Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 27 жовтня 2020 року
Тексти > Тематики > Гумор  ::  Тексти > Жанри > Казка

Загадка старого клоуна

Переглядів: 47875
Додано: 16.12.2006 Додав: Smoke  текстів: 48
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 2
Сканував: RSI Джерело: http://publ.lib.ru
І Валера Галушкинський, і Льоня Монькін, і Спасокукоцький та Кукуєвицький, і Люба Присяжнюк, і Надя Трав'янко, і всі-всі дивилися на мене і сміялись. Але ж то був зовсім не той сміх, як тоді, коли я був Мухою! То ж зовсім не той сміх!
Якщо найвища у світі радість, яка переповнює тебе, переливаючись через вінця, називається щастям, то, значить, я був щасливий у ці хвилини. Як я їм був усім вдячний!
Що мені говорили, як мене підхвалювали, переповідати не буду. А то ще скажете, що я звичайнісінький хвалько. Просто так уже сталося, що я перший виступив із своїм номером, відважився, то мене й хвалили.
Те, що я їм розповів, я не сам вигадав, і такого зі мною насправді не було. То я в старій підшивці журналу «Піонерія»
колись вичитав, але, переказуючи, трохи змінив, до себе приміряв.
Після мене виступала Таня Верба. Співала. Дуже гарно співала. І плескали їй не менше, як мені. Потім Вітасик Дяченко читав вірші. І йому теж аплодували.
А тоді Спасокукоцький та Кукуєвицький показали акробатичний етюд. Правда, не зовсім вдало. Спасокукоцький вибрався на плечі Кукуєвицькому, але той не витримав і впав. І Спасокукоцький гепнувся на підлогу. Проте вони не розгубилися, а вдали, ніби так і треба, начебто етюд був гумористичний. А потім почали говорити, хто ким буде.
Ну, Сурен, Таня Верба і Вітасик Дяченко, ясна річ, артистами. Мене якось за інерцією теж в артисти зарахували. Я не став дуже заперечувати, хай зараховують: клоуни ж — артисти.
Ігор Дмитруха сказав, що він, мабуть, буде прикордонником, начальником застави.
Валера Галушкинський ще з дитячого садка мріє стати капітаном далекого плавання.
Спасокукоцький і Кукуєвицький збиралися в космос, вони не сумнівалися, що стануть космонавтами.
Невеличкі, міцненькі, збираються спортом займатися — якраз те, що треба.
Льоня Монькін захоплювався філателією, тобто збиранням марок, і тому вирішим зв'язати своє життя з магазином «Філателія» — хотів бути директором того магазину. Тут Олександр Іванович не витримав:
— Ти диви! Самі за себе артисти і космонавти! Ще й директор! І жодного тобі робітника. А хто ж вас, артисти, годуватиме й одягатиме? Та й у космос вас ще ж і запустити треба. Хто ж це робитиме? Га? Ну, артисти! .. Всі опустили очі. Справді, вийшло якось не той.
Час так швидко минав, що ми й не зогледілись, як вже треба було їхати до Бондаренків по Суренових батьків і по речі, а потім на Бориспіль, їхали тим самим студійним автобусом. Усі вирішили проводжати Сурена аж в аеропорт. Тільки декілька учнів, у яких були поважні причини, а також Ольга Степанівна та Ірина Володимирівна, які кудись поспішали, по дорозі вийшли.
Після того як в автобус підсіли Бондаренки й Суренові батьки, стало ще веселіше й галасливіше. Всю дорогу Суренів тато і Бондаренко обіймалися один з одним і з режисером Віктором Михайловичем і раз у раз зривалися співати. Але жодної пісні так і не заспівали.
Таких галасливих проводів Бориспільський аеропорт, мабуть, давно не бачив і не чув.
— Цитьте! Цитьте! .Ми не почуємо, як оголосять посадку на наш літак! — час від часу скрикувала Ліна Митрофанівна. Вона чомусь вважала себе найбільш відповідальною за проводи.
І от, коли вже оголосили-таки посадку на літак Київ — Єреван і всі почали похапливо обійматися, Сурен раптом кинувся до мене, обняв за шию й гаряче зашепотів просто у вухо:
— Степанян! Щоб ти знав! Муха по-вірменському — чанч! Розумієш? Чанч! Тільки поки що — цс-с-с! .. Нікому!
Я розкрив рота, але... і не зміг, і не встиг нічого сказати. Сурен уже біг до батьків, які махали йому з черги, що сунула крізь вузькі двері на льотне поле. —
— Що? Що він тобі сказав? — кинулися до мене Спасокукоцький, Кукуєвицький і Галушкинський.
— Нічого... особливого... Сказав, що я хороший хлопець і ви повинні добре до мене ставитися. От! — Ги-ги! — засміявся Галушкинський. Спасокукоцький і Кукуєвицький засміялися теж. Але добродушно, незлостиво. Часи глузувань з мене минули назавжди.

РОЗДІЛ XXI
«Таємниця скомороха Кияна». Чак зникає... «Діду! Ви приїхали?! »
Я розказую йому все. Знову — Туся. До побачення!..

У душі моїй безладдя, хаос.
Різні, зовсім протилежні думки й почуття громадяться, лізуть одне на одне і плутаються.
Я не можу ще отямитися від радісного потрясіння на кіностудії, коли мій шостий «Б», нарешті, визнав мене, прийняв у свій дружний гурт і з зацькованого Мухи я став трохи не героєм, якому всі аплодують і кричать «молодець! ».
Але все-таки — ні! Герой не я. Герой усе-таки — Сурен! Сурен! Суренчик! Це ж треба! Таке вигадати: начебто Сурен по-вірменському — муха. І тільки для того вигадати, щоб хлопці припинили мене дражнити. Чи зміг би я так зробити? Мабуть,
просто не додумався б. А чому? Тому що багато думаю про себе, думаю тільки про себе, про свої переживання. Адже весь оцей час, всі оці майже два місяці я думав лише про те, як би утвердитися мені в новому класі, як би перемогти хлопців, які глузували з мене, як би втерти їм носа. А часом (чого вже там «папірки завивати», як каже мій дід Грицько) хіба не подумував я навіть про те, щоб помститися їм? Подумував. Ой, подумував! Чого тільки я їм подумки не бажав, аж соромно згадувати.
І, чесно признаюся, як хотілося мені розкрити секрет отого весел-зілля, сміх-трави — для себе. Тільки для себе! Щоб сміятися їм усім в обличчя, щоб ніяке їхнє глузування не могло вибити мене з колії, щоб, навпаки, я з них усіх міг скільки завгодно глузувати й сміятися.
І знову переді мною виникає образ Чака, дивовижного дідуся Чака, старого клоуна. І серце моє щемить і стискається. Він так попрощався зі мною три дні тому, як прощаються назавжди. Виходить, я його вже більше не побачу? Не почую його хриплуватого голосу, не зазирну в його блакитні очі, щоб прочитати в них таємницю (без якої, як він каже, не може жити людина)? Ніколи не помандрую з ним у минуле в пошуках сміх-трави? Мені чогось неприємно навіть думати тепер про оту сміх-траву, але... І знову телефон задзвонив так раптово, що я здригнувся. — Стьопо?
— Ой! Це ви?! А я тільки що про вас думав! Серйозно! Чесне слово! ..
— А я про "тебе. От бачиш, як у нас синхронно вийшло, бачиш...— Голос Чака був такий лагідний і привітний, наче ми розлучилися з ним не три дні тому, а принаймні три місяці. — А як ваше здоров'я?
— Та нічого... Риплю ще, як старий віз. Оце дзвоню тобі з автомата. Я тут у Парку Примакова гуляю, над Дніпром. Біля тебе недалечко. Якщо не дуже зайнятий і є бажання, приходь, разом погуляємо трохи. — Зараз! Зараз прийду! Ви де там будете? — Біля пам'ятника Примакову, на лавці. Ну, до зустрічі! — Ага!
Це було щось буквально фантастичне. Я думав про нього, сумував, що більше його не побачу, і раптом — він подзвонив.
Можна було проїхати дві зупинки на тролейбусі, але мені здалося, що тролейбусом буде довше, — поки його дочекаєшся, а тоді він ще зупинятиметься на зупинці та й їде на цьому відтинку повільно.
Я побіг бігом. Я взагалі люблю бігати. Я швидкий, «Наче скипидаром підмазаний», — каже дід Грицько.
Старий Чак сидів на лавці, поклавши підборіддя на руки, що спиралися на ціпок. Це було щось нове. Він ніколи раніше не ходив з ціпком.
Я підбіг до нього такий захеканий, що не міг відразу навіть вимовити привітання.
— Ну чого ж ти так біг? От іще! — Але видно було, він задоволений, що я так поспішав. Очі його світилися ніжністю.— Ну сідай, відпочинь, оддихайся трохи, — він посадив, обняв мене за плечі.— Гарний день сьогодні. Може, один з останніх сонячних днів золотої київської осені... А потім почнуться дощі, негода, не захочеться й носа на вулицю висунути. Сидітимеш у кімнаті й тільки слухатимеш, як капотить нескінченний дощ за вікном... А зараз диви, як гарно! Усіма барвами осені переливаються дерева. І отут, у парку, і там, на схилах, де Видубицький монастир. Гарно!
Я відчував — він перечікує, поки я віддихаюсь, і не починає якоїсь розмови, яку хоче почати. Нарешті він подивився на мене уважно і, мабуть, вирішив: тепер можна.
— Стьопо, скажи — ти ж мрієш про майбутнє? Про той час, коли ти виростеш, станеш дорослим, будеш тим, ким ти хочеш бути? Мрієш? Правда? — Мрію! Авжеж. Усі, по-моєму, мріють.
— Так, звичайно. Всі мріють. Але не всі уявляють свою мрію образно, яскраво, у живих картинах. Ти, я думаю, уявляєш. Тобто не думаю, а певен. Інакше ми б не могли мандрувати з тобою в минуле. М-да...— Чак на якусь хвилину замовк, глянув на мене усміхнене й наче ніяково.— Хочу я тебе, Стьопо, попросити...— він знову замовк. — Що? Будь ласка, просіть.
— Запроси мене на кілька хвилин у майбутнє. Хоч би одним оком глянути... Га? — Як? — розгубився я.— Як же я це можу зробити?
— Дуже просто. Так, як робив я. Тільки я мандрував з тобою у минуле. А ти помандруй зі мною в майбутнє.
— Ну, так то ж ви, а то — я. У вас, мабуть, якісь особливі здібності. Ви самі казали, за допомогою гіпнозу, навіяння, чи як воно там...
— Ні, Стьопо. Я — це я, але головне в тобі, головне — це ти. Твоя фантазія, образна картинна уява. І якби я не розпізнав, не відчув у тобі це, ніякі наші мандрівки в минуле були б неможливі. Отже, якщо ти дуже захочеш і напружиш
свою уяву, то все буде гаразд. А я з свого боку теж, звичайно, робитиму зусилля.
— Ну... добре, — не дуже впевнено сказав я, все ще не вірячи, що я зможу здійснити мандрівку в майбутнє.
— Ні, Стьопо, якщо ти будеш такий невпевнений, то нічого не вийде. Треба переламати себе. Треба повірити й захотіти. Чуєш! — у голосі Чака було стільки переконаності, що вона передалася й мені.
— Ну, гаразд! Давайте! — сказав я і, наслідуючи Чака, взяв його за руку.— У який рік помандруємо?
— Мабуть, у двохтисячний. Цікавий же рік. Третє тисячоліття починатиме. Це ж. тобі в двохтисячному тридцять років буде. Найкращий вік для дорослої людини. Вік здійснення мрій, розквіту, буяння молодості і творчих злетів. Прекрасний вік. Давай!
— Давайте! — я стиснув його руку, заплющив очі, напружуючи свою уяву, і...
Спершу виникла музика. Бадьора весела, радісна й водночас якась надзвичайна — об'ємна, стереофонічна й наче неземна: звуки линули мовби з неба, з далеких світів і відгукувались у самому серці, в кожній клітині тіла.
Потім я побачив, що сиджу поряд з Чаком у ложі цирку. Причому цирку якогось незнайомого, в якому я ще ніколи не бував.
Гасне у залі електрика, прожектори висвітлюють форганг. І з'являється шпрехшталмейстер.
— Дорогі друзі! Любі кияни! — лунким цирковим голосом вигукує він.— Вітаю вас з новим, двохтисячним, роком! Сьогодні ми відкриваємо новий експериментальний цирк «Лівобережний». І відкриваємо його прем'єрою святкової циркової вистави «Таємниця скомороха Кияна». Уперше в світі в цирковій виставі використано голографічні кінотрюки. Отже, починаємо! Музика заграла марш.
На якусь мить у мене мелькає думка: «А чому я сиджу в ложі? Чому я не на арені або не за кулісами, за форгангом?» Але розвивати цю думку я не встигаю, бо починається вистава, — і я забуваю про все на світі.
Купол цирку раптом розсувається, одкриваючи темне зоряне небо. Зорі мерехтять, переморгуються, і враз одна зірка зривається і летить, прокреслюючи небо, збільшується, збільшується, надає на арену й перетворюється на клоуна в одязі скомороха (це, мабуть, і є скоморох Киян). Потім так само з'являються на арені інші скоморохи, їх багато. Вони починають танцювати, виконувати різні акробатичні трюки. З'являється скоморох з ведмедем, який теж виконує кумедні трюки. Весело на арені.
Та от на арену вилітають на конях половці, женуться за скоморохом Кияном, падають в коней, знову на ходу стрибають на них, Киян вивертається, але половці все ж хапають його, вимагають від нього щось. Та друзі-скоморохи виручають Кияна, і він тікає... На хвилину гасне світло.
І знову зривається з неба зірка, і летить, і падає на арену. І обертається на веселого чубатого запорожця. З'являються інші запорожці, танцюють, змагаються в силі. Виїжджає на арену віз, запряжений волами. Випрягають запорожці волів, ставлять їх на воза, і один запорожець-богатир піднімає на плечах віз разом з волами.
А чубатий сміян-запорожець жартує, всіх веселить (це той самий клоун, який був скоморохом).
З'являється двоє ченців, вони щось хочуть видурити в чубатого веселого запорожця, грають на різних інструментах (музична ексцентрика), але він тільки сміється з них. Ченці погрожують, зникають. І тут на арену вилітають на конях з кривими шаблями татари. Починається грандіозна пантоміма-побоїще. Запорожці перемагають, проганяють татар... І знову на хвилину гасне світло.
Зривається з неба зірка і летить, падає на арену. І обертається на клоуна, на кульгавого клоуна П'єра. В руках у нього каструля.... П'єр показує дуже веселий номер.
І раптом просто в небі з'являється трапеція. На ній повітряна гімнастка Тереза. Музика грає старе меланхолійне танго.
А на арені вже артисти дореволюційною цирку в кумедних смугастих трико. Починається, як тепер кажуть, вистава-ретро, тобто пародія на виставу старих часів.
Похмурий клоун Рудий Август спершу просить, потім, погрожуючи, вимагає щось у клоуна П'ера. П'єр знизує плечима — нема, мовляв, у мене того, що ти просиш. Рудий Август відходить незадоволений.
Довготелесий багач-меценат вимагає в управляючого цирком смертельний номер. Той погоджується. Кличе Рудого Августа. Говорить йому щось, показуючи вгору на повітряну гімнастку. Рудий Август зникає.
На арені — дикі звірі. А над ними вгорі повітряна гімнастка. Тереза виконує карколомні вправи на трапеції. 1 раптом трапеція обривається, і Тереза летить вниз, на арену. Звірі не чіпають її, тікають з арени.
Клоун П'єр, інші артисти, Рудий Август, управляючий цирком кидаються до Терези.
П'єр усе розуміє, б'є Рудого Августа, хапає за груди управляючого. З'являється поліція, забирає П'єра...
І знову затемнення. І знову зриваються з неба зірки, багато зірок... І стають вони червоними зорями, і, падаючи на арену, перетворюються на червонозоряних вершників-щорсівців.
Весело гарцюють па арені щорсівці. І серед них — П'єр і Тереза. П'єр показує каскад веселих номерів, які символізують перемогу добра над злом, свободи над неволею, перемогу народу над панами. І в цій перемозі — секрет оптимізму, секрет незнищепності гумору народного, вічності сміху і радості... Спалахує в залі світло. І зал вибухає оплесками. — Добре! Спасибі тобі, Стьопо! — шепоче мені Чак.
І я підводжуся в своїй ложі й вклоняюсь. І тільки тепер раптом згадую, що це все означає. Я згадую, що я робітник, токар вищого розряду (як тато), працюю на заводі «Більшовик» і одночасно захоплююся цирком (хоч клоун з мене й не вийшов). І оце написав лібретто циркової вистави. Отже, я — автор. Це мій перший твір.
Та от двері з коридора відчиняються і в ложу вриваються якісь люди. Обіймають мене, цілують, дають квіти. — Ну, молодець! Ну, Степанян! От чорт!
Я придивляюсь і раптом пізнаю — та це ж мої однокласники: Ігор Дмитруха, Валера Галушкинський, Макароніна, Тося Рябошапка, Таня Верба, Туся Мороз... Але які вони невпізнанно дорослі! У Ігоря Дмитрухи вуса. Льоня Монькін з бородою. А Валера Талушкипський лисий. Тільки Спасокукоцький та Кукуєвицький мало змінилися, такі ж невеличкі, міцненькі, акуратненькі. А дівчата — просто красуні. З такими зачісками, у таких платтях — упасти можна.
І, навіть не питаючи їх, я вже знаю, що Ігор Дмитруха працює старшим економістом у тресті, який очолює Льоня Монькін. А Валера Галушкинський — інженер» на «Арсеналі». А Спасокукоцький та Кукуєвицький — обидва лікарі, тільки Спасокукоцький — зубний, стоматолог, а Кукуєвицький — фізіотерапевт, до того ж майстер спорту. Таня Верба — співачка, солістка Київського театру оперети (єдина, до речі, яка стала тим, ким мріяла у шостому класі). Тося Рябошапка — директор ресторану, Макароніна — вчителька (хто б подумав! ), а Туся Мороз... Я дивлюся "на Тусю Мороз і раптом не можу
згадати, ким же вона працює. Я тільки бачу її очі, які сміються мені з-під окулярів, і серце моє тьохкав: у тих. темних, глибоких, як прірва, очах світиться щось далеке й близьке, наче вогник рідної хати на обрії серед ночі...
— Ну, Степанян! Молоток! — плескає мене по плечу Ігор Дмитруха.— Вітаю! — Вітаємо! Вітаємо! — підхоплюють усі. Я обертаюсь і дивлюся на Чака. Він усміхається і мовчки схвально киває мені головою.
— Друзі мої! — казку я.— Якщо вистава сподобалась вам, то заслуга тут не стільки моя, скільки цієї людини. Я хочу познайомити вас. Це один з найцікавіших... .1 раптом Чак перебиває: — Стьопо! Милий! Що ти робиш? Вони ж не бачать мене. Я ж невидимий для них. Мене ж уже давно немає на світі. Я озирнувся. Всі якось дивно поглядали на мене.
— Ох, ці мені письменники! — вигукнув Льоня Монькін.— Завжди чекай від них якоїсь несподіванки, розиграшу якогось. — Ану тебе! — махнула рукою Макароніна. — От вигадник! — підхопила Тося Рябошапка.
— А він і в школі такий був! Не пам'ятаєте, чи що? — сказав Валера Галушкинський.
Я знову подивився на Чака, і тільки тепер до мене дійшло, що він сказав... «Мене ж уже давно немає на світі...» Друзі щось говорили, сміялися, але я не слухав. Мені раптом страшенно захотілося назад, назад у дитинство. Я напружився.
Щось задзвеніло струною, наче обірвалося в мене всередині. Знову погасла у цирку електрика і засвітилися високі зірки.
Я ще чув голоси, але вже одірвався від землі й летів у чорну безодню, тільки не вниз, а вгору...
Мабуть, з майбутнього повертатися назад важче, ніж з минулого.
Щось гуло й тремтіло у мене в грудях. Я наче прокидався од важкого сну. Нарешті розплющив очі.
... Я сидів на лавці у Парку імені Примакова. Один. Чака не було.
Біля мене лежав аркушик паперу, придавлений камінцем. То була записка. Я взяв її.
«Прощай, Стьопо! Ти заснув, і я не хотів тебе будити. А мені вже час... Спасибі тобі за мандрівку! Щастя тобі! І таємниць! Обнімаю. Чак». Я повільно брів додому.
Чого ж він пішов? Чого не розбудив мене? Невже це останнє наше побачення? Він такий старенький і так погано себе почуває... І я навіть не знаю, де його шукати, не знаю його адреси. Вулиця Чкалова, а який номер? Та й чи маю я право його шукати?
Він цього не хотів. Він хотів, щоб лишилася таємниця, загадка.
Ну що ж! Значить, буде так. Ніколи в житті я до кінця не знатиму все про таємничого Чака: де він жив, хто його родичі, діти, онуки, може, навіть правнуки... А може, він жив самотньо і в нього не було нікого? Бувають же в житті й такі самотні ДІДУСІ.
Чак! Яке дивне прізвище! І раптом я подумав, що воно може бути скороченням від «чарівник» або «чаклун». А втім, цілком нормальне прізвище. Навіть письменниця е така — Чак. Я її книжку бачив у бібліотеці — «З біографії слова». Звичайне прізвище. А людина така незвичайна.
Я згадав дорослого Дмитруху з вусами. Дорослого бородатого Монькіна. Лисого Валеру Галушкинського... Дивно! Ігор Дмитруха — старший економіст у тресті, яким керує Монькін. А як він, Дмитруха, глузує зараз з Монькіна! Цікаво, якби Ігор раніше знав, що Монькін стане такою «цяцею» і буде його начальником? Як би він ставився до нього? Та й інші. Якби вони знали своє майбутнє, як би вони поводилися?
А я?.. Тю! Хіба я мріяв коли-небудь бути письменником? А втім... Хто його зна. Може, трошечки і мріяв.
Я піднявся ліфтом на свій дванадцятий поверх, вийшов і... зупинився як вкопаний.
Під дверима нашої квартири на чемодані сидів... мій дід Грицько. — Діду! — кинувся я до нього.
— Здоров, розбійнику! — дід обняв мене.— Я вже думав, що й ночувати під дверима доведеться. — Ви приїхали?! — вигукнув я безглуздо-радісно.
— Ні. Дома лишився. Чемодан мій тільки приїхав, — хмикнув дід.
— А чого ж не подзвонили, телеграми не дали? Ми б зустріли!
— Краще на день швидше, ніж на хвилину пізніше. Ото як побалакав з тобою по телефону, то так мені в п'ятах закрутило — здається, пішки побіг би у той Київ. Терпів кілька днів, терпів (баба казала: «Хай уже на Жовтневі свята»), а тоді не витерпів, знявся і — от бачиш.
— Ой! Це ж так здорово! Це ж так здорово, що ви приїхали! Це ж...— я аж захлинався від радості, і ключ стрибав у моїй руці, не попадав у замок. Нарешті...
— Овва-а! — дід так і вклякнув на порозі, побачивши наші меблі.— Ну, пани-и! Мені, репаному, тут і сісти ніяк. Ходімо на кухню.
— Та ви що! Ви що! .. А спати разом будемо! Як на печі колись. Дивіться, яке широченне, дивіться!
— Еге! Ловкенька мебля! Нічого не скажеш. Обставляється робітничий клас. Може вже й трудове селянство у гості кликати. Не соромно.
— Ну, розказуйте, розказуйте! Як там? Як у вас? Як баба Галя себе почувають? Як усі інші? Хлопці як — Василь і Андрійко?
— Та нічого. Хлопці привіт тобі передавали. Може, на зимові канікули і в гості приїдуть. Баба Галя просила поцілувати, що я й роблю, — дід невміло цмокнув мене біля вуха.— А так усе по-старому. Не дуже-то й часу багато минуло, неповних два місяці. Ніхто не вмер. Всі живі-здорові. А в тебе ж як? — Та нічого. Нормально.
— Нічого? — дід лукаво примружив око.—Нічого? А нащо ти брешеш? Нащо брешеш дідові? Га? По носу ж бачу, що в тебе щось на душі.
Від мого діда Грицька не сховаєшся. Він просвічує краще за будь-який рентген.
— Та що — на душі? Нічого на душі, — намагався викрутитись я. — Ну кажи вже, кажи. Давай!
Я зітхнув. І почав дідові розказувати все. Геть-чисто все. Від першої моєї зустрічі з Чаком у цирку й до останньої зустрічі сьогодні. Про всі мої мандрівки в минуле і сьогоднішню мандрівку в майбутнє.
Дід не перебивав мене, слухав дуже уважно, тільки зрідка хитав головою, прицмокував, іноді хмурив брови, іноді усміхався... Я розказував довго, майже дві години, намагався нічого не пропустити, розказати так, щоб дід якнайкраще уявив собі все.
Коли я закінчив, дід якусь хвилю мовчав. Потім похитав головою:
— Мда-а... Інтересно! .. Ін-те-рес-но... Виходить, ти трохи не через усю історію Києва, волоцюго, промандрував. Мда-а... Феномен людської уява, кажеш? Гм... Хто його зна... Гіпноз?. Не знаю. Не пробував. Але справді, іноді як розмрієшся, як розфантазуєшся, на сіні горілиць лежачи, то наче кіно бачиш... Видно, в тебе, Стьопко, фантазія непогано працює. Може, й справді письменником колись станеш. А що? Головне ж для письменника — це уява, фантазія. Уявляти собі так, наче ти це очима бачиш. Ну, правда, ще й працювати треба. Бо те, що ти являєш, треба ще й написати так, щоб читач твій уявив. А це, брат, мабуть, непросто. Так що не думай, що ти вже бога за бороду вхопив. — А я й не думаю.
— Отож-то... Ну, а щодо весел-зілля твого, сміх-трави, то, по-моєму, воно ні до чого. Якби я, наприклад, навіть і знав секрет того зілля, я б його людям не давав. Чесно! Радість повинна бути не від зілля, не від трави. То тільки коровам від трави радість. А людина ж не корова. Людина повинна радіти по-людському, від людських радостей, які дав життя... І ще скажу. Гумор, сміх — це справа товариська, колективна. От сумує, тужить, як правило, людина на самоті. Це справа сугубо, так би мовити, особиста, індивідуальна. І як це не гірко визнавати, але при найщирішому бажанні пройнятися найріднішій навіть людині такої ж сили сумом, який сумуєш ти сам, майже неможливо. Хоча треба, звичайно, допомагати один одному долати сум. А от сміється людина, як правиш? у товаристві. На самоті, навіть щось дуже веселе почувши або згадавши, дуже довго не посмієшся. У гурті — ото сміх! Ото радість! Так от що я тобі скажу — тримайся людей, Стьопо! Будь завжди з людьми. Старайся, щоб вони тебе любили. А для цього їх любити треба. Будь вартий людської уваги й давати. І не потрібна тобі буде ніяка сміх-трава, ніяке весел-зілля. От! І ще скажу — з сміхом, Стьопо, треба бути обережним. З себе смійся скільки хочеш, а от з інших — дивись... Тобі смішно, а комусь від твого сміху, може, плакати хочеться.
Я хотів дідові сказати, що я ніколи, що я... Але я не встиг нічого сказати. Зненацька задзвонив телефон. Я схопив трубку.
 
Наші Друзі: Новини Львова