Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 27 жовтня 2020 року
Тексти > Тематики > Гумор  ::  Тексти > Жанри > Казка

Загадка старого клоуна

Переглядів: 47867
Додано: 16.12.2006 Додав: Smoke  текстів: 48
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 2
Сканував: RSI Джерело: http://publ.lib.ru
— Пробачте, будь ласка! — і, звертаючись до мене, сказав: — Ти після закінчення одразу не тікай. Добре? Я у сусідньому секторі сиджу. Побалакаємо
— Гаразд,— хитнув я головою, поспішаючи доїсти морозиво Вже продзвенів третій дзвоник, погасло світло, і прожектори освітили форганг (я вже знав, що так називається завіса, з-за якої виходять на арену артисти).
У другому відділенні я весь час думав про дивного дідуся. Хто він такий? Чого це раптом вирішив познайомитися зі мною? Що йому від мене треба?
І хоч усе це було загадково, тривоги я не відчував. Дідусь був мені симпатичний.
Коли вистава закінчилась, я лишився на місці, чекаючи його. Проштовхуючись між людей, він швидко підійшов, майже підбіг до мене.
— Ну, ходімо, ходімо, я трохи проведу тебе. Спасибі, що не втік.
Ми вийшли з цирку і пішли вгору по бульвару Шевченка.
— Ну, давай знайомитися. Як тебе звати?
— Стьопа. А... вас?
— А мене Всеволод Мстиславович. Мабуть, і не вимовиш одразу. Але ти називай мене, як усі,— Чак. Це моє прізвище. Мене усе життя всі на прізвище називали. Бо прізвище коротке, а ім'я та по батькові довге й важке. І я звик. Ти в Києві недавно, правда?
— Недавно,— признавсь я. І, дивна річ, раптом мені самому захотілося розказати йому про себе. От бувають такі люди, яким чогось хочеться відкритися, розказати про себе. Чак був саме таким. Хвилин за десять він уже знав про мене все.
— Ти гарний хлопець.— Чак поклав руку мені на плече.— Я не помилився в тобі. І недаремно мені захотілось познайомитися з тобою. ТИ нагадав мені далеке моє дитинство, коли я вперше захопився цирком, і одну загадку, яку я так і не зміг розгадати протягом усього мого життя. Зараз я такий старий, що боюсь, не зможу вже сам цього зробити. Ти б не хотів допомогти мені?
— Я? А я хіба зможу?
— Гадаю, що так. Інакше я не звернувся б до тебе.
— Тоді звичайно! Я згоден. Що може бути цікавішого, ніж розгадування загадок?! Я готовий, Хоч зараз.
— Ні. Зараз уже пізно. Тобі треба додому. Ти без обіду вже другу виставу дивишся. А от завтра... Після школи. Коли зробиш уроки. Зможеш прийти до цирку?
— Авжеж. Годині... годині о третій.
— Ну, о третій, може, ти не встигнеш. Давай о четвертій. Я тебе чекатиму біля цирку. Домовились?
— Домовились.
— Бувай здоровий, Стьопо!
— До побачення, Чак!
Ми попрощалися на Бессарабці. Він пішов назад. А я побіг на п'ятнадцятий тролейбус.
Я був збуджений, наче в моєму житті відбулося щось дуже значне й важливе.
Тієї ночі снилося мені рідне село. Левада, на ній кінь, білий-білий як сніг. А на коні дід Грицько, молодий, кучерявий, у клоунському костюмі. Кудись мене кличе і таємничо підморгує. І мені радісно, і я біжу йому назустріч легко-легко, ледь торкаючись землі.
З отим радісним настроєм я й прокинувся. Відразу згадав Чака і нашу сьогоднішню зустріч.
У школі ніхто мене сьогодні чогось не дражнив, не дзижчав мухою, не гавкав. І п'ятірку я одержав з літератури. І двадцять копійок на вулиці знайшов. Усе складалося напрочуд добре. Я навіть трошечки збентежився — чи не готує мені доля якоїсь капості. Так же завжди буває: коли надто вже везе, доля тобі зненацька підніжку — раз! — і ти прямісінько носом у калюжу.
Може, обдурив мене Чак — не прийде. Чи захворів, може... Такий же старенький! І я його більше не побачу. І ніколи не дізнаюся про оту велику загадку, якої він не міг розгадати впродовж усього свого життя. І вже здавалося мені, що тепер мов власне життя без тієї загадки втратить увесь сенс.
Серце моє калатало в грудях, як шкільний дзвоник, коли я наближався до цирку.
Прийде чи не прийде?
Прийде чи не прийде?..
Я здаля побачив його.
Він сидів на лавочці у скверику біля цирку.
— Здрастуйте! — підбіг я до нього.
— А, здоров-здоров, Степане! — привітно усміхнувся мені Чак.— Спасибі, що прийшов. Сідай.
Я сів поряд з ним. Він по-особливому усміхався — наче одразу усіма своїми зморшками.
— Уроки поробив?
— Поробив.
— Значить, не поспішаєш?
— Ні.
— Ну, гаразд.— Чак знову якось загадково усміхнувся.— Тоді почнемо... Спочатку я мушу розказати тобі трохи про себе. Народивсь я і все своє життя прожив у Києві. На оцій от вулиці.— Він показав рукою.— Кінотеатр «Перемога» бачиш? Вулиця Чкалова. Колись, у часи мого дитинства, вона називалася Мало-Володимирська, а потім Столипінська. Після того як у 1911 році у Київському оперному театрі вбили прем'єр-міністра Росії, кривавого Столипіна. Його везли ще живого по нашій вулиці у лікарню Маковського, яка була там угорі. Всю вулицю соломою вистелили.
Столипін прибув до Києва разом з царем і з його «августійшою», як тоді говорили, родиною на відкриття пам'ятника Олександру ІІ. Та не про це мова... Батько мій працював дрібним чиновником в Управлінні Південно-Західної залізниці. Я вчився в гімназії. Це я тобі розказую про той час, коли я вперше дізнався про таємницю старого клоуна. Про неї буде мова. А почалося все із зустрічі отут, на цьому самому місці, де ми з тобою сидимо. За дивною примхою долі саме тут побудували потім цирк. Тоді, сімдесят років тому, тут був базар. Офіційно вів називався Галицький, але всі називали його Єврейський базар, Євбаз. На прилеглих до нього вулицях Дмитрівській, Златоустівській, Бульварно-Кудрявській у підвалах і халупах жила єврейська біднота, якій не дозволялося жити в центрі міста. Це була так звана «черта оседлости». Я часто бував тут (ми жили за два квартали, на Мало-Володимирській). Базар був грандіозний. Посередині — церква святого Іоанна Златоуста, так звана Залізна церква, а навколо неї рундуки, крамнички, лавки, прилавки, з навісами, без навісів, а головне — розкладки просто на землі, під ногами, на якійсь ряднині, газеті чи й просто так... Чого там тільки не було! Від новенького сяючого міддю гасового примуса, якими тоді широко користувалися, до поламаного гребінця. Але мене найбільше цікавили книжкові розкладки, де продавалися випуски серій «сищицької», як тоді казали, літератури: «Пещера Лейхтвейса», пригоди Ната Пінкертона, Ніка Картера, Шерлока Холмса, американського сищика Джона Вільсона, російського сищика Івана Путиліна та багато інших. Всі гімназисти захоплювалися тоді «сищицькою» літературою. Всім хотілося подвигів, небезпек, погонь і взагалі захоплюючих пригод. Учивсь я тоді в третьому класі Сьомої київської гімназії, на Тимофіївській вулиці (тепер вулиця Михайла Коцюбинського) майже на розі Бібіковського бульвару (так тоді називався бульвар Шевченка). Попечителем нашої гімназії був генерал, товстий, з пишними вусами й бакенбардами, не пам'ятаю вже його прізвище. Дуже пихатий і неприємний. Але ще неприємнішою була його дружина, «попечительша». З бридливим виразом обличчя вона обходила стрій гімназистів в актовому залі і, де побачила у кого якусь плямку на рукаві, абощо, тикала пальцем і цідила крізь зуби: «Що це? Фе!» І учня лишали без обіду. Ми прозвали її Фея (від слова «фе»). А попечителя прозвали Фей (теж від слова «фе»).
У вересні дванадцятого року, щойно подалося навчання, Фей і Фея мали приїхати в гімназію. Директор і вчителі, чекаючи гостей, стояли у віцмундирах унизу біля під'їзду. Гімназисти, хоч було попереджено до вікон не підходити, визирали з розчинених вікон. І от під'їхав розкішний екіпаж на дутих шинах. У білому, розшитому золотом генеральському кітелі сидів Фей поряд з розфуфиреною Фесю, яка тримала в руках білу з мереживом парасольку.
Тільки-но зупинився екіпаж, тільки-но рушили директор і вчителі до нього, як несподівано з вікна нашого класу вилетіла чорнильниця і... влучила в генеральський еполет. Всі завмерли. Весь кітель попечителя, права щока, бакенбарди, вуса, біле плаття Феї і її мереживна парасолька були оббризкані чорнилом.
Кілька секунд тривала німа сцена, потім Фей щось гукнув, ткнув кулаком кучера в спину, кучер шмагонув по конях, і екіпаж, завернувши за ріг, помчав униз по Бібіковському бульвару.
Директор і вчителі кинулися сходами нагору, у наш клас.
— Хто кинув чорнильницю? — білими губами тихо спитав директор.
Ми мовчали.
— Хто кинув чорнильницю? — повторив директор. Ми мовчали.
— Не вийдете з класу доти, доки не признаєтесь,— сказав директор, повернувся і зачинив за собою двері. Минула година. Директор зайшов і суворо спитав:
— Ну що? Одумалися? Ми мовчали.
— Ви мене знаєте! Я не кидаю слів на вітер. Ви не підете додому, поки не скажете.— Директор повернувся і вийшов.
Минуло ще дві години.
До нас заходили вчителі і вмовляли признатися. Ми відповідали, що нічого не знаємо.
Минуло ще дві години. Знову зайшов директор.
— Хто кинув чорнильницю?
Клас мовчав.
Директор повернувся і вийшов.
Наближався вечір.
Ми вже сиділи в класі вісім годин. Дозволялося вийти тільки на дві-три хвилини за крайньою потребою. У супроводі класного наглядача.
Сутеніло.
О десятій годині вечора знову зайшов директор, стомлений, з
запаленими очима. Обвів нас пильним поглядом і востаннє тихо
спитав:
— Хто кинув чорнильницю? Ми мовчали.
— Ідіть додому...— якось полегшено зітхнув директор і гордо звів голову.— Я... я пишаюсь вами! — І він швидко вийшов з класу.
Він виявився благородною людиною, наш директор. Справжнім російським інтелігентом. Він не покарав нікого. Ми одержали наочний урок честі й благородства. Не знаю вже, як він там порозумівся з попечительською радою, але Фей і Фея більше в нас не з'являлися. Здається, генерал потім взагалі відмовився від попечительства.
У нас був дружний, хороший клас. За винятком однієї поганої вівці — Ореста Слимакова. Це добре, що він застудився і не прийшов того дня в гімназію. Він би неодмінно виказав Панька Судиму (то Сулима кинув чорнильницю). Неодмінно. Слимакові завжди на всіх ябедничав класним наглядачам. І «темну» йому влаштовували, і оголошували бойкот — ніщо не діяло. Батько Слимакова працював у міському поліцейському управлінні, це в них було сімейне. Коли Слимакові на третій день після випадку з чорнильницею прийшов у гімназію і про все довідався, його аж розпирало. Гостроносе лисичкувате обличчя Слимакова кривилося від улесливої запобігливої гримаси.
— Ну, панове. Ну, що ви? Ну, скажіть!.. Ну, хто це?... Хто це? Хто кинув? Га? Я не скажу! Чесне благородне! Хрест святий, не скажу! — розмашисто хрестився він, перебігаючи від одного до другого. І волосся, завжди прилизане, рівненько розділене на проділ, куйовдилось і падало на очі, що шмигляли, як мишенята.
Але ми були невблаганні. Ми добре знали йому ціну.
Тоді, щоб помститися, Слимаков вдався до одвертої підлості.
Я в класі був найменший і найбідніший. А раз найбідніший, значить, найбільш беззахисний.
Зустрівши мене якось сам на сам, Слимаков зло примружився і сказав:
— От скажу, що це ти кинув чорнильницю... І тебе виженуть з гімназії з вовчим білетом. От скажу!
Я похолов. Сім'я наша жила сутужно. Щоб підробити, батько брав роботу додому. Всі надії покладалися на моє майбутнє, на те, що я вивчусь і, як казав батько, «стану людиною».
Звісно, якщо Слимаков піде до попечителя і скаже, йому повірять. Попечителю головне, щоб знайшовся винуватець, щоб було кого покарати. І мене виженуть. Ніякий директор не зможе мене захистити.
Слимаков відчув мій страх і злорадно всміхнувся.
— Тож-то... Так от, принось завтра Шерлока Холмса, може, й не скажу.
Так почався його підлий шантаж. Я приносив йому книжки, цукерки, перебивні картинки, пера, ножики й таке інше. Але найчастіше він вимагав від мене оті серії «сищицької» літератури, які я змушений був купувати для нього на базарі. Мені дедалі важче було це робити. Грошей не вистачало. Я вже давно не снідав, витрачаючи на «сищиків» усе, що мама давала мені на сніданки. Але цього виявилося мало.
Слимаков, прочитавши чергову серію, одразу ж перепродував її комусь із гімназистів. І вимагав нової.
Наближалися канікули.
Слимаков уже третій день вимагає від мене нового Ніка Картера, але я щоразу чимось відмагався — у мене зовсім не було грошей (навіть на сніданки у ці дні мама не давала, бо ми сиділи без копійки).
Слимаков сердився і нарешті не витримав.
— Усе! — просичав він.— Щоб сьогодні о п'ятій приніс до «дерева смерті». Якщо не принесеш — усе!
Начитавшись «сищицьких» книжок, Слимаков дуже полюбляв страшні таємниці й завжди призначав мені побачення у відлюдних куточках Ботанічного саду, яким давав страховинні назви. Він тримав у секреті наші стосунки і не хотів, щоб хтось бачив, як я давав йому книжки, які він потім продавав.
Я був у відчаї. Де мені дістати гроші до п'яти годин?.. Де дістати?
І я одважився на відчайдушний крок. Я вирішив продати на базарі свого улюбленого паяца — іграшку, яку подарувала мені колись бабуся на день народження.
В яскравому атласному костюмі, з білим коміром-жабо, паяц виглядав дуже ефектно. Я страшенно любив і беріг його. Але в мене не було виходу. Я мусив будь-що відкупитися від підлого Слимакова.
Дома я попрощався з паяцом, поклав його у ранець і пішов на базар. І от...— Чак якось дивно усміхнувся.— А втім... Мабуть, краще один раз побачити, ніж сто разів почути. Правда?
— Правда,— не задумуючись, відповів я.
— Ти не заперечуєш, щоб ми з тобою перенеслися на сімдесят років назад?
— Що? — не зрозумів я.— Перенеслися? Як?
— Ну...— Чак на хвилину затнувся.— Ну... прокрутили, так би мовити, часовий вимір у зворотному напрямку...
У мене похололо всередині. Мені раптом стало страшно. Що він каже? Може, він психічно хворий? В нас у селі був колись один такий... Зупинить на вулиці. «О! — каже.— Учора з Александром Македонським бачився, з імператором. Передай, сказав, односельцям, щоб тебе не кривдили, все давали, що попросиш. Бо приїду на Буцефалі, усім голови поскручую. О!» Може, й Чак такий.
— Ні! Ні! — засміявся Чак, прочитавши мої думки.— Не бійся. Я не божевільний і кидатися на тебе не буду. Але... От що таке час? Ти задумувався?
— ...«Час — не хата, на місці не стоїть»,— так каже мій дід Грицько.
— То він правильно каже. Але час, як тобі відомо, є теперішній, минулий і майбутній. І межа, що відділяє теперішній час від майбутнього і минулого часу, дуже миттєва. От щойно ти йшов сюди, щоб зустрітися зі мною. Зустріч наша була для тебе часом майбутнім. Ми зустрілися. Якусь мить наша зустріч була часом теперішнім. І одразу ж стала часом минулим. Ми почали розмову і про зустріч можемо тепер тільки згадувати. Так само, як час, що був сімдесят років тому. І тисячу років тому. І дві тисячі. Все воно в одному часовому вимірі. І мить, яка минула щойно, і мить, що була сімдесят років тому. Обидві вони здатні ожити завдяки чарівному феномену людського мозку — пам'яті й уяві... А про гіпноз ти чув коли-небудь?
— Чув! — не дуже впевнено сказав я.— Це коли людину гіпнотизують і... вона робить не те, що хоче.
— Ну, не зовсім так, але... Можна людині навіяти уявлення і про обставини, в яких вона ніколи не була, і про час, в якому вона ніколи не жила. І людина буде діяти, мислити, переживати так, наче все навіяне відбувається з нею насправді. Людина одна-єдина серед живих істот здатна переживати уявне, як дійсне, а минуле й майбутнє, як сучасне. Так говорить наука психологія. Отже, ти не бійся, нічого страшного не станеться. Просто зараз ми з тобою перенесемося на сімдесят років назад, у Київ 1912 року. Мушу тебе попередити: ти мене одразу можеш не впізнати, бо я стану дванадцятирічним хлопчиком, таким, як ти зараз. Тобто таким, яким я був тоді. Щоб ти не сплутав мене ні з ким, я спершу триматиму тебе за руку. А потім відпущу. І ще хочу попередити тебе, щоб ти не розгубився. При людях я не зможу з тобою говорити. Справа в тому, що ти будеш невидимий для людей. Адже ти не жив тоді, розумієш? Крім мене, ніхто тебе не бачитиме і ніхто не почує твого голосу. Як би ти не кричав.
Мені стало моторошно, але й страшенно цікаво водночас. Оце пригода! Невидимкою потрапити в Київ 1912 року.
Чак узяв мене за руку своєю теплою, сухою і якоюсь невагомою рукою.
— Не бійся, Стьопо! Тобі зовсім нічого не загрожує. Що б не відбувалося, які б небезпеки не траплялися, вони тебе абсолютно не торкатимуться. Адже тебе тоді не було. Ти будеш тільки свідком. Розумієш?
— Р-розумію,— сказав я, не дуже, правда, уявляючи, як це все буде.
— Ти не відчуватимеш пі холоду, ні тепла, ні голоду, ні болю — нічого. Ти зможеш легко злітати в повітря, мчати з будь-якою швидкістю, не знаючи втоми, прослизати у найменші шпарки. Адже тебе тоді не було. І тільки в тому разі, якщо ти раптом захочеш втрутитися в події і втрутишся, зробиш щось активне, ти вмить станеш матеріальним. І тоді вже відчуєш і холод, і голод, і біль. І зможеш забитися, обпектися, порізатися... Але навіть тоді нічого страшного з тобою не станеться, не бійся. Просто в разі небезпеки наша подорож сама собою негайно припиниться, і ми повернемося в сьогоднішній день. Але без кончої потреби не роби, будь ласка, нічого. Гаразд? Бо ми вже не зможемо повернутися назад у той день. Двічі в один і той же день минулого повертатися не можна. А може, саме той день буде найважливішим у розкритті таємниці. Розумієш?
— Розумію,— механічно сказав я, не розуміючи, однак, про яку все-таки таємницю він говорить, але страшенно зацікавлений.
— Ти тільки ходи за мною всюди і не губи мене з поля зору. Це прохання до тебе. Бо мені потрібна буде твоя допомога. Ти ж мусиш допомогти мені розкрити таємницю. Таємницю, над якою я б'юся все своє життя. Ти готовий?
— Готовий.
— Не боїшся?
— Не боюся,— сказав я, відчуваючи в грудях холодок, як на краю прірви,
— Тоді — увага! — Чак злегка стиснув свої пальці, які тримали мою руку,— і наче електричний струм пробіг по моїй руці.
В очах у мене потемніло.
Бом! — ударив у голові дзвін.
І враз — немов увімкнули на повну потужність радіоприймач: зашуміло, загаласувало, зарепетувало навколо багатоголосо...

РОЗДІЛ IV
Перша подорож у минуле. 1912 рік. Базар. Колишній клоун П'ер Стороженко виручає Чака

Я навіть не спостеріг тієї миті, коли раптом цирк зник з моїх очей і я опинився на базарі, серед сотень людей, які сновигали туди й сюди, серед галасливих перекупок і мордатих продавців, що бундючно позирали з-за прилавків, серед рухливого строкатого натовпу у незвичних, тільки в кіно бачених дореволюційних сіряках, чумарках, довгих, до землі, складчастих юпках та сукнях, у широкополих капелюшках, котелках і кашкетах з лакованими козирками.
Посеред базару височіла обшарпана, облуплена церква з п'ятьма, певно, колись визолоченими, а тепер потемнілими, облізлими банями і квадратною, під гостроверхим ребристим дахом, дзвіницею. (Мабуть, та сама Залізна церква, про яку згадував Чак.) Анавколо неї у безладді купчилися збиті з дощок якісь неоковирні рундуки, прилавки з дашками і бездашків, крамнички й сарайчики.
Усе навколо галасувало, кричало, вищало, торгувалося, сварилося, лаялося, закликало, припрошувало, розхвалювало на всі заставки свій товар.
— Кому сало? Кому сало? Даю з походом, беру мало!
— Огірочки! Огірочки! Помідорчики! Кращі на всьому базарі!
 
Наші Друзі: Новини Львова