Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 27 жовтня 2020 року
Тексти > Тематики > Гумор  ::  Тексти > Жанри > Казка

Загадка старого клоуна

Переглядів: 47874
Додано: 16.12.2006 Додав: Smoke  текстів: 48
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 2
Сканував: RSI Джерело: http://publ.lib.ru
— Нічого... По телефону з тобою балакаю.
— І я по телефону балакаю. З тобою,— вона засміялася.— Зараз буду обідати.
— І я буду обідати.
— Ну, смачного! Пообідаєш — дзвони.
— Гаразд. І тобі смачного.
— До побачення!
— До побачення!
Загугукали короткі гудки — вона поклала трубку. Розігріваючи обід, я співав. Я співав бадьору революційну пісню:
Вперед, народе, йди,
Бери гармати —
Революційне
Стріляй завзято...
Ми з татом завжди співали цю пісню, коли в нас був гарний настрій.
Я пообідав, помив після себе посуд, походив по кімнаті, тричі підходив до телефону і тричі себе стримував. («Ще рано! Ще вона не пообідала. Ще вона тільки друге їсть».) Нарешті хукнув, як перед стрибком у воду, і набрав номер.
— Алло! — почувся в трубці такийзнайомий голос.
— Туся?
— Я.
— Привіт!
— Привіт!
— Ну, як обідалося? Смачно?
— Смачно. А тобі?
— Теж смачно. А що ти робиш?
— Нічого. А ти?
— Теж нічого.
Я замовк. Далі говорити було нічого.
Вона теж мовчала.
— Ти чого мовчиш?— нарешті спитав я.
— А ти чого?
— Просто так.
— І я просто так.
І раптом мені стало смішно. Я засміявся. І вона засміялася.
Ми нічого не говорили, а просто сміялися по телефону. І це було чогось так весело, що я аж захлинався. Нарешті вона спитала:
— А чого ми сміємось?
— Не знаю.
— І я не знаю.
І ми засміялися ще дужче.
— Ой!.. Ха-ха-ха!.. Ми наче сміх-трави наїлися,— я не знаю, як це в мене вирвалося. Сказав і тільки тоді зрозумів, що я сказав.
— Ти знаєш,— сказала вона,— а моя бабуся десь давно читала, що в Аравії росте «веселе» дерево. Якщо людина з'їсть з нього ягоду завбільшки з горошину, в неї починається приступ сміху, який триває кілька годин. За плодами особливо ганяються підлітки. Але батьки суворо наглядають за ними, щоб ті уникали «смішного» дерева.
— Серйозно? Є таке дерево? — у мене чогось похололо всередині.— А як воно називається?
— Не знаю. І бабуся не пам'ятає. Вона це десь читала, але не пам'ятає навіть де.
— Цікаво.
— Авжеж. Ти уявляєш, якщо поганий настрій, з'їв — і регочеш собі.
— Ага.
— А тато сказав, що у Мексиці росте кактус без колючок — лофофора, священна рослина ацтеків. Якщо його пожувати, то теж буде веселий настрій. Ще й різні галюцинації — кольорові, зорові й слухові.
— Ага...
— Ну, гаразд... Я тебе вже заговорила. Треба вже за уроки сідати. До побачення.
— До побачення.
Я поклав трубку. Вона, мабуть, відчула, що я чогось скис, і, нічого не питаючи, поспішила закінчити розмову. Я був їй вдячний за це. Я б нічого не зміг їй сказати. Мені чогось одразу стало якось моторошно, -коли я почув про оте «веселе» дерево і про лофофору. Значить, справді е такі рослини. Досі я все-таки частіше думав про сміх-траву, як про щось нереальне, казкове, як про витвір творчої фантазії народу (сказав би Чак). 1 лісовик Єлисей Петрович, і моє безтілесне ширяння в минулому часі — все це було, але було у тому гіпнотичному стані на-півсну-напівмарення, що в нього невідомо яким чином занурював мене Чак.
А тут цілком жива реальна дійсність. І в ній, виявляється, існують «веселе» дерево і священний кактус лофофора.
Я був схвильований.
І взагалі, що це таке — гумор? Звідки він береться в людини? Чим живиться він, як з'являється і чому зникає?
Чому те, що говорить один, смішно, а що говорить інший —-зовсім не смішно (хоча видно, що хоче ж розсмішити) ?
Чому одна й та сама людина говорить один раз дуже смішні речі, а іншим разом, як не старається, не може сказати нічого смішного?
І яке ж горе клоуну, який втрачає здатність веселити людей! А це, я читав, пережили чи не всі клоуни світу. І публіка тут безжальна. Ще вчора вона сміялася з витівок свого улюбленця, а сьогодні вона обурюється з його незграбного блазнювання. Адже сміх — це радість. Це неодмінна складова частина людського щастя... А люди так прагнуть радості!
Ми домовилися з Чаком зустрітися о четвертій на площі Богдана. Вже було чверть на другу, мені ще треба встигнути поробити уроки, а я не можу ні за що взятися. Нема сили зосередитися, думки скачуть, плутаються, перестрибують одна через одну...
Уперше за весь час я змушений буду, мабуть, збрехати Чакові. Письмові я ще так-сяк виконав, а усні не зміг. Лишив на вечір.
Чак сидів на лавці, а Єлисея Петровича не було.
— Треба трошечки почекати,— привітавшись, сказав Чак.— Єлисей Петрович у зоопарку. Привезли новий експонат — бурого ведмедя, і він з незвички дуже сумує в неволі.
Я був навіть задоволений, що його нема. Я хотів розказати Чакові про «веселе» дерево і про лофофору.
Вислухавши мене, Чак усміхнувся.
— А ти думав, що це вигадка? Що ніякої сміх-трави, весел-зілля існувати не може? Ні, Стьопо. Навіть у кожній вигадці е доля правди.
— А знаєте... нам телефон поставили,— випалив я.
— Ну-у! Поздоровляю!То тепер до тебе можна дзвонити?
— Ага.
— Давай номер,— Чак витягнув з кишені авторучку і записника, записав номер нашого телефону.— Значить, так... Ми з Єлисеєм Петровичем попередньо вже бачилися. Він за допомогою свого часовізора зазирнув у ту епоху і все розвідав. Ситуація така... Поки його нема, я тобі розповім. Навесні 1648 року Богдан Хмельницький підняв козаків на Запорожжі. Почалася визвольна війна українського народу проти польського короля. У травні в битві біля Жовтих Вод, а згодом у битві під Корсунем козаки Богдана Хмельницького розгромили полки шляхти. Зростало військо Богданове. З усіх усюд, кинувши все, потяглися до Хмельницького і козаки, і селяни. Тільки жінки й діти лишалися по містах та селах. За наказом Богдана тритисячний загін козаків рушив до Києва. І Тимоха Сміян серед них. Утік з міста київський воєвода Адам Кисіль. Втекли шляхтичі, лишилося тільки «поспольство» — міщани, козаки й селяни, які приєдналися до повстанців. Та недовго пробули козаки Хмельницького в Києві. Уже в липні вони виступили в похід на Брацлавщину. І шляхта за допомогою митрополита Сильвестра Косова відновила в Києві владу польського короля. От у цей час брати-домінікани Ігнацій Гусаковський та Боніфацій Пантофля (яких ти вже знаєш) підступно захопили пораненого непритомного Тимоху Сміяна і замкнули його у темній келії свого кляштора. Кілька місяців тримали вони його там, домагаючись секрету весел-зілля. Та він лише сміявся з них. І от настав грудень...
Почулися швидкі кроки.
До нас підбігав захеканий Єлисей Петрович.
— Вибачайте... Здрастуйте... що затримався,— обличчя в Єлисея Петровича було схвильоване, окуляри з'їхали на кінчик носа.— Так, знаєте, Мишко (новенький наш) переживає — боляче дивитися. Як маятник, по клітці — з кутка в куток, з кутка в куток. Перший день у зоопарку. Важко. Давайте я вас швиденько перенесу та знову до нього.— Він дістав з кишені часо-візор, покрутив окуляр, ставлячи «експозицію».— Та-ак! Тисяча, значить, шістсот сорок вісім... грудень... П'ять... чотири... три... два... один!.. Поїхали!
У мене вже знайомо бемкнуло в голові і попливло все перед очима.
І от...

РОЗДІЛ XV
У кляшторі. Шайтан-ага. Хмельницький вступає в Київ. Слава!.. Слава!..
Підступний удар. «...Скоморох Терешко Губа... один із сімдесяти, яких...»

Стояли ми на тому ж місці, проти Софії. Тільки не було ні пам'ятника Богданові Хмельницькому, ні Присутствених, ні взагалі будинків навколо. І дзвіниці Софіївської не було, і сам собор виглядав по-іншому, бані були круглі (візантійські, як сказав Чак). І площа не забрукована, просто собі засніжений пустир, по якому холодний грудневий вітер ганяв поземок.
— Нам туди, на Поділ,— кивнув Єлисей Петрович праворуч, у бік Михайлівського монастиря, підскочив і злетів у повітря. Ми з Чаком теж підскочили й злетіли.
Я летів і дивувався — невже це Київ? Окремими острівцями стояли церкви й монастирі. Вулиць якось не було видно, оточені садками одноповерхові будиночки були розкидані на значній відстані один від одного.
На березі Почайни розпросторився великий базар — знаменитий, найстаріший у Києві Житній торг. Десятки, а може, й сотні саней, вантажених різним товаром, у безладді скупчилися на ньому. Надихана громадою людей і коней біла хмара клубочилась над базаром.
— Киево-Могилянський колегіум,— сказав Чак, показуючи на одноповерхову кам'яницю з церквою, що притулилася просто до базару.
Я кивнув.
З надбудованим другим поверхом вона стоїть і зараз на Червоній площі. Меморіальні дошки сповіщають про те, що тут вчилися й працювали Михайло Ломоносов і Григорій Сковорода.
Ми пролетіли повз колегіум, проминули Житній торг і наблизилися до похмурого з вигляду монастиря, обгородженого високим кам'яним муром.
— Оце! — сказав Єлисей Петрович, опускаючися па землю.— Далі ви вже самі. Отамо, у глибині двору, в маленькій темній келії. Бачите, оно вузеньке незасклене віконце... Ну, бувайте! Я назад у зоопарк.
І Єлисей Петрович зник.
Ми з Чаком знялися в повітря, подолали мур і полинули безлюдним засніженим монастирським двором.
Ще, не долітаючи до віконця, ми почули з келії веселу пісню:
Гой-да! Гой-да! Тру-лю-лю! Я журитись не люблю. Гой-да! Гой-да! Ги-ги-ги Хай сумують вороги.
Віконце в товстій, майже двометровій цегляній стіні було вузьке, як бійниця. Воно одразу нагадало мені віконця в камерах-одиночках Косого капоніру, найстрашнішої київської в'язниці, де колись сидів підпоручик Борис Петрович Жаданівський — керівник повстання київських саперів у 1905 році. Тепер там музей. Я три дні не міг отямитися після відвідання того музею.
І тепер, коли я разом з Чаком прослизав крізь вузьке віконце до келії, мене всього аж пересмикувало на згадку про Косий капонір.
У келії не було нічого, крім підстилки з гнилого сіна на кам'яній долівці. На тій підстилці, обхопивши руками коліна, сидів Тимоха Сміян і співав. На ньому була подерта свитка, босі ноги аж посиніли від холоду. Але в очах стрибали бісики веселості й непокори.
Іржаво заскрипів і металево клацнув замок па кованих залізом важких дубових дверях. Вони з скреготом відчинилися, і увійшли двоє. Одного я одразу впізнав — то був брат Ігнацій Гусаковський. Другий — закутаний з голови до ніг у якесь шмаття, так що й обличчя не можна було розгледіти.
— Не хотів з нами по-доброму,— сказав брат Ігнацій.— Доведеться по-злому. Цей-то тебе примусить.— І, обернувшись до таємничої постаті, промовив: — Давайте, Шайтан-ага! Тільки ж пам'ятайте про умову. І швидше. Всі наші вже втекли. Тільки ми з братом Боніфаціем затрималися. Швидше!
Той не відповів. Нахилився до Тимохи.
Одгорнулася шматина, і хижо блиснули маленькі розкосі очиці на жовтому вилицюватому обличчі.
— Слухай, ти, собако! Я посланець великого хана кримського Іслам-Гірея. Хан прочув про весел-зілля, сміх-траву і хоче мати її в себе. Воля хана — закон. І я зараз витягну з тебе всі жили, але ти скажеш мені...
— Ні! — відрубав Тимоха і засміявся.— Дурний ти, і твій хан дурний. Треба вже зовсім нічого в казанку не мати, щоб оце запорожця лякати. Не бачити вам повік ніякої сміх-трави! Ич, ляхи кляті, бусурмани прокляті! З усіх боків до нашого весел-зілля руки попростягали. А осьосьо! — І він скрутив величезну дулю.
Щайтан-ага щось дико скрикнув і вихопив кривий ніж.
Та раптом двері розчинились і вбіг захеканий брат Боніфацій. Одвиелі щоки його трусилися.
— Богдан Хмельницький з військом вступає в Київ!
— Пся крев! — лайнувся брат Ігнацій.— Тікаймо швидше! Кінчайте, Шайтан-ага!
Ми з Чаком перезирнулися.
— Треба втрутитися! — кинув Чак.
— Треба! — підхопив я. І враз морозний холод огорнув мене всього. І ноги відчули твердість кам'яної долівки.
Брат Ігнацій, брат Боніфацій, Шайтан-ага та й Тимоха Сміян завмерли від подиву, побачивши нас. Справді, наша несподівана поява прямо в них на очах у кутку маленької, тісної келії була, мабуть, приголомшлива.
— А-а-а-а! — як у жахному сні, здавлено закричали брати-домінікани і перші кинулися геть із келії. За мить навздогін за ними з диким риком стрибнув у двері й Щайтан-ага.
— Свят-свят-свят! — перехрестившись, усміхнувся Тимоха Сміян.— Невже з того світу?
— Ні,— сказав Чак і коротко пояснив, хто ми й звідки.
— Овва! З майбутнього, значиться? Цікаво! Ну що ж! Хто б ви не були, низький вам уклін! — Тимоха вклонився, правицею торкаючись землі.— Життя ви мені врятували. Дякую. А коли ви вже до нас потрапили, треба вам на Хмеля подивитися. Тільки...— Він окинув нас поглядом.— Убратися вам треба. Щоб не померзнути і уваги людей не привертати одягом своїм нетутешнім. Ану гайда по келіях, мо' щось знайдемо.
Все у кляшторі свідчило про втечу скору й поспішливу. Перед образами ще подекуди горіли свічки, а в кухні на плиті кипів забутий чайник. У келіях цілковитий розгардіяш: на підлозі валялися ковдри й подушки, висунуті з-під ліжок скрині з одкритими віками порожньо чорніли. По кутках валялися побиті пляшки:
Для мене одразу знайшлася тепла сутана з каптуром, в яку я, закачавши рукава й підібравши поли, загорнувся.
— Малого хлопця ніхто за монаха не прийме,— сказав Тимоха.— А от вам небезпечно. Доведеться, мабуть, загорнутися просто у ковдру. Будете схожі на якогось чоловіка божого несповна розуму. Таких під Лаврою скільки завгодно.
Що ж робити — загорнувся Чак у шерстяну ковдру. І рушили ми вгору, до Золотих воріт.
Ніде ні душі. Всі посунули зустрічати військо Богдана Хмельницького.
Хрусь-хрусь, хрусь-хрусь... Порипував сніг під нашими швидкими кроками. Ми ледве встигали за Тимохою Сміяном. Дужий, довгоногий, він ішов широким кроком, смішно вимахуючи лівою рукою, наче хльоскав, підганяв невидимого коня.
От уже й Михайлівський Золотоверхий. Урочисто бомкають на дзвіниці Михайлівській дзвони, перегукуючись із малиновим передзвоном Софії та віддаленим благовістом Києво-Печерської лаври.
Починаючи від Софії вже юрмився народ.
— Ходімо! Ходімо! Швидше! — відганяв нас Тимоха, проштовхуючись у натовпі. Нас штовхали з усіх боків, і тільки завдяки богатирським зусиллям Тимохи Сміяна ми просувалися вперед.
За Софією вже виднілися руїни Золотих воріт, посріблені інеєм, засніжені, казково гарні.
І враз натовп вибухнув вигуками:
— Слава! Слава! Слава Хмелю! Гетьману Богдану — слава! Слава! Слава!
 
Наші Друзі: Новини Львова