Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 27 жовтня 2020 року
Тексти > Тематики > Гумор  ::  Тексти > Жанри > Казка

Загадка старого клоуна

Переглядів: 47860
Додано: 16.12.2006 Додав: Smoke  текстів: 48
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 2
Сканував: RSI Джерело: http://publ.lib.ru
Я стояв, опустивши голову. Щоки мої палали. А вони сміялися, а вони сміялися.
Виручив мене дзвоник. Усі кинулися по місцях. Зайшла вчителька. Висока, струнка, гарна. Не вчителька — королева.
Вона посадила мене на вільне місце біля гостроносої дівчини в окулярах. І почала урок.
«Нічого! Нічого страшного не сталося, — заспокоював я себе.— Подумаєш, одна невдала репліка!.. Я ще себе покажу. Я ще себе покажу!»
Але показати себе я так і не зміг. Ще до кінця уроків я зрозумів: жевжики, дотепники їм у класі були не потрібні. Вони мали своїх. І не одного, а одразу двох. Головний — лідер класу Ігор Дмитруха, отой чорнявий, у джинсовій курточці, і підспівувач його, шепелявий, мордатенький, рум'яний, як яблуко, Валера Галушкинський. Вони виступали у парі, як Тарапунька і Штепсель.
В окремих випадках до них підпрягалися ще й оті двоє маленьких з першої парти — Лесик Спасокукоцький та Стасик Кукуевицький.
П'ятий їм був зовсім ні до чого. Як п'яте колесо у возі.
«На пасіці не розмахуй руками», — казав завжди дід Грицько. І, якби я ото не вискакував одразу із своїми жартами, може б, вони й прийняли мене з першого дня у свій гурт. Якби я повівся скромненько, тихо, то потім можна було б і позмагатися у дотепності з ними, навіть із самим Ігорем Дмитрухою, і потроху-потроху завоювати їхню симпатію та прихильність.
А так...
А так став я посміховиськом.
— Ну як там справи з мухами?
— Ой, стривайте-стривайте, щось у нього в голові, здається,
дзижчить.
— Привіт, Муха!
— Гав-гав!
— Дз-з-з!
Навіть нещасний Льоня Монькін, з якого до мене, як я потім дізнався, усі в класі кепкували, зрадівши, що є йому нарешті заміна, дзижчав мені услід мухою.
І я, перший жартун і дотепник у своїй школі, гострого слова чийого боялись навіть старшокласники, я, онук відомого на все село діда Грицька, тут перетворився раптом на якусь ганчірку, об яку витирали ноги всі, хто хотів.
Я розумів, що я сам винен,— не треба було мені ото ляпати про пса й муху, та від того ставало ще важче.
Дома мого настрою ніхто не помічав. Тато був так захоплений своєю роботою, що часто працював і в суботу та в неділю. Його дуже хвалили, а Іван Михайлович сказав, що тато згодом, може, навіть дістане колись почесне звання «феллоу». Поки що в нас у Радянському Союзі є тільки один представник цього всесвітнього товариства висококласних майстрів. Це Фелікс Равдонікас із Ленінграда. Про нього навіть фільм по телевізору показували.
Мама поступила працювати на взуттєву фабрику біля Лаври. І вчилася на якихось курсах. Теж хати не трималася. Дід Грицько трохи побув та й поїхав назад у село — копати картоплю.
Приїхала було баба Галя мене доглядати, але теж довго не витримала. Вона прокидалася за звичкою дуже рано, десь о третій, одягалась і мовчки сиділа посеред кухні на табуретці, склавши руки на колінах. Якось, прокинувшись уночі, я вискочив, куди мені було треба, і мало не вмер з переляку, побачивши в кухні на тлі вікна мовчазну нерухому постать.
— Чого ти кричиш? — тихо спитала баба.
— А чого ж ви?.. Я думав, що то злодій. От іще!
— Ех! — зітхнула баба тужливо.— І як там моя Лиска? І курочки... І кабанчик... Той старий хіба догляне як слід. Ех!
Через кілька днів поїхала вона до своєї Лиски.
Та й нащо мене доглядати?! Що я — дитина, чи що.
Все одно ні баба, ні дід, ні батьки не зрозуміли б моїх переживань.
— Ти ж гляди, синку, обережненько,— наказувала вранці мама. — Роззирайся добре, як вулицю переходиш. Ті ж машини, тролейбуси тут так гасають. Не дай боже, вженешся під якусь... І як обід розігріватимеш, з газом, дивись, не жартуй. І не скучай, любий! Як уроки поробиш, телевізор дивись, читай, магнітофон слухай.
— У кіно сходи,— тицяв мені карбованця тато.—Морозива
з'їж, абощо.
— І ключі ж 'не загуби,— вже з порога озивалася мати.— І квартиру зачиняй гарненько! Та й хліба купи, і молока...
Двері хряпали і я лишався сам-один аж до пізнього вечора.
Батьки на півгодини раніше, ніж я, ішли вранці.
Школа моя (як вона мені набридла!) була зовсім близько. Дві зупинки тролейбусом.
Я снідав у самотині, замикав квартиру і біг вузькими сходами вниз. Після того як я двічі застряв у ліфті, не любив я ним користуватися, особливо вниз. У нас було два ліфти — пасажирський і великий, вантажний. Я примудрився застряти в обох.
Після школи, нашвидку виконавши уроки і знов-таки у самотині пообідавши, я замикав квартиру і вирушав у мандри по Києву.
Як мені було погано! Якби хто знав, як мені було погано! І нащо ми переїхали у цей Київ?! Нащо?! Я готовий був пішки йти назад у село. Навіть потайки плакав кілька разів. І я таки втік би назад у село. Тільки мені жаль було тата й маму.
Щоб якось угамувати біль і тугу, я вирушав у мандри по Києву.
Я й раніше, дома, в селі, любив мандрувати. Ми частенько з хлопцями мандрували полями, лісами у сусідні села, плавали човнами до греблі, а одного разу навіть проблукали у лісі всю ніч, завдавши переживань і великого клопоту батькам.
У мені жив отой неспокійний мандрівний дух наших предків, які кочували по безкрайніх просторах не заселеної ще нашої землі, дух, що не дає людині спокійно всидіти на місці, а спонукає кудись іти, іти, іти, без певних завдань і мети, просто щоб бачити нові обрії, щоб міряти ногами нові дороги, щоб зустрічати нових людей...
Зараз цей мандрівний дух просто виручав, рятував мене.
Я йшов бульваром Лесі Українки, повз пам'ятник Лесі, спускався вниз, до Бессарабки, виходив на Хрещатик, далі прямував до площі Жовтневої Революції, де ото відбуваються паради, демонстрації та різні урочистості, і повертав угору до Софії або йшов далі до філармонії, до Володимирської гірки. А від Софії, від площі Богдана Хмельницького, брів до Золотих воріт, до оперного театру, до університету і пам'ятника Шевченку... А з Володимирської гірки прямував до Андріївської церкви і потім круто униз-униз, повз старовинні кам'яниці з шпильчастими вежами, повз знаменитий будинок «Ричарда Левове Серце», повз будиночок письменника Булгакова — на Поділ, на Червону площу, до пам'ятника Григорію Сковороді, до Києво-Могилянської академії.
Або, виходячи з дому, я повертав бульваром Дружби Народів до Дніпра і йшов у Парк Примакова, а потім набережною-набережною аж до станції метро. І сідав на метро...
Або з бульвару Лесі Українки не йшов униз на Бессарабку, а повертав до Московської вулиці, а тоді Цитадельною, повз мамину взуттєву фабрику до Лаври, далі повз пам'ятник Слави, Палац піонерів, «Арсенал», Будинок офіцерів, парками до Верховної Ради, до будинку Раєвського, де збиралися декабристи і де бував Пушкін. А звідти, поминувши Державний банк, на вулицю Орджонікідзе, до будинку з химерами, будинку, якого ніде в світі більше нема...
Та хіба я можу переказати вам усі свої київські дороги! Це я зараз кажу вам усі назви, щоб ви не заплутались і щось собі уявили. А тоді я йшов навмання, не знаючи ні вулиць, ні площ, ні де воно що.
Я не боявся заблукати.
Язик, як кажуть, до Києва доведе. А вже в Києві не загубишся.
Я просто йшов собі та йшов і дивився, дивився, дивився.... І з кожним днем я любив Київ усе дужче й дужче.
Я йшов і, тільки йдучи, забував про те, Що сьогодні знову в школі хтось дзижчав мені мухою, гавкав і реготав услід, що знову я просидів п'ять уроків поряд з мовчазною гостроносою Тусею Мороз, яка ні слова ще мені не сказала і, здається, переживає й соромиться сидіти зі мною, що знову я самотньо простояв усі перерви під стіною, із заздрістю дивлячись, як весело ганяють по коридору хлопці з галасливим Ігорем Дмитрухою на чолі... І я, зневажаючи себе, у безсилій ненависті бажав їм усім упасти й розбити носи.
Я все забував і був вдячний Києву за це.
Та де б я не блукав, усі мандри мої закінчувалися в одному місці. На площі Перемоги. Де б я не ходив, ноги, наче самі собою, несли мене сюди, на площу Перемоги. До цирку.
Цирк!
Коли я був у другому класі, нас возили на екскурсію до Києва і повели осюди, на площу Перемоги, в цирк. До того я бачив лише окремі циркові номери по телевізору, в кіно. Але живого цирку я не бачив ніколи. Тоді вперше. І цирк справив на мене таке враження, що я буквально очманів. Я так реготав, так кричав, так підскакував, що глядачі оберталися на мене.
І дресировані ведмеді, і коні, і жонглери, і акробати, і повітряні гімнасти, і фокусник-ілюзіоніст — усе захопило мене страшенно. Але найбільше вразив мене клоун — Олег Попов.
Я закохався в нього до безтями.
Він був для мене най-, най- і ще раз най-, найталановитіший, найсимпатичніший, найвеселіший. Недосяжний, неперевершений.
Вдома, у селі, я взяв нову татову кепку, розфарбував її білою олійною фарбою на квадрати, щоб вийшла знаменита поповська "шахматка"), почепив, потім спіймав на сусідньому городі білого півника (у нас були тільки зозулясті) і в той же день на вигоні влаштував для хлопців циркову виставу. І хоча сусідський півник не хотів лягати па землю й засинати, як у Олега Попова, подзьобав мене і втік, а кепка прилипла до волосся — хлопці були дуже задоволені: оплески лунали на весь вигін. Значно менше були задоволені сусіди: оплесків не було (півник так і не знайшовся). І вже зовсім був незадоволений тато..— кепку довелося викинути. Тато надавав мені таких оплесків нижче спини, що вистави на певний час довелося відмінити — з технічних причин.
Але ніщо вже не могло збити мене з пантелику — я вирішив раз і назавжди: буду клоуном. Як Олег Попов. Сонячним клоуном, який приносить людям радість і втіху, який примушує їх забувати свої неприємності та невдачі, свої двійки з математики, який викликає нестримний веселий сміх па всіх континентах, в усіх кутках земної кулі.
Як Олег Попов.
Як незрівнянний, неповторний Олег Попов...
Я, звичайно, розумів, що це справа майбутнього.
Клоунів-хлопчаків не буває. Акробати є, жонглери є, асистенти фокусників, антиподисти, канатохідці — артисти майже всіх циркових професій починають змалку, з дитинства. А от клоунів-дітей не буває. Тільки дорослі. Такий уже це жанр.
І я розумів, що спершу треба закінчити школу, може, навіть одслужити армію (як Юрій Нікулін — я про нього читав), а вже потім... І тому я не квапився, спокійно собі ріс, одкладаючи вирішення своєї долі на доросле життя. Що стану клоуном, сумнівів у мене не було. І смішити я вмів, і вдача в мене була весела, і взагалі воно було, як тепер кажуть, запрограмовано ще у предках моїх — не випадково ж у мене такий дід Грицько...
Тепер, я гадаю, ви розумієте, чому всі мої мандри по Києву закінчувалися на площі Перемоги, біля цирку.
Я ходив навколо цирку, дивився на афіші й зітхав.
Квитків у касі не було.
Та якби й були, я, мабуть, не наважився б купити. Чомусь я був певен, що мене не пустять самого, що поважна білетерка у червоному, обшитому золотою стрічкою мундирі суворо запитає: «А ти з ким, хлопчику?» — і міцно схопить мене за руку. Я вже навіть зарані відчував її пальці на своєму лікті.
Кілька днів я отак ходив і зітхав. І ні з чим ішов додому.
А потім придивився і помітив, що на денні вистави людей дванадцяти-тринадцяти років, таких, як я, пускають і самих.
І якось у суботу я наважився.
Квитків у касі, як я вже казав, не було. Біля цирку на сходах завжди товклося багато дорослих з дітьми, які кидалися назустріч тим, хто піднімався, з благальним «Немає зайвого? Немає?» Перехоплювати квитки у дорослих я не наважувався, навіть коли був ближче до того, в кого нарешті виявлявся зайвий.
Та от я помітив на сходах дівчинку мого віку, може, трохи старшу, яка переминалася з ноги на ногу і нерішуче позирала навколо.
Я спершу думав, що вона просто когось чекає, тата чи маму, але потім зустрівся з нею поглядом і прочитав у її очах якесь збентеження.
— Може, у тебе зайвий? — тихо спитав я.
— Зайвий,— прошепотіла вона і густо-густо почервоніла. Вона так само вміла продавати, як я купувати. «Яке їхало, таке й здибало»,— сказав би мій дід Грицько.
Через дві хвилини я вже сидів у дев'ятому ряду третього сектора, і серце мов витанцьовувало в грудях. Я вдихав неповторний запах цирку — запах тирси, пудри, диких звірів і ще чогось невловимого, запах, якого ніде більше немає і який не можуть перевершити усі найпрекрасніші пахощі світу, я вдихав цей запах і, ще не побачивши жодного номера, уже був щасливий. Уперше після того, як переїхав до Києва.
А потім була вистава...
Переказати циркову виставу неможливо, її треба бачити.
Треба бачити, як під бадьорі звуки циркового оркестру вибігають на арену акробати-стрибуни. Ап! — сальто! Ап! — ще одне сальто. Подвійне.
Ап! — уже один стрибнув на плечі другому... Уся арена вирує, крутиться, каруселиться.
А тоді — ваги-переваги — виходить на арену ведмідь. І починає робити на гімнастичних снарядах вправи — і сонце на турніку крутить, і хрест на кільцях тримає, і чого тільки не викамстролює...
А інший ведмідь на велосипеді педалі крутить, а ще один на мотоциклі шпарить, аж дим іде.
І от після ведмедів на арену виходить... хто? — авжеж, клоун.
І починає... Ні! Ні, не можу я вам переказати циркової вистави. Не піддається вона переказові. І хоч був то не Олег Попов, я реготав, я реготав так, що в мене щоки заболіли.
Спасибі тобі, цирк!
Ти був мені так потрібен зараз!
Я відчував, я знав, що тепер мені вже будуть не такі страшні глузи, всі оті «гав-гав», «дз-з» і таке інше. Я зарядився гумором, сміхом. І був готовий триматися. Триматись і не здаватися.
Назавтра, у неділю, я знову пішов у цирк.
У неділю було аж дві вистави, на які я міг піти,— ранкова і денна. Я вже не соромився, сміливо кидався у пошуках «зайвого квиточка». І мені пощастило. На ранкову я квитка дістав. А потім і на денну.
Усі номери я вже знав напам'ять. Але мені не набридало їх дивитися ще і ще раз.
Цирк став для мене як рідний дім.
І от під час другої, денної, вистави...

РОЗДІЛ III
Цирк. Несподівана зустріч. Таємничий дідусь Чак розповідає мені про своє дитинство у антракт.

Я сидів у майже порожньому притемненому залі й дивився, як уніформісти під наглядом дядечка у довгому халаті натягують над ареною сітку, готуючи друге відділення. У другому відділенні виступали повітряні гімнасти. І дядечко в халаті був їхнім керівником. Я вже це знав. Виходити в фойє мені не хотілося. Дивитись, як усі їдять морозиво або цукерки,— тільки дратувати себе. Що там казати, звичайно, мені хотілося морозива, але... усі гроші я вже витратив на квитки.
Я сидів і ковтав слину.
І раптом ззаду, з-за моєї спини простяглася рука з порцією морозива.
— Будь ласка!
Від несподіванки я аж підскочив. Повернув голову.
Наді мною схилився дідусь у сірому светрі. Старенький, весь зморшкуватий, з такими ж голубими, як у мого діда Грицька, очима.
— Будь ласка! — повторив він, усміхаючись.
— Ой! Що ви! Не треба! Дякую! — знітивсь я.
— Ну, не ображай мене. Я ж від щирого серця.— Дідусь присів на вільне місце біля мене.— Я ж бачу, тобі хочеться. І мені хочеться почастувати тебе й познайомитися з тобою. Ну, будь ласка!
Дідусь був зовсім лисий, тільки брови мав густі й кошлаті. І з-під них світилися веселі голубі очі. А над верхньою губою праворуч була велика родимка.
Отими веселими очима і тією родимкою він так нагадав мені мого діда Грицька. Тільки в діда Грицька родимка була менша і на лівій щоці, ближче до носа.
І так він якось щиро мене пригощав, що я не став далі відмовлятись і взяв морозиво.
— Дякую! Тільки нащо було...
— Та ж кажу, познайомитися хочу,— лагідно усміхнувся дідусь.— Зацікавив ти мене. Я тебе помітив. І вчора ти був. І сьогодні на другій виставі підряд. І сам. Без батьків, без нікого. І щоразу смієшся й радієш, наче вперше бачиш.
— А ви...— Я затнувся.— Ви що.. теж часто ходите? Чи працюєте тут?
— Ні. Не працюю. Я вже, брат, ніде не працюю, на пенсії. За вісімдесят мені.
— Та ну! А я б вам більше сімдесяти, як дідові моєму, не дав ніколи.
Справді, у потертих джинсах, у светрі, він зовсім не виглядав таким старим.
— Дякую! Дякую! — засміявся дідусь.— Якщо так, то це тільки завдяки цирку. Цирк, брат,— це велике диво! Та я думаю, тебе не треба агітувати. Ти любиш цирк так, як і я.
— Люблю,— признавсь я.
— І, мабуть, мрієш стати артистом цирку. Найпевніше, клоуном.
Я почервонів.
— Та не соромся. Це, брат...— він зробив широкий жест і хотів іще щось сказати, але тут підійшла жінка з маленьким хлопчиком, на місці якої він сидів, і дідусь рвучко підвівся:
— Пробачте, будь ласка! — і, звертаючись до мене, сказав: — Ти після закінчення одразу не тікай. Добре? Я у сусідньому секторі сиджу. Побалакаємо
 
Наші Друзі: Новини Львова