Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 27 жовтня 2020 року
Тексти > Тематики > Гумор  ::  Тексти > Жанри > Казка

Загадка старого клоуна

Переглядів: 47864
Додано: 16.12.2006 Додав: Smoke  текстів: 48
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 2
Сканував: RSI Джерело: http://publ.lib.ru
— Аякже! — з чистим серцем признавсь я.
— Ну то що? Продовжимо? Готовий?
— Як штик!
— Ну, тоді — увага! — Чак узяв мене за руку, злегка стиснув — і наче електричний струм пробіг по моїй руці.
В очах у мене потемніло.
Бомм! — ударив у голові дзвін.
І знову зашуміло, загаласувало, зарепетувало навкруги багатоголосо...

РОЗДІЛ VI
Найдовший. Бо дуже багато подій тут відбувається... Піротехнік Федір Іванович Смирнов. Ми йдемо у Гіппо-палас. Мадемуазель Тереза. Смертельний номер. «Не вбивай мене, я відкрию тобі секрет...»

І знову я на Євбазі. Серед вируючого, галасливого, строкатого натовпу дореволюційних людей біля запахущої паруючої «обжерки». І Чак-гімназист тримає мене за руку.
Враз одпустив і подався назустріч Стороженкові, який підводився з-за прилавка, витираючи
тильним боком долоні масні губи.
— Здрастуйте!
— Здрастуйте! Спасибі, що прийшли. Ходімте! — Стороженко підняв із землі круглу, картонну коробку, в яких до революції носили дамські капелюшки (я в кіно бачив).
Вони вийшли з базару і наблизились до трамвайної зупинки.
— Під'їдемо вгору трамваєм,— сказав Стороженко,
Підійшов трамвай.
Я влинув у трамвай слідом за ними.
— Два на один тариф,— сказав Стороженко, подаючи кондукторові два великі п'ятаки.
Кондуктор одірвав од вертушки, що висіла на шкіряній з жовтим мідним затвором сумці, квитки, смикнув за мотузок, протягнений під стелею вагона над штангою з брезентовими петлями для рук. Попереду, у кабіні вагоновода, бемкнуло, задеренчав дзвінок, і трамвай із скреготом рушив.
Трамвай був майже порожній.
Стороженко з Чаком сиділи в фігуристах, сплетених з лози, аж до блиску відполірованих пасажирами і, мабуть, дуже . зручних кріслах, а я витав над ними. Місця вільні були, і я теж міг сісти, але то б нічого не дало. Уперше я відчув досаду на свою безтілесність. Не маючи тіла, я не мав змоги відчути насолоду від сидіння в зручному кріслі біля відчиненого трамвайного вікна. Але я стримався від настійливого бажання стати тілесним. Пам'ятав, що це одразу дуже ускладнить моє перебування в минулому, може зненацька перервати його. А події ж тільки починають розгортатися. І хтозна, може, сьогоднішній день стане вирішальним у розкритті таємниці.
Біля Володимирського собору Стороженко і Чак зійшли з трамвая.
— Звідси підемо пішки, подихаємо свіжим повітрям. Така порода! — сказав Стороженко, ховаючи від Чака очі.
«Еге, погода! — подумав я.— У гаманці у вас, дядьку, погана погода, от у чім річ! Щоб далі їхати, треба ще гроші платити».
Я вже зрозумів, що у дореволюційному київському трамваї були так звані тарифні дільниці — за кожну дільницю плати гроші. Не те що зараз — заплатив п'ятака і катайся в метро хоч цілий день.
А погода справді була чудова. Золота київська осінь. Ботанічний сад аж палав усіма відтінками барв від багряно-червоного до жовтогарячого.
Вони пішли бульваром у бік Бессарабки (до речі, вона називалася тоді площею Богдана Хмельницького).
Минули Другу, а потім Першу київську чоловічу гімназію.
Праворуч червоніла знайома восьмиколонна кам'яниця Київського університету.
У сквері проти нього на місці теперішнього пам'ятника Тарасові Шевченку стовбичив пам'ятник імператору Миколі І.
Внизу вже виднілася знайома будівля Бессарабського ринку.
Праворуч на теперішньому готелі «Україна» горіли проти сонця на даху навколо башти слова: «Паласт-отель».
Спустилися на Бессарабку і звернули ліворуч на Хрещатик. І з майже безлюдного Бібіковського бульвару наче знову втрапили на базар.
Тротуарами сновигають люди туди й сюди, посеред вулиці деренчать трамваї, візники вйокають на прольотках, де-не-де чих-чихикають допотопні автомобілі на мотоциклетних спицястих колесах, форкаючи синім димом.
А вивісок, а об'яв, а реклам та оголошень! У мене аж очі розбіглися. І всі з ятями, усі з вензелями якимись.
Там, диви, Едуард Брабець праси-утюги і м'ясорубки рекламує.
Там перукарня «Ніколя і Леонід» припрошує дам і панів заходити, не минати.
Там кавказький магазин М. Я. Бебеша сповіщає про те, що ним одержані у величезній кількості килими персидські, текінські та кавказькі, портьєри, бурки і... чоботи.
Там торговий дім братів Романових пропонує самозапалювальне гасово-жарове освітлення — лампи, ліхтарі та приладдя. Ліхтарі «Іскра», лампи «Ека», «Сфінкс» та «Напівсфінкс». Видно як удень.
І тут же про всяк випадок «Лангензіпен і К°» пропонує вогнегасилку, а «Септер і К°» — пожежні труби, насоси, гідропульти і брандспойти!
Головне депо музичних інструментів і нот Г. І. Їндржішек на всі заставки розхвалює свої піаноли-піано, оркестріони, електричні піаніно-автомати, грамофони з рупорами і без рупорів.
А вже кондитерська-ресторан Семадені чого тільки не пропонує — аби гроші.
О! Бібліотека російських, польських, французьких і англійських книжок Л. Ідзіковського, що має сто тисяч томів, відкрила дитячий відділ з одинадцяти тисяч томів на п'яти мовах. «Для панів дачників і тих, хто живе в провінціях, абонемент на пільгових умовах!»
«Ага! — догадуюсь я.— Значить, у бібліотеці теж не почитаєш без грошей».
А от перший у Росії театр-біограф «Експрес» рекламує «Розірвані ланцюги» (сучасну драму за участю знаменитої артистки Рози Флері), а також комедію «Боба утопився» і драму з життя біржовиків «Дорога по трупах».
А ондо й сама торгова біржа.
А онде поштамт, увесь заснований дротами вгорі.
А ондо Банк для зовнішньої торгівлі. (Цей будинок і зараз стоїть на Хрещатику і вважається найціннішим, як мені сказав тато, київським будинком в архітектурному відношенні. Недарма архітектори його собі забрали для свого проектного управління.)
Далі театр-атракціон А. Мянковського анонсує гастролі знаменитої Бархатної маски (відомої в Росії оперної співачки, виконавиці побутових пісень). Зверх програми — гастроль улюбленця глядачів відомого коміка Живого Дурашкіна.
Про різні магазини мануфактури, ковбас, ювелірних виробів, дамських причандалів різних я вже й не кажу, їх було понатикано на Хрещатику на кожному кроці. До того ж деякі з них були з порожніми вітринами — мабуть, прогоріли вже.
Про те, що комерсанти прогорали на Хрещатику часто, я особливо зрозумів, коли ми повернули на вулицю Карла Маркса (Миколаївську по-тодішньому).
Тут майже на кожному будинку були вивіски страхових контор.
«Страхове товариство «Волга».
«Страхове товариство «Якір».
«Височайше затверджене генеральне страхове товариство».
«Російський Лойд. Страхове товариство, засноване в 1870 р.»
«Страхове товариство «Саламандра» і т. д. і т. п.
І от за готелем «Континенталь», там, де тепер кінотеатр «Україна», побачив я нарешті цирк, або «Гіппо-палас», як назвав його відомий київський дресирувальник коней II. С. Крутиков, який побудував його (гіппос — по-грецькому кінь).
Півколом здиблювався угорі фасад з шістьма величезними вікнами і кількома дверима.
Ще йдучи Хрещатиком, коли минали вулицю Фундуклеївську, Стороженко зітхнув і, вказавши на будинок по Фундуклеївській метрів за сто від рогу, промовив:
— Отут я починав своє циркове життя. Акробатом. У цирку Соббота. Тепер тут театр Бергоньє.
Я з цікавістю глянув на непоказний будинок і згадав, що нині на цьому місці — Київський театр російської драми імені Лесі Українки.
— Скільки я пережив тут щасливих хвилин,— вів далі Стороженко.— Перші успіхи, перші оплески, перше визнання публіки... І перші циркові пригоди. Пам'ятаю, у фокусника Маргаретті зіпсувався реквізит,— у шафі, де мала зникати асистентка, задня стінка одвалилася, і всі побачили, як там сидить, зігнувшися, бідна дівчина... А втім, у «Гіппо-паласі» теж нещодавно, тижнів три тому, сталася пригода під час гастролей Володимира Дурова, коли він показував велику циркову виставу «Війна гусей, качок, півнів і мавп зі свиньми», у якій брали участь понад чотириста тварин. Там був штурм і бомбардування фортеці, вибух поїзда та інше. Так от, під час репетиції о п'ятій годині дня мавпи вибігли з арени в коридор, сходами спустилися на перший поверх, де було кондитерське відділення Ферахзаде. Прикажчик, перелякавшись, утік, а мавпи почали таке виробляти у кондитерській, що й переказати не можна; геть порозкидали тістечка, печиво, а тоді заходилися бити й трощити пляшки з лимонадом. Дуров ледве-ледве їх угамував.
Все це Стороженко весело розповідав Чакові по дорозі, а тепер, підійшовши до «Гіппо-паласу», враз чогось спохмурнів, знітився, нерішуче затупцяв на місці.
Мені здалося, що він чогось не наважувався зайти в цирк, чогось вагався.
— О! — раптом сказав він, наче йому несподівано спала на думку геніальна ідея.— Ви знаєте, друже мій дорогий, ми з вами зараз зайдемо ще до одного майстра. Потрясаючого майстра. На хвилину. Якщо вже показувати номер, то треба, щоб було ефектно. Правда?
— Правда,— охоче погодився Чак. Він розумів хвилювання колишнього клоуна і співчував йому.
— Це зовсім близько. На Лютеранській, унизу. Пройдемо трохи Мерингівеькою і все,— Стороженко наче вибачився перед Чаком.
Вони звернули на вулицю проти цирку.
Я її одразу впізнав. Це ж вулиця імені Заньковецької! Майже всі будинки ті ж самі, що були й тоді. Хіба що крім одного, у глибині, проти вулички, котра веде до театру Соловцова (тобто імені Івана Франка).
Саме на цей будинок і вказав Стороженко Чакові, коли вони минали його.
— Отут я теж трохи працював. В естрадному театрі «Аполло». У трупі Марморіні. «Живі скульптури». Зевсом був, Громовержцем,— гірко усміхнувся він. — А потім хазяїн вигнав мене. За те, що я заступився за бідну дівчинку з кордебалету, яку він переслідував. «І полетів божественний Зевес в брудну калюжу з голубих небес...»
Вони вийшли на Лютеранську (тепер це вулиця Енгельса) і, перетнувши її, наблизились до шостого номера. Це відомий тепер у Києві будинок. На ньому прикріплена меморіальна дошка, бо тут жив у 1914 році великий пролетарський письменник Максим Горький.
А тоді у розцяцькованій вітрині першого поверху привертав увагу яскравий рекламний щит:

«Піротехнічна лабораторія Ф. І. Смирнова.
Кращі в Росії фейєрверки.
Перше в Росії виробництво витончених паперових виробів для котильйону.
Ордени, тури, шапочки, віяла, паперові квіти, конфетті, серпантин, гірлянди для прикрашання залів і т. д. і т. п.
Моделі всіх новинок, що з'являються за кордоном, негайно одержуються мною, тому моє виробництво ніколи не відстає від закордонних фабрик.
Ціни поза всякою конкуренцією, оскільки все робиться на місці».
Поки я читав цю рекламу, Стороженко і Чак уже відчинили двері і зайшли в лабораторію. Я ледве встиг ускочити, щоб двері не зачинилися зовсім.
Піротехнічна лабораторія Ф. І. Смирнова мала надзвичайний химерно-святковий вигляд. Зі стелі звисали барвисті різноколірні паперові гірлянди, всі стіни були завішані найрізноманітнішими паперовими квітами — й дуже схожими на живі, і якимись казковими, яких, мабуть, і в природі нема.
За величезним столом, на якому височіли купи кольорового паперу, спіралі дроту і безліч якогось причандалля, сидів дуже гарний сивий чоловік з несподівано чорними бровами і чорними, по-молодецькому закрученими догори вусиками, у білій накрохмаленій сорочці, з краваткою-метеликом. Він був зовсім не схожий на майстра.
Побачивши Стороженка, Смирнов підхопився, радісно усміхаючись.
— О! Кого я бачу! Салют на честь дорогого гостя! — Він схопив зі столу величезну картонну «цукерку», за щось смикнув, і «цукерка» оглушливо вибухнула, викидаючи в повітря хмару конфетті, яке барвистим снігом посипалося на голови Стороженка і Чака.
Потім Смирнов швидко підійшов до Стороженка і поривчасто обняв його:
— Здрастуй, дорогий П'єр!
— Здрастуй, Федоре Івановичу, здрастуй!
— Де ж це ти пропадав? Чого зник? Чого не з'являвся?.. Ну, як справи? Як...— Смирнов швидким поглядом окинув благенький латаний костюм Стороженка і враз спохмурнів. — Ех! Ну що ж ти... Ну хіба ж так можна? Ну...
— Все в порядку, Федоре,— густо почервонів невдаха-клоун.— Не хвилюйся. Все гаразд...
— О, проклятий світ, що примушує бідувати таких людей! О, мерзенне суспільство продажних душ! — пристрасно, з обуренням вигукнув Смирнов і враз застиг, глянувши на Чака. Мабуть, уперше зрозумів, що вони не самі.
— Не хвилюйся, Федоре, це свій...— заспокоїв його Стороженко. — Наш брат, пригноблений. Учора довелось рятувати його від поліцейського синочка Слимакова.
— А-а! — приязно усміхнувся до Чака Смирнов і простяг йому руку.— Радий познайомитися.
Чак ніяково усміхнувся, потискаючи руку цій незвичайній людині.
— Я до тебе, Федоре Івановичу, в одній невеличкій справі...— явно переборюючи себе, почав Стороженко (мабуть, він був гордий і не любив нічого просити навіть у друзів). Соромлячись Чака, він обняв Смирнова за плечі й стиха, майже пошепки почав йому щось пояснювати.
— Про що мова! Нема питань! — вигукнув Смирнов і заметушився по лабораторії, вишукуючи якісь картонні коробочки, трубочки, пакунки.
— Оце візьми! Оце...Оце...— приказував він, раз у раз соваючи Стороженкові якусь річ.— 3 цим обережно, вибухає при найменшому натисненні в оцьому місці...
— Спасибі... Спасибі... Спасибі...— кивав головою Стороженко.— Я, Федоре, віддячу тобі колись, повір мені...
— Облиш! Це я в неоплатному боргу перед тобою. За радість, яку ти дарував мені своїм талантом. Що може бути радіснішого за справжній веселий щирий сміх! Найлюдськіша радість з усіх радостей людських. «Людині підкоривши все і всіх, бог тільки їй одній дозволив сміх»,— сказав Ронсар. Отже, не ображай мене, друже...
Коли вони вийшли на вулицю, Стороженко сказав Чакові:
— Чудова людина! З робітників. На «Арсеналі» працював. А в 1905-му в Шулявській республіці брав участь. Жив він на Шулявці, на Маріїнський. Після того на «Арсенал» уже вороття не було. Захопився піротехнікою і от... Майстер виключний. Ювелір. Віртуоз. Я його ще з дитинства знаю. Жили поряд...
Я уважно придивився до Стороженка і чи не вперше побачив, що він досить-таки літній уже, років за сорок, мабуть.
Підійшовши до цирку, він знову нерішуче затупцяв на місці, чи то роздумуючи, чи не наважуючись іти далі. Нарешті зітхнув і сказав Чакові:
— Знаєте... знаєте... я вас от що попрошу. Ви, друже, візьміть оцю коробку, підійдіть до швейцара і скажіть, що ви... що це капелюшок... для мадемуазель Терези... Запам'ятали? Що ваша мати просила передати його мадемуазель Терезі. Тільки у власні руки, неодмінно у власні руки... тільки... Розумієте?
— А ви? — здивовано звів на нього очі Чак.
— А я... А я через хвилину зайду. Ви мене почекаєте у фойє на другому поверсі. Розумієте... — він зітхнув і одвернувся,— мене наказано ні з якими. пакунками у цирк не пускати. А швейцар такий, як пес на ланцюгу. Тому я й попросив вас... Ще без нічого — так-сяк, а з пакунками — категорично. Я їм набрид своїми атракціонами. Розумієте?
— Я розумію, розумію,— ніяковіючи від співчуття до нещасного колишнього клоуна, пробелькотів Чак, узяв круглу коробку і пішов до дверей цирку. Я, звичайно, за ним.
Величезний, мов гора, швейцар з рудими, як у рисі, бакенбардами незворушним ідолом став на порозі, коли Чак відчинив двері.
— Що?
— Мені... от... капелюшок для мадемуазель Терези... мати просила... — затинаючись, промовив Чак.
— Давай передам,— басовито долинуло згори.
— Ні-ні.. велено у власні руки... у власні руки тільки!
— Гм!..— невдоволено гмикнув швейцар. — Ну, проходь! Тільки недовго там.
Чак шмигнув у двері. Я — за ним.
Проминувши напівтемне фойє першого поверху, ми піднялися такими ж напівтемними сходами на другий.
Тут було світліше.
Двері у зал були прочинені, і з арени лунали різкі, наче постріли, удари шамбер'єра (циркового батога) і глухий кінський тупіт.
 
Наші Друзі: Новини Львова