Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 27 жовтня 2020 року
Тексти > Тематики > Гумор  ::  Тексти > Жанри > Казка

Загадка старого клоуна

Переглядів: 47872
Додано: 16.12.2006 Додав: Smoke  текстів: 48
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 2
Сканував: RSI Джерело: http://publ.lib.ru
Яке все-таки диво оте київське метро! .. Я вже не кажу про красу підземних палаців-станцій, про чарівні сходи-ескалатора... Швидкість! Головне — швидкість.
Якихось десять-п'ятнаддять хвилин — із Печорська ми вже на Оболоні, за десятки кілометрів.
Колись якому-небудь козакові Івану Пушкаренку або Лук'яну Хордизі навіть на найбаскішому коні скакати було цей шмат години півтори, якщо не дві, а волами тягтися — то й усі чотири. А ми на метро — за десять хвилин. Казка! Вийшли ми з метро. І одразу голови вгору позадирали.
Просто біля входу стримить у" небо височенний двадцятиповерховий дивовижний будинок — круглий, наче вежа, згори донизу весь невеликими круглими балкончиками обліплений. Окремо вікон, як у інших будинках, просто й нема, самі тільки балкончики з дверима скляними. Ці-ка-вий будинок!
Не лише я, а й ніхто з наших на Оболоні, здається, ще не був. Бо всі як один зачудовано позакидали голови на той будинок.
Поряд з цим будинком здоровенний Універсам, схожий на чудернацький корабель з кількома палубами. І цю схожість ще більше підкреслює величезний біля нього фонтан з нагромадженими одна на одну брилами граніту. А за фонтаном — клумби, клумби, клумби — десятків зо два заквітчаних усіма, здасться, що є в природі, квітами клумб.
За круглим будинком, далеко на обрії, ліворуч на сонці виграють золоті бані Софії, праворуч проштрикує небо телевізійна вишка. То там старий Київ сховався.
А навпроти, через дорогу, наче починається нове місто, випливаючи з-за Дніпра трьома білими хмарочосами, мов велетенськими вітрилами.
— Ну, от що, хлопці, — Сурен на мить затнувся, глянув на Тусю і додав: — І дівчата! .. Можете мене лаяти. Можете мене бити. Можете мене проклинати. Але я веду вас на будівництво, де працюють мої батьки... Ми перезирнулись.
Я глянув на Монькіна. В нього вже крутилося на язику «тю», але він не наважився його вимовити.
— Ой! Це ж дуже цікаво! Я ще ніколи не була на будівництві близько...— сказала Туся і почервоніла. — І я! — сказав я й відчув, що теж почервонів.
— Правильної — якось не дуже впевнено кивнув Дмитруха. Спасокукецький і Кукуєвицький ще раз перезирнулися й кивнули мовчки.
Всіх нас охопило почуття отієї незручності, коли і правду казати не хочеться, і брехати важко.
— Розумієте, — Сурен опустив очі й почав колупати носком черевика землю. — Розумієте, ми завтра вже їдемо. А бригади батьків давно просили, щоб я прийшов. А... то зйомки були, то школа, то взагалі...— Він раптом у відчаї скивув догори руку.— Вах! .. Вони хочуть, — каже тато, — щоб я... щоб я їм розказав про свою творчість... Уявляєте? Що я — Джигарханян, чи що? Вони мене Джигарханяном називають. Ну як я піду? Як? — він плаксиво скривився. І хоч це виглядало в нього дуже смішно, ніхто з нас навіть не усміхнувся.
Ми раптом усі зрозуміли його. Ми зрозуміли, що він просто соромиться йти до незнайомих дорослих людей сам на оглядини в якості «кінозірки» і тому запросив нас. Що, незважаючи на всю свою, здавалося б, жвавість і жевжикуватість, він сором'язливий, як усі нормальні порядні люди.
— А далі відкладати вже нікуди, сьогодні останній день... Але я сказав татові, що сам я не піду. Лише з... з друзями. «Тільки ж не здумай привести увесь клас, — попередив тато.— Це все-таки будівництво. Техніка безпеки вимагає, щоб взагалі...» Тому я й... особливо дівчат... Техніка безпеки...— Він винувато глянув па Тусю, потім обвів поглядом усіх нас: — Ви мене зневажаєте, так?
— Та ти що! — подолавши нарешті заціпеніння, вигукнув Ігор Дмитруха.
— Давай веди нас швидше! Чого це ми стоїмо? — закричав я, вимахуючи руками.— Давай! Чого ти! Ну! Давай!
Може, я метушився більше, ніж треба, але мені так хотілося негайно щось зробити для нього, підтримати його... Я був такий вдячний йому, що він мене запросив. І ще потім запросив Тусю. — Ходімо! — рішуче сказав Ігор. І ми рушили.
Сурен майже біг підстрибом попереду, весь час озираючись і усміхаючись до нас.
За універсамом розпросторився великий, порослий травою і помережаний стежками пустир. А за ним починався широченний проспект з красенями-будинками обабіч.
— Це десь отут, зовсім близько. Мені ось тато план намалював, — Сурен крутив на всі боки головою, зазираючи у папірець.— О! Он воно! Точно!
Попереду, обнесений дерев'яним парканом, височів величезний, з багатьма під'їздами, майже на весь квартал, будинок. Частина його вже була зведена, навіть вікна засклені. Частина лише зводилася, Два підйомних крани гігантськими залізними лелеками заклопотано схилялися над тією незведеною частиною.
Ми проминули дитячий майданчик з дерев'яними, під старовинні зруби, вежами, по яких з галасом дряпалася малеча. Навколо майданчика росли маленькі, видно, довсім недавно посаджені топольки. «Тополині дошкільнята, — подумав я.— Як ота малеча на майданчику. Скільки-то часу мине, поки вони стануть дорослими тополями?! Я вже й жонатий тоді, може, буду». Глянув мимохіть на Тусю й усміхнувся: от якби почула мої думки! .. Ми підійшли до будівництва.
Мабуть, можна було йти й крізь ворота (раз, так би мовити, офіційно запрошували), але Сурен знайшов у паркані дірку, і ми по черзі пролізли крізь оту дірку на будівельну площадку. Як і на всіх будівельних площадках, на ній було безліч різних будівельних матеріалів. Там дошки, там бочки з вапном, з крейдою, з фарбою, там труби, там купи піску, гравію, там паперові мішки з смолою, там якесь залізяччя... Неподалік від підйомних кранів лежали величезні бетонні панелі — з двома вікнами, з вікном і балконними дверима, зовсім глухі, без нічого.
Будинок був панельний. Навіть та, збудована, частина виглядала ще не дуже привабливо — панелі були брудно-сірі, різного відтінку, шви між ними кострубато, нерівно чорніли. І лише під'їзди збудованої частини були гарненько обкладені різноколірною плиткою. По тому можна було уявити, що й весь будинок стане, колись дуже гарний, як ті, що вишикувались поряд з ним і навпроти.
— Значить, так! Увага! — підняв руку догори Сурен.— Триматися разом. Не розбігатись. Я відповідаю за вас головою. Туди, де крани, й близько не підходити. Техніка безпеки. Нам...— він знову зазирнув у папірець, — осюди, в п'ятий під'їзд. Дев'ятий поверх. Спотикаючись, ми рушили до п'ятого під'їзду.
Так сталося, що по дорозі нам ніхто з будівельників не трапився і нікому нічого не довелося пояснювати. Без пригод зайшли ми у під'їзд. Сходи були брудні, заляпані, але вже з поручнями. Згори чулася пісня.
— І що я їм говоритиму? — Сурен скривився, наче в нього заболів зуб.— От! Він таки переживав.
— Хлопчики! Ну, придумайте щось! Треба його якось виручити. Придумайте! Ну! — Туся обвела нас благальним поглядом.— Думайте! Ну! Думайте! Швидко!
Вона казала «думайте», а в мене в голові весь час крутилося зовсім інше: «Ех! Злетів би у неї зараз з ноги черевик і полетів би униз, а я б кинувся і, ризикуючи життям, на льоту... Або спіткнулася б вона сама, а я кинувся б і... Ну, чому, чому Ігор міг, а я... Ех! »
Але черевик з ноги у неї не злетів, і сама вона не спотикалася. Не пхати ж її спеціально... — Треба їм якось перебити, розумієте, — сказав Ігор Дмитруха. — Що перебити? — спитав Монькін. — Ну... щоб вони не дуже його розпитували. — Правильно! — вигукнула Туся. — Правильно! — підхопив я. Спасокукоцький і Кукуєвицький відмовчувалися.
Ми піднімалися усе вище й вище, і пісня лунала все голосніше. Голоси були дзвінкі, жіночі. Я вже й слова розбирав. Я добре знав цю пісню. У нас її любили співати. «Ой, дівчино, шумить гай». Відома українська жартівлива народна пісня. Дуже підходяща для будівельників. У ній якраз зачіпається, як говорив дід Грицько, квартирне питання. Пам'ятаєте: Не піду я за тебе: Нема хати у тебе, у тебе. А він їй: Підем, серце, в чужую, Поки свою збудую, збудую. А вона йому категорично: Постав хату з лободи, А в чужую не веди, не веди.
Коли ми піднялися на дев'ятий поверх, саме оці слова й співалися.
«Нічого собі хату з лободи ставлять», — подумав я, позираючи крізь вікно дев'ятого поверху вниз, де підйомний кран поволі піднімав од землі величезну бетонну панель з двома вікнами. Дверей у квартирі, звідки лунала пісня, ще не було, самі лутки.
Ми зайшли слідом за Суреном у коридор, а потім у велику кімнату.
Кілька молодих жінок у спецівках, співаючи, штукатурили стіни. Дуже ловко накидаючи кельмою на стіну розчин, вони рівняли його довгастими дошками так ритмічно, плавно, у такт пісні, що ми задивилися. Та от нас побачили, і пісня враз увірвалася.
— Ой! Суренчик! — радісно скрикнула чорнява бистроока жінка й кинулась до Сурена.— Прийшов-таки, любочка моя! А я вже боялася... Це твої однокласники? Здрастуйте, здрастуйте, дорогі! Жінки одразу обступили нас, привітно сміючись. — Ой, який симпатяга! — Герой! — Цибулька моя! — Артистичок! — Рибочка! ..
Звичайно, все це адресувалося Суренові. До нас лише мелькома ввічливо усміхалися. Сурен почервонів, нахмурився й закопилив губу. Ми безпорадно перезиралися. Ну, що, що ми могли тут зробити?
— Ну, досить, дівчата, досить! — владно сказала гарна струнка молодиця з бровами, наче пташині крила.— Зовсім хлопця засмикали.
— То ти, бригадире, швидше клич свого Бондаренка! — гукнула до неї моторна веснянкувата дівчина.— Бо їсти ж хочеться! — Вона скуйовдила Суренові чуб.— Через тебе, Джигарханянчику, навіть обідню перерву перенесли.
— Ну, давайте лаштуйтеся, а я...— бригадир вийшла на балкон, а жінки заходилися розпаковувати свої сумки, що стояли, накриті брезентом, у коридорі. Ми вийшли на балкон слідом за бригадиром.
— Доведеться трохи зачекати, — обернулася вона до нас.— Зараз їх турбувати не можна.
Підйомний кран уже підніс панель над будинком і тепер повільно опускав її на стіну ще не зведеної секції. Там, куди опускалася панель, стояли двоє монтажників у брезентових робах і в касках. Один високий, дужий, другий .нижчий, з електродом електрозварки в руці.
Високий піднятою догори рукою у лапатій брезентовій рукавиці подавав кранівникові сигнали: «Майна! », «Віра! », «Ліво! », «Право! » І кран поволі-поволі опускав панель на стіну.
От високий монтажник схопив обома руками панель, хитнув щосили, направляючи, і панель щільно стала на місце.
Нижчий монтажник одразу схилився, і, наче новорічні бенгальські вогні, посипалися з-за панелі іскри...
Щойно на тому місці була пустота, порожнява, крізь яку виднілося синє небо з білою хмаркою і далекими пташками, що ширяли у висоті, і враз ця порожнява перестала існувати, замість неї був шмат стіни з двома вікнами. Буквально на моїх очах будинок виріс на два вікна.
І раптом я подумав, що так само, хоч і не так; звичайно, швидко зводився увесь Київ. Віками. Спершу дерев'яні зруби прадавніх слов'ян, потім перші кам'яні тереми, потім Софія, Лавра, Золоті ворота, Поділ, Печерськ, Верхнє місто... Нищився ворогами-нападниками, руйнувався негодою, вітрами й часом. І знову зводився, відроджувався, розбудовувався. Щоб стояти вічно і дивувати світ красою своєю. І все це робили звичайні людські руки. Руки простих київських будівників од найдавніших часів до сьогодні, до отих двох монтажників і кранівника, які щойно поставили панель з двома вікнами. Як швидко він зростає зараз, Київ!
Ще зовсім недавно, кілька років тому, тут була оболонь, за плавні луки з озерами, пасовиськами і сіножаті. А тепер... Нове місто — сучасне, з хмарочосами білими, з широченними проспектами (на другий бік і не догукаєшся! ), з площами і бульварами.
— Василю! Гурген! — голосно загукала молодиця-бригадир.— Давайте сюди! Прийшов!
У вікнах щойно поставленої панелі з'явилися монтажники (в одному високий, у другому нижчий), замахали нам привітно руками. — Го-го! — це високий. — Вах-вах! — це нижчий.
Бригадир зайшла в кімнату і приєдналася до жінок, які розкладали на підвіконнях бутерброди, огірки, помідори, яблука, пляшки з кефіром, термоси з чаєм та кавою. Ми лишилися на балконі.
Сурен кривився так, наче з'їв зелене яблуко. Він мовчав, тільки раз у раз махав рукою.
Ми співчутливо позирали на нього — поки що придумати ми не спромоглися нічого.
— Го-го! — басовито залунало з кімнати, яка сповнилася гамором, сміхом, голосами і враз стала тісною. Монтажники в касках, у брезентових робах з широкими поясами, на яких дзвеніли запобіжні ланцюги, хапали бутерброди, нахильці пили кефір, хрумкали яблука. — А де ж наш Джигарханян? — Ану показуйте! — Де кінозірка? — Давайте його сюди! Сурен втягнув голову в плечі й завмер.
У балконних дверях з'явилися ті двоє монтажників, які тільки-но монтували панель (я вже зрозумів: нижчий — то був Суренів тато, а вищий — його друг бригадир Бондаренко). Мить — і Сурен і всі ми уже в кімнаті.
— Увага! Увага! — забасив Бондаренко.— Творча зустріч юного кіноактора Сурена Григоряна з бригадами штукатурів і монтажників, де працюють його батьки, оголошується відкритою. Усі весело зааплодували. І тоді запала тиша. Сурен стояв посеред кімнати, червоний і розгублений. Ми, нікому не цікаві, збилися коло дверей.
— Ну, Суренчик, ну, не соромся, ну, розкажи про зйомки, — лагідно припрошувала мама. — Ну! Сурен-джан! — прохально схиляв голову набік тато.
— Ну, ти ж так цікаво нам дома розказував, — схилявся до нього Бондаренко.— Ну, не соромся, чого ти! Тут же усі свої. Ну! Але Сурен мовчав. Тільки все нижче й нижче опускав голову. Як я розумів його! Як мені це було знайоме!
У мене теж таке було. На екзамені. В п'ятому класі. Коли несподівано, саме як мені відповідати, на екзамен прийшов інспектор райвно... Я все знав. Але я не міг вимовити ні слова. Я стояв і мовчав як пень, ї нічого не міг з собою вдіяти... Довелося перескладати на другий день, коли інспектор" поїхав. Навіть батько й мати іноді не розуміють найпростіших речей.
Туся подивилася на мене з такою мольбою, що мені аж защеміло в серці. «Ну, зроби, зроби що-небудь! » — благав її погляд.
Чогось вона дивилася тільки на мене. Не на Ігоря, не на когось, тільки на мене.
«Що ж зробити? Що зробити? Що?» — гарячкове стрибало у мене в голові. І тут в уяві моїй несподівано спливла Гафійка Остапчук. І Мені стрельнуло... — О-о-о! — щосили закричав я, схопившись за вухо. Всі враз обернулися до мене. — Що? Що таке? — О-о-о-о! ..— волав я, тримаючись за вухо і мотаючи головою. — Та ти що? Що з тобою?— перша кинулась до мене Суренова мати. — О-о-о! ..— не відповідаючи, голосив я. Всі обступили мене. — Та що ти? Що з тобою, хлопчику? Що тобі болить? Вухо? Що таке? Але я не відповідав. Тримав паузу, як кажуть артисти.
Треба було тягти час.
Я тільки мотав головою, тримаючись за вухо. І то волав на повний голос, то переходив на тихе скімлення і подавав сигнали, як супутник: — Пі-пі-пі-пі-пі! ..
Нарешті, коли тримати паузу було б уже безглуздям, я прохопився: — О-о-о! .. Щось у вухо залетіло! О-о-о! .. Ш-т-пі-пі-пі! .. О-о-о! .. І раптом, повернувшись до Монькіна, тицьнув на нього пальцем: — Це він! Він мені щось укинув! О-о-о! .. Мстива все-таки істота — людина!
Монькін отетеріло роззявив рота... І тут блискавично зреагував Ігор Дмитруха.
Щоб Монькін не встиг нічого сказати, Ігор розмахнувся, ніби хотів ударити його портфелем по голові. — Ой! — скрикнув Монькін. — А що ж ти зробив? Бачиш, як людина страждає! — з благородним гнівом вигукнув Дмитруха. Вийшло все дуже натурально. І тут до мене кинувся Сурен. — Його треба до лікаря! Негайно! Негайно! Ходімо! Швидше! — і почав тягти мене на сходи. І цим; зіпсував усю натуральність. Відчувши фальш, я розгублено замовк. Запанувала тиша. Дорослі почали перезиратися й ледь помітно усміхатись. — Ну, як?..— несподівано схилилася до мене дружина Бондаренка.— Може, вилетіло? Діватися було нікуди. — О! .. Вилетіло! ..— з радісним здивуванням, наче справді відчувши полегшення, усміхнувсь я. Всі зареготали. Але справу було зроблено.
— Ну, гаразд, біжіть, — махнула нам рукою дружина Бондаренка. А сам Бондаренко пробасив: — Творчу зустріч юного кіноактора з будівельниками на цьому оголошую закритою! Всі знову зареготали. Коли ми вийшли з будівельної площадки, Сурен вигукнув: — Ну, Степанян! .. Ну! .. Я скромно опустив очі:
— Та при чому тут я? Це ж він мені справді...— я кивнув на Монькіна. — Та ну?! — Сурен недовірливо обвів усіх поглядом. — Точно! — сказав я. Дмитруха мовчки одвернувся.
Треба ж було якось компенсувати Монькіну отой замах портфелем. Ні за що ні про що мало не постраждав хлопець. — Ну, Монькін! .. Ну, молоток! — ляснув його по плечу Сурен. Монькін тільки усміхнувся — він не став заперечувати. А мені нагородою був довгий вдячний погляд Тусі Мороз. У метро на Сурена напало пізнє каяття:
— У-у-у! .. Телепень я, телепень! — бив він себе кулаком по голові.— Ну чого, чого я їм не розказав про зйомки? Чого? Вони так просили, а я... у-у-у, слабак! Ми розуміюче усміхалися. І знову в моїй уяві опливла руда Гафійка Остапчук. Чесно кажучи, це ж не я, це ж вона виручила Сурена.
Це вона колись влаштувала отаке з вухом на уроці, не приготувавши домашнього завдання. І саме тим полонила моє серце вигадника і жартуна.
... Гафійка стояла на осонні, приставивши до очей козирком руку.
Потім помахала мені, прощаючись, і почала віддалятися, віддалятися, віддалятися... І раптом я відчув, що у мене зникло почуття вини перед нею. Наче вона пробачила мені.

РОЗДІЛ XX
Прощання з Суреном. Екскурсія на кіностудію.
Чому я не став співаком. «Що він тобі сказав?»

Сьогодні ми прощаємося з Суреном.
Одразу після уроків до школи під'їхав автобус кіностудії імені Довженка, якого прислав за нами режисер Сурена Віктор Михайлович. Він запросив нас усіх, увесь клас і вчителів, на екскурсію по кіностудії і на прощальний обід.
З нами поїхали і Ліна Митрофанівна, класний керівник, і Тіна Гаврилівна, і Ольга Степанівна, і Ірина Володимирівна, і Олександр Іванович, і навіть завпед Віра Яківна. Звісно, на кіностудію всім цікаво поїхати.
Режисер Віктор Михайлович, веселий жвавий дядечко з сивим волоссям і засмаглим, майже чорним обличчям, довго водив нас по кіностудії. Спершу показував територію, потім павільйони. Територія була дуже гарна, всуціль обсаджена деревами, наче парк. Велику частину її займав прекрасний яблуневий сад, власноручно посаджений славнозвісним кінорежисером Олександром Довженком, чиє ім'я носить кіностудія. Навіть справжній ставок був з плакучими вербами і очеретом. А за ставком великий штучний басейн з водою, за яким височіла здоровеннецька стіна, а на ній... намальоване небо — блакитне небо з білими хмарками. То був спеціальний басейн для комбінованих зйомок, пояснив нам Віктор Михайлович. На ньому пускали макети кораблів, влаштовували морські бої, бурі, шторми та інші морські неприємності, які в натурі зняти неможливо. Потім він повів нас у павільйони.
Павільйони були величезні. Стелі, помережані сплетінням залізних рейок, губилися в темряві десь високо-високо вгорі. А внизу стояли декорації якихось шматків квартир, розрізаних то вздовж, то впоперек сільських хат, вулиць і подвір'їв...
В одному павільйоні ми навіть побачили здаля зйомку. Декорація зображувала частину якогось заводського цеху. Біля верстата, яскраво освітлений величезними прожекторами (які називаються ДІГи), стояв молоденький хлопчина, а до нього йшла дівчина. Але дійти ніяк не могла, бо режисер, абсолютно лисий, у темних окулярах, весь час її зупиняв, кричав: «Стоп! » — і гнав назад. І знову вона починала йти, і знову він кричав: «Стоп! » — і, розмахуючи руками, щось їй пояснював.
А оператора, який з кінознімальним апаратом наїжджав по рейках на платформі їй назустріч, двоє дядьків у спецівках терпляче відтягали назад.
Коли ми тільки зайшли у цей павільйон, Олександр Іванович, наш учитель праці, побачивши верстат, приглушено вигукнув:
— О! 16К-20! Універсальний токарно-гвинторізний верстат. Виробництво заводу «Червоний пролетар»! Я на ньому працював!
І стільки було радісної ніжності в його голосі, наче він зустрівся з другом дитинства.
А потім Віктор Михайлович завів нас до великої кімнати, де був накритий довгий стіл, біля якого поралися дідусь Сурена Акоп, такий же довгоносий і симпатичний, тільки лисуватий і з маленькими вусиками, а також двоє якихось молодиків у джинсах і яскравих куртках, певно, асистенти Віктора Михайловича.
На столі стояли вази з усякими бутербродами, з цукерками, з тістечками, з яблуками, пляшки з «пепсі-колою», лимонадом і мінеральною водою.
Всі сіли за стіл, поналивали собі в бокали, хто що хотів. А тоді підвівся Віктор Михайлович і сказав:
— Товариші! Мені дуже приємно приймати друзів і однокласників, а також вчителів нашого дорогого Сурена, Суренчика, як ми його називаємо. Ми всі, вся зйомочна група — і я, і головний оператор, і директор картини, і весь творчий склад, робітники, електрики, освітлювачі — всі за цей місяць дуже полюбили його. Він надзвичайно щирий, я б сказав, органічний хлопчик. І наполегливий, роботящий. Працювати з ним було радісно. І робота його в нашій картині, я б сказав, надзвичайно цікава. Картина ще не готова. Не знаю, якою вона вийде. Але все одно робота Суренчика на сьогоднішній день, я б сказав, — окраса відзнятого матеріалу. І я сподіваюся... Тьху! Тьху! Тьху! — режисер повернув голову наліво і швидко тричі тьхукнув через ліве плече, — що все буде гаразд. Дорогий, Суренчику, звичайно, далеко-далеко не всі, хто знімається у дитинстві в кіно, стають потім кіноакторами. Більшість не стає. Тому не думай, що твій життєвий шлях уже визначився, що ти вже кіноактор. Ні! Але якщо трапиться так, що ти все-таки станеш актором (а такі випадки іноді бувають, наприклад, Лена Проклова), то я дуже хотів би мати можливість ще раз зяяти тебе уже дорослого у своєму фільмі. Хай тобі щастить, любий мій! ..— Віктор Михайлович обняв і поцілував Сурена. Всі зааплодували.
Потім виступила Віра Яківна, наш завпед.
Вона дуже пристрасно говорила про дружбу народів, про найважливіше з мистецтв — кіно, про важливі завдання, які стоять перед усіма.
За нею виступила Ліна Митрофанівна, яка теж говорила про дружбу народів і про мистецтво кіно, наймасовіше і найважливіше.
— Тільки чомусь для дітей фільмів створюють ще мало, — опустивши очі, сказала вона під кінець.
Далі несподівано виступив Олександр Іванович, який висловив радість з приводу того, що на студії створюються фільми про робітничий, клас.
— ... Як ми переконалися на прикладі токарного верстата 16К-20 і молодого робітника біля нього.
Тіна Гаврилівна окремо не виступала, вона обмежилася дзвінкою реплікою з місця про те, що було б добре, якби вчителів частіше запрошували на студію.
Від класу виступила Надя Трав'янко, староста. Вона сказала, як у класі всі добре зустріли Сурена, як швидко пролетів цей місяць і як шкода, що він уже їде... — Він дуже гарний і чемний хлопчик. Просто дуже. — Не те що деякі! — вигукнула Тося Рябошапка. — От іменної — підхопила Надя й сіла. І тут раптом виступив Суренів дідусь Акоп.
— Дорогі мої! Прекрасні ви мої! Величезне вам, як гора Арарат, спасибі! За добрі слова й щирі почуття! За увагу і повагу до внука мого Сурен-джана. Від усієї сім'ї Григорян спасибі! Я запрошую вас усіх до нас в Єреван. А поки що я хочу, щоб ви покуштували нашу національну страву. Долма називається.— І дідусь Акоп дістав з-під столу загорнуту в кошму величезну каструлю, розгорнув, зняв кришку і почав накладати на тарілки маленькі паруючі голубці. Голубці були незвичайні: замість капусти — виноградне листя. Але нічого подібного я ніколи в житті не їв. Вони просто танули в роті. І, незважаючи на те, що деякі вже їли тістечка й цукерки, всі накинулися на ту долму. Навіть тости про дружбу народів на якийсь час припинилися. Чулися тільки прицмокування й вигуки: «Ах! », «Ох! », «Ух! », «Ну-у! ..»
Нарешті всі понаїдалися, і Віктор Михайлович, звертаючись до нас, сказав:
— Хлопці й дівчата! А тепер, може, художню частину влаштуємо? Га? Може, хтось заспіває, вірш прочитає, потанцює? Га? Та не соромтесь. Не соромтесь! Ну! Ліна Митрофанівна підхопила:
— Ой! Правильно! Тося, Надя, Ніна! Ну! Ну, давайте! .. Та-ня! Ти ж у нас артистка! Вітасик! Ти ж так добре декламуєш вірші! Ну!
Але всі перезиралися, хмикали й опускали голови. Ніхто не наважувався починати перший. І тоді я не знаю яка сила раптом підкинула мою руку догори. — О! Стьопа! Давай! — радісно вигукнула Ліна Митрофанівна. Я підвівся. «А, будь що буде! »
— Я теж хотів бути артистом! — похмуро сказав я.— Тільки не в кіно, а на естраді. Співаком хотів стати. Як Гнатюк.
Всі дружно засміялися. Бо я це спеціально сказав, щоб смішно було. Під Тарапуньку. Ще й губи вперед трубочкою витягнув, як він, коли «тюк» говорив.
— А що — хіба погано? Співаком, по-моєму, найкраще. І популярність у співаків найбільша, і... все інше... Так от я й вирішив співаком стати. Голос у мене, чуєте, який? Го-о-о! — я заревів. Усі знову засміялися.— Гарний? Правда? А от слуху, чесно кажучи, менше, ніж для співаків треба. Це трохи мене засмучувало. Але мій дідусь Грицько сказав, що слух — це така річ, яку можна розвивати. Головне для співака все-таки голос. Так от я й почав розвивати свій слух. Дома мені його розвивати мама не дозволяла, то я його на вигоні розвивав, коли пас корову. Корові це дуже сподобалося, вона навіть пастися кинула, весь час слухала. Тільки чогось доїтися перестала... Почати свою кар'єру я вирішив з художньої самодіяльності, а щоб не так. лячно, дружків своїх Василя та Андрійка підбив на ансамбль «Школярики-дударики». Я тягну, вони підхоплюють.
Одного разу в сусідньому селі був концерт художньої самодіяльності. Тамтешнього ансамбля «Дореміквасоля». Звичайно, ми поїхали послухати конкурентів. Запрягли в підводу кобилу Муську, спокійна така і співи мої любить. Інші коні чогось моїх співів полохалися, брикали, щулили вуха, а Муська нічого. Поїхали. Побули на концерті. Розкритикували «дореміквасольців» ущент. «Хіба то самодіяльність? У нашому селі півні краще співають, ніж їхні солісти! ..» їхали назад — усю дорогу співали. Я заспівував, хлопці підхоплювали. Багато пісень проспівали. І майже всі чогось ті, що починаються з «Ой»: «Ой, у полі вітер віє», «Ой, вербо-вербо», «Ой, я нещасний», «Ой, казала мені мати», «Ой, наступала та чорна хмара...» і таке інше. Оте «ой», заспівуючи, я вигукував так, наче з мене шкуру дерли. Виходило дуже здорово. Захрипли нарешті і вирішили трохи перепочити. їхали ми, звісивши з воза ноги, як усі на возах їздять.
Я з одного боку сидів, хлопці з іншого, спинами до мене.
Іду я, ногами метляю. І раптом — раа! — нога моя між спиці вскочила. «Ой, нога! » — закричав я.
А хлопці думали, що то я знову пісню заспівав, та як підхоплять: — «Ой, нога-а, нога-а..» Я кричу, а вони співають. Я кричу, а вони співають.
Добре, що кобила Муська була таки музикальна, недарма другим голосом підгогокувала — почула, що я щось не те, щось фальшивлю, спинилася, голову назад повернула. Це й врятувало мою ногу. А то б лишився я кульгавим на все життя.
Після того співати я кинув і артистом уже більше бути не хочу, — махнув я рукою і сів.
Чи то справді всім сподобалося, чи то вони були сьогодні такі добрі, але з всі так весело сміялися і так дружно плескали у долоні, що я аж почервонів. — Молодець? — Молодець! — Молодець! — чулося звідусіль.
Та одне «молодець» було мені особливо дороге. Його сказав Ігор Дмитруха. І по очах я бачив, що він не лукавив. І такий він був мені симпатичний у цю мить, такий симпатичний! Ну, дражнив він мене колись Мухо», ну, глузував, ну, стявся! Ну й що? Я вже про це забув. А як він черевик отої дівчини з-під колеса вихопив! От цього я не забуду ніколи. Тоді я йому щиро сказав «молодець», а тепер він мені... Поквиталися наче.
І ще одне «молодець» було мені дуже приємне. Його сказала Туся Мороз. Правда, я не чув і крізь галас почути не міг — вона далеко від мене сиділа. Я прочитав по її губах і по очах...
І Валера Галушкинський, і Льоня Монькін, і Спасокукоцький та Кукуєвицький, і Люба Присяжнюк, і Надя Трав'янко, і всі-всі дивилися на мене і сміялись. Але ж то був зовсім не той сміх, як тоді, коли я був Мухою! То ж зовсім не той сміх!
 
Наші Друзі: Новини Львова