Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 27 жовтня 2020 року
Тексти > Тематики > Гумор  ::  Тексти > Жанри > Казка

Загадка старого клоуна

Переглядів: 47859
Додано: 16.12.2006 Додав: Smoke  текстів: 48
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 2
Сканував: RSI Джерело: http://publ.lib.ru
— Ходімо.
Чак, а за ним і я пішли у двір, захаращений ящиками, бочками та різним мотлохом.
Посеред двору розпросторилася велика калюжа.
— От по цих камінчиках ступайте, по камінчиках,— підказував Стороженко.
Але хоч як старався Чак, він усе-таки тричі ступив у калюжу.
«А добре бути нематеріальним»,— подумав я, легко пролітаючи над калюжею.
Потім Чак і я спустилися за колишнім клоуном по крутих східцях у підвал, де шумів примус і чувся залізний передзвін.
— А-а, заходьте, заходьте, пане гімназист, прошу, як ваша ласка,— ввічливо пролунало з темного кутка.
І назустріч Чакові підвівся згорблений головань у дротяних окулярах.
З-під закіптюженого зморщеного чола з великими залисинами весело позирали з-над окулярів примружені лупаті очі.
— Здрастуйте, здрастуйте! Дуже приємно познайомитися. Друзі П'єра — наші друзі. Пробачте, руки не подаю, щоб не забруднити пана гімназиста. Бачите, які чорні.
— Не чорні, Йосипе, не чорні! Золоті! — з піднесенням сказав Стороженко.
— Ай, що ви, П'єр, що ви! Все золото у Лазаря Бродського. А нам дай боже хліба й цибулі з олійкою. Щоб ви знали, пане гімназист, робота золота не дає. Золото дає тільки комерція. А тих, хто щось робить руками, наші комерсанти зневажливо називають балмалухе. І для Лазаря Бродського я просто Йосип-балмалухе, бляхар з Євбазу. А ви кажете — золото! Де ви бачили золото? Покажіть!
— Не те золото, що блищить,— сказав Стороженко.
— О! — підняв угору палець Йосип.— Мудро сказано! Золоті слова! Подивіться, пане гімназист, на цього добродія! — він широким жестом показав Чакові на Стороженка.— Ви його бачите, і ви ж його, я вас запевняю, не бачите. Бо ви не бачите його на арені. На арені це був бог!
— Оце вже зайве. Цього не треба,— заперечливо підняв руку Стороженко.
— Я ніколи не говорив зайвого. Не будьте таким скромним. Це просто непристойно. Знайте, юначе, перед вами великий артист. Великий циркач, великий клоун П'єр. Який він був на арені! «Три години безперервного реготу», - писалося на афіші. І правильно писалося. Публіка просто верещала й плакала від захоплення. Ех! Якби не оте нещастя! Розумієте, пане гімназист, сім років тому (ви були ще зовсім дитя) виступав у київському цирку знаменитий Саша Цирілл. Він стрибав з-під самісінького купола. У басейн з водою. Це був стрибок смерті. Дам виносили із залу на руках. Навіть деякі чоловіки непритомніли. І от одного разу Саша стрибнув невдало і розбився. Не до смерті, але... Це було в неділю, на ранковій виставі, в залі було повно дітей. І коли Сашу винесли, наш П'єр, щоб заспокоїти публіку, вирішив показати, що все це жарт, нічого страшного не сталося. Сам виліз під купол і, пародіюючи Сашу Цирілла, повторив його стрибок. І... зламав ногу. Та, незважаючи на це, продовжив виступ. Удаючи, ніби кульгає навмисне, зробив коло по арені і лише за форгангом упав і втратив свідомість. Отакий-то він, бачите! Перелом виявився такий страшний, що виступати клоуном він більше не зміг. Але...— Йосип приклав руку до рота і, таємниче стишивши голос, підморгнув Чаку.— Скажу вам по секрету, він незабаром знову вийде на арену. Я вас запевняю.
У цей час двері, що вели до сусідньої кімнати, прочинилися і звідти вийшла сухенька, зморщена бабуся.
— Ну, показуйте вже ваші фокуси, ну! — прошамкотіла вона беззубо, відштовхуючи Йосипа і сідаючи на його стілець.
— О! Наречена Мохомовеса прийшла! — весело сказав Йосип.— Показуй їй фокуси! Ич! Це моя тітка. Стара дівуля. Під сімдесят їй уже. Тому я її й називаю «наречена Мохомовеса». Мохомовес — це янгол смерті. Не бійтесь, вона нічого не чує, зовсім оглухла. Тільки не думайте, що я їй зичу лиха. Господи боже мій! Хай живе ще сто років.
Бабуся нетерпляче засовалась на стільці й зашамкотіла:
— Давайте вже ваші фокуси, ну! Стороженко засміявся.
— Публіка хвилюється.
— Ах, ця мені публіка! Ну, гаразд. Ходімте.— Йосип узяв Стороженка під руку, повів у куток, і вони над чимось там схилилися, стиха перемовляючись.
Потім Петро Петрович Стороженко обернувсь і ступив крок до бабусі й Чака.
В руках у нього була блискуча залізна каструля.
— Шановна публіко! Дами і панове! Перед вами: абсолютно порожня каструля! — гучним цирковим голосом промовив він, одкриваючи кришку і показуючи порожню каструлю.— Алле-оп! — Він швидко закрив каструлю кришкою і одразу ж відкрив — у каструлі лежали обценьки.— Алле-оп! — Він знову закрив каструлю, знову відкрив — каструля була порожня.— Дивіться всі, любуйтеся, любуйтеся-дивуйтеся! Дивовижна дивина — каструля чарівна! Алле-оп! — вигукуючи і розмахуючи каструлею, Стороженко заметушився по майстерні.
Все це відбувалося так блискавично, так несподівано, що я ніяк не міг угледіти, як воно робилося. Наче справжнє диво діялося на очах.
Звісно, я розумів, що ніяке це не диво, а спритність Стороженкових рук і хитромудрий пристрій у каструлі, який зробив майстер Йосип,— але враження було потрясаюче.
Це було так здорово, що Чак не витримав і заплескав у долоні. І тітка Йосипа нечутно заплескала в долоні сухорлявими руками. І навіть я, забувши, що невидимий і безтілесний, зааплодував теж (хоч ніхто не міг почути моїх оплесків).
Стороженко, одставивши назад ногу, низько вклонився, або, як кажуть циркачі, «зробив комплімент». Потім підійшов до Йосипа і мовчки обняв його.
— Що ви! Подумаєш! — ніяково похиливши голову набік, знизав Йосип плечима.— Я був радий зробити щось для вас... Ви знаєте, у мене є мисль!
Він обняв Стороженка за плечі і щось зашепотів йому на вухо, показуючи очима на Чака.
— Га? По-моєму, я геній. Га?
— Га? — в тон йому перепитав Стороженко і засміявся.— Здається, таки геній. Можна спробувати! — І, звертаючись до Чака, сказав: — Ви не хотіли б, юначе, завтра вранці піти зі мною в цирк? Адже завтра неділя, в гімназію вам не треба. Подивилися б на репетиції і, може б, трошечки мені допомогли. Га?
— Я... я з задоволенням. Будь ласка! — затинаючись, сказав Чак.
Я розумів його хвилювання. І на репетицію в цирк страшенно цікаво було піти, і цьому симпатичному Стороженкові щиро хотілося допомогти.
— Ну, спасибі. Тоді зустрінемося о десятій, там саме, на базарі, біля розкладки. Гаразд?
— Гаразд,— сказав Чак і раптом хитнувся в мене перед очима. І весь підвал хитнувся, наче від землетрусу. Останнє, що я побачив,— це зморщене обличчя Йосипової тітки, її лукаві очі і розтягнений в усмішці беззубий рот. В очах потемніло. Бамм! — ударив у голові дзвін...

РОЗДІЛ V
«У кожного в житті мусить бути своя таємниця!» Що мені ваші переживання!

Я сидів на лавці біля цирку, на площі Перемоги, поряд із старим Чаком.
— Га? Що? Що сталося? Чому...—спитав я здивовано.
— Нічого не сталося. Ти що — забув? Я ж тебе попереджав. За один раз ми можемо побувати з тобою тільки в одному дні минулого. А завтра, якщо не заперечуєш, ми продовжимо нашу мандрівку у тисяча дев'ятсот дванадцятий рік. Бо сьогодні вже пізнувато, тобі додому час. Та й я, чесно кажучи, притомився трохи.
Чак справді виглядав втомленим, виснаженим. Очі в нього позападали, чіткіше вималювались зморшки на обличчі, їх наче побільшало. Подорож у минуле коштувала, мабуть, йому великих нервових зусиль. А вісімдесят років — це не двадцять.
І хоч як мені кортіло дізнатися, що було далі, я співчутливо глянув на нього й сказав:
— Ага. Мені треба вже йти...
Хоча йти мені було зовсім не треба. Батьки ще й з роботи не повернулись, певно.
Чак усміхнувся. Він усе розумів.
— Спасибі тобі...
— За що мені...— зашарівсь я.— Це вам спасибі. Я ж і не робив нічого.
— За те, що погодився мандрувати зі мною в моє минуле. А робити ще доведеться, не турбуйся,— таємниче підморгнув він мені, підводячись і подаючи руку.— До завтра! У той же час, як і сьогодні. Зможеш?
— Зможу. Авжеж. До побачення.
Він уже збирався йти і раптом затримався:
— І ще, Стьопо... Давай домовимось. Ти ні про що зайве не розпитуватимеш, гаразд?.. Я тобі сам розкажу все, що треба. І не ходи за мною. Не намагайся дізнатися про мене більше, ніж я тобі розповім. Хай між нами буде таємниця... Я взагалі вважаю, що в житті кожної людини мусить бути своя таємниця, своя загадка, щось іще не розкрите. Без цього нецікаво жити на світі. Ну як? Домовились?
— Домовились.
— Ну, тоді бувай!
— До побачення!
Він перейшов вулицю і, піднявшись по східцях, зник у гастрономі.
І лише тоді я раптом відчув і зрозумів, що ж зі мною сталося.
У мене похололо в грудях.
Ой!
Та це ж я щойно був у минулому. У дореволюційному тисяча дев'ятсот дванадцятому році. За клятого царизму, про який я тільки з підручників історії знаю, та з художньої літератури, та з кінофільмів, та з телевізійних передач.
Я безсило знову опустився на лавку. Ноги не тримали мене.
Та що ж це таке? Та хіба ж це можливо? Та хіба ж таке буває?
Це ж тільки в книжках та в кіно люди в минуле потрапляють. А в житті з теперішнього тільки у майбутнє шлях лежить, назад дороги немає. Це всім відомо.
Ой!..
Може, я з глузду з'їхав?
Ні, не вірю! Ненормальні ніколи про себе так не думають. Ненормальні завжди себе абсолютно нормальними вважають.
Значить, гіпноз. Чи щось таке подібне.
Але яка ж сила в тому гіпнозі, чи що воно там таке!
Ну цілковите відчуття реальності. Живе життя та й усе.
Так чітко я бачив і Чака-гімназиста, і колишнього клоуна Стороженка, і прилизаного Слимакова, і майстра Йосипа, і його тітку, і весь отой вируючий базар, і вітрину Бублика-Погорільського, і маленькі трамвайчики, і все-все інше.
Не знаю, скільки я просидів на лавці біля цирку, поки отямився цілком. А привів мене до тями голод. Я раптом відчув, що дуже хочу їсти.
Я схопивсь і побіг на тролейбус.
Всупереч моїм сподіванням, матір застав уже вдома. Але вона була так стомлена і так захоплена своїми клопотами (вона дуже сумлінна, самолюбива і страшенно старається, щоб не пасти задніх на фабриці), що не звернула уваги на моє збудження. Тільки сказала:
— Що ж ти, Стьопочко, бігаєш, синку, голодний? Гляди, зовсім охлянеш.
Мамі я, звісно, нічого не сказав. Та й татові, коли він прийшов, теж. Хіба б вони зрозуміли? Вони б іще, чого доброго, не пустили мене завтра на побачення з Чаком.
Аякже! Щоб якийсь підозрілий дід душу їхньому синочку каламутив! Гіпнозом чи хто його зна чим якісь галюцинації йому навіював!
Єдиний у світі, кому б я міг відкритися,— це дід Грицько. Але дід був далеко, в селі. І я тільки подумки побалакав з ним перед сном: «Отаке-то, бачите, сталося зі мною, ви й не повірите, діду, хоч би лиха якого не приключилося».— «Не бери дурне в голову, а важке в руки»,— сам себе заспокоїв я дідовими словами. І заснув.
Мені страшенно хотілося, щоб уже настав завтрашній день. І така нетерплячка гнала мене й уві сні, що мені навіть не приснилося нічого. Тільки заснув, як уже й прокинувся вранці.
У класі мені одразу впало в око, що всі якісь чи то перелякані, чи то схвильовані чимось,— перешіптуються, очі круглі, щоки пашать.
«Ой! — кольнуло мене.—Може, вони про Чака дізналися, про мою з ним мандрівку в минуле». І так мені лячно стало. Але на мене ніхто не звертав уваги, не дивився навіть.
Я почав прислухатись і нарешті второпав, що Лесик Спасокукоцький приніс у клас чутку про якусь таємничу новину. Начебто він випадково підслухав в учительській розмову класної керівнички Ліни Митрофанівни з завучем Вірою Яківною. І в тій розмові йшлося про те, що найближчими днями у їхньому класі щось відбудеться, щось особливе й надзвичайно важливе, бо Ліна Митрофанівна була дуже-дуже схвильована і казала:
«Так, так, я все розумію, це ж така відповідальність, така відповідальність. Я розумію...»
Але що саме мало відбутися, Спасокукоцький не дослухав, бо завуч Віра Яківна його помітила: «А тобі що тут треба?» І він кулею вилетів з учительської в коридор.
— Ех ти, лопух! Не міг сховатися десь і дослухати. Гіпотенуза! — зневажливо картав його Ігор.
Спасокукоцький мовчки зітхав, винувато схиливши набік голову.
«Що ж воно таке на нас чекає?» — губилися в догадках усі.
— Контрольна з математики! — випалила Таня Верба. — Інспекторміськвно! — бліднув, як сметана, Кукуєвицький.
— Щеплення проти грипу. Отакими голками! — перелякано округлив очі Льоня Монькін.
Один тільки я був абсолютно байдужісінький до таємничої новини. Що мені та новина, коли в мене своя таємниця, ще й така, яка їм нікому й не снилася! І про яку ніхто з них (тепер я вже був певен) і гадки не мав...
І так мені зробилося весело, що я не втримався і на перерві, підійшовши до гурту, несподівано заговорив:
— Пара гіпсових венер! Пара гіпсових венер! Одна — Наполеон. А друга — Архімед!
Хтось хихикнув, хтось реготнув, але більшість дивилася на мене ошелешено, нічого не розуміючи.
— Тю! — перебивши мене, вигукнув нарешті Ігор Дмитруха.— Ти що — вчадів? Що ти мелеш?
— От Муха!От дає! — закричав Спасокукоцький.
— Та ну тебе! Тут такі серйозні справи, а він...— вигукнула Тося Рябошапка. І всі дружно накинулися на мене.
— Неподобство! Весь клас хвилюється, переживає, а ти...
Я тільки усміхнувся. Ну що я міг їм сказати?
І я мовчки перечекав, поки вони виговорилися.
Я їх розумів. Може, якби в мене не було моєї таємниці і хтось інший отаке встругнув, я б разом з усіма на нього накинувся.
Але в мене була моя таємниця. І вона не давала мені спокійно сидіти. Вона, як каже дід Грицько, крутила мені дірку в животі. Вона підганяла хвилини, нетерпляче соваючися разом зі мною на парті.
На кожному уроці я тільки й чув:
— Наливайко, не крутись!
— Не крутись, Наливайко!
— Наливайко, чого ти крутишся!
— Перестань крутитися, Наливайко!
Та от нарешті докрутився я до кінця уроків. І — мерщій додому.
Не буду брехати — домашніх завдань виконувати мені не хотілося. Дуже. Страшенно. Хоч плач.
Але я пересилив себе. Я обіцяв Чакові, що прийду тільки після того, як виконаю уроки. І хоч не перевірив би він мене ніколи, але я не міг його обдурити, не міг — і все. До того ж він був такий загадковий, може, й думки вміє читати, хто його зна.
Сів я і, відчуваючи, що в мене аж гірко в роті від тих уроків, почав гризти граніт науки. І поки останнє домашнє завдання не виконав, не встав.
Потім нашвидку пообідав — і гайда на площу Перемоги, до цирку.
Цього разу я прийшов раніше за Чака. Довелося чекати хвилин з десять.
Аж от нарешті з'явилася знайома постать.
— Привіт, Стьопо! Ну як?
— Здрастуйте! Прекрасно! Все гаразд.
— Уроки виконав?
— Аякже! — з чистим серцем признавсь я.
 
Наші Друзі: Новини Львова