Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 27 жовтня 2020 року
Тексти > Тематики > Гумор  ::  Тексти > Жанри > Казка

Загадка старого клоуна

Переглядів: 47878
Додано: 16.12.2006 Додав: Smoke  текстів: 48
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 2
Сканував: RSI Джерело: http://publ.lib.ru
— Огірочки! Огірочки! Помідорчики! Кращі на всьому базарі!
Кращі на всьому базарі!
— Капуста! Капуста!
— А хто забув купити петрушки? Хто забув?
— Тільки в мене! Тільки в мене! Спеції-присмаки, заморські трави для будь-якої приправи!
— Кому кендюх? Кому кендюх? Навались, у кого гроші завелись!
І серед усього цього крикливого багатоголосся тоненький дитячий голосок:
— Кому води холодної? Кому води холодної?
Чорне замурзане хлоп'я, одставивши руку, в якій затиснута кружка, аж згинається під вагою великого відра. У відрі плаває квадратна дощечка, щоб не розхлюпувалася вода.
— Пара гіпсових венер! Пара гіпсових венер! Одна — Наполеон! Друга — Архімед! — вигукує патлатий молодик, тримаючи в руках неоковирні статуетки. Де Наполеон, а де Архімед, второпати було неможливо.
А он ціла вистава.
Лисий дядечко, театрально розмахуючи руками, виголошує:
— Вас запросили в пристойний дім. У вас прекрасний настрій. Ви в новому костюмі. Ви почуваєте себе паризьким денді. Ви заливаєтесь соловейком, упадаючи за дамами. І раптом — о жах! кошмар, о боже правий! — необережним жестом руки дама ліворуч перевертає на вас тарілку з борщем. О, неба херувими! Страшними плямами вкриті піджак, і брюки, і жилет. Ай-ай-ай! Тепер ваш костюм ні носити, ні пропити, ні продати, ні програти, ні заставити в ломбарді. Ви нещасні!.. Але... Не впадайте в паніку! Ви купуєте в мене чудодійну пасту «Універсал». Кілька хвилин і — о диво! — плями зникають. Ваш костюм знову новий. Тепер його знову можна і носити, і пропити, і продати, і програти, і заставити в ломбарді. Ви знову паризький денді. І знову заливаєтесь соловейком, упадаючи за дамами. Щастя повернулося до вас. Дивіться! Я демонструю це диво на ваших очах! О! — Він заляпував полу свого сіряка чимось чорним, тут же тер її «Універсалом» — і пляма зникала. А коли на нього не звертали уваги, він зненацька, ніби ненароком, заляпував сюртук якомусь перехожому, голосно , скрикував: «Ах, пардон, пардон! Я зараз»,— і одразу ж виводив пляму.
Мене так захопило асе це, що я навіть забув про Чака. І тільки тоді, коли його рука легко стиснула мою, я обернувся. За руку мене тримав худорлявий хлопчик одного віку зі мною у гімназичній, трохи завеликій на нього формі, у гімназичному кашкеті, що насувався йому на вуха. Я одразу впізнав його — по очах, по усмішці і по родимці над верхньою губою. Хоча дуже дивно було дивитися на хлопця, мого однолітка, який щойно, хвилину тому був дідусем.
Він ще раз легко стиснув мою руку, ледь помітно кивнув, одпустив мене і пішов по базару. Я — назирці за ним.
Я йшов якось дуже легко й нечутно, наче плив у повітрі. Так ходять тільки уві сні або, може, ще в космосі, у невагомості. Я спершу боявся наштовхнутися на когось, але ні на кого не наштовхувався. Легко обминав усіх, прослизаючи навіть там, де, здавалося б, не міг прослизнути.
І раптом я збагнув — Чак говорив правду, мені справді нічого боятися, зі мною нічого не може трапитись. Я — безтілесний. Я обережно смикнувся вгору і злетів у повітря. І полетів над натовпом. Це було таке надзвичайне, таке радісне почуття, що я засміявся.
Я спокійно летів над Чаком, не боячись загубити його в натовпі.
— Рубці з кашею! Рубці з кашею! Фляки по-польському! Фляки по-польському! Смакота-смакота, не жалійте живота! — вигукували товстопикі, розчервонілі перекупки від прилавків, над якими клубочилася пара і звідки линув гострий запах вареними, часнику і цибулі. Це був так званий «обжерний ряд», «обжерка», про яку я колись читав. Різномасний бідний люд у засмальцьованій одежі сидів тут на лавках або й просто стояв біля прилавків і жував оті фляки й рубці. Замурзане циганча простягло до прилавка худеньку руку:
— Тітонько! Дай шматочок!
— Киш звідси! Не псуй людям апетит! — сердито махнула на нього перекупка.
Та якийсь кругловидий дядечко, що жував біля прилавка, обернувся і мовчки простягнув циганчаті свою тарілку. Циганча схопило шматок і жадібно почало їсти.
За «обжеркою» починалася «розкладка». На розстелених на землі газетах, ряднах, клейонках розкладені були найрізноманітніші, найнесподіваніші речі: одяг, посуд, інструменти, книжки, подерте взуття, тріснуті грамофонні пластинки, розбиті театральні біноклі, поламані гасові лампи, свічки, годинники без стрілок, кавалерійські шпори, гральні карти, недописані олівці, опудала ховрашків та безліч всякого іншого непотребу.
Чак довго ходив по «розкладці», нерішуче товкся то біля одного продавця, то біля другого. Нарешті одважився і, спинившись біля найнепримітнішого з вигляду дідуся, який куняв на розкладному стільчику, тихо сказав:
— Пане!
Дідусь одразу стрепенувся, звів голову і запобігливо усміхнувся:
— Слухаю! Що? Що для вас? Будь ласка! — і широким жестом показав па свій немудрящий товар,
— Та ні...— Чак почервонів, розкрив ранець і дістав іграшкового клоуна в атласному чорно-білому шахматному костюмі, червоному ковпаку, усміхненого й справді дуже симпатичного.
— От! Чи не купите ви в мене...
— А-а...— одразу пригас дідусь.— Ні! Ні, хлопче, ні! Моя фірма не купує. Тільки продає. Тільки. Проходь, не заступай мені товару.
Чак ще більше почервонів і одійшов.
Якийсь час він ходив мовчки, потім знову зважився і... знову одійшов ні з чим.
І раптом...
— Одначе! Що ви робите, юначе? — почувся веселий дзвінкий голос (біля Чака стояв той самий кругловидий дядечко, який щойно віддав свою тарілку циганчаті).— Це ж клоун П'ер, улюбленець публіки, а ви міняєте його на бублики. Щоб потім ви не шкодували, його не треба продавати. Ходімте, мій друже! Я прошу! Ходімте, ходімте, мій друже!
Обнявши Чака за плечі, дивний дядечко повів його від «розкладки».
Я, звичайно, гайнув за ними, намагаючись триматися якомога ближче, щоб чути, про що ж вони розмовлятимуть.
Дядечко був уже літній («августовський», як каже на таких мій дід Грицько,— ще трохи — й пожовкне, посиплеться листячко, вже й лисина чимала, й вуха мохом позаростали, і зморшки поорали шию).
Він ішов, помітно припадаючи на ліву ногу.
Одяг на ньому був благенький, але, видно, колись пристойний, панський.
— Так от,— сказав дядечко, коли вони вийшли з базару.— По-перше, взагалі продавати будь-що гімназистові на базарі небезпечно. На вас уже підозріло позирав один «фараон», якого я знаю в обличчя. І якби він передав вас класному наглядачеві, могли б бути серйозні неприємності. А по-друге, мені не хотілося б, щоб ви продавали цього клоуна. Адже вам і самому не хочеться розлучатися? Правда ж?
Чак мовчки хитнув головою.
— Так що ж трапилося? Що змусило вас? Може, я стану вам у пригоді? Не соромтесь. Не тільки від себе кажу, а й від лялькового колеги мого, якого ви тримаєте в руках. Дозвольте представитися — колишній улюбленець публіки, клоун П'єр, змушений, на жаль, після нещасливого випадку залишити арену і перетворитися на особу без певних занять — Петра Петровича Стороженка. Маю честь,— дядечко зупинився, стукнув підборами і різко нахилив голову.
— Чак Всеволод. Гімназист третього класу,—пролепетав у
відповідь Чак.
— Дуже приємно. А раз ми вже знайомі, то давайте без церемоній. Що у вас там сталося? Викладайте. І Чак виклав йому всю свою історію.
— Так. Ясно,— сказав колишній клоун.— Ця порода людей мені знайома. Синок Слимакова, значить. З поліцейського управління. Як же! Як же! З батечком доводилося зустрічатись. В інтимній обстановці. Вигонив колись мене з міста протягом двадцяти чотирьох годин «за богомєрзкоє крівляніє і посяганіе на священную особу государя імператора і члєнов августєйшей фамілії». Підла душа. І синок, значить, такий... Ну що ж, яке коріння, таке й насіння. Але відкуплятися від нього — марна справа. Провчити його треба. Настрахати. Бо інакше не одчепиться. Це ми зробимо. Не хвилюйтесь. О п'ятій, кажете? У Ботанічному саду? Біля «дерева смерті»? Ну що ж. Ходімте. Скоро саме п'ята. Не будемо запізнюватись і примушувати його чекати.
— І ви думаєте, що він...— невпевнено підвів очі па Стороженка Чак.
— Думаю. Навіть певен. Не сумніваюсь. Самі побачите.
Вони вже йшли бульваром угору.
Бульвар хоч і був дуже незвичний, але його все-таки можна було впізнати. Два ряди струнких тополь так само стриміли в небо (тільки під ними тяглися кущі живоплоту,огинаючи фігурні лавки, та й огорожа була дерев'яна, фарбована). А деякі будинки були знайомі, вони й зараз стоять.
Обабіч бульвару пролягали трамвайні колії, якими з деренчанням їхали вниз і вгору невеликі вагончики з відкритими площадками і однією, як у тролейбуса, штангою, на кінці якої котився по дроту круглий ролик.
Там, де зараз пам'ятник Щорсу, стояв пам'ятник, але інший, оточений гранітними стовпчиками, між якими важко провисали масивні залізні ланцюги.
На круглому п'єдесталі якийсь дядечко відставляв уперед праву ногу, заклопотано дивлячись у бік вокзалу, наче збирався бігти на поїзд (потім я дізнався, що то був граф Бобринський, який хоч і заснував перший на Україні цукровий завод і першу залізницю, але був капіталіст і експлуататор, і тому після революції справедливо знятий з постаменту).
Від цього пам'ятника праворуч починалася огорожа Ботанічного саду, така ж, як і тепер, з хвилястою дротяною сіткою, але з червоно-цегляними стовпчиками.
— Підемо з Безаківської? — спитав Стороженко Чака.
— Ага.
І вони звернули праворуч.
«Ага,— подумав я.— Значить, вулиця Комінтерну колись називалася Безаківською».
Вдалині, за дерев'яним мостом, виднівся вокзал, приземкуватий, видовжений, з підвищеннями посередині та по боках і з маленькими вежками на тих підвищеннях. Біля вокзалу купчилися візники.
Ліворуч, за Ботанічним садом, тяглися до вокзалу маленькі одноповерхові будиночки й високі дощані паркани, всуціль обклеєні рекламними об'явами.
Тільки праворуч височіло кілька кам'яниць, які збереглися й дотепер. На одній з них красувалась вивіска «Українська книгарня». Тепер на цьому будинку меморіальна дошка, тут бували класики української дожовтневої літератури.
«Ех! — подумав я.— От би побачити зараз живого Михайла Коцюбинського, Івана Франка, Архипа Тесленка, Степана Васильченка, Лесю Українку».
Але ні Коцюбинський, ні Франко, ні Васильченко, на жаль, не з'являлися. Вулиця була порожня. А чекати було ніяк. Стороженко й Чак уже заходили в Ботанічний сад.
Я полетів за ними.
Проминувши оранжерею, вони вийшли на безлюдну алею.
— Ну, де тут ваше «дерево смерті»? — спитав колишній клоун.
— У яру,— сказав Чак.
— Ідіть уперед і не бійтеся, я потім з'явлюсь. Не бійтеся.
— Я не боюсь,— почервонів Чак і пішов уперед.
Я, пам'ятаючи нашу домовленість не втрачати його з очей, попрямував за ним. А Стороженко вмить кудись зник.
Ми пройшли заростями угору і, коли вже стало видно напівкругле, з колонами і з хрестом зверху крило університету, спустились у глибокий яр.
З хащів чулося звіряче гарчання, крики якихось загадкових птахів. Як сказав мені потім Чак, на території Ботанічного саду містився тоді ще й зоопарк, заснований у 1908 році. Лише в 1913 році його перевели на Житомирське шосе, де він міститься й тепер.
Це віддалене гарчання хижаків робило безлюдний яр ще таємничішим і страшнішим,
Внизу біля старої вільшини стояв гімназист. Гостроносий, з ріденьким білявим волоссям, розчесаним посередині на проділ і гладенько прилизаним, з одного погляду він викликав у мене відразу. Справжній слимак!
Гімназист побачив Чака,
— Ну?!
Чак стенув плечима.
— Ти що? Жартуєш зі мною? Дограєшся! — Слимаков засичав від злості.
І тут... Стороженко так несподівано з'явився з кущів, що навіть я здригнувся. А Слимаков аж рота роззявив.
Вигляд у колишнього клоуна був страшний. Блідий, очі вирячені, скляні, обличчя закам'яніле, жодна рисочка не здригнеться. Мрець та й годі. І раптом, не розтуляючи рота, «мрець» заговорив. Незрозуміле, звідки й брався той голос, глухий, утробний, неживий. Вуста були стулені, не ворухнулися.
— Як ти посмів ворушити мій спокій! Як ти посмів для дій своїх мерзенних обрати місце смерті й печалі! Ти осквернив мою святу могилу. О, начувайся, підлий Слимакові Якщо колись ти спробуєш образити хлопчину цього, я з могили встану і заберу тебе навік із собою... Геть звідси! І забудь сюди дорогу!
Охоплений жахом, Слимаков застиг з роззявленим ротом.
Кущі враз зімкнулися, і колишній клоун зник так само раптово, як і з'явився.
— А-а-а!..— здавлено закричав Слимаков і, спотикаючись, кинувся навтіки.
Коли все стихло, кущі знову розсунулися і вийшов усміхнений Стороженко.
— Ну як?
— Ой! Я й сам так злякався, що...— Чак перевів подих.— А як... як ви це робите? Як ви говорили?
— Дуже просто. Це так зване «чревовіщання». Колись виступав з таким номером... Слимаков вас більше не чіпатиме, будьте певні. Ну, гаразд, ходімте.
— Спасибі. Спасибі вам,— вдячно закивав Чак.
— Не варто дякувати. Радий був зробити цю маленьку послугу людині, яка, мені здається, не байдужа до цирку. Чи не так?
— Авжеж. Авжеж.
— Взагалі, поважаю юних і дружу з ними.— Колишній клоун якось особливо, сонячно усміхнувся (від очей запромінилися зморшки).— Молодші школярі, яких чомусь називають дітьми,— найщиріші друзі цирку. Вони ніколи не освистують артистів.— Усміх враз погас на його обличчі, наче на сонце найшла хмара, але він одігнав її.— А ще поважаю тих, хто вміє щось робити, майстрів поважаю. Ці теж ніколи не освистують артистів, бо знають, що таке праця. Хочете, друже, я познайомлю вас з одним майстром. Я зараз мушу до нього саме зайти.
— Хочу. Я теж дуже поважаю майстрів,— Чак чомусь затнувся і повторив: — Дуже.
— Ходімте. Це недалеко. На Дмитрівській.
Вони вийшли з Ботанічного саду, перейшли Безаківську і повернули бульваром униз до базару.
Я летів над ними між двома рядами тополь, і очам моїм одкривалася манлива святошинська далечінь, куди вело рівне, як струна, Житомирське шосе, по якому рухалися аж за виднокрай малюсінькі іграшкові трамвайчики.
Вони вийшли на Дмитрівську вулицю, забудовану внизу одно- й двоповерховими будинками (тільки далі вгорі, де ковбасна фабрика, здіймалося кілька високих кам'яниць).
Біля відчинених навстіж дверей, що прямо з хідників вели до темних, низеньких, без передпокоїв, кімнат, сиділи на стільчиках

і ослонах сиві бабусі та примружені, в чорних круглих шапочках дідусі, перемовляючись одне з одним через вулицю.
Біля порогів джмелями гули мідні лискучі примуси, на яких щось смачно булькало в пузатих каструлях і шкварчало на чорних, закіптюжених сковорідках.
Біля шостого номера Стороженко спинився.
— Трохи зачекайте, я гляну, чи є і чи можна. Я миттю.— І закульгав у двір.
Чак лишився біля порожньої вітрини замкненої на великий висячий замок крамниці.
Зсередини вітрини до скла була приліплена рекламна об'ява:

«ЧАЙНО-КОЛОНІАЛЬНИЙ МАГАЗИН
В. М. Бублик-Погорільський
(фірма існує з 1888 року).

Сповіщаю шановних панів покупців, що в магазині завжди свіжі товари, як-то: чай різних фірм, кофе, какао, конфети, шоколад, карамелі, варення, мармелад, печиво, цукор-рафінад 1-го сорту Київського товариства та цукор-пісок.

Усі товари беруться мною з перших рук у найкращих фірм.
Хто купує чай, тому робиться знижка і видається премія.
Важливо любителям — кофе мелеться електрикою.
З пошаною до вас В. М. Бублик-Погорільський».

У вітрині, крім брудного кота, що грівся на сонечку, та купки сміття, не було нічогісінько. Полиці магазину теж були порожні.
«Бач,— подумав я.— Не допомогла ні премія, ні перші руки, ні електрика. Видно, знову погорів Бублик. От що таке приватна власність».
З двору визирнув Стороженко.
— Ходімо.
 
Наші Друзі: Новини Львова