Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 27 жовтня 2020 року
Тексти > Тематики > Гумор  ::  Тексти > Жанри > Казка

Загадка старого клоуна

Переглядів: 47870
Додано: 16.12.2006 Додав: Smoke  текстів: 48
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 2
Сканував: RSI Джерело: http://publ.lib.ru
— О, а казали, що історію не дуже знаєте, — усміхнувся дідусь Чак.
— Ну, ця історія мені дуже близька, — заперечив лісовик.— Я ж і сам родом з тих часів. І документ отой історичний «Повчання про кари Божії» нашого брата стосувався безпосередньо. Не раз читав, майже напам'ять знаю. Ось що там пишеться (цитую по пам'яті): «Усякими хитрощами уводить в оману диявол, одвертаючи людей від бога трубами і скоморохами, гуслями і русаліями... Коли ж надходить час молитви, мало людей опиняється в храмі. Варто тільки танцюристам, гудцям чи іншим ігрецям погукати на ігрище бісове, то всі біжать радісно і весь день там стовбичать, участь беручи у позорищі, а коли до церкви покличуть, то людіє позіхають, чухаються, потягуються й кажуть: дощ, або холодно, або ще що-небудь. А на позорищах ні даху, ні затишку, а дощ і вітер, але все приймають, радіючи, дозори влаштовуючи на пагубу душам. А в церкві і дах, і завітря дивне, але не хочуть прийти на повчання». О! .. — Добра у вас пам'ять, — з заздрістю сказав я.
— Ви помітили, — не прореагував на мою похвалу лісовик, — що скоморохи тут названі слугами диявола, а ігрища їхні — бісовими? Отже, як бачите...
— Ой! — несподівана думка раптом майнула в моїй голові.— Ви ж казали, що родом із тих часів і... То, може, ви й брали участь у тих подіях?
— Ні! — зітхнув Єлисей Петрович.— Я ж усе-таки лісовик. Жив я тоді не в самому Києві, як тепер, а в лісі. Правда, неподалік, за Перевісищем. Так тоді називався порослий лісом Хрещатий яр, де нині пролягав Хрещатик. Та й молодий я був тоді дуже, молодий і зелений. У буквальному розумінні. Ні, не брав я тоді участі в тих подіях. На жаль. Але зараз візьму з задоволенням. Разом з вами... Так, значить, тисяча шістдесят восьмий рік. А місяць який, знаєте?
— Не тільки місяць, а й день у літописі зазначений, — сказав Чак.— П'ятнадцяте вересня/ І починалося все отут, на цьому місці, на Подолі, на торговищі.
— Ясно! П'ятнадцяте, значить, вересня тисяча шістдесят восьмого року. Ану-ну! — Єлисей Петрович поставив на часові-зорі «експозицію», примружився.— Та-ак! .. Скомороха як звали? Нагадайте. — Терешко Губа.
— Та-ак. Губа, значить... Раз Губа, то мусить бути, ясна річ, губатий. Як Сміян, як Хихиня... Може, він навіть предок їхній, — Напевне! — вигукнув я.
— Та-ак... Ого-го! .. Ну й юрмище на торгу. А он і скоморохи. Там десь Терешко наш Губа. Але пізнати зовсім неможливу. Маски на них. Харі бісівські, як тоді говорили. Ну, що ж, поїхали! — Поїхали! — підхопив я. — Поїхали! — кивнув Чак.
І враз померкнув світ мені перед очима, полетів я, у глиб віків провалюючись.
... Перше, що я почув, то була пісня. Якийсь скоморох у вивернутому наверх вовною кожусі, у рогатій вишкіреній масці, пританцьовуючи, голосно співав: Ой, хвалився князь, На рать ідучи, Ще й братів своїх На рать беручи: — Ех, єдиним махом Всіх я побивахом! — Та насправді то брехня, То є лжа.— Князь від половців, Мов заєць, біжа. А за ним собачка З мордою Коснячка. Отака-то слава В князя Ізяслава! ..
Як тільки скоморох доспівав, із сірого, бородатого, у полотняних рубищах натовпу залунали гнівні вигуки: — Істинно Губа-скоморох глаголить! — Ганьбище!
— Срамота! — Допоки терпіти будемо? — Скликайте віче, людіє!
І враз загудів, забомкав, скликаючи на віче, дзвін-калатало. І звідусюди — з Подолу, з передграддя — заспішили на торговище люди: ремісники, ковалі, гончарі, сідельники, шевці, кравці, кожум'яки а також купці, торговці й смерди (тобто хлібопашці, городники).
І поки вони збираються, я роздивляюся навкруги. Це наче те саме місце на Подолі, але як воно не схоже не лише на сучасний Поділ, а й на той — часів Богдана Хмельницького, а потім Сковороди.
Ми стоїмо на просторому майдані, втолоченому тисячами ніг торговищі. Весь Поділ обнесено столпієм — рубленим з колод валом.
У тому валу ворота, що ведуть на Притику, — гирло річки Почайни, де містилися кліті, до яких причалювали баржі. Хто б подумав, що така вона була велика судноплавна річка! (Тепер від неї й сліду нема.)
Серед рублених подільських будинків і мазанок, що розкидані у безладді, височить церква святого Іллі — перший християнський храм у Києві, зведений ще за княгині Ольги.
На схилах гори ліпилися деінде дворища бояр, яким не пощастило втулитися у Верхнє місто, та здебільшого хати, хижі й халупи ремісників. Це було так зване передграддя.
Далі починалася Гора — Верхнє місто. Там жив князь, бояри, воєводи, тисяцькі, а також гридні — княжна охорона. (Все це розказав мені Чак.)
Гора була обнесена високим валом. А над Боричевим узвозом стриміла рублена триярусна гостроверха вежа з важенними дубовими ворітьми — в'їзд з Подолу і передграддя у Верхнє місто. Ворота охороняли закуті в кольчуги воїни в залізних шоломах, з мечами, щитами і списами. А торговище роїлося і гуло. Людей все більшало й більшало. Та от...
— Людіє! — закричав хтось гучним голосом.— Половці розсіялися по всій землі, сунуть і сюди! Невже допустимо, що прийдуть і топтатимуть київську землю нашу, убиватимуть дітей, жон і батьків наших?!
— Не допустимо! — Не бувати цьому! — На брань підемо з ворогом лютим!
— Не може князь со дружиною — самі Київ боронити будемо! — Оружно підемо на поганців! — Не дамо Києва на погубу! Завирувало віче на торговищі. — Слати до Ізяслава слів! — Хай дає князь нам зброю та коні! Підемо битися! І от уже виділило віче по-нашому делегацію, а по-тодішньому слів (послів тобто), і рушили вони Борячевим узвозом на Гору.
Сторожа біля воріт навіть не спробувала затримати їх, пропустила одразу. Чак, я і Єлисей Петрович полинули слідом. От і Верхнє місто.
За ворітьми зразу праворуч знаменита Десятинна церква (фундамент якої можна побачити зараз біля Історичного музею), а за нею обнесений дерев'яним частоколом кам'яний двоповерховий великокнязівський палац-терем. Упевнено й сміливо йдуть туди сли. І одступає сторожа. Вийшов на ґанок князь Ізяслав. — Що треба? — брови насупив. Вклонилися йому сли: — Половці розсіялися по всій землі. Віче ухвалило просити тебе, князю, дай нам зброю і коней, ми будемо ще битися з ними.
Прислухався князь до тривожного гулу, що долинав. ізнизу, Подолу, — в очах мелькнув переляк.
— Ні! — наче камінь у слів кинув, повернувсь і зник у теремі.
Мов туча нахмурилися сли — відмовив, бач, князь народові. А з Подолу вже сунуть на Гору люди. Вже запрудили Бабин торжок, що одразу за ворітьми. Нетерпляче ждуть рішення. І як почули, що відмовив князь, наче греблю прорвало.
— То все від Коснячка-воєводи, пса лютого!
— Він намовив!
— Допоки знущатися з людей буде!
— Бий Коснячка ненависного!
І кинулися до Коснячкового дворища, що неподалік від Софії було.
Глянув я на знамениту Софію Київську. Зовсім не така, як тепер. Наче велика кам'яна гора, з куполами округлими, схожими на куполи Володимирського собору. Коснячка, люди не застали. Втік він кудись. Хтось гукнув:
— Ходімо звільнимо людей наших а темниці! І поділилися люди на два гурти — один гурт пішов до поруба-темниці, інший — до князівського палацу.
Оскільки скоморохи і серед них Терешко Губа посунули до князівського палацу, ми полетіли за ними.
Юрба у дворі клекоче, вирує. Кинулися нарешті до дверей.
Подалися двері під нестримним натиском людей — зіскочили а петель, упали.
Увірвалися повсталі до княжого палацу. А в ньому порожньо, хоч шаром покоти — нікого. Всі втекли: і князь, і дружинники, в охорона.
Розтеклися люди по терему, по просторих князівських палатах, нишпорять, князя й прислужників його шукають, та дарма.
А Терешко Губа (він іще на Подолі, як віче почалося, «бісівську харю.» зняв і такий схожий став на Сміяна та Хихиню, Сумніву не було — предок) посеред головної, золотої князівської палати став та як закричить:
— Людіе! Та це ж уперше в Києві таке! Прості смертні князя прогнаша! Ха-ха-ха! Ліпота! Радість яка! Ха-ха-ха! .. І ну навприсядки танцювати, через голову перекидатися, мало не до стелі підстрибувати. А за ним інші скоморохи і просто люди.
Бачу — один бородань, немолодий уже, з сивим волоссям, через лоба шворкою перев'язаний, стоїть біля стіни, похмуро на ті танці позирає. Терешко Губа теж угледів його. — А ти, Минуло Гончар, пощо невеселий? — Сина мого на Альті вбито.
— Правда, горе велике, — хитнув головою Терешко.— Та його вже не воскресиш. Горе твоє осібне, а радість нині в нас на всіх одна, спільна. Не можеш ти не розділити її. Подолай себе, усміхнись, щоб людей у цей день не смутити. — І радий би, та горе вуста замкнуло.
Подивився на нього пильно Терешко Губа і враз махнув рукою: — Ех! .. Не варт, може, свого скоморошого покону рушити, та день же сьогодні такий...
Поліз він за пазуху, дістав шкіряну торбинку, розв'язав, подав Минулі. — Що це? — звів на нього очі Минула Гончар.
— Не бійсь. Не отрута. Весел-зілля це, сміх-трава. Пожуй лишень, побачиш. Одну травинку бери, більше не треба.
Узяв Минула з торбинки суху травинку, підніс до рота, пожував. І на очах перемінився враз — наче засвітився весь ізсередини.
Одкинув назад голову й зареготав, весело, розкотисто, на повні груди: — Ха-ха-ха-ха-ха! А вже інші руки тягнуть: — Ану дай! — Дай покуштувать! — І мені, Терешко! — І мені! — Мені теж! Розгубився Терешко. Та хіба стане сили відмовити людям, коли так просять? Ще й у такий день! І за хвилину вже реготав, заливався навколо Терешка увесь натовп.
Перші хвилини ще було нічого. Ну, сміються люди, то й добре. Князя прогнали. Весело.
Я й сам мимохіть усміхався. Коли бачиш, як люди сміються, завжди чогось самому всміхатися хочеться, навіть якщо й не знаєш, чого вони сміються. Та раптом хтось вигукнув:
— Веселощі Русі є пити! А давайте ж сюди хміль-зілля, меди наливай!
І де не взялися бочки з медом хмільним. І захлюпало у келихах довкруж. І тут уже щось страшне почалося.
Коли люди сміються зрозуміло з чого — це нормально. Коли ж сміються без усякої видимої причини, тільки від хмелю дурного — це жахливо.
Он сміється худий, знеможений, мабуть, чимось хворий чоловік. Чого?
А он старий, немічний дід сміється. Чи до сміху йому зараз? Чи тому хлопчикові горбатенькому, що сміється, аж захлинається, і сльози течуть по його замурзаних запалих щоках.
А Минула Гончар... У нього ж сина вбили. Щойно ж говорив. А сам сміється, аж заходиться... Це було страшно! Я подивився на Чака. Обличчя в Чака було страдницьке. Глянув на Єлисея Петровича, той одвернувся.
В цей час у князівський палац убіг розгублений парубок у латаній сорочині.
— Ой! Там Всеслава полоцького з порубу звільнили, хочуть його київським князем проголосити. А навіщо він нам?
Парубок іще щось кричав, але його ніхто не слухав. Усі, регочучи, кинулися на княжий двір, де якісь мужі вигукували: — Князю Всеславу слава! Слава! Слава! — Іди князювати і правити нами! — Київський стіл вільний! Тебе чекає! — Іди, Всеславе, князювати! — Слава Всеславу! Слава! І почали виспівувати, регочучи й пританцьовуючи: — Слава, слава, слава, слава! — Мати хочемо Всеслава! ..
І лише окремі люди, отой парубок у латаній сорочині і ще якісь, вигукували:
— Людіе! Схаменіться! Пощо нам той Всеслав?! Чи на те Ізяслава прогнали, аби на шию собі Всеслава посадити?! Схаменіться! Людіє! Але на них ніхто не звертав уваги.
У тому натовпі я побачив раптом скомороха Терешка Губу. Він стояв і озирався на всі боки. Його завжди усміхнене обличчя виглядало якось дивно і неприродно — він дивився навколо розпачливо й винувато.
Якісь меткі люди швиденько розтягали з палацу добро — хутра, скрині, золоте й срібне начиння, коштовності...
Он хтось тягне пробошки — м'яке взуття з цілого шматка шкіри, вишиване, різнрколірне. Оберемок отих пробошок несе перед собою. Вони в нього падають на землю, але він і не помічає. Світу білого за тим оберемком не бачить.
Інший зігнувся у три погибелі, здоровенне сідло на собі тягне. Мабуть, у нього й коня нема, а сідло вхопив.
А там двоє, вириваючи один в одного, на шмаття роздирають золотом шиті жіночі шати.
Якийсь ломига, ухопивши під обидві руки двоє барил з благовоніями (вони йому треба! ), через натовп суне. З розгону наступив кованим чоботом на босу ногу отому маленькому горбатенькому хлопчику. Хлопчик скорчився од болю на землі, обома руками за ногу свою закривавлену вхопився, кров юшить, сльози з очей течуть, а ломига регоче... І вже інший ломига з реготом на нього суне, от-от зовсім роздавить.
Не, витримав я, кинувся до хлопчика, просто з-під ніг вихопив його.
І шаленіючий натовп став рухатися переді мною все швидше, швидше, швидше (наче ота прискорена зйомка в кіно), закрутилося все у чорний смерч і... Останнє, що я подумав, було: «Так от чого не видавали людям секрет сміх-трави ті, хто його знав! ..»
... Хряснули дверцята таксі на зупинці. Я помітив зелену бороду Єлисея Петровича у відчиненому вікні машини. Він усміхнувся невесело і помахав нам рукою — таксі від'їхало. Вперше він залишав нас отак звичайно, буденно.
Ми сиділи з Чаком на лаві біля пам'ятника Григорію Сковороді на Подолі. Чак зітхнув.
Я подивився на нього. Він сидів згорблений і похмурий. Потім він звів на мене очі. І вираз їх був схожий на вираз очей Терешка Губи, коли той дивився на шаленіючий натовп, — розгублено-винуватий. — Невже справді від отієї сміх-трави так невдало закінчилося повстання? — спитав я. Чак знову зітхнув:
— Хто його зна, чи була та сміх-трава, чи не було насправді... Наша ж з тобою подорож все-таки уявна... Але те, що темний ще тоді був народ, — це точно. І що хміль-зілля замакітрювало їм голови, дуріли вони від нього і часто робили не те, що треба, — теж точно. Про це й літописи свідчать.
І раптом я подумав: «А між іншим, полювали за сміх-травою здебільшого чогось лихі люди. Мабуть, це недарма...»
— Ну от! Закінчилися наші з тобою мандри...— з гірким жалем сказав Чак.— Спасибі тобі, Стьопо... Гарний ти був Мені супутник. Прощай! Хай тобі щастить у житті твоєму! Хай воно буде цікавим і щасливо-пригодницьким, тобто хай усі твої пригоди мають щасливий кінець! .. І — люби цирк. Це прекрасне, вічно юне мистецтво, яке без усякого весел-зілля несе людям радість і сміх. Прощай! — Чак обняв мене і поцілував у щоку. Мені чогось здавило у горлі і засвербіли очі.
Я хотів щось сказати і не зміг. Чак підвівся й пішов, не обертаючись. І, як завжди, одразу зник з очей...

РОЗДІЛ XIX
Таємнича поведінка Сурена. Куди ми йдемо? «Гайда з нами! »
Творча зустріч. «Ну, Монькін! Ну, молоток!..»

Вчора в Сурена був останній зйомочний день. Завтра увечері він летить додому, у свій Єреван. А сьогодні...
Сьогодні на великій перерві він несподівано пі дійшов до мене, злодійкувато озирнувся і таємничо прошепотів:
— Степанян! Слухай! Після уроків не тікай. Чуєш? Є справа. — Що таке? — пошепки спитав я.
— Тс-с-с! — він знову озирнувся.— Таємниця! Потім узнаєш. Зробиш вигляд, ніби йдеш додому, а сам — на спортмайданчик. Тільки щоб ніхто не бачив. Особливо дівчата. Ясно? — Ясно.
Толком я, звичайно, нічого не уяснив. Хіба — що Сурен збирає для чогось хлопців, та й то, видно, не всіх, і що в число вибраних потрапив і я. Серце моє радісно затріпотіло в грудях. І одразу ж стиснулося. Завтра він їде. Як жаль, що він їде. Я вже так звик до нього. Завдяки лому мене перестали дражнити...
Два останніх уроки я був неуважний. Я сидів і раз у раз скоса позирав на Сурена. Інколи він перехоплював мій погляд і ледь усміхався мені. І я ледь помітно усміхався йому. Що він задумав? Що? А втім, байдуже.
Що б він не задумав, я радий, що буду сьогодні з ним, у цей його останній день перед від'їздом. Завтра, може, я його вже й не побачу. Він, мабуть, збиратиметься. Я знаю, що це за день, коли від'їжджаєш. Я добре пам'ятаю: «Ой, не забудь те! », «Ой, а де поділося це?», «А ти куди поклав отего?», «Та не крутись під ногами, а роби те, що я тобі загадала! » З Василем і Андрійком я в останній день навіть і поговорити не зміг.
«Ех, Сурен, Сурен, дорогий Сурен Григорян! І нічого ж ти, нічого не знаєш про мої дивовижні мандрівки з таємничим дідусем Чаком! Якби знав, ти б з іще більшим, я певен, інтересом поставився до мене. Ти ж любиш усе незвичайне. Та й сам же ти такий незвичайний! Але навряд, навряд, щоб дізнався ти колись про мою таємницю. Та й ніхто, мабуть, не дізнається ніколи...» І так мені стало тоскно від цієї думки! І так захотілося хоч на одну хвилинку побачити Чака...
Коли продзвенів дзвоник з останнього уроку, я почав нишпорити у портфелі, щось у ньому перекладаючи, виймаючи й засовуючи назад. Я хотів, щоб усі розійшлися і, головне, щоб пішла Туся. Щоб я міг спокійно, не привертаючи нічиєї уваги, побігти на спортмайданчик. Але Туся, як на зло, теж вовтузилася з портфелем і не йшла. Нарешті клас спорожнів, лишилися тільки ми вдвох.
Тоді Туся раптом повернулася до мене і, дивлячись мені просто у вічі, спитала: — Ви що — кудись збираєтесь? І так вона це спитала... — Хто? Що? Куди? — зовсім розгубився я.
— Ех, ти! .. Конспіратор! А я думала, що ти... мені...— Вона враз почервоніла, рвучко підхопилася й вибігла з класу. Кров ударила мені в голову. Що вона хотіла сказати? «... Ти... мені...» Про що це вона? Солодкий сором огорнув меле. Кілька секунд я не міг зрушити з місця. Я відчув себе зрадником перед нею.
Але що я міг зробити?.. Сурен же сказав: «Щоб ніхто не бачив, особливо дівчата...» Хіба я винен?
На спортмайданчику під одним з баскетбольних щитів стояли Сурен, Ігор Дмитруха, Льоня Монькін, Спасокукоцький і Кукуєвицький.
— Де ти застряв? От іще! Чекати його треба! — буркнув Монькін. — Ну, добре, ходімо! — сказав Сурен і рішуче рвонув уперед. Ми вийшли з шкільного двору і попрямували в бік Печерського мосту. — А куди ми йдемо? — спитав Монькін.
— Ага! — сказав Спасокукоцький. — Да-да! — підхопив Кукуєвицький. Сурен не відповів. — Багато знатимете — швидко постарієте! — сказав Ігор Дмитруха, але видно було, що й він не знає, куди ми йдемо. Сурен, загадково усміхаючись, мовчав. Звичайно, якби то був не Сурен, який завтра повертається у Вірменію, ніхто б, мабуть, так не йшов, навмання, наосліп, хтозна-куди, слухняно, мов отара овець. Але то був Сурен.
І ми йшли, нічого більше не питаючи, тільки зрідка перезиваючись і знизуючи подеколи плечима.
Ми добралися так пішки до Печерського мосту (хоча можна була й доїхати тролейбусом), але Сурен ішов, і ми йшли за ним. Біля Печерського мосту ми сіли на тридцятий трамвай. — У мене талони, всіх везу! — підняв догори руку Сурен і, не давши нам опам'ятатися, пробив талони. І тут Монькін раптом зашипів: — Ой! Дивіться, дивіться!
Ми глянули — на передній площадці, біля дверей вагоновода, стояла Туся Мороз. Сідаючи у трамвай з середньої площадки, ми навіть не помітили, що вона сіла з передньої.
— Це оцей, оцей-о...— Монькін показав очима на мене, видно, не наважуючись назвати мене Мухою, але й не бажаючи називати Степаняном, — «хвоста» за собою привів! Даму серця! Точно! Я відчув, що почервонів. — Спокуха! — цикнув на нього Ігор (видно було, що пащекування Монькіна його дратує). Сурен, Спасокукоцький і Кукуєвицький промовчали.
«Невже вона йшла за нами слідом? — з хвилюванням думав я.— Як я не помітив її? Чого вона йшла? Нащо?»
Коли трамвай зупинився біля станції метро. «Арсенальна», Сурен сказав: — Виходимо!
І ми висипали з трамвая. Висипали і спинилися всі, як по команді, обернувшись в бік передніх дверей. Туся вийшла з трамвая і теж спинилася.
Вона стояла, обома руками тримаючи перед собою портфель, і розгублено усміхалася нам. Мені було так жаль її, що аж у горлі щипало.
Сурен кинув на мене блискавичний погляд і враз рішуче підійшов до Тусі.
— Туся-джан! Гайда з нами! — А... а куди? — тихо спитала вона й зашарілася.
— Вах-вах! — скинув догори руку Сурен. — Які всі нетерплячі! Всі хочуть одразу знати куди! Почекай трохи і будеш знати. Гаразд! ..
Коли міг зайшли всередину станції метро, Сурен різко спинився, вийняв з кишені кілька п'ятаків і перший вручив Тусі: — На! — Ой! Що ти! Не треба. В мене е.
— Слухай! Хто вас веде? Я веду! Без розмов мені! — категорично сказав він, і Туся змушена була взяти п'ятак. І ми всі теж узяли. Видно, він усе продумав зарані. Він був артист; Він знімався в кіно, заробляв гроші. Йому хотілося, як то кажуть, бути широкою натурою. «А-а! — раптом догадався я.— Він веде нас на кіностудію». Ми спускалися довгим ескалатором. Туся стояла переді мною, нижче на один східчик.
Я дивився на її тоненьку шийку з двома смішними виткими кучерями (зачіска в неї була коротка, майже хлоп'яча) і страшенне боявся, щоб хтось із хлопців щось їй не сказав. Але ніхто не сказав нічого.
У таємниче урочистому мовчанні ми з'їхали вниз і сіли в поїзд.
Раз наш Сурен вирішив мовчати, мовчали, й ми. .Ну, що ж, він завтра їде, йому так хочеться, треба догодити.
Але нащо він робить з цього секрет? Ну, сказав би зразу — хоче повезти нас на кіностудію, показати... Хіба було б менш цікаво?..
— Увага! — підняв руку догори Сурен.— Приготуватися! На Хрещатику виходимо! — Як?! А ти не помиляєшся? — здивовано спитав Ігор Дмитруха. — Хіба нам не до «Більшовика»? Кіностудія ж по-моєму... «О! Значить, Дмитруха теж догадався...»
— Ні! — відрубав Сурен.— На кіностудію завтра. А зараз — на Оболонь. — Тю-у! — розчаровано протягнув Монькін. Сурен, мовби й не чув того.
Дмитруха мовчки знизав плечима. Ми перезирнулися й теж знизали плечима.
Ми вийшли на Хрещатику, пройшли через перехід, спустилися по ескалатору і знову сіли в поїзд. Поштова площа. Червона площа. Тараса Шевченка. Петрівка.
Проспект Корнійчука. Оболонь...
Яке все-таки диво оте київське метро! .. Я вже не кажу про красу підземних палаців-станцій, про чарівні сходи-ескалатора... Швидкість! Головне — швидкість.
 
Наші Друзі: Новини Львова