Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 27 жовтня 2020 року
Тексти > Тематики > Гумор  ::  Тексти > Жанри > Казка

Загадка старого клоуна

Переглядів: 47879
Додано: 16.12.2006 Додав: Smoke  текстів: 48
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 2
Сканував: RSI Джерело: http://publ.lib.ru
Заблищала на сонці золотоглава тільки-но збудована лаврська дзвіниця, наче осяваючи з майже стометрової висоти своєї все навколо. Богомольців стало траплятися по дорозі дедалі більше. А біля святих воріт з Троїцькою надбрамною церквою вже юрмилося їх без ліку. З усієї Росії сходилися сюди прочани. Кого тут тільки не було: і дідусі різного віку, і баби з малими дітьми, і каліки перехожі з костурами, на милицях, на візочках... Все більше люд убогий, знеможений, обдертий. Та от біля воріт спинилася лакована, з вензелями карета, запряжена чотирма баскими гривастими кіньми. Скочив з зап'яток лакей у білій перуці, хвацько розчинив дверцята і трохи не на руках виніс в карети огрядну, всю в мереживах і оборках паню. Осіняючи себе хрестом, прочимчикувала паня крізь браму за лакеєм, який розштовхував перед нею простий люд.
— От що, Стьопо, — тихо сказав мені Чак.— Тут ти мені трохи мусиш допомогти. Я й сам, звичайно, шукатиму, але й ти, користуючись перевагами своїми, пошукай Сковороду гарненько. Портрет його бачив і пам'ятник бачив, мусиш упізнати. — Авжеж! Упізнаю! — бадьоро сказав я.
— Тут у Сковороди багато давніх знайомих, і родич його тут Іустин, отже, не серед прочан вони з Ковалинським, а в якійсь келії, мабуть, чи в печерах.
— Найду, — сказав я, знявся й полетів по території Лаври, в усі вікна зазираючи.
Та не в коліях я знайшов їх і не в печерах, а на цвинтарі, біля церкви Різдва Богородиці, що аж на краю Лаври, над Дальніми печерами. Оточений кількома огрядними поважними ченцями у чорних ризах, у чорних клобуках з хрестами, він стояв, стрункий, високий, пострижений за спудейським звичаєм «у кружок» (хоч йому вже було за сорок), довговидий, з тонким носом і легкою усмішкою на стулених устах, стояв і задумано дивився у сині дніпровські далі. Поряд стояв світлоокий кучерявий юнак і не зводив з нього захопленого погляду.
Видно, ченці тільки-но показували Сковороді та його супутникові новобудову — дзвіницю на Дальніх, печерах.
Один з ченців, пишнобородий, благовидий, обняв Сковороду за плечі і, надаючи своєму голосу якнайбільшої щирості, мовив:
— Досить блукати по світу! Час уже й до гавані пристати, нам відомі таланти твої, свята Лавра прийме тебе, аки мати своє чадо, ти будеш стовп церкви і прикраса обителі. Очі Сковороди враз спалахнули.
— Ах, преподобні! — з жаром сказав він.— Я стовпотворіння примножувати собою не хочу. Досить і вас, стовпів, у храмі божому. Ченці ображено, перезирнулися, а, Сковорода вів далі:
— Риза, риза! Як небагатьох ти опреподобила! Як багатьох зачарувала! Світ ловить людей різними тенетами, накриваючи їх багатством, славою, знайомством, покровительством, зиском, розвагами і святинею, але всіх нещасливіші тенета останні...
Ченці змінилися на лиці, почувши такі слова, розгублено затупцяли, але тут ударив дзвін, скликаючи на молитву, і, скориставшися з цього, вони мовчки захрестилися і, не сказавши ні слова, один за одним подибали до церкви. Сковорода й Ковалинський лишились удвох
— Ходімо, друже, униз до Дніпра, — сказав Григорій Савич.— Там вільніше дихається. Я щодуху полетів шукати Чака. Мені пощастило. Він був недалеко, біля святої криниці.
Я підлетів до нього і, захлинаючись, швидко розповів про усе, що сталося, і про те, куди пішов Сковорода з Ковалинським. Ми заквапилися вниз до Дніпра.
Недалеко від берега стояло кілька здвоєних барж, між яких крутилися млинові колеса. Це були, як пояснив мені Чак, млини-сукновальні київських купців. Через ті млини у ченців з купцями була свара. Ченці твердили, що млини створюють течію, яка підмиває лаврський берег. І богомільна імператриця Єлизавета видала навіть указ про переведення сукновалень на другий берег, але указ так і не був виконаний.
Сковорода і Ковалинський, про щось розмовляючи, йшли берегом у бік Видубицького монастиря.
Чак, хоч і поспішав, наздогнати їх не здужав. Не міг же він бігти бігом.
Та от вони підійшли до води, сіли край берега. І замовкли, поринувши кожен у свої думки.
Спокійний о цій порі Дніпро котив повз них свої хвилі, а Сковорода замріяно дивився на хвилі й усміхався. Про що він думав?
Про те, що чає так само спливає, як ці хвилі... І що, знаючи це, кожен мусить встигнути зробити те, заради чого він живе на світі. А робити кожен мусить лише те, що може і на що здатен. І не братися за справи, природою йому не дані.
Чи, може, про те думав він, що таке щастя?.. Кожен прагне щастя, але рідко хто по-справжньому буває щасливий. Бо прагне, мабуть, не того, що може дати йому щастя... Чак уже підійшов і стояв, не наважуючись заговорити. Раптом Чак повернувся і швидко пішов геть.
Я був так вражений, що застиг у повітрі, блимаючи то на Чака, що віддалявся, то на Сковороду й Ковалинського, які навіть не помітили ні наближення Чака, ні його раптової втечі...
Враз перед очима в мене все попливло й закрутилося-завертілося у шаленому вихорі... Сонце не мить погасло.
... Великий бронзовий Григорій Сковорода, стоячи у скверику на Червоній площі, задумано дивився на колишній Київський колегіум, а нині філіал бібліотеки Академії наук УРСР.
— А... що таке? Що сталося? — розгублено обернувсь я до Чака, який сидів поряд зі мною на лавочці,
— Пробач...— ніяково усміхнувся Чак.— Пробач, Стьопо... Але розумієш, коли я підійшов до них, раптом у мене, майнула думка: «А про що ж я питатиму?..» «Скоморох... один із сім десяти, яких...» Хто такі скоморохи? Це мандрівні актори, лице дії, які піднімали на глум будь-кого, не зважаючи ні на силу, ні на владу. Не лише вельможі, а й царі боялися їхнього слова. Не раз забороняли скоморошество указами своїми. Бродили ско морохи великими ватагами, по сімдесят і більше. «Один із сім десяти, яких...» І раптом я збагнув. Та оте ж «яких» свідчить, що доля сімдесяти вирішувалась, мабуть, чиєюсь владою, волею чиєюсь. Значить, оті сімдесят були, певно, покарані абощо. Отже, треба шукати в історії, коли сімдесят скоморохів... Мені все раптом стало ясно... І я... пробач...— Він знову ніяково усміхнувсь і винувато схилив голову.
Було дивно бачити цього старого поважного чоловіка таким безпомічно винним. Але я раптом зрозумів його. Звичайно, це було так спокусливо — поговорити з самим Григорієм Сковородою. Та, мабуть, і я не наважився б звертатися до нього з питанням, на яке я вже сам знаю відповідь.
— Він був такий уважливий до людей, — зітхнув Чак.— 3 кожним зустрічним, з кожним подорожнім балакав завжди, розпитував. Хіба я зміг би щось йому брехати, вигадувати... А правди ж не скажеш... — Авжеж, — погодивсь я.
— Ну, Стьопо, біжи додому, а я переодягнусь і — в бібліотеку. Шукати, в якому заколоті чи повстанні міг брати участь наш скоморох Терешко Губа...

РОЗДІЛ XVII
Пригода на тролейбусній зупинці. Молодець! .. Меблі.
Я говорю по телефону з дідом Грицьком. Дві двійки, але я радію

Даремно ти не прийшов у Парк Примакова. Ми так пограли гарно. Весело так було! Не тільки Монькін, Дмитруха був і Сурен. Даремно! — У Тусиному голосі звучав щирий жаль.
Я думав, що вона образилась, а вона... У неї була дуже гарна вдача. Вона ніколи не тримала ні на кого зла. Дуже була добра і зичлива. Мій дід Грицько любив повторювати, що найцінніша людська риса — це доброта. Людина може мати всі гарні людські риси, але якщо вона недобра, то всі її чесноти ні до чого. Тільки доброта робить людину людиною. Дмитруха, значить, був. Мені чогось зробилось прикро. Щось боляче кольнуло мене. Сьогодні вранці сталася пригода. Ігор Дмитруха живе теж десь біля Печорського моста. Ми з ним часто зранку зустрічаємося на тролейбусній зупинці і їдемо іноді навіть одним тролейбусом. Але вдаємо, ніби не помічаємо один одного. От і сьогодні... Вранці, у години «пік», людей завжди де багато, набивається у тролейбус, як тих оселедців у бочку. І сідають усі неквапливо, штовхаються, щоб не лишитися, бо ж усі поспішають.
Дітям, інвалідам і пенсіонерам дозволяється сідати з передньої площадки. Підійшов тролейбус.
Штовхаючись, полізли спершу пенсіонери, потім ми — я, Ігор і якась дівчинка з п'ятого класу нашої школи (навіть не знаю, як її звати).
— Ой! Черевик! .. Ой! ..— раптом, мало не плачучи, тихо пропищала дівчинка. Вона стояла па другій приступці, ми з Ігорем нижче, на першій.
Я обернувся, висунув голову і побачив: на асфальті, під переднім колесом тролейбуса, лежав її черевик — новий, голубенький з білим. У штовханині, поспішаючи, дівчинка загубила його.
— Піднімайтесь, піднімайтесь! Зачиняю двері! — гукнув уже водій. Ще мить, — тролейбус рушить, і від черевика лишиться тільки спогад. І тут Ігор Дмитруха раптом нагнувся, перехилився • вниз, тримаючись однією рукою за край дверей, ловко підхопив черевик з-під колеса і, випроставшись, подав його дівчинці. І в той же час двері зачинились.
— С-спасибі! — тремтячими губами ледь чутно прошепотіла дівчинка.
Все відбулося так блискавично, дорослі стояли одвернувшись, ніхто, крім мене й дівчинки, нічого не бачив.
Ігор був блідий, аж прозорий. Тільки тепер він, мабуть, зрозумів, що ризикував життям.
А я... я заздрив йому. Шалено, дико, несамовито заздрив. Я ж стояв поруч з ним. Я, я ж міг це зробити. Я, а не вів. Але було вже пізно. Це зробив він. Чесно кажучи, мені навіть на думку не спало, що це можна зробити. А він зробив.
Ех! Я ж так мріяв усе життя зробити щось героїчне! А тут була можливість, і я не зробив. Як мені було досадної
Коли ми вийшли біля школи, п'ятикласниця так побігла від нас, наче боялася, що ми її битимемо. Але Ігор не сказав їй ні слова. А я... Не міг же ніяк не прореагувати. Дід Грицько завжди вчив мене, що треба бути благородним. Навіть з ворогом..
— Молодець! — сказав я Ігорю, Ігорю, який доводив мене до сліз, якому я у безсилій злобі часто (що там гріха таїти) не завжди бажав щастя і здоров'я. — Та! — махнув він рукою, але видно було, що йому приємно.
Я думав, що він одразу почне розказувати, хвалитися, закликаючи мене у свідки. Але ні. Він нікому не сказав ні слова. І це ще більше піднесло його в моїх очах.
А тут іще, виявляється, він і в Парку Примакова був. З Суреном. І було весело...
Яке ж то недобре, погане почуття — заздрість! Гнітюче, кисле, гірше за найзеленіше яблуко. Сам собі противний стаєш. І немилий тобі весь світ, раз ти в ньому такий нещасний.
От коли б мені весел-зілля! От коли я ту сміх-траву оберемка ми їв би!
І знову в уяві моїй раптом виникла руда Гафійка Остапчук із сьомого класу.
Осяяна сонцем, вона стояла коло льоху і, приклавши козирком долоню до очей, дивилася на мене. І знову я відчув себе в чомусь винним...
І, може, саме Гафійка вивела мене з того «нещасного» стану. Я згадав рідне село, батьків і почав думати про інше. Інше — це меблі.
Сьогодні у нас вдоїла велика подія. Ми нарешті купили і сьогодні нам привезуть меблі! Тато відпросився з роботи. Мама взяла відгул.
Сьогодні привезуть. Може, вже й привезли. Сказано — у першій половині дня. Ще здалеку я побачив — привезли!
Біля під'їзду стояла велика вантажна машина-фургон з написом «Меблі», і навкруг неї валялися розбиті ящики й білі, як сніг, шматки поролону. А вантажники з скреготом «розшивали» (так це в них називається) все нові ящики, і з них, мов свіжі каштани з шпичастої оболонки, з'являлися на світ лискучі темно-коричневі шафи. На мене ніхто й уваги не звернув.
Тільки коли я забіг у квартиру (сходами, бо ліфти були зайняті вантажниками), тато на ходу крикнув: — Не крутись під ногами! А мама (теж на ходу) гукнула: — Візьми з'їж хліба з салом, я обіду не варила! Ніколи! Але яке там сало! У голові хіба сало, коли таке робиться?!
Квартира нагадувала меблевий магазин. Меблі громадилися посеред кімнат, без усякого порядку, утворюючи якийсь таємничий лабіринт, по якому я гасав з нестримним клекочучим гиком: — Ги-ги! .. Ги-ги! .. Ги-ги! ..
Догикався я до того, що преболяче вдарився коліном об гострий край шафи. Аж іскри з очей посипалися. Кілька хвилин ойкав і стогнав, сидячи на підлозі.
Але ніхто цього не помітив. Вантажники хекали і кректали. Тато метушився.
Мати розпачливо ойкала:
— Ой! Обережно! Ой! Обережно! Ой! Потім вантажники поїхали. А ми почали розставляти меблі.
Меблі були дуже гарні, поліровані, на гнутих ніжках, з зеленою квітчастою оббивкою. Але найпотрясаюче з усього — письмовий стіл.
Ну такий уже гарний, такий гарний, зроду таких не бачив. І полірований, і візерунчастий, і з фігурними ключами, і на восьми гнутих ніжках.
— Це тобі, Стьопо! —урочисто сказав тато.— Уроки на ньому робитимеш. — Ну да! — вигукнула мама.— Щоб подряпав.
— Не подряпає, не подряпає! Що ж він, дурний — дряпати такий стіл. — Не подряпаю, — невпевнено сказав я. — І на кухні уроки можна зробити, — не здавалася мама.
— Що значить — на кухні?! Чого це — на кухні?! Це я купував такого стола, щоб мій син робив уроки на кухні?! Ні! Ні! Він робитиме уроки за цим столом! Чуєш, синку? — Чую. — Та тихше, тихше, не кричи. Побачимо. — Не побачимо, а буде, як я сказав. От! Через мій труп! — Ну, добре, добре...
Бідні чоловіки! Скільки тих трупів оживили, підняли з дороги жінки. А то б пройти не можна було.
Уроки я робив на кухні. І не ремствував: нащо мені ота поліровка!
Увечері до нас зайшов сусіда Аркадій Семенович, з яким тато курить на сходах (мама не дозволяє татові курити в квартирі через мене — «щоб не псував дитині здоров'я»). Аркадій Семенович працює на фабриці, яка виробляє фурнітуру для меблевої промисловості, тобто різні замочки, завіси, ніжки, загогулини, накладки і подібне.
Аркадій Семенович походив, покрутив носом, скривився. По мацав фігурні ключі, втулки, загогулини, сказав: — Оце скоро одпаде... А це. одклеїться. І взагалі наша «Либідь» і краща, і дешевша. І пішов курити на сходи.
— Щоб у тебе самого поодпадало і поодклеювалось! — сказала йому вслід ображена мати.
Через хвилин п'ятнадцять, покуривши, він знову прийшов. . — А взагалі ви б мені одкрутили одну ніжку від шафи. Я б вам через два дні приніс. Я хотів би зняти копію. Мати почервоніла:
— А я що — ці два дні шафу руками триматиму? — Підкладете щось.
— Ні! Вибачте — ні! .. Знаєте, вибачте, поламаєте ненароком, загубите. Мені тоді кульгаву шафу хоч викидай. Якщо хочете, перемалюйте собі. — Нащо мені перемальовувати, я й так запам'ятав, — байдуже сказав Аркадій Семенович і знову пішов на сходи курити. Мати аж вища стала від обурення.
— Ну! Ви чули! Ніжку йому одкрути! Ну! Щоб ти не курив з ним більше! І взагалі — досить уже! Кидай курить! І сам себе і нас із Стьопою отруюєш тільки...
Мати ще хотіла щось говорити, обурюватись сусідою, який не ' оцінив як належить наших меблів, але... Задзвонив телефон.
За тими меблями ми зовсім забули, що тато вчора замовив на сьогодні на вечір розмову з дідом Грицьком і бабою Галею. — Алльо-у! — загукав я, першим схопивши трубку.
— Гало! .. Стьопо! Це ти? — почув я начебто й далекий і такий близький, рідний голос діда Грицька. — Я! Діду! Здрастуйте! Здрастуйте! Як ви там? — Здоров. Ми нічого, а ви як? — Ми — здорово! Меблю купили! — Що? Що? — Ану дай! — сказав тато й вихопив у мене трубку.
Тільки тепер, коли я почув голос діда Грицька по телефону, я зрозумів, як я за ним скучив.
Усе своє свідоме життя я бачився з дідом кожного дня, кожного дня балакав з ним, слухав його жарти, його мудре слово. А оце вже майже два місяці його нема поряд зі мною.
Довго говорив тато з дідом, потім з бабою, потім мама з бабою і з дідом. Усе докладно розказали, про всі справи. І вже збирали ся закінчувати, але я в останню мить вихопив у мами трубку і загукав:
— Діду! Приїжджайте! Чуєте? Я скучив за вами! Чуєте? — Щось мені здавило горло, я не міг ковтнути.
Дідові, мабуть, передалося моє хвилювання, і голос його здригнувся, коли він сказав: — Приїду, Стьопо! Приїду! Я теж за тобою скучив... Ех! ..
Уночі мені снилося рідне село. І дід Грицько верхи на білому цирковому коні з китицею на голові (не дід, а кінь, звісно). І друзі мої Василь та Андрійко. І Туся Мороз (звідки вона тільки у селі взялася?). І ще щось, чого я вже вранці не міг згадати.
Звичайно, уроків я як слід виконати не зміг. Які там уроки!
І, коли мене викликала Тіна Гаврилівна, я пикав і микав, відповідаючи, так, як, здається, ніколи не відповідав.
І несподівано я почув, що мені підказує — і хто б ви думали?— Ігор Дмитруха! Це було так несподівано і так дивно, що я зовсім замовк. І хоча Тіна Гаврилівна поставила мені двійку, серце мов співало. Ігор Дмитруха, який тільки й знав, що дражнив й знущався з мене, підказував мені, як своєму найліпшому другові! Після тієї події на тролейбусній зупинці і після того, як я сказав йому одне тільки слово «молодець», він раптом змінив ставлення до мене. І позирав не вороже й не глузливо, як раніше. А оце раптом почав підказувати.
Туся, дивлячись на мене, лукаво усміхнулась, але нічого не сказала. Сурена, в школі не було.
У нього були останні зйомочні дні. Десь через тиждень він уже поїде. Повернеться у свій Єреван. Жаль! Такий гарний, такий товариський хлопець! Муха!
Ліна Митрофанівна теж, як на зло, викликала мене і теж поставила двійку. От же ті вчителі! І як вони відчувають, що людина не приготувала уроку? Коли все знаєш, ніхто на тебе й не дивиться, ніхто тебе не помічає, наче тебе й на світі нема. А варто тільки не приготувати, одразу ж: «Наливайко! До дошки! » От же ж!
Настрій у мене трохи підупав. Не те що я дуже хвилююся через ті двійки. Я їх, звичайно, виправлю. Вчуся я добре. Хоч і не круглий відмінник, але трійок у чверті не мав.
Просто не люблю я одержувати двійки. Самолюбивий я. Ота двійка — наче ляпас для мене.
Прийшовши додому, я одразу сів на кухні за уроки. І не підвівся, поки все не виконав. Аж спина заболіла. Нарешті встав, потягнувся. І тут зненацька задзвонив телефон. Чогось завжди отой телефон дзвонить зненацька. Дз-з-з! — аж серце зупиняється. — Алло!
— Стьопо! День добрий! .. Як життя молоде? — голос .Чака дзвенів весело, бадьоро.
— Добрий день! Здрастуйте! Нормально... Тільки що уроки закінчив.
— А як — щоб зустрітися? Треба б довести все-таки ту справу до кінця. Га? — А що? Ви щось дізналися? — Та, здається...
—То я будь ласка... Хоч зараз! —Ну, тоді на Подолі, біля Сковороди. —Гаразд

РОЗДІЛ XVIII
Подорож у 1068 рік. Терешко Губа. Повстання. «Людіе, схаменіться! » Чак відчуває себе винним

Мені здалося, ніби Чак чи то схуд, чи то змарнів. Зморшки чіткіше вимальовувалися на його обличчі, під очима темніли кола. Але усміхався він бадьоро.
— Ото два дні сидів я в бібліотеці, літописи перечитував. «Повість временних літ» головним чином. Шукав. — Ну і як? — нетерпляче спитав я.
— Стривай. Зараз. .Спершу давай історію трохи згадаємо. Ну, легенду про те, як засновано Київ, ти знаєш.
— Знаю. Брати Кий, Щек, Хорив і сестра їхня Либідь! — випалив я.
— Так. Проминемо Аскольда і Діра, Олега, Ігоря, дружину його Ольгу, Святослава, сина його Володимира, Ярослава Мудрого, період розквіту древньої Київської Русі... Поглянемо, що робилося в Києві після смерті Ярослава Мудрого. Влада перейшла до його синів. Великокнязівський київський стіл одержав старший син Ізяслав. Брати його одержали так звані удільні землі — князівства Чернігівське, Переяславське та інші.
І от у 1068 році на південно-східні рубежі Русі напали половці. Київський князь Ізяслав та його брати Всеволод Переяславський і Святослав Чернігівський виступили проти них. На річці Альті половці вщент їх розбили. Святослав з рештками своєї дружини втік до себе назад у Чернігів, а Ізяслав і Всеволод утекли в Київ. Кияни були схвильовані поразкою, половці загрожували їхньому місту. І кияни звернулися до князя з вимогою дати їм зброю, щоб захистити Київ.
Та князь боявся, щоб ту зброю Кияни не повернули проти нього самого, і відмовився.
Тоді вибухнуло повстання, перше в історії Києва повстання простих людей проти правителів.
Повсталі розгромили Гору, княжий двір і двори бояр та воєвод, насамперед ненависного тисяцького Коснячка. Ізяслав і Всеволод втекли. Кияни звільнили з в'язниці полоцького князя Всеслава Брячиславича і проголосили його великим князем київським...
— Для чого? — здивувавсь я.— А звідки він взагалі взявся там у в'язниці, той Всеслав Брячиславич?
— Для чого — я й сам не знаю. А взявся він дуже просто. У 1067 році дружина його була розбита Ізяславом, Святославом і Всеволодом у битві на річці Немизі, а сам він був захоплений під час переговорів у полон. — Він що — такий був гарний?
— Ні. Він пограбував Софійський собор у Новгороді і спалив місто. Повсталих киян він через сім місяців зрадив і втік до себе у Полоцьк. А Ізяслав захопив Київ і жорстоко покарав повсталих. Сімдесят ватажків було страчено і дуже багато осліплено за наказом сина Ізяслава Мстислава, дружина якого перша вступила до міста. — Сімдесят ватажків! — вигукнув я.
— Сімдесят. У літописі так і записано. І е усі підстави вважати, що в першому київському повстанні брали участь і скоморохи. Бо в усіх згадках про скоморохів підкреслюється бунтівний, підбурюючий до непокори їхній характер. Отже...
— Отже, все точно. «Один із сімдесяти, яких...» стратили за керівництво повстанням у Києві в 1068 році!
— Схоже на це. Послухаємо, що скаже Єлисей Петрович.— Чак звів очі догори. Я теж підвів голову.
Єлисей Петрович, як завжди, сидів на гілці, але цього разу не читав, а, зсунувши окуляри на кінчик носа, позирав на нас і уважно слухав. — Єлисею Петровичу, яка ваша думка? — спитав Чак. Єлисей Петрович зліз з дерева, вмостився на лавці поряд з нами.
— Слухав уважно і з інтересом. Від себе додати можу, що вперше згадуються скоморохи якраз в історичному документі Повчання про кари Божії», який був написаний саме як відгук на події, що потрясли Русь у 1068 році, тобто на знамените київське повстання, про яке йшлося.
— О, а казали, що історію не дуже знаєте, — усміхнувся дідусь Чак.
 
Наші Друзі: Новини Львова