Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 27 жовтня 2020 року
Тексти > Тематики > Гумор  ::  Тексти > Жанри > Казка

Загадка старого клоуна

Переглядів: 47871
Додано: 16.12.2006 Додав: Smoke  текстів: 48
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 2
Сканував: RSI Джерело: http://publ.lib.ru
У центрі уваги — Тимоха Сміян. Помилитися було важко — такий, як і Хихиня, губатий, носатий, дужий, з довгими, як граблі, руками. Бувають же такі схожі люди, що і в прапраправнукові можна впізнати прапрадіда так само легко, як у сипові батька.
Тимоха Сміян, мабуть, тільки-но сказав щось веселе, і все товариство дружно вибухнуло сміхом та так, що вогнище постелилося по землі від того козацького реготу.
І тут на подвір'ї з'явилося зненацька дві постаті у чорних рясах, підперезаних мотузками: одна висока, худорлява, друга нижча, огрядніша. В обох виголені на голові кругленькі лисинки — так звані тонзури.
— Ченці-домініканці, або, як тоді казали,— домінікани,— пояснив мені Чак.— 3 Миколаївського католицького домініканського кляштора-монастиря, що на Подолі. Домініканам належала тоді місцевість у довжину від Дніпра й Вишгорода, через Оболонь, Куренівку, мимо Білгородки, до самого Гостомеля, а в ширину від річки Сирець на Куренівці до річки Горенки. І весь час вони з магістратом і козаками сперечалися за ті землі, за кордони.
— А ще тим домініканам належала вся нагірна місцевість Старокиївської гори, на якій був розведений сад якимось паном Кучовським,— докинув Єлисей Петрович.— Весь Київ знав, що туди злітаються відьми.
— О! Брати-домінікани вже сунуть,— обернувся до Сміяна Іван Пушкаренко.— Либонь, знову до тебе, Тимохо, по весел-зілля.
— Ги-ги! — коротко реготнули козаки.
— Слава Йсу! — в один голос промовили ченці, наближаючись до товариства.— 3 приїздом! З приїздом, пани-козаки.
— А-а!.. Брати-домінікани! Здоровенькі були! Драстуйте, драстуйте! — іронічно, але миролюбно залунало у відповідь.— День добрий, брате Ігнацію! Добрий день, брате Боніфацію! Просимо до вечері, сідайте!
Брат Ігнацій і брат Боніфацій не примусили себе просити. Повитягали з кишень ложки і срібні пузатенькі чарочки й підсіли до казана.
— Налийте ж їм оковитої, раз так!
І вже з'явилася звідкись кварта, і полилася сизо-каламутна рідина у притьмом підставлені пузатенькі чарочки. Зацмокали апетитно губами брати-домінікани,
Брат Боніфацій Пантофля був немолодий уже, огрядний, з обвислими щоками і з широким м'яким носом, справді схожим на пантофлю. Все обличчя його лисніло від жиру і від солодкавої посмішки.
Брат Ігнацій Гусаковський обличчя мав худе, обтягнуте шкірою. Близько й глибоко посаджені очі дивилися хижо. Цей хижий вираз ще підкреслювався тим, що зуби його були весь час вишкірені,— коротка верхня губа не прикривала зубів. Точнісінько як у Павла Голозубенецького. Я одразу подумав: чи не предок це страшного любителя смертельних номерів? Між тим брати-домінікани випили по третій, розчервонілися й завели спасенну розмову.
— Во гресєх погрязаєте, панове козацтво, во гресех! — жуючи, мовив брат Ігнацій.— Не встигли приїхати, а вже знову, бачимо, пустили коні й воли свої пастися на землі святого кляштора нашого біля річки Горенки.
— Не гоже сіє, панове, не гоже! — заплямкав масними губами брат Боніфацій.— Карає Господь нерозумних-десницею своєю.
— Та чи не подуріли ви, брати-домінікапи? — здивовано сплеснув руками Терентій Бухало.— Відколи це вона ваша? Пасовисько на березі Горенки з діда-прадіда було наше, козацьке.
— Авжеж! — підхопив Лаврентій Нетудичхайло. Загомоніли й інші.
— Тестемоніум паупертатіс! (Як пояснив мені потім Чак, латиною це означає буквально «свідоцтво про бідність», а в переносному розумінні — показник чиєїсь недоумкуватості. - Примітка Стьопи Наливайка.) — презирливо скрививши губи, по-латині сказав брат Ігнацій братові Боніфацію і вже тоді звернувся до козаків: — Не гнівіть господа, раби Божії! Найбільший гріх зазіхати на добро чуже, на чужу землю.
— Та це хто ж зазіхає? — підхопився Іван Пушкаренко.— Чи не ви з королем своїм, з шляхтою своєю прийшли сюди на землю пашу ще й...
— Дух бунтарський затьмарює розум ваш! — перебив його брат Ігнацій, підвищивши голос.— Мало вам уроків коронного війська. Чи усміхається хіба доля Кизима й Кизименка, на палю посаджених у Києві нещодавно?
— Істинно так! — хитнув головою брат Боніфацій.
— Та що ж це таке?! — зірвався з місця Лук'ян Хурдига.— Невже терпітимем?! Як бидло, мовчати будемо на зухвалі ці слова?
— Гу-у-у! — наче один могутній подих вирвався з козацьких грудей. Єдиним рухом рвонулися козаки до братів-домініканів. Ще мить, і затріщали б, ламаючись, кості брата Ігнація і брата Боніфація. Та...
— Стійте! — залунав гучний голос Тимохи Сміяна.— Стійте! Чи козацьке це діло битися з синами божими у підрясниках?.. Погомоніти ж можна. Тихо. Мирно. Вони ж гості наші. Хіба козаки гостей так стрічають?
І застигли враз важенні козацькі кулаки, вже занесені над тонзуристими головами братів-домініканів.
— А налийте ж їм ще оковитої, та вип'ємо з ними за добре людське серце, що дарує милість і любов ближньому своєму. Чи не так говорив святий Домінік? — схилився Тимоха Сміян до скоцюрблених на землі братів-домініканів.
— Істинно так,— хитнув головою брат Боніфацій Пантофля. Брат Ігнацій Гусаковський, блідий, як сметана, тільки мовчки смикнувся, не в змозі від переляку розтулити рота.
Лукаво перезирнувся Тимоха Сміян з козаками, підморгнув їм, і полилася сиза каламуть у пузатенькі чарочки братів-домініканів. Поналивали козаки й свої чарки.
— Ну ж, будьмо та людей не гудьмо! — виголосив Тимоха Сміян, підносячи вгору чарку.
Тремтячими руками ледве донесли брати-домінікани горілку до ротів. І одразу ж потяглися ложками до кулешу.
— Е, ні! — вигукнув Тимоха Сміян.— Після першої тільки наймити закусують. Наливаймо зиову!
— Істинно так! — знову хитнув головою брат Пантофля. І знову мовчки смикнувся брат Гусаковський, ще й не прийшовши до тями.
— Ну, будьмо!
Посоловіли очі в братів. І вже минув отой смертельний переляк. І вже знову повернувся до них дар мови, і, хоч язики в них запліталися так, що ледве ворушилися в ротах, вони спромоглися вже па розмову.
— Ба-ба-блажен муж смирний та тихий,— піднявши догори палець, пробелькотів брат Ігнацій.— Не бунтуйте і блаженні будете.
— І-ік-істинно та-ак! — гикнувши, підтвердив брат Боніфацій.
— Тестемоніум паупертатіс, як ви кажете,— усміхнувся Тимоха Сміян, Видно було, що й на латині він добре знався.
— Га? — смішно вирячився зовсім уже косими очима брат Ігнацій.
— Хи-хи-хи! — дрібно засміявся брат Боніфацій, трясучи своїми одвислими щоками.— Брат Ігнацій натестемонився до... чортиків. Хи-хи-хи-хи-хи-хи!..
До брата Боніфація враз несподівано повернулася спритність, він усунув братові Ігнацію руку в кишеню і вихопив звідти гаманець:
— А це що таке, брате? Чиї це грошики, я вас питаю?
— Як ви смієте, брате, лазити по чужих кишенях?! — як гусак, витягнув шию брат Ігнацій.— Ви, брате, свиня!
— Це не я, а ви, брате, свиня! — вирячив банькаті очі брат Боніфацій.— Свиня і злодій. Бо то ж гаманець брата Амброзія, що пропав у нього сьогодні вранці.
— Це мій гаманець! У мене завжди був точно такий, як у брата Амброзія! Це можуть засвідчити усі брати.
— Правильно! От він! — торжествуюче вигукнув брат Боні
фацій, вихоплюючи з іншої кишені брата Ігнація інший, абсолютно
подібний гаманець.
— У-у! Пантофля! — прохрипів брат Ігнацій і пхнув брата Боніфація.
— Гусак! — І брат Боніфацій у свою чергу пхнув брата Ігнація.
— Жаба стара!
— Голозубий череп!
— Щоб тобі вдавитися!
— Щоб ти луснув!
Вигукуючи прокльони і лайки, брати-домінікани раз у раз пхали один одного в груди.
Козаки аж качалися від реготу.
— Ну, досить уже, досить,— сміючись сказав нарешті Тимоха Сміян.— Ех ви, брати божі! А ще й орден свій «жебрущим» . називаєте. Мовби цураєтесь благ земних, багатств мирських, а воно, бач, як виходить. Ну, погуляли й досить. І вам, дорогі гості, до кляштора час. І нам з дороги відпочити треба. Потомилися. Ходіть здорові!
Лаючися і спотикаючися, брати-домінікани зникли у темряві.
Востаннє реготнули їм услід козаки і враз похилилися, хто де сидів, і, вже сонно щось бурмочучи, склепили повіки. Не встиг я оком зморгнути, як уже _ спали богатирським сном козаки, мальовничо розкинувшись у різних позах навколо догоряючого вогнища.
І наймогутніше хропів, поклавши на плече Іванові Пушкаренку чупринисту, губату й носату голову, Тимоха Сміян, жартун і характерник, яких було чимало серед запорожців і яким, як про це люблять переповідати народні легенди, допомагав не хтось, а нечиста сила, бо від кого ж отой іскрометний, всеспопеляючий, дивотворящий козацький гумор, як не від самого бісового батька, лукавого сміхотворця й сатира?!
Про це не раз говорив і мій дід Грицько, особливо після чарки. Бо і чарку вигадав не хто інший, як луципер. Це вже моя баба Галя повторювала, коли дід Грицько починав надто вже розмахувати руками.
— Ну, тепер їх і гарматою не розбудиш,— сказав Єлисей Петрович.
— Точно,— усміхнувся Чак, явно милуючися картиною богатирського сну запорожців.
— А що ж робити? — спитав я.— Ми ж з Тимохою Сміяном так про сміх-траву й не поговорили.
— А ми б і не змогли сьогодні поговорити,— сказав Єлисей Петрович.— Головне, що ми Тимоху Сміяна побачили і тепер зможемо його пізнати. А час для розмови ще настане. Але то вже іншим разом. Бо на мене зараз чекають невідкладні справи. Поступила скарга з Голосіївського лісу на компанію школярів-старшокласників, яка вчора гульню у лісі влаштувала і не дуже по-людськи поводилася. Треба розібратись. Отже, вибачайте.

РОЗДІЛ XIV
Нам поставили телефон Лофофора. Що таке гумор?
Вирушаємо у часи Богдана Хмельницького

Сурена знову сьогодні в школі не було. Знову — зйомки. А мені дуже хотілося з ним побачитися. Як же! Він же теж Муха. Як і я. Я відчував до Сурена ніжність. Я мимохіть усміхався без усякої причини. Хоча ні, причина все-таки була. Крім того, що Сурен виявився Мухою.Ікрім того, що на мене чекала нова подорож у минуле в Чеком і з Єлисеем Петровичем (ми домовилися зустрітись сьогодні).
Була ще одна причина.
Коли вчора я прийшов додому, виявилося, що нам поставили телефон. Червоний блискучий апарат з чорно-білим диском стояв на підвіконні й наче усміхався до мене. І наша напівпорожня, ще не умебльована квартира одразу стала іншою — затишнішою, кращою.
Мені від радості перехопило подих, коли я підніс до вуха трубку і почув рівне безперервне гудіння (так званий зумер). Я мусив кудись подзвонити. Я не міг не подзвонити. Я набрав номер, не задумуючись, просто так. У трубці клацнуло, і почувся голос:
— Слухаю!
— Здрастуйте! — тремтячим голосом сказая я.
— Здрастуйте! — чемно почулось у відповідь.— Вамкого?
— Вибачте... До побачення...— Я швидко поклав трубку і нервово загогокав: «Го-го-го!» Як гогокав, тікаючи з хлопцями з чужого саду при появі господаря.
Це було так хвилююче-прекрасно, що я мусив ще кудись подзвонити.
Біля телефону лежала пам'ятка, на ній було кілька телефонів: пожежна охорона — 01, міліція — 02, «швидка допомога»— 03...
Я набрав 01.
— Пожежна охорона,— почув я приємний жіночий голос.
— Здрастуйте... Не хвилюйтесь, будь ласка... У нас усе в порядку... Виконуємо всі правила пожежної безпеки... До побачення...— і, знову відчуваючи в грудях нервовий холодок правопорушника, повісив трубку.
Потім я подзвонив у «швидку допомогу» і сказав, що почуваю себе добре, що всі у нас здорові, що турбуватися і присилати лікаря не треба.
Дзвонити в міліцію було страшнувато, але я все-таки подзвонив.
— Черговий лейтенант Варфоломєєв слухає! — почувся густий бас.
Я втягнув голову в плечі і, не сказавши ні слова, тихенько поклав трубку.
Більше дзвонити було нікуди. А так хотілося з кимось поговорити по телефону!
Звичайно, я розумію, ви зневажливо усміхаєтесь. Звичайно!
Тим, хто прожив усе життя в місті, хто народився з телефоном, кого бабусі підносили кувікати до телефонної трубки, а потім говорили по телефону батькам на роботу перші слова, для кого телефон з першої миті життя був такий же звичайний, як брязкальце, соска і манна каша,— тим цього не зрозуміти.
— Чого ти смієшся?— спитала Туся і сама усміхнулася.
— Нічого. Просто так,— сказав я.
— Я теж іноді просто так усміхаюся. От буває чогось такий настрій, що хочеться усміхатися,— сонце відбилося від її окулярів і блиснуло мені в очі.
— Скажи, а у вас телефон є? — спитав я.
— 6. А що?
— А який номер?
— А що — вам телефон поставили?
— Ага.
— Ой, то я тобі подзвоню.
— Давай краще я тобі. — Давай.
Ми обмінялися номерами телефонів.
І мене одразу охопила нетерплячка. Я вже підганяв час, щоб швидше кінчалися уроки і я міг подзвонити їй по телефону.
Вона сиділа поруч зі мною, я чув її подих, я міг говорити з нею скільки завгодно, але я горів від нетерплячки говорити з нею по телефону. Дивина! Я навіть намагався якомога менше говорити з нею зараз. Мені здавалося, що я тоді більше зможу поговорити з нею по телефону.
Після уроків я біг додому так, наче за мною гналися вовки. Захеканий, вскочив я в кімнату і кинувся до телефону. Ледве попадаючи пальцем у дірочки диска від хвилювання, набрав номер.
У трубці клацнуло.
— Алло!
— Туся! — закричав я щосили.
— Ой!Що сталося? Хто це? — стурбовано почулось у трубці.
— Це я... Стьопа. Ти що — не пізнаєш мене? Туся!
— Це не Туся, а її бабуся. Тусі немає. Вона ще в школі. Повинна скоро прийти.
Які в них майже однакові голоси!
— Ой, вибачте! Вибачте! — і я швидко поклав трубку, хоча бабуся, здається, хотіла щось спитати.
Звичайно, я зрозумів, що просто Туся ще не встигла прийти додому. Я надто швидко біг, і живе вона трохи далі від школи, ніж я. Але все одно тривожні думки заворушилися в голові. А що, як вона посміялася з мене і не подзвонить. І не захоче говорити зі мною. І взагалі...
Я відчував себе майже нещасним.
Я дивився на телефон, а він стояв на підвіконні мовчазний, непривітно, холодно блимаючи на мене лупатим диском...
Він задзвонив так раптово й різко, що я аж підскочив.
— А... алло! — прохрипів я, втративши від хвилювання голос.
— Стьопо! Це ти? Алло! Стьопо!
— Я! Я! Привіт! — опанував я себе.
— Ой! Ти так мою бабусю налякав. Вона вже думала, щось трапилось. Подзвонив і повісив трубку. Хіба так можна? Добре, що я одразу ж прийшла. Ну, як ти поживаєш? Що робиш?
— Нічого... По телефону з тобою балакаю.
 
Наші Друзі: Новини Львова