Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 27 жовтня 2020 року
Тексти > Тематики > Гумор  ::  Тексти > Жанри > Казка

Загадка старого клоуна

Переглядів: 47868
Додано: 16.12.2006 Додав: Smoke  текстів: 48
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 2
Сканував: RSI Джерело: http://publ.lib.ru
А одного разу, коли Сурен тяжко захворів (батьки його тоді були у Ташкенті), дідусь Акоп серед ночі поїхав у рідне село, потім кілька годин у негоду йшов пішки в гори до знайомого народного лікаря, а на ранок таки повернувся з потрібними травами. І це незважаючи на те, що після поранення у нього дуже болять ноги.
Коли Сурен розповідав, у нього аж сльози блищали на очах.
І те, що він з такого ніжністю говорив про свого дідуся, ще більше привернуло моє серце до нього.
Я дуже шкодував, що не встиг нічого сказати Ігорю, розгубився. Я люблю старих людей. І не тільки тому, що люблю свого діда Грицька. Просто я якось швидко знаходжу спільну мову з дідусями і з бабусями. Мені з ними цікаво. Вони ж стільки знають, стільки можуть цікавого розповісти. І, по-моєму, вони уважніші, ніж просто дорослі, до нашого брата, школяра.
Просто дорослі завжди чимось заклопотані, завжди зайняті, завжди їм ніколиться («Ой, одчепись, ніколи!», «Потім!», «Мені зараз не до того!»). А старі дадуть відповідь на будь-яке запитання, охоче розкажуть усе, що знають. Вони тільки цінують увагу і ввічливість. Ввічливо звернись, до старого — ніколи тобі не відмовить. Безмозкий той Дмитруха зі своїми розмовами.

РОЗДІЛ XII
«Ти віриш, коли читаєш казки?» Єлисей Петрович. Пріорка. Розмова з дядьком Миколою

Чак сидів на тій самій лавці під деревом у скверику біля цирку.
— Сідай,— сказав він, коли я, привітавшись, підійшов до нього.— І слухай уважно.Требанам з тобою зараз дещо з'ясувати. Скажи, ти казки любиш? Мені чогось здалося, що Чак хвилюється.
— Казки? Люблю. А що?
— А ти віриш, коли читаєш казки?
— У що? У те, що там написано?
— Ага.
— Не вірю, звичайно. Але... цікаво.
— Жаль,— щиро засмутився Чак. Мені стало незручно.
— Ну як же я можу вірити? — вибачливо сказав я.— Як я можу вірити у якийсь там килим-самоліт або летючий корабель, коли зараз ракети в космос літають та й сам я на реактивному літаку до Москви з татом літав?! Що там той килим-самоліт проти Іл-18! Або чарівне люстерко, в якому видно, де що робиться. А в нас кольоровий телевізор дома... Ну як я можу вірити?
— А що таке казка? Як ти думаєш?
— Ну... казка... це... це — казка. Вигадка.
— А чого вона живе, ця вигадка? Давно вже реактивні літаки, космічні ракети літають, давно телевізори кольорові, а казки про килими-самольоти й про чарівні люстерка досі друкують, і їх люди читають. Га?
— Ну, тому що... просто цікаво.
— Ні, друже мій дорогий. Тому що це — мистецтво, витвір уяви, творчої фантазії народу. І не були б ні реактивних літаків, ні космічних ракет, ні кольорових телевізорів, коли б не було казок. Коли б далекі предки наші не мріяли про це, не втілювали мрії свої у казках, у казкових образах.
— Мабуть,— раптом зрозумівши, погодивсь я.— Звичайно, якби люди не мріяли, вони б і не прагнули зробити усе це.
— Тож-то й воно! — зрадів, усміхнувся Чак.—Отже, казки — така ж сама реальність, як і все інше. Це — витвір реальної творчої уяви народу, наших далеких-далеких предків. І вони безсмертні, вони житимуть завжди, поки житимуть люди, поки буятиме їхня фантазія. І от...— Чак знову помітно захвилювався.— Коли я був зовсім малий, бабуся розповідала мені казки. І героєм цих казок найчастіше був добрий, симпатичний лісовик Єлисей Петрович. По-моєму, бабуся сама вигадала його. Він допомагав пташкам і звірам, виручав їх з біди, захищав від злих сил. Я так полюбив Єлисея Петровича, що уявляв його, як живого. Він часто сниться мені й тепер. І от я вирішив звернутися до нього по допомогу...
— Як це? — хвилювання Чака передалося й мені. Я відчув холодок у грудях.
— Розумієш... Я міг би й сам. Але з ним мені буде легше. Легше фантазувати. От ти ж хочеш побувати у предка старого Хихині козака Тимохи Сміяна?
— Хочу.
— Але, щоб проникнути в часи, в яких я не жив, моїх спогадів, моєї пам'яті не досить. Тут потрібна вже, крім моїх знань про ті часи, ще й моя уява, яка є часточкою тієї творчої фантазії народу, що живе з вікопомних часів і що творила казки. І — твоя уява. Ти теж повинен допомогти мені. Своєю уявою. Ти маєш повірити в те, що я навіватиму тобі. Так, як віриш уві сні, коли з тобою трапляються найдивовижніші навіть речі. Вони можуть дивувати тебе, але ти віриш у їхню реальність. І, лише прокинувшись, розумієш, що то був сон. Та й коли ти дивишся, гарний фільм-казку, ти ж не думаєш весь час: «Так не буває!» Ти піддаєшся мистецтву кіно і живеш у його світі. Отже, постарайся вірити. Добре?
— Ну, я... постараюсь.
— Зараз я познайомлю тебе з Єлисеєм Петровичем. Тепер він лісовик-інспектор по Києву та Київській області. Я собі так вигадав. Він приходить уночі до звірів, які гастролюють у цей час у нашому цирку, і до тих, які живуть у Київському зоопарку. Розповідає їм лісові новини, передає привіти від родичів, що живуть на волі, розраджує, заспокоює і взагалі стежить, щоб їх не кривдили. Ти не бійся, він добрий і не зробить тобі нічого поганого.— Чак звів голову догори й покликав: — Єлисею Петровичу! Спустіться до нас, будь ласка!
Я теж звів голову догори і... на дереві побачив патлатого дідуся в окулярах. Дід сидів на гілці й читав книжку.
Почувши Чакові слова, він зсунув окуляри на кінчик носа, подивився поверх них на Чака й сказав: «Ага! Зараз!»—згорнув книжку і з несподіваною спритністю зліз на землю.
— Познайомтеся, Єлисею Петровичу, це Стьопа,— мовив Чак.
— Здрастуйте,— сказав Єлисей Петрович і простяг мені руку.
Рука була маленька, волохата. Але потиск теплий, приємний.
З-за окулярів на мене дивилися зелені лагідні очі. Велика сива борода була скуйовджена, в ній заплуталося сухе листя і пелюстки якихось квітів.
Несподівано я впізнав його. Це був той самий дідусь, який стояв поруч з Чаком і Стороженком на гальорці в цирку «Гіппо-палас», коли впала Тереза. Це він щось крикнув тоді звірам, і вони, замість того щоб кинутися на Терезу, побігли з арени.
Уперше в житті я бачив на власні очі живого казкового лісовика.
Площею туди й сюди їхали тролейбуси, автобуси, машини, сновигали тисячі людей, а на лавці біля цирку, поряд з нами, закинувши ногу на ногу, сидів лісовик. Серед білого дня, в центрі Києва. І ніхто не звертав на нього аніякісінької уваги.
Та враз я побачив міліціонера, який ішов прямо до нас, до нашої лавки. Рудий, високий, з вусами міліціонер.
Я не встиг навіть розкрити рота, як міліціонер уже був біля нас, козирнув і, звертаючись до лісовика, ввічливо промовив:
— Здравія желаю! Вибачте, щось трапилося?
— Ні-ні, товаришу старшина, все гаразд,— заспокоїв його лісовик.
— А я вже думав... Ніколи ж ви, Єлисею Петровичу, удень з дерева не спускаєтесь.
— Та це у нас тут одна справа...
— А-а, тоді вибачте. Вибачте, що втрутився. До побачення! — Міліціонер знову козирнув і пішов.
— Старшина Лепешко,— пояснив Єлисей Петрович.— Часто вночі чергує. Ми з ним розмовляємо. Дуже любить казки. Сам пробує писати для дітей. Оповідання про природу, Гарна людина.
І я якось навіть не здивувався, що ніхто Єлисея Петровича не бачить, а старшина Лепешко, який любить казки і сам пише для дітей, бачить і дружить з ним. І підійшов перевірити, чи не ображає хто лісовика-інспектора.
Все було, як і повинно бути.
— Єлисею Петровичу,— сказав Чак,— то ви нам допоможете?
— Аякже. Якщо, звичайно, ви не завдали шкоди живій природі, не скривдили когось із моїх підопічних. Зараз. Глянемо в мою книгу скарг.
Лісовик дістав з кишені піджака товстого записника у червоній палітурці й почав гортати.
— Та ні, ні,— усміхнувся Чак.— Немає нас там.
— Зараз перевіримо. Вибачте, але такий порядок.
Поки він гортав записника, я глянув на книжку, яку він читав на дереві, а тепер тримав під пахвою. «Остап Вишня. Усмішки»,— прочитав я на корінці.
«О! — подумав я.— Ти диви!»
То був улюблений письменник і мій, і особливо мого діда Грицька. Дід Грицько взагалі вважав Остапа Вишню одним з найкращих письменників світу. Після Шевченка, Гоголя і Чехова, звичайно.
— Нема,— сказав лісовик, загортаючи записник.— Усе в порядку.
У цей час йому на плече сів горобець і зацвірінькав біля вуха.
— Ну от! Бачите! — сказав лісовик, витяг авторучку, розгорнув записника і щось записав.— Семикласник Василь Лисичко знову стріляв з рогатки по горобцях. Не люблю я цього! .
Горобець знявся і полетів.
Єлисей Петрович підняв окуляри на лоба і заклопотано глянув спершу на Чака, потім на мене:
— Так, значить, у часи Богдана Хмельницького хочете? У тисяча шістсот сорок восьмий?
— От-от,— кивнув Чак.
І тут несподівано для самого себе я сказав:
— А може, спершу...
— Що? — схиливши голову набік, уважно глянув на мене Єлисей Петрович.
— Ну, може...— я подивився на Чака,— може, спершу виконаємо останню волю старого Хихині? Га?
— А-а...— Чак усміхнувся.— Ну, що ж... Молодець, що не забув,— і, звертаючись до лісовика, сказав: —Якщо можна, спершу в тисяча вісімсот п'ятдесят дев'ятий. На Пріорку, Десь на середину серпня. До будинку Пашковської.
— А-а, ясно,— розуміюче кивнув лісовик.— Тільки, гадаю, треба вам спершу туди під'їхати, а тоді вже... Бо ні трамваїв, ні тролейбусів не буде, і добиратися вам до Пріорки доведеться далеченько. Та й шукати будинок Пашковської на Пріорці буде важко.
— Вірно,— сказав Чак.
І ми поїхали на Вишгородську, 5 (так називається та адреса на Пріорці).
Сіли біля цирку на дев'ятий трамвай, доїхали до нового кінотеатру «Київська Русь», там пересіли на вісімнадцятий тролейбус. Проїхали під мостом по Вишгородській і біля кінотеатру «Кадр» вийшли.
Єлисей Петрович міг, звісно, просто перенестися, але він їхав разом з нами.
У трамваях і в тролейбусах він вмощувався під стелею, лежав, скоцюрбившися, на поручні і читав Остапа Вишню. І реготав, аж заливався. Але ніхто з пасажирів не бачив його й не чув того реготу. А я дивився на нього і теж усміхався. Деякі пасажири здивовано позирали на мене й знизували плечима: що це, мовляв, за дурний хлопець — дивиться на стелю й сміється.
Зійшовши з тролейбуса, ми перейшли на другий бік вулиці.
— От! —сказав Чак, зупиняючись біля невеличкого будиночка на три вікна, що дивилися на вулицю, з дерев'яним ґаночком, до якого вели з тротуару кілька східців.
Весь причілок будиночка займала кам'яна меморіальна брила з барельєфом Шевченка, на якій писалося, що в цьому будинку в серпні 1859 року жив великий син українського народу, поет, художник, революційний демократ Тарас Григорович Шевченко.
Свідомість того, що через якусь хвилину я перенесусь на сто тридцять років назад і, може, навіть побачу живого Тараса Шевченка, перехоплювала мені подих.
— Ну, а тепер кажіть, яка мета вашої подорожі? — спитав Єлисей Петрович.
Чак кивнув мені — кажи, мовляв, ти. І я розповів про старого Хихиню, про смерть його на барикаді арсенальській і про останнє бажання: розказати дядькові Миколі, що справдилися слова Тараса Шевченка, що дожив-таки він до революції.
— Ясно! — хитнув головою Єлисей Петрович.— Опишіть вашого Хихиню, дайте мені його словесний портрет, як каже мій друг старшина Лепешко.
Я описав як міг.
— Годиться! Зовнішність виразна. Ану, пошукаймо його, а разом з ним і дядька Миколу.
Єлисей Петрович витяг з кишені якусь штуковину з окуляром, схожу на дитячий фільмоскоп.
— Часовізор! — сказав він, перехопивши мій зацікавлений погляд.— На транзисторах. Уявний. Мабуть, хочеш глянути? Але я не дам. Бо все одно нічого не побачиш. Тільки ми, уявні, можемо ним користуватися.
— Будь ласка, я нічого,— почервонів я. Мені справді дуже захотілося глянути. І як він здогадався?
— Тисяча, значить, вісімсот п'ятдесят дев'ять... серпень...— Єлисей Петрович покрутив окуляр (як ото ставлять експозицію на фотоапараті) і приклав його до ока: — Та-ак! Хихиня, значить. Губатий, носатий, значить... років тринадцяти... Та-ак! О! Є! Такий, як ви казали... Він!
— А... Шевченко там е? — з надією спитав я.
— Ні... Щось не бачу поки що...
— Ех! — зітхнув я.
Єлисей Петрович розвів руками — що ж тут, мовляв, зробиш, я не винен.
— Ну, а тепер давайте! — він кивнув Чакові.— Ви мене вигадали, сфантазували, тепер слухайтесь! Напружуйте всю свою уяву! І ти, Стьопо, теж... П'ять, чотири, три, два, один! Поїхали!
Бомм!
...Коли я прийшов до тями, то побачив, що залізничний міст, під яким ми щойно проїжджали, зник, і тролейбуси зникли, і великий будинок з кінотеатром «Кадр» теж зник, і зникла кам'яна меморіальна брила з барельєфом Шевченка. Але сам будиночок залишився. Тільки було два ґаночки — не лише праворуч, а й ліворуч. І за цим будиночком у глибині двору стояв ще один, з мезоніном. Навколо ріс великий сад, а за ним ген аж на гору тягнувся дубовий і липовий гай.
— Ну, ходімо. Тут недалеко,— сказав Єлисей Петрович. . І ми пішли, а точніше, полинули по старовинній Пріорці, яка називалася так тому, що була тут колись дача домініканського пріора, настоятеля Миколаївського католицького монастиря на Подолі. За часів Шевченка тої дачі вже не було, а були тільки хати відомих на весь Київ садівників та городників.
Проминули ми кілька хат і раптом почули крики й лайку.
На ґанку заможної хати стояв мордатий черевань з маленькими свинячими очками в отороченому сивою опушкою жупані.
А біля воріт нужденний кощавий дядько у латаній-перелатаній свитині тримав за плече такого ж нужденного губатого хлопчика років тринадцяти. Я одразу збагнув, що то дядько Микола й малий Хихиня.
— Що ж ви сироту кривдите, хреста на вас нема! — вигукував дядько Микола.— Хлопчина три дні з ранку до ночі яблука вам збирав, а ви йому й шеляга не заплатили. Га?
— Іди, йди! Злидень! Виговорити він ще мені буде! Твій сирота більше яблук з'їв, ніж наробив. Тато у Сибіру гниє, і синочок туди стежку протоптує. Ану геть звідсіля!
— Та скільки ж тих яблук натщесерце без хліба з'їси! А ви ж і шматочка не дали. А обіцялися годувати малого.
— Ще й хліба вам, арештанти! Думаєш, як не кріпак, то вже й козак? Вже й з рота халяву робити можеш? Ану поганяй, голото, бо кунделя спущу!
— Ех! Не вмію я сказати! Ех! — з досади махнув рукою дядько Микола.— Шкода, поїхав учора Тарас Григорович. Він би тобі сказав! Він би...
— Що? Пащекуєш? Теж на каторгу захотів? Ану, Бровко, ату їх! Ату! — звиснув черевань.
«Значить, нема вже Шевченка... Не побачу я його...» — мелькнуло в мене.
Спущений з ланцюга здоровенний кундель, захлинаючись гавкотом, кинувся до воріт.
Ще мить і...
Але тут Єлисей Петрович щось тихо сказав.
І розлючений пес, наче наштовхнувшись на невидиму стінку, враз ударив з розгону усіма лапами об землю і став як укопаний.
Потім схилив голову набік, вищирився, наче усміхнувся, і заметляв хвостом.
— О! Бачиш, твій пес людяніший за тебе! — сказав дядько Микола.
Черевань від подиву аж перехнябився увесь.
— Ходімте, дядьку, ходімте! — потягнув Хихиня за рукав дядька Миколу.— Ну його!
Дядько Микола безпорадно махнув рукою, вони пішли.
Я з вдячністю глянув на Єлисея Петровича.
Дядько Микола йшов мовчки, нічого вже не говорив, а тільки досадливе кректав.
— Та не розстроюйтесь, дядьку,— сказав Хихиня.— Хай йому грець, тому Бридаку! Ходімте краще картоплю їсти!
— Яку картоплю?— здивовано звів брови дядько Микола.
— От побачите! Ходімте! — І Хихиня потягнув його повз хати, повз сади й городи у порослий кущами й деревами яр.
 
Наші Друзі: Новини Львова