Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 27 жовтня 2020 року
Тексти > Тематики > Гумор  ::  Тексти > Жанри > Казка

Загадка старого клоуна

Переглядів: 47876
Додано: 16.12.2006 Додав: Smoke  текстів: 48
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 2
Сканував: RSI Джерело: http://publ.lib.ru
— Слава! Слава! Слава Хмелю! Гетьману Богдану — слава! Слава! Слава!
Біля Золотих воріт на білому коні з'явився Богдан Хмельницький. За ним трохи позаду їхали ще кілька вершників, підносячи догори бунчуки з кінськими хвостами та важкі оксамитні малинові прапори. А вже далі, скільки сягало око, їхали запорожці.
Богдан Хмельницький був у хутряній шапці з пухнастими білими перами від лоба на два боки, у просторій отороченій хутром накидці, з булавою, що іскрилася коштовним камінням.
Йому піднесли на рушнику хліб-сіль.
Він спішився, поцілував хліб, відломив шкуринку, передав коровай джурам.
З натовпу вийшли наперед кілька парубків у довгополих чорних свитках, поверх яких були накинуті плащі, що зав'язувалися на грудях під горлом шворками.
— Спудеї. Вихованці Київської академії,— шепнув мені Чан. Один із спудеїв став у величну позу і, одкинувши вбік праву руку, почав декламувати:
О великий паш Богдане!
Свято нині довгождане,
Полководцю наш преславний,
Ти звільнив наш Київ славний.
І за це тобі складаєм
Ми подяку і схиляєм
Пред тобою ми глави.
Ти ж своєї булави
Із руки не випускай,
Швидше край наш визволяй!..
Вірші були довгі й досить кострубаті, але спудей читав їх дуже натхненно, з піднесенням. Потім виступив інший спудей, який теж читав вірші, але вже по-латині. Я нічого не зрозумів, крім того, що більшість слів закінчувалася на «ус».
Натовп був настроєний святково. Всі щось радісно гомоніли, раз у раз вигукуючи: «Слава!»
— О! Дивись! Ондо київський полковник Силуян Мужиловський. Його Хмельницький потім пошле послом у Москву домовлятися про возз'єднання з російським народом,— злегка підштовхнув мене Чак.
Та я не встиг роздивитися київського полковника Силуяна Мужиловського.
Тимоха Сміян, який стояв поруч зі мною, раптом стиха охнув і схопився рукою за бік. Я обернувсь і встиг помітити хижі розкосі очиці Шайтана-аги, що, метнувшися, з тик у натовпі.
— Ой!
Крізь пальці Сміянової руки, яку він притис до боку, точилася кров.
— Ой, Чак! Дивіться!. Ой!—розпачливо скрикнув я.
— Тихо! Цитьте! Не псуйте киянам свята. Його вже не впіймаєш. Допоможіть мені краще вибратися звідси. Щоб я не наробив клопоту людям.— Тимоха усміхнувся побілілими губами.
Ми підхопили його з двох боків.
Але, якби не напруження останніх сил козака Тимохи, не знаю, чи вибралися б ми з натовпу. По-моєму, не ми його, а вій іще нас підтримував.
Лишаючи на снігу кривавий слід, ледве дотягли ми його до софіївського муру.
Обіпершись спиною на мур, Тимоха опустився на землю.
— Ну от... Усе... Дістав-таки мене бусурман Шайтан... Але сміх-трави все одно не матиме...— Тимоха важко зітхнув.
— Давайте ми вас перев'яжемо, давайте,— схилився над ним Чак.
— Ні... це вже ні до чого... Пізно... Умирати треба теж достойно... по-козацькому, без метушні... Прийшла безноса, треба зустріти її гостинно, з усмішкою... «Здрастуйте, свахо!..»—через силу усміхнувся, обвів нас довгим поглядом. І раптом в очах його майнув подив.— Че... Чекайте, а ви з майбутнього... для чого? Чи не за сміх-травою?
Ми з Чаком одвели очі.
— Ех, як же це я... Слухайте... Є стара родинна легенда... Був колись скоморох Терешко Губа. Тут... у Києві... давно... один із сімдесяти, яких-их...— Тимоха раптом різко вдихнув повітря і, опускаючи на груди голову, повільно-повільно видихнув. То був останній його подих. Очі його закрилися. Назавжди.
Вражений, я розгублено подивився на Чака. Чак одвернувся, закусивши губу.
Несподівано бухнуло раз, другий... Потім запахкало часто й безладно. То кияни салютували Хмельницькому з гармат, з пістолетів, з рушниць...
І ці постріли, і дзвони злилися для мене в один якийсь незбагненний звук. Цей звук якось непомітно перетворився на гуркіт мотора.
...Над площею Богдана Хмельницького низько летів вертоліт. Чак дивився на мене стомленими, страдницькими очима.
—— Такий козак був...— прошепотів я.
Я не міг отямитись від щойно пережитого.
— Ну, ходімо,..— Чак підвівся.— Я подзвоню тобі. Не знаю коли... завтра, післязавтра... Як себе почуватиму.
— Гаразд,— сказав я.

РОЗДІЛ XVI
Степанян! .. Екскурсія до Софії. Я даремно відмовляюся.
Подорож до Григорія Савича. Таємниця ще не розгадана.

Сурен сьогодні так сяяв, що в класі, здається, стало світліше. Вчора й позавчора зйомки пройшли успішно, режисер похвалив Сурена, хоча кожен маленький епізод знімали по п'ять-шість разів, тобто робили п'ять-шість дублів, як це називається в кіно.
Всі знову обступили парту Сурена, а він роз повідав, вимахуючи правою рукою, і показував, як воно було на зйомках. Усе в нього виходило дуже здорово й комічно. Він таки був справжній артист. Недарма його взяли зніматися в кіно. Недарма. Я дивився на нього з ніжністю. І він, значить, Муха!
Мушечка! Суренчик мій дорогий!
Несподівано він обернувся до мене, плеснув по плечу і сказав:
— О! Степанян! Слухай! Там на зйомках був один актор, ну, точно на тебе схожий. Ну, викапаний ти! Тільки вусики приклеїти і все. От молоток! Грав — потрясаюче... Слухай, ти не образився, що я тебе Степаняном назвав? Розумієш, у Єревані в мене, є друг Степанян. А ти Степан. Майже, розумієш, тезки. Можна, поки я в Києві, я тебе Степаняном зватиму? Мені буде приємно, розумієш. І там у мене друг Степанян. І тут у мене друг Степанян. Можна?
Уся кров кинулася мені в обличчя. І щоки спалахнули вогнем. Від нежданої радості. Степанян!
Авжеж, авжеж, називай мене Степаняном! Це ж здорово! .. Це ж не Муха. Це ж — Степанян! Будь ласка! Називай! І ще — він сказав на мене «друг». При всіх!
Я нічого не сказав. Я не міг нічого сказати. Я тільки мовчки хитнув головою.
— А в сусідньому павільйоні знімають фільм про древній Київ, про Ярослава Мудрого. Ух, здорово! Такі воїни, з мечами...
Сурен хотів показати, які древньоруські воїни, виставив уперед руку, насупив брови, але, маленький, довгоносий, він, звичайно, аж ніяк не нагадував древньоруського воїна. Він був такий кумедний, що всі засміялися. , — О! — почувся урочистий голос Ліни Митрофанівни.— А в нас сьогодні якраз екскурсія у Софійський державний заповідник.
Ми так захопилися Суреном, що й не помітили, як вона зайшла до класу.
— Останнього уроку не буде. Тіна Гаврилівна захворіла. Замість уроку історії поїдемо на екскурсію до Софії. Шефи дають автобус. Отже, все буде зручно й швидко. — Ура-а! — вигукнув Ігор Дмитруха. — Ура-а! — підхопив увесь клас. Ну, звісно ж, екскурсія цікавіша за урок.
А да великій перерві Ігор Дмитруха, вибігаючи з класу, раптом на хвилину затримався, обернувся до мене й гукнув:
— Степанян! Що ти там вовтузишся, як... Як не знаю хто! Ану гайда з нами! Звати його ще треба. Туся подивилася на мене -й усміхнулась. Я почервонів. Уперте Ігор мене назвав не Мухою...
Чи описувати вам Софію Київську? По-перше, описати її словами неможливо. Це відомий на весь світ пам'ятник архітектури, побудований Ярославом Мудрим на початку XI століття (ну, не самим, звісно, Ярославом, а тисячами талановитих давньоруських майстрів-умільців, але так уже заведено казати: «Петербург побудований Петром Першим», «Москва заснована Юрієм Долгоруким», —який, до речі, похований у Києві в церкві Спаса на Берестові. «Софія побудована Ярославом Мудрим...»).
І перше, куди везуть туристів з усього світу, — це, звичайно, Софія. . По-друге, немає, мабуть, людини, яка, приїхавши хоча б на два дні до Києва, не побувала у Софії. Отже, або ви вже були там, -або скоро будете. І самі побачите. А краще один раз побачити, ніж сто разів почути. «Бо те, що ти бачив, ти таки бачив, а те, чого ти не бачив, таки не бачив», — каже мій дід Грицько.
Коли ти заходиш у Софійський собор, то одразу ж розкриваєш рота. І так з розкритим ротом і ходиш увесь час. Єдине, що ти можеш говорити, — це «о! ». Величезна мозаїка Вседержителя високо-високо у центрі купола над головою.
— О! Марія-Оранта.
— О! Архангели.
— О! Апостол Павло.
— О! Саркофаг Ярослава Мудрого.
— O!
Ми слухаємо пояснення екскурсовода про будівництво собору, про бібліотеку Ярослава Мудрого, яка, може, десь тут близько закопана в землю, але досі не знайдена, про присягу в соборі киян на вірність братньому російському народові після Переяславської ради, про молебень Петра Першого на честь перемоги над шведами у битві під Полтавою, про багато-багато іншого і вже й не «окаємо», а тільки мовчки крутимо головами, роздивляючись. Навіть Ігор Дмитруха, такий завжди швидкий на репліки під час екскурсій, мовчить як води в рот набрав.
Піднімаємося чавунними слизькими, вичовганими мільйонами ніг сходами південної башти. — Відома фреска одинадцятого століття «Музиканта і скоморохи», — каже екскурсовод. У мене стискається серце.
Я дивлюсь на облуплену, бліду фреску, на якій намальовані якісь музиканти з дудками, танцюристи і акробати (вони, певно, і є скоморохи), і у вухах моїх звучить голос умираючого Тимохи Сміяна: «Слухайте... Був колись скоморох Терешко Губа... тут... у Києві... давно... один із сімдесяти...»
Ми ще довго ходили по собору, але я вже весь час думав про тих скоморохів, про Тимоху Сміяна, про весел-зілля і не міг заспокоїтися. Що хотів сказати запорожець Тимоха перед смертю? Чи знав він секрет весел-зілля? Чи хотів передати його нам і не встиг? Чи, навпаки, не хотів? Чого він згадав про скомороха Терешка Губу, який давно жив тут, у Києві? І коли це давно? В якому хоча б сторіччі? І що означає «один із сімдесяти, яких...»?
Скільки запитань — і всі без відповідей. Я і вчора увечері про це думав, і сьогодні вранці. Тільки Сурен розрадив мене трохи, переключив мою увагу і та екскурсія.
А це — знову... І треба ж! Фреска одинадцятого сторіччя про скоморохів. Наче спеціально. А втім, у Києві навіть річечка була — Скоморох. Ліва притока Либеді. Мені про неї Чак говорив. Вона текла десь з Лук'янівки, перетинала вулиці Річну, Павлівську і біля Златоустівської вливалася в Либідь. Тепер вона тече під землею. Скоморох Терешко Губа... Коли ж він жив?
Я і дома продовжував думати про це. І нічого мені в голову не лізло, ніякі уроки. Хоча сьогодні й субота і уроки можна б І не виконувати. Але я хотів їх усе-таки виконати. А що, як подзвонить Чак?
Я вже звик, що зустрічаюсь з ним тільки після того, як виконаю уроки. Тоді мені спокійно на серці і я можу мандрувати скільки завгодно і куди завгодно, хоч у кам'яний вік.
Я сидів і, виявляючи всю силу волі, на яку тільки був здатний, учився.
Я ще не звик до телефону, і кожний дзвінок примушував мене здригатися. І коли телефон задзвонив, мені аж дух перехопило. — Алло!
— Степанян? — голос Тусі дзвенів весело й задиристо.— Привіт! А що ти робиш?
— Уроки... привіт... роблю, — буркнув я (хоч я чекав і не її дзвоника, мені було приємно, що вона подзвонила).
— Тю! Так завтра ж неділя! Не встигнеш, чи що? Давай краще у парк Примакова приходь. Наші всі там збираються. І Тося, і Надя, і Ніна... І Льоня Монькін... У «вожатий, вожатий, подай піонера» пограємо. Приходь. До центральної клумби. Чого ти мовчиш? Га?
Серце моє розривалося. Я так давно не грав ні в що у компанії. А я ж так люблю веселий гурт. Я ж колективна людина. Правда, колектив там переважно дівчачий. Один Льоня Монькін якимось чином затесався. Пропала Мальвина, невеста моя, Она убежала в чужие края...
У-у! Бач, дражнив мене, а сам... Та то байдуже. Я і з дівчатками залюбки пограв би. У мене й дома з ними завжди були непогані стосунки... Але... А що, як подзвонить Чак? Стримуючи зітхання, я сказав: — На жаль, не можу... зайнятий...
— Не можеш — не треба. Як знаєш, — ображено відповіла Туся й повісила трубку. Чак не подзвонив ні в суботу, ні в неділю... І лише в понеділок, коли я вже перестав чекати, десь годині о третій несподівано задзвонив телефон.
— Стьопо! Добрий день! — Я спершу не. впізнав його голосу по телефону.— Ну, як справи?
— Нічого... Добрий день! А у вас? А ви? Як ви себе почуваєте?
— Зараз нормально. А було так собі. Тому й не дзвонив. Ти сьогодні не дуже зайнятий? Уроки зробив? — Зробив, Зробив. ВІЛЬНИЙ;
— То, може, зустрінемось? Через годину. На Подолі. Біля пам'ятника Сковороді. Це тобі й пересідати не треба. На шістдесят другому автобусі. До кінця. — Добре. Добре. Домовилися. Серце моє одразу закалатало в грудях удвічі швидше.
Але чому на цей раз на Подолі, біля пам'ятника Сковороді? Йому ж з площі Перемоги добиратися незручно. Хоча ні, там трамвай іде, дев'ятий, здається, чи десятий... Що ж сьогодні чекає на мене? Куди сьогодні перенесусь я, в який час, у яке сторіччя? З ким зустрінуся? Які пригоди переживу? Я не впізнав Чака.
На ньому була благенька, латана, якась, дореволюційна, до п'ят свитка, підперезана мотузком, полотняні, обтріпані внизу штани, на ногах постоли. На лавці біля нього лежав вузлик і довга березова палиця. Перехожі, минаючи його, усміхнене оберталися.
Помітивши здивування на моєму обличчі, Чак заспокійливо кивнув: — Так треба. Зараз поясню. Сідай. Я сів, 'трохи ніяковіючи від цікавих поглядів перехожих.
— Ми з тобою, друже мій, відвідаємо сьогодні Григорія Савича Сковороду... Не дивуйся. Я довго думав над словами Тимохи Сміяна. Розшукати самим скомороха Терешка Губу — справа безнадійна. Скоморохи — мандрівні актори-веселуни, пращури сучасних циркачів — виникли десь у XI—XII сторіччі, якщо не раніше, і проіснували до XVIII сторіччя. До того Губу шукати, у якому сторіччі — хто його зна. І от надумав я порадитися з Григорієм Савичем Сковородою, одним з наймудріших і найцікавіших людей, яких народжувала земля наша і бачило київське небо. Ти ж хоч знаєш, хто такий Григорій Сковорода?
— Ну, як же...— почервонів я.— «Всякому городу прав і права...». Мій дід Грицько дуже любить цю пісню, співати. І кіно я колись бачив, по телевізору, як він у цариці в хорі співав. А потім у Києво-Могилянській академії вчився. А тоді в якогось поміщика репетитором був. А потім усе кинув і став мандрівним філософом і поетом.
— Правильно. Цей фільм зняв Іван Петрович Кавалерідзе, про якого я вже тобі розказував. Кінорежисер, скульптор і письменник. Цей ось пам'ятник теж його роботи. І в Лохвиці його пам'ятник Сковороді. І п'єси про Сковороду він писав. Видатний, великий був чоловік Григорій Савич... Такі, може, один раз на тисячоліття народжуються. І оскільки вже ми з тобою мандруємо в часі, не скористатися з цього і не побачитися з Григорієм Сковородою було б непростимо. Якщо вже він не допоможе нам, то ніхто не допоможе. Тільки не можу я дозволити собі з'явитися перед Сковородою отак несподівано, з майбутнього, як ми досі з'являлися. Не можу я дозволити собі бентежити чисту душу мудреця й філософа чимось незбагненним і дивовижним. Тому й зважився на оце лицедійство, на цей маскарад. У знайомого костюмера з кіностудії попросив цей одяг вісімнадцятого століття. Вибору відповідний момент, матеріалізуюся непомітно і... А тобі вже, Стьопо, доведеться лишатися невидимкою...
— Ну що ж, — знизав я плечима.— Раз треба... А де Єлисей Петрович? — На дереві. Читає. Я підвів голову.
У густій кроні дерева над лавкою сидів на гілці Єлисей Петрович, легковажно метляв ногами і тихенько, як листя шелестить, хихикав, читаючи якусь дитячу книжку з яскравою обкладинкою. — Що читаєте, Єлисею Петровичу? — спитав я.— Здрастуйте. Єлисей Петрович зсунув окуляри на кінчик носа, подивився униз на мене:
— А-а... Добрий день! Та от українські народні казки «Як дядько чорта дурив». Люблю інколи антирелігійну літературу почитати. Цікаво! Хи-хи-хи... Ну що? Будемо рушати? — він спустився з дерева.— Куди сьогодні?
Чак перезирнувся зі мною.
— Треба нам у 1764 рік, до Григорія Савича Сковороди. Він якраз тоді до Києва приїхав з юним другом своїм, вихованцем харківського колегіуму Михайлом Ковалинським. — Ну що ж... Поїхали! Мить — і все змінюється навколо.
Ми стоїмо у базарному натовпі, що юрмиться біля збитої з дощок сцени на три поверхи, де відбувається прощальна перед канікулами вистава студентів академії. На середньому поверсі — справи земні, на верхньому — небесні, на нижньому — пекельні. Регоче юрба, дивлячись виставу. — Прощайте! — сказав нам Єлисей Петрович і зник.
— Не будемо гаяти часу, ходімо в академію, — сказав Чак.— Там-то, напевне, знають, де тепер Сковорода.
Напівтемні склеписті коридори академії порожні. — Ну, я матеріалізуюсь, — попередив Чак.— Тепер зможу говорити з тобою тільки наодинці. — Розумію. Двері однієї з аудиторій розчинилися, і вийшов якийсь горбань з мітлою, — певно, служитель. Чак поспішив йому назустріч. — Доброго вам дня! — День добрий! — Чи не знаєте, добродію, де може бути зараз Сковорода Григорій Савич? Він зараз у Києві. Очі горбаня засвітилися привітно.
— Григорій Савич? Знаю. Аякже. Був у нас. І благополучно відбув нині з юним другом своїм до Печорської лаври.
— Дякую уклінно, — Чак з достоїнством схилив голову і пішов по коридору. Горбань часто закивав: — Будь ласка! Будь ласка! Прошу!
Чак вийшов за ворота академії і попрямував ліворуч до гори, на верху якої стриміла новозбудована, ще деінде в риштуванні, тендітна, легка, наче невагома, Андріївська церква.
Я міг, звичайно, легко пролинути до гори над будинками, але мені не хотілося полишати Чака самого, і я разом з ним довго петляв кривими вузькими запилюженими вуличками, обабіч яких громадилися одна на одну дерев'яні халупки і на яких навіть двом підводам годі було розминутися.
З гори курним вибоїстим узвозом спускалися підводи, йшли богомольці.
Чак шкандибав мовчки, спираючись на березову палицю, і нічим не відрізнявся від сотень таких же жебраків у латаних свитках, у постолах, з палицями і торбинками. Довгенько піднімалися ми на гору.
Та от проминули і Андріївську церкву, і знайомий уже мені Михайлівський монастир.
За монастирем дорога пішла вниз, у дикий, порослий кущами яр. Подорожніх поменшало.
Вибравши час, коли поряд нікого не було, Чак сказав, показуючи праворуч:
— Хрещатий яр. Майбутній наш Хрещатик. А ондо Козине болото, тут тепер площа Жовтневої Революції.
Я дивився на глухий, порослий чагарником і деревами яр, по дну якого в'юнився струмок, на порослий комишем заболочений ставок і не міг повірити, що це ті місця, де тепер пролягав красень Хрещатик і святкова площа.
— Власне, Київ тоді не був суцільним містом, — сказав Чак.— Було тоді три окремих міста: Поділ, Гора (або Верхнє місто) і Печерськ. З Хрещатого яру дорога знову пішла вгору.
Ми йшли повз Царський сад (нині Першотравневий), у глибині якого над урвищем вимальовувалися витончені контури щойно побудованого Царського палацу за проектом того ж таки Растреллі, який будував Андріївську церкву.
— Це ще дерев'яний палац, —сказав Чак.— У дев'ятнадцятому сторіччі він згорить, і його відбудують заново вже з каменю за проектом архітектора Маєвського. А он «Арсенал». — Де? — здивовано закрутив я головою.
— Та он, бачиш, робітники землю копають, — усміхнувся Чак.— Ото ж закладка «Арсеналу». Старого. Що проти Лаври.
— А-а, правильно! — згадав я.— Це ж тепер якраз 1764 рік, коли був закладений «Арсенал». Екскурсовод казала... От не знав я, що побачу, як закладають славний київський «Арсенал».
Заблищала на сонці золотоглава тільки-но збудована лаврська дзвіниця, наче осяваючи з майже стометрової висоти своєї все навколо. Богомольців стало траплятися по дорозі дедалі більше. А біля святих воріт з Троїцькою надбрамною церквою вже юрмилося їх без ліку. З усієї Росії сходилися сюди прочани. Кого тут тільки не було: і дідусі різного віку, і баби з малими дітьми, і каліки перехожі з костурами, на милицях, на візочках... Все більше люд убогий, знеможений, обдертий. Та от біля воріт спинилася лакована, з вензелями карета, запряжена чотирма баскими гривастими кіньми. Скочив з зап'яток лакей у білій перуці, хвацько розчинив дверцята і трохи не на руках виніс в карети огрядну, всю в мереживах і оборках паню. Осіняючи себе хрестом, прочимчикувала паня крізь браму за лакеєм, який розштовхував перед нею простий люд.
 
Наші Друзі: Новини Львова