Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 27 жовтня 2020 року
Тексти > Тематики > Гумор  ::  Тексти > Жанри > Казка

Загадка старого клоуна

Переглядів: 47873
Додано: 16.12.2006 Додав: Smoke  текстів: 48
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 2
Сканував: RSI Джерело: http://publ.lib.ru
Двері у зал були прочинені, і з арени лунали різкі, наче постріли, удари шамбер'єра (циркового батога) і глухий кінський тупіт.
Чак, а за ним і я зазирнули в зал.
Кремезний чоловік у білій сорочці й червоних штанах, заправлених у високі кавалерійські чоботи, стояв з довжелезним шамбер'єром посеред арени, а круг нього бігали по колу сліпучо-білі красені-коні з пухнастими китицями із страусового пір'я на головах.
Згори, з-під ажурного купола, крізь скло навскоси падав на арену широкий сніп сонячного проміння, і коні раз у раз вбігали й вибігали з нього, на мить стаючи срібно-золотистими, наче загоряючись, а потім пригасаючи.
Серце моє завмерло від захвату.
Я страшенно люблю коней. По-моєму, це найгарніші й найрозумніші тварини в світі. Як жаль, що їх так потіснила в селі техніка. Коней в нас у колгоспі було мало, всього четверо. Чорний, старий, завжди похнюплений Мишко, сіра кощава Елла, гніда, чогось завжди линюча Манька і чалий, з білою зіркою на лобі Зорик.
Не було для мене більшої втіхи, як тоді, коли конюх дядько Конопля дозволяв запрягти котрогось із них і кудись поїхати — чи води одвезти в бригаду, чи гній вивезти. Я підстрибом біг у конюшню по хомут, поспішаючи і крекчучи від натуги (бо важкенький же!), надівав його коневі на шию і, допомагаючи собі коліном, засупонював, а кінь форкав і гаряче дихав мені в обличчя, іноді доторкаючись до мене теплими оксамитними губами. І така мені була невимовна насолода від цього, що аж дрібненько тремтіло біля пупа.
І зараз, дивлячись на арену, я теж відчув оте солодке тремтіння.
— Гарно! Правда? — обернувся до мене Чак. Уперше за весь час подорожі в минуле заговорив він до мене. Я так звик до своєї невидимості, що навіть здригнувся від несподіванки.
— Гарно! — повторив Чак. — Без коней тодішнього цирку і уявити собі не можна. Власне, цирк і почався з коней, коли у 1780 році кавалерійський капрал у відставці Астлей побудував у Лондоні амфітеатр і почав давати в ньому вистави школи верхової їзди.
— А до того що — не було циркачів? Ні клоунів, ні акробатів? — якось навіть розгублено спитав я (невже могли жити люди колись без циркачів?).
— Та ні. Артисти були. І акробати, і клоуни. Тільки не називалися вони клоунами. Це я про сучасний цирк, стаціонарний, кажу, до якого ми звикли. А артисти були. З найдавніших часів. Ще за Київської Русі. Скоморохами називались. У Софійському соборі навіть фреска є. Стривай,— насторожився раптом Чак і прислухався.— Здається, він уже йде. Слухай, тепер будь уважний. Я потім не зможу з тобою побалакати. Запам'ятай! Коли він скаже мені: «Вийди!» і я вийду (це буде потім під час розмови з Рудим Августом, запам'ятай!), ти не йди за мною, розумієш, не йди. Залишся і послухай, що скаже йому Август. Це дуже важливо, дуже, розумієш!
— Розумію. А чого ж?! Розумію.
Обличчя Чака враз різко змінилося, очі його вже не дивилися на мене. Я обернувся. Від сходів, накульгуючи, швидко йшов Стороженко, трохи захеканий і ніби зніяковілий.
— Порядок! Ходімте.
Вони зайшли у службовий хід, знову піднялися сходами, проминули коридор з багатьма дверима і біля одних дверей зупинилися.
Стороженко помітно хвилювався, навіть у напівтемряві видно було, як він зблід.
З дверей напроти вийшло кілька чоловік у лискучих, з блискітками трико.
Найвищий, чупринистий, усміхнувся до Стороженка:
— А-а, це ти? Знову? Салюто! Гляди не нарвись на Анема. Він десь тут ходить.
— Граціа! Дивитимусь! — кивнув Стороженко і, коли вони пройшли, шепнув Чакові: — Повітряні акробати «Літаючі люди Альберто».
Потім нервовими рухами розв'язав, розкрив круглу картонну коробочку, вийняв з неї знайому вже мені каструлю, нахилившись, щось над нею поробив і передав Чаку.
— Візьми. І подаси мені потім, коли я скажу. Будеш у мене сьогодні асистентом. Добре?
—Він якось непомітно почав уже називати Чака на «ти», виявляючи цим, мабуть, свою приязнь і довіру.
І далі хвилюючись, Стороженко нарешті перевів подих і легенько постукав у двері.
— Заходьте! — почувся зсередини тихий жіночий голос. Стороженко прочинив двері, встромив туди голову і тонким жартівливим голосом проказав:
— Ку-ку!
— А-а, П'єр... Заходьте!
— Я не один. Зі мною асистент. Дозвольте показати вам репризу.
— Будь ласка! Прошу!

Я зазирнув у двері.
У маленькій кімнатці біля туалетного столика з круглим дзеркалом сиділа струнка молода жінка у барвистому шовковому халаті, гарна, з тонкими рисами обличчя, з великими чорними очима, глибокими, як безодня.
Стороженко, а за ним і Чак зайшли у кімнату.
— Алле! — обернувся до Чака Стороженко, артистичним жестом одкидаючи назад руку. Чак подав йому каструлю.
— Шановна публіко! Сьогодні на базарі я купив каструлю. Звичайну порожню каструлю. Дивіться!
Він підняв угору каструлю, перевернув її, показуючи, що вона порожня. Потім закрив її кришкою.
— Прийшов додому... одкриваю... Ап!
Він різким рухом зняв кришку — у каструлі лежало три свіжі червоні троянди.
Стороженко опустився на одне коліно і подав троянди мадемуазель Терезі.
«Ага! Ясно! — подумав я.— Ясно, чого він захекався. Бігав купувати квіти. Не хотів, щоб Чак це бачив».
Я помітив, що поряд з цирком, за готелем «Континенталь», у третьому номері був магазин квітів «Флора», а навпроти, у четвертому, поряд із залом «Скетінг-рінг», магазин квітів «Парма». В один із них Чак, мабуть, і забіг.
Мадемуазель Тереза взяла квіти і мовчки граціозним рухом вдячно схилила голову.
Стороженко підхопився.
— Та це ще, шановна публіко, не все! Захотів я зварити борщу. Одкриваю каструлю...
Стороженко знову різким рухом зняв кришку, пролунав вибух, фейєрверком сипонули іскри бенгальського вогню, бабахнуло вдруге, і з каструлі полетіло вгору різноколірне конфетті.
Клоун, наче з переляку, гепнувся, сів на підлогу.
Тереза засміялася.
— Ну як? — підводячись, з надією спитав Стороженко.
— Добре, П'єр, добре. Гарна реприза. Я думаю, тепер вас візьмуть.
Тереза сміялася, але очі в неї були сумні. Стороженко помітив це.
— Що з вами, Терезо?
— Нічого,— спокійно відповіла вона.
— Що з вами, скажіть? — Стороженко підійшов до неї майже впритул і поклав їй руки на плечі.— Ви ж знаєте, мене не можна обманути...
Вона дивилася на нього своїми великими бездонними очима і мовчала. — Що сталося?
І враз вона опустила голову і притулилася щокою до його грудей. — Я... я боюсь, П'єр... — Що? Чого?
— Сьогодні я вперше виступаю на трапеції над ареною з дикими звірами. Без сітки. — Ну?! Нащо?! Для чого?! — Анем сказав... Павлин вимагає... — Не слухайте! Не треба! Відмовтеся! Прошу вас.
— Не можу. Ви ж знаєте. Не можу... Взагалі-то я ж нічого не боюсь, ви ж знаєте... Я не боюсь висоти, я не боюсь хижаків... Я нічого не боюсь, П'ер... Але... але єдиному вам признаюсь; я з дитинства боюсь собак. Після того як мене малу покусала вівчарка. Я їм не вірю. А в Естмана; крім левів, тигрів, ведмедів, ще й доги. Треба ж... — Я піду до Анема. Я поговорю з ним... Я...
— Це безумство. Він же ніколи не візьме вас після цього. — Дарма. Я все одно піду. Я не допущу. Я...
— Я забороняю вам! — В очах її була невблаганність.— Я пересилю себе. Ви ж знаєте, П'ер, якщо я не виступлю сьогодні, я втрачу кураж. Ви ж знаєте, що це для нас значить. — Знаю...— зітхнув він, здаючись. Вони говорили, зовсім забувши про Чака, наче його й не було в кімнаті. Чак стояв біля дверей, не наважуючись ні сісти, ні вийти з кімнати. «Для чого цей клоун брав його з собою? — подумав я.— Він же спокійно міг обійтися в своїй репризі й без асистента. Щоб проніс повз швейцара коробку з каструлею? Чи, може, тому, що не наважувався сам зайти до Терези? Треба було, щоб хтось був поруч, байдуже хто...»
І я згадав раптом руду Гафійку Остапчук із сьомого класу, згадав, як я хотів колись піти до неї, але не наважився сам і підбив дружків своїх, Василя й Андрійка, і як я не знав, куди очі ховати від солодкого соромливого щему, мовчки дивлячись, як викаблучуються перед Гафійкою хлопці, а вона сміється-заливається й зиркає на мене веселим оком... І дорослі, виходить, як діти...
— Будьте сьогодні в цирку, П'єр, — сказала вона.— Тоді я не боятимусь. Сховайтеся десь до вистави... А тепер ідіть! Зараз прийде сюди Анем. Ідіть, благаю вас! Я не хочу, щоб він вас вигнав. Мені треба, щоб ви були сьогодні в цирку. Чуєте? Треба! Ідіть!
— Добре, Терезо, добре! Я вже йду. Борони вас боже! — він перехрестив її, потім поцілував руку і, тільки тепер, видно, згадавши про Чака, обняв його за плечі й повів з кімнатки.
Тільки-но встигли ми вийти, як у кінці коридора почувся різкий, гавкаючий голос:
— Щоб через п'ять хвилин було! Ясно? Не буде — вижену!
— Анем! — Стороженко схопив Чака і, притиснувши його до себе, сховався за виступ стіни.
Добре, що мені не треба було ховатися, бо сховатися вже було б ніде.
Коридором, по-качиному перевалюючись, швидко йшов маленький опецькуватий чоловік з круглим, подзьобаним віспою обличчям.
Без стуку, хазяйським рухом рвонув він двері мадемуазель Терези і, хряснувши ними, зник.
— Нічого не поробиш,— зітхнув Стороженко,— доведеться потерпіти... Справа надто серйозна. А ти, хлопче, може, підеш додому? — ніжно погладив він Чака по голові.
— А... можна мені залишитись? — благально звів очі на нього Чак.
— Дивись... Як можеш — лишайся. Тоді ходімо,— і він повів Чака якимись закутками, поки не опинилися вони в комірчині з заґратованим віконцем, де у безладді валялося різне поламане циркове причандалля.
— Доведеться отут перебути. Сюди вже ніхто не зазирне. Вмощуйся на оцій трійці зручніше. Чекати доведеться довгенько.
Вони сіли на поламаній трійці, як її назвав Стороженко (це така підставка, подушка для ікарійців, тобто циркачів, які, лежачи на спині, ногами підкидають і ловлять своїх партнерів). — Скажіть,— тихо спитав Чак,— чому мадемуазель Тереза мусить так ризикувати? Га?
— Ех! — зітхнув Стороженко.— Чому-чому? Є тут у нас один «покровитель», який цирком захоплюється. Павлин Іудович Голозубенецький. Біржовий ділок. Спекулянт. Страшна людина. Не цирк йому потрібен, не мистецтво циркове, а «сильні» почуття. Щоб була смертельна небезпека. Смертельні номери замовляє. За це платить гроші. За те, що жертвує на цирк, йому подавай жертви... Він з тих людей, які відчувають насолоду, дивлячись на чужі муки й страждання, з тих, які, спотикаючись, біжать дивитися на катастрофу, на нещасний випадок, які, роззявивши роти, стоять біля самісінької шибениці під час страти... Два в нас у Києві Іудовичі. Один — начальник Київського військового округу генерал від артилерії Микола Іудович Іванов, другий — оцей — генерал від спекуляції Павлин Іудович Голозубенецький. І цей, другий, страшніший за першого...
Стороженко ще щось говорив Чакові, щось розповідав... Вони досить довго сиділи у комірчині. Але я чи то не дуже уважно слухав, чи ті розмови здалися мені не такими вже й значними порівняно з тим, що мало відбутися, бо я їх якось не запам'ятав. Я квапив час, і він минав для мене швидко.
І от уже Стороженко підвівся:
— Ходімо. Скоро початок. На гальорку підемо, там на нас ніхто не зверне уваги.
І знову він повів Чака якимись закутками, якимись сходами то вгору, то вниз і нарешті вивів на сходи, що вели на гальорку.
Цирк сяяв вогнями.
На гальорці товпилися прості люди, робітники у косоворотках, ситцевих сорочках, дівчата-служниці у квітчастих хусточках, нижні чини, тобто солдати.
А внизу «чиста публіка» виблискувала діамантами на ошатних сукнях, золотими ґудзиками на віцмундирах, еполетами й орденами.
— Дивись, он він, у губернаторській ложі,— здавленим голосом промовив Стороженко.
— Хто? — не одразу збагнув Чак.
— Павлин Голозубенецький...
Прямо проти форгангу, тобто виходу артистів на арену, було дві ложі. Праворуч, як мені пояснив потім Чак, генерал-губернаторська, ліворуч — губернаторська.
Генерал-губернаторська була порожня, а в губернаторській, поклавши на оббитий червоним оксамитом край ложі павукасті, з тонкими пальцями руки, сидів кощавий, сутулуватий, з обтягнутим, як у мерця, черепом довгань.
Маленькі, глибоко й близько посаджені олов'яно-білі очі, в яких зовсім не видно було зіниць.
Верхня губа закоротка і не прикривала передніх зубів, що робило його схожим на ховрашка.
Огидний, страшний тип.
Я спеціально підлетів ближче, щоб добре роздивитися його.
І повернувся назад на гальорку.
Заграв оркестр. Із-за форгангу вибігли дванадцять уніформістів у червоних, з позументами костюмах, вишикувалися у дві шеренги обабіч виходу.
Вийшов шпрехталмейстер у чорному фраку з білою манишкою і прокричав гучним голосом початок вистави
Знову заграв оркестр. І почалося.
Я не буду переказувати всю виставу. Це довго. Вистава була не з двох, як тепер, а з трьох віддалень, з двома антрактами.
Виступали і наїзниці сестри Лобе, і комік-звуконаслідувач Вестман, і «літаючі люди» Альберто («п'ять персон», як оголосив пшрех), і «американський автомат — моментальна фотографія» брати Манц, і японський жонглер Тасуноске, і група дресированих коней Кіссо (яких ми бачили зранку на репетиції), і танцюрист Миша Пергаменцев, і комічна пантоміма «Директор кафешантану», і музична кобила Тігретто, яку виводила мадемуазель Мадіган, і багато іншого.
Паузи між номерами заповнював Рудий Август — клоун у яскраво-червоній перуці, з великим носом картоплею і густо намазаними крейдою щоками, жалюгідний (його весь час били по голові) і зовсім не смішний. Та от нарешті третє відділення.
— Знаменитий приборкувач Естман з групою хижаків!
Арену з усіх боків оточили залізними ґратами. І вибігли хижаки. Леви й тигри молотили по тирсі хвостами, ведмеді спиналися на задні лапи й люто щирились, а здоровеннецькі, як телята, плямисті доги ліниво походжали між ними.
Приборкувач у чорному фраку й циліндрі, з револьвером у руці раз у раз вигукував: «Монт!» — і лев або тигр стрибав на тумбу, потім: «Наниз!» — і вони зістрибували з тумби,..
Та от в оркестрі дрібно-дрібно забарабанив барабан. З-за форгангу, освітлений прожектором, вийшов шпрех і в напруженій тиші зловісним голосом вигукнув:
— Смертельний номер! Уперше в світі! Еквілібр на штейн-трапеції без сітки над ареною з дикими хижаками! Мадемуазель Тереза!..
Форганг гойднувся, і, вітально піднявши догори руку, вийшла сяюча, усміхнена Тереза. У жовтому з блискітками трико, вона була сонячна й прекрасна.
Один з уніформістів підбіг до звисаючої з-під купола мотузяної драбини, наступив ногою на нижній щабель, і Тереза під бадьорі звуки маршу легко полізла вгору.
І от вона вже під самісіньким куполом, на трапеції.
Приборкувач Естман пішов з арени. Там лишилися тільки звірі, рикаючі, неспокійні.
Оркестр на півноті урвав мелодію, замовк.
В цирку запанувала тиша.
Тереза розгойдувалася на трапеції. От вона зробила стойку на руках, опустилася на голову і розвела руки.
Стоячи на голові, не тримаючись руками, вона розгойдувалася на трапеції під куполом цирку.
Стороженко, блідий, зціпивши зуби, завмер, напружено стежачи за нею.
«Ху-у...» — перевів я подих, коли вона нарешті сіла на трапеції, вітально піднявши догори руку.
Зал вибухнув оплесками.
«Ну, здається, все гаразд. Усе буде добре. Вона переборола свій страх».
Уніформісти, швидко перебираючи вірьовку, піднімали під купол до трапеції стілець, звичайний дерев'яний стілець на гнутих ніжках.
Тереза взяла стілець, поставила його двома задніми ніжками на трапецію і сіла на нього.
Усміхаючись, вона сиділа на стільці, що стояв лише задніми ніжками на хисткій трапеції, і спокійно розгойдувалася, паче на звичайнісінькій гойдалці.
І раптом...
— А-а! — не своїм голосом закричав Стороженко. Один з тросів, на яких трималася трапеція, лопнув, і Тереза полетіла вниз, на арену.
— А-а-а!
 
Наші Друзі: Новини Львова