Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 27 жовтня 2020 року
Тексти > Тематики > Гумор  ::  Тексти > Жанри > Казка

Загадка старого клоуна

Переглядів: 47869
Додано: 16.12.2006 Додав: Smoke  текстів: 48
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 2
Сканував: RSI Джерело: http://publ.lib.ru
— От побачите! Ходімте! — І Хихиня потягнув його повз хати, повз сади й городи у порослий кущами й деревами яр.
Ми полинули слідом.
Між кущів у яру була викопана затишна печерка. У ній курилося згасающе вогнище, над яким на рогачі-гілляці висів щербатий казанок.
— Овва! Та тут у тебе ціле господарство! — сплеснув руками дядько Микола.— А картопля ж звідки?
— Та в того ж Бридака в рахунок заробітку позичив,—усміхнувся Хихиня.
— Ой, стережися! Впіймає тебе той нелюд — приб'є. За одну картоплину він і душу живу не пожаліє.
— Я меткий. Не впіймає,— безтурботно одмахнувся Хихиня.
— Ех, бідачисько ти, бідачисько! — похитав головою дядько Микола.— І я ж тобі помогти по-справжньому не можу. Сам же знаєш, що по наймах перебиваюся, щоб мої з голоду не попухли.
— їжте, дядьку, вона давно зварилася, вже й охолола.— Хихиня наштрикнув на гостряк гілки картоплину і простягнув дядькові.
— А ти?
— І я,— усміхнувся Хихиня й собі почав чистити картоплину.— От добре, що бог картоплю створив. Хоч є з кого й нам шкуру дерти. А то все з нас та з нас.
Дядько Микола усміхнувся гірко, обняв хлопця, пригорнув до себе:
— Молодець! Не корись лихові ніколи. Не схиляйся перед долею. Не журись. Журбою долі не подолаєш.
— А я й не журюсь. У мені сміх живе.Отут, коло пупа. Хи-хи! — Хихиня підняв сорочку й ляснув себе по животу. Дядько Микола засміявся:
— Тільки не згуби сміху. Підперізуйся добре! Потім очі його враз спалахнули вогнем:
— Нічого! Нічого! Прийде час, і всіх отих здирників, усіх панів та підпанків змете народ, як вітер полову. «І треба миром, громадою обух сталить, та добре вигострить сокиру — та й заходиться вже будить...» Не мої слова. Я так сказати не годен. Тараса Шевченка слова...
— Отого, що у Пашковської жив?
— Отого самого, синку. Великого Кобзаря нашого.
— Добрий чоловік. Усю дітвору пріорську частував. Цілий віз подарунків, як їхав учора, роздав: І мені сопілка калинова дісталася. От стривайте, я вам покажу. Вона в мене у сховку, тут недалеко, у дуплі. Я миттю! — Хихиня підхопився й зник за кущами,
«О! Треба зараз! Бо, може, слушнішої миті й не буде»,— майнуло в мене, і я відчув, як ураз налилося земною вагою моє тіло.
— Дядьку! — чогось пошепки сказав я.
Дядько Микола обернувся й здивовано округлив очі:
— О! А ти звідки? Хто такий?
— Про це потім. Вибачте, ніколи... А зараз слухайте, що я вам скажу. Ваш племінник, який побіг ото по сопілку, перед смертю просив сказати вам, що справдилися слова Тараса Шевченка: змів-таки народ панів, як вітер полову, дожив він до революції і...— Я говорив поспіхом, швидко, щоб встигнути сказати все, поки не прибіг Хихиня.
Очі дядька Миколи округлилися ще більше:
— Перед смертю? Що? Що з ним сталося?
— Та не зараз! Потім. Через багато років... У тисяча дев'ятсот сімнадцятому...
Я вже думав, що зовсім заплутався, що дядько Микола нічого не зрозумів. Але він виявився кмітливішим, ніж я гадав.
— А ти хто такий? — примружився він на мене.— Циган? Ворожбит? Що майбутнє вгадуєш?
— Ні. Просто виконую його передсмертну волю. Тільки ви
йому зараз цього не кажіть. Він же ще нічого не знає. Це ж усе
буде через багато років...
У цю мить зашаруділи кущі — надбігав Хихиня.
Я не хотів зустрічатися з ним зараз віч-на-віч. Я хотів зникнути. І я зник... Гу-у-ух!
В грудях у мене гухнуло, перехопило подих, наче я. стрибнув у прірву.
...Я стояв поряд з Чаком біля будиночка з меморіальною брилою, проти кінотеатру «Кадр».
— Ну, от... Одну справу зроблено,— кивнув Чак.
— А де Єлисей Петрович? — озирнувсь я.
— Мабуть, у своїх лісових справах полетів. Та він нам сьогодні вже й не потрібен. Сьогодні ми вже нікуди не помандруємо. Не ті в мене, Стьопо, сили, щоб двічі на день... Вибачай, їдьмо додому.
І ми сіли у вісімнадцятий тролейбус і поїхали до центру.
Я сидів біля вікна, дивився на вулицю й думав, згадував усе, що тільки-но відбулося.
Яка все-таки дивовижа оті мої уявні мандри з таємничим Чаком!
Щойно я ледь-ледь не зустрівся з Тарасом Шевченком. Ще б трошечки, ще б усього один тільки день — і зустрівся б...
Міг би разом з пріорською дітлашнею гратися з ним у квача, у піжмурки, у довгої лози. Шевченко дуже любив гратися з дітьми. І в час перебування отут, на Куренівці, на Пріорці, тоді, у серпні 1859 року, він часто грався з ними, і пригощав їх, і дарував подарунки. Про це в багатьох книжках пишеться.
І мені він міг щось подарувати — сопілку, свищика абощо.
Так от на якій сопілці грав тоді дід Хихиня!
А може, вона до когось потрапила, як діда не стало. І збереглася до ваших днів. І хтось, може, грає на ній, не знаючи, що то Шевченкова сопілка. І ще, може, якісь подарунки Тараса Григоровича десь збереглися. А що? Не може хіба зберігатися глиняний свищик сто двадцять років? Оно археологи відкопують різні череп'яні вироби, що по тисячі років у землі пролежали. А за якихось сто двадцять років що йому зробиться, свищику?! От би знайти десь!
...Того вечора я довго не міг заснути.
Я лежав на своїй розкладушці біля вікна, дивився на всіяне зорями небо і думав. Думав про того уявного Єлисея Петровича, доброго симпатичного лісовика-інспектора по Києву та Київській області, який допомагає нам з Чаком мандрувати у далекі минулі часи. Яка дивна, яка незбагненна річ людська уява! У ній однаково яскраво живе й те, що в житті є, що траплялося, і те, чого немає, що не траплялось і трапитися ніяк не могло.
Минулого літа, коли я ото перечитав усього Дюма, що був у нашій сільській бібліотеці, як розбурхалася тоді моя уява! Жах!.. То була просто якась повінь фантазії, якесь стихійне лихо.
Скільки благородних подвигів я звершив!
Скільки підступних, підлих ворогів проштрикнув я своєю шпагою!
Від скількох нещасть урятував руду графиню Гафійку Остапчук із сьомого класу!
Загадковий і всемогутній, як граф Монте-Крісто, я вершив свої подвиги таємно й безкорисливо, залишаючись для графині Остапчук невідомим інкогніто.
Мені навіть на думку не спадало тоді, що граф Монте-Крісто, можна сказати, з Києва...
Гафійка Остапчук стояла на осонні, прикривши очі долонею, і дивилася на мене.
Я відчував себе винним перед нею.
Несподівано в уяву мою увірвалася Туся Мороз.
У довгому білому королівському платті, вона сиділа на трапеції під куполом цирку і загадково усміхалася мені...
«Один дурний кине сокиру в воду — десять розумних не знайдуть»,— ні з того ні з сього згадалося чогось дідове Грицькове.
І ще: «Упав у сон, як сокира в воду».
Далі я вже не пам'ятав нічого. Я заснув.

РОЗДІЛ XIII
Несподівана радість. Ігор переживає. Ми вирушаємо у подорож до
куренівських запорожців. Брати-домінікани

Сьогодні Сурена в школі нема. Сьогодні в нього зранку зйомочний день.
Уже на першому уроці я відчув — знову щось у класі сталося. До того ж щось, пов'язане зі мною. Дівчата перешіптувалися, позирали у мій бік і стиха ойкали, прикриваючи долонями роти. Хлопці теж дивилися якось не так, як завжди. А Ігор Дмитруха сидів похмурий і сердито зиркав на мене спідлоба, наче я був у чомусь винен перед ним.
Отакої! Сам мене ображає на кожному кроці ще й дметься, як жаба на купині.
Я не знав, що й думати.
«А може,— раптом майнуло в голові,— може, вони про щось дізналися?..»
. Але як вони могли дізнатися? Як? Бачили мене разом з Чаком? Ну й що? А Єлисея Петровича не могли вони бачити. Не могли! Бо він уявний.
Весь перший урок я ламав собі голову. А на перерві все з'ясувалося.
Коли ми, гублячи свої речі, перебігали з одного кабінету до іншого, Туся Мороз не витримала й зашепотіла, озираючись:
— Ой! Слу-у-уха-ай! Таке сталося! Таке сталося! Учора після уроків Сурен по секрету сказав Льоні Монькіну знаєш що? Жах! Виявляється, Сурен по-вірменському знаєш що? Муха! Уявляєш? Муха! «По-вашому,— каже,— муха робить «дз-з-з», а по-нашому «с-с-с-с». Тому й називається — с-сурен». Уявляєш? А Ігор тебе при ньому... увесь час... Уявляєш? Так незручно! Ігор тепер теж переживає. Жах!
— Ги-ги! — якось само собою реготнуло у мене всередині. Так от чому тоді Сурен подивився на мене дивно і не сказав нічого!
Сурен — муха! Го-го!
Наче тепла хвиля огорнула мене і піднесла вгору.
Ігор переживає. Ну й хай! Хай переживає, карабас!
А я не переживав хіба, як він мене увесь час Мухою дражнив?
Не переживав? Дз-з-з-з... Хай йому тепер подзикає! Хай йому посвербить, як мені свербіло! Хай!
«Який «добридень», таке й «доброго здоров'я»,— каже мій дід Грицько.
Авжеж, незручно! Авжеж!
Сурен!
Такий хлопець! З Вірменії приїхав. У кіно знімається. І взагалі...
А тут йому якийсь, вибачайте, Дмитруха під самісінький ніс мухою дзижчить, дражниться.
Авжеж, незручно! Є чого переживати. Є!
Як мало треба людині, щоб у неї став гарний, веселий настрій.
Я озирався навкруги, і всі навколо здавалися мені такими симпатичними. І добрими. І хорошими. Навіть оті Спасокукоцький та Кукуєвицький, які ще вчора дошкульно дражнили мене, вислужуючись перед Ігорем Дмитрухою. Я вже простив їм. А набурмосеного Ігоря Дмитруху мені вже було жаль. Так же він старався подружити з Суреном, так же обіймав його за плечі... Ну, де ж, де ж йому було знати, що Сурен по-вірменському означає «муха»... Бідний Ігор!
Туся Мороз дивилася на мене й усміхалась. Очі її світилися через окуляри. Вона раділа разом зі мною. І мені було це дуже приємно. І я ще раз подумав, що вона схожа на Терезу.
Мені дуже захотілося розказати їй про Чака і про мої з ним надзвичайні мандрівки, їй одній. Але я стримавсь. Я не мав права. Це була не тільки моя таємниця. Це була таємниця й старого Чака.
Ми домовились зустрітися з Чаком о четвертій на площі Богдана Хмельницького, у тому самому скверику, біля мідного лева. Чак знову працював чогось у Літературному музеї.
Я трішечки припізнився, хвилин на десять. «Засидівся на старті»,— як кажуть спортсмени. Більше, ніж сподівався, просидів над уроками. Не виходила в мене задачка. А я хлопець упертий, не люблю, коли в мене щось не виходить. І поки ту кляту задачку не додушив, від столу не встав.
Поряд з Чаком на лавці сидів Єлисей Петрович, під пахвою в якого була книжка, але вже інша— «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» Миколи Васильовича Гоголя.
— Вибачте, здрастуйте, я...— підбігаючи і ледве переводячи подих, почав я, але Єлисей Петрович перебив мене:
— Знаю! Не виходила задачка, але ти її додушив. Молодець! Привіт!
— А... звідки ви знаєте? — розгублено спитав я.
— Ну-у,— ображено схилив голову набік Єлисей Петрович і глянув на Чака, наче запрошуючи його у свідки.
І я відчув незручність, згадавши, з ким маю справу.
— Вибачте, я просто не подумав.
— Отож-то! — напутливо мовив лісовик.— Ну, ходімо .швидше. А то в мене не так-то й багато часу.
Ми сіли на вісімнадцятий тролейбус і поїхали на Куренівку.
Єлисей Петрович знову вмостився вгорі на поручнях і розкрив Гоголя. Глянувши на мене вниз, він погладив сторінку рукою і сказав:
— Прекрасний письменник! Здорово про нашого брата пише. Завжди з захопленням перечитую.
Всю дорогу він реготав, аж стогнав від задоволення. Ми зійшли біля Парку імені Фрунзе.
— Ну, давайте точні дані,— сказав Єлисей Петрович.— Бо я історію не дуже добре знаю, можу наплутати.
— Нам потрібен предок отого Хихині, козак-запорожець Тимоха Сміян, який жив за часів Богдана Хмельницького отут на Куренівці,— сказав Чак.— Раз він був запорожець, то жив він тут, певне, лише взимку. Належав, мабуть, до так званих козаків-зимочан, які влітку жили на Запорожжі, а восени роз'їжджалися на зимівники по різних містах і селах. Були такі зимівники і в Києві на Куренівці. А час, мабуть, треба брати — осінь 1647 року, бо весною наступного почалася вже визвольна війна українського народу 1648—1654 років під проводом Богдана Хмельницького, що закінчилася возз'єднанням України з Росією. Козаки були весь час у походах, і відшукати у тому вирі Тимоху Сміяна вро-сто неможливо.
— Ясно! — сказав Єлисей Петрович, приставив свій часовізор до ока і забурмотів: — Так... так.... Сміян, кажете, Тимоха... Раз Сміян, то мусить сміятися, я так розумію. А раз предок Хихині, то мусить бути на нього схожий. Такий же губатий і такий же носатий. Так... так... о! Здається, є. Правильно! Тимохою його називають. І губатий, і носатий. Він!
Єлисей Петрович відняв часовізор від ока.
— Приготувалися...
Ізнову забило мені памороки...
А коли я прочумався, то побачив, що стоїмо ми проти якогось подвір'я. На подвір'ї біля вогнища сиділи кружка за вечерею козаки. Знятий уже з вогнища, парував у великому казані куліш. Козаки, тримаючи кожен в одній руці дерев'яну ложку, а в другій кусень хліба, загрібали ложками куліш і, підставляючи хліб, щоб не капало, несли до рота.
Вони, мабуть, щойно приїхали, бо були стомлені, з обвітреними запилюженими обличчями.
Були серед них, як пояснив мені Чак, і «знатні козаки» — «луч-че товариство», у дорогих жупанах, у червоних чоботях, при багатій зброї, і «худі козачки» у простих шароварах, при звичайній зброї, і голота, сірома, «в которих нема ні самопала, ні борошна і одежі не питай».
То була традиційна спільна вечеря після повернення з Запорожжя. А назавтра «лучче товариство» розійдеться по своїх багатих хатах, що, як писанки, красуються серед буйних садків та просторих городів. «Худі козачки)) — по куренях. А сірома — у найми до «луччого товариства» за мізерію, за шматок хліба.
Але це буде завтра.
А сьогодні вони ще сидять кружка усі без розбору біля одного казана. І Іван Пушкаренко, красень-велетень чорнобровий, і Лук'ян Хурдига, з пошрамованим турецькою шаблею чолом, і Павло Бородавченко, і Богдан Тетеря, пишновусі, білоброві, засмаглі обидва начорно. Це голота, сірома, у латаних-перелатаних сорочках, у драних шароварах.
А поряд «худі козачки» — Терентій Бухало та Лаврентій Нетудичхайло, з оселедцями на вухо закрученими, з волячими потилицями.
А далі вже «лучче товариство» — Василь Свербигуз, Микола Криворотенко, Павло Бридак, предок, мабуть, отого найбагатшого на Куренівці куркуляки, в якого «позичав» Хихиня картоплю. Усі вгодовані, чисто вбрані.
У центрі уваги — Тимоха Сміян. Помилитися було важко — такий, як і Хихиня, губатий, носатий, дужий, з довгими, як граблі, руками. Бувають же такі схожі люди, що і в прапраправнукові можна впізнати прапрадіда так само легко, як у сипові батька.
 
Наші Друзі: Новини Львова