаючи від щорсівців, забрався він на дах дванадцятиповерхового будинку Гінзбурга, найвищого в Києві тоді (на його місці готель «Москва»), зірвався і...
— А Рудий Август? І Анем?
— Рудий Август через кілька днів десь несподівано зник. Ніхто не знав, де він подівся. Всі речі його лишилися і в цирку, і па квартирі, а сам він таємниче зник. І ні листа не залишив, нічого. Анем, кажуть, виїхав за кордон. У всякому разі в післяреволюційному цирку його вже не було. Тільки під час війни вже, в окупованому Києві... Та про це іншим разом. Якщо зустрінемося...— Чак якось дивно усміхнувся.
Ну невже він зараз попрощається й піде, цей дивовижний дідусь, так і не сказавши, коли ми зустрінемося.
— А можна, я трошки проведу вас? — не витримав, з надією спитав я.
— Ні, не треба,— втомлено усміхнувся він.— Спасибі тобі. Прощай...
І він пішов. І за кілька кроків одразу зник з моїх очей, змішався з перехожими. Хоча я дуже старався не загубити його.
Я зітхнув.
Невже це й справді кінець моєї незвичайної, просто-таки дивовижної пригоди, яку навіть розповісти нікому не можна, бо ніхто не повірить?
І коли старий зник, я вже навіть не був певен, чи все це справді було, чи вироїлося мені у якомусь дивовижному маренні,
...Цього разу мати звернула увагу на мій стан.
— Стьо-опо-очко! Що це з тобою, синку? Чи, бува, не захворів? — Вона торкнулася губами мого лоба.— Ні, температури, здається, немає. Може, з'їв щось не те?
— З'їв, мамо, усе, що треба. І почуваю себе нормально. Не хворий я. Просто... Просто у школі задали багато. Стомився трохи.
— Ой лишенько! Мені й сусідка говорила. Усі скаржаться. Такі ж шкільні програми перевантажені, просто жах. Що вони собі думають! Бідні діти! Навіть Алла Пугачова про це пісню співає... «То ли еще будет, ой-ой-ой!..» Ну, то відпочивай, синку, відпочивай. Телевізор собі увімкни, зараз передача буде «Навколо сміху». Ти ж любиш.
— Не хочу я сьогодні «Навколо сміху». Я краще спати раніше ляжу.
— То лягай, лягай, синку, авжеж. Я зараз постелю.
Я й справді відчував утому. Як втомлюють, виявляється, оці подорожі в минуле. І це мене, молодого. Хлопця, можна сказати. А що ж старому вісімдесятирічному Чакові?! Який він виснажений був! І на що він натякав — «якщо побачимося»?..
«Невже я його не побачу більше? Невже?» — думав я, засинаючи.
І одразу ж побачив.
Уві сні.
Снився мені знову цирк. «Гіппо-палас» Крутикова. І Тереза на трапеції під куполом. І Голозубенецький у губернаторській ложі. І Стороженко з Чаком на гальорці. І поряд з ними той патлатий, скуйовджений дідусь з великою сивою бородою...
І раптом уже на трапеції не Тереза, а Голозубенецький. А Тереза і всі ми: і Стороженко, і Чак, і патлатий дідусь, і я — сидимо у губернаторській ложі.
А цирк збуджено гуде. Чути голоси: «Щорс! Микола Щорс! Щорс!» І раптом я бачу: у генерал-губернаторській ложі, що через прохід від нашої, з'являється легендарний полководець Микола Щорс, такий, як у кіно, як на пам'ятнику на бульварі Шевченка, у шкірянці, з біноклем на грудях, з піднятою рукою... І зал вирує, шумить. А Голозубенецький на трапеції під куполом по-поросячому верещить від страху. І враз зривається й летить. Летить, летить, летить... І ніяк не може долетіти до арени. І верещить як недорізаний. Раптом стає маленький, як комашка. І не арена вже перед нами, а прірва. Летить у ту прірву комашка Голозубенецький і зникає...
А Тереза сміється, і очі її, чорні, великі й бездонні, як та прірва, сяють і дивляться з ніжністю на Стороженка й чогось... на мене. Так мені здається. І мені невимовне солодко від цього.
З тим почуттям я прокидаюсь.
У школі, як я вже казав, я сиджу за однією партою з мовчазною дівчинкою в окулярах Тусею Мороз.
Я майже ніколи не розмовляю з нею і майже ніколи на неї не дивлюсь. Прийду, привітаюсь для годиться і сиджу собі, наче її й нема поряд.
А сьогодні прийшов, привітався, глянув на неї — і враз наче голкою мене в груди кольнуло... З-за окулярів на мене дивилися очі Терези. Великі, чорні й бездонні...
Аж мороз поза шкірою пробіг.
Тю! Зовсім уже дійшов я. Щось уже верзтися почало. Знову глянув. Ну, може, не зовсім, але схожа. Очі великі й таки чорні.
Ти глянь! Скільки сидить поряд зі мною, а я й не бачив, що в неї такі очі.
Я почав озиратися на інших дівчат. Може, і в них такі ж самі? Ні! В інших не те. І в Тані Верби, і в Лялі Іванової, і в Ніни Макаренко (Макаронини), і в Тосі Рябошапки — очі як очі, в кого сірі, в кого карі, в кого навіть голубі. Але звичайні. А в Тусі...
Раптом в моїй уяві спливла Гафійка Остапчук. І я вражено додумав, що не пам'ятаю, які в Гафійки очі. Сірі? Карі? Голубі? Вбийте, не пам'ятаю. Наче ніколи не бачив їх.
А от у Тусі...
Вперше мені захотілося поговорити з нею.
Переборюючи незручність, я нахилився до Тусі й прошепотів:
 
Наші Друзі: Новини Львова