Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 27 жовтня 2020 року
Тексти > Тематики > Гумор  ::  Тексти > Жанри > Казка

Загадка старого клоуна

Переглядів: 47866
Додано: 16.12.2006 Додав: Smoke  текстів: 48
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 2
Сканував: RSI Джерело: http://publ.lib.ru
Сьогодні зранку на першому уроці Ліна Митрофанівна сказала:
— Діти! Ми з вами повинні показати нашому вірменському другові Сурену наше славне місто, повинні познайомити його а славною історією древнього Києва. Згодні?
— Згодні! — хором відповіли ми.
— Почнемо сьогодні. Сьогодні у Сурена якраз немає зйомок. І почнемо ми з заводу «Арсенал», який вписав в історію нашого міста славні революційні сторінки. Після уроків ми з вами йдемо на екскурсію в Музей бойової і революційної слави заводу «Арсенал».
Останні слова Ліна Митрофанівна виголосила особливо урочисто. Вона взагалі була трохи артисткою, наша Ліна Митрофанівна. Висока, струнка, гарна, вона одкидала назад голову, коли говорила щось значне, і голос її при цьому дзвенів, як на сцені.
Я зрадів.
Я взагалі люблю різні екскурсії, люблю дивитися щось нове, особливо історичне. Наша Марія Степанівна, вчителька у селі, теж часто влаштовувала нам екскурсії — і на цукровий завод, і по місцях партизанських боїв, і до Києва ми їздили, у Лаврі були, на Виставці передового досвіду. Але в музеї заводу «Арсенал» я не був ніколи.
їхали ми шістдесят другим автобусом. Людей було повен автобус. Наш клас увесь збився на задній площадці. Нас з Тусею Мороз притисли до вікна. Я обома руками тримався за поручень і, коли автобус підкидало (а ви знаєте, як підкидає на задній площадці), напружував усі сили, щоб спиною втримати людей і щоб не придушило Тусю. Правда, зусилля мої мало що давали. Туся раз у раз ойкала й кривилася.
— Скажи, а ти міг би звершити подвиг? Якби війна була, революція чи щось таке? — несподівано спитала вона мене тихо, почервоніла і, не чекаючи моєї відповіді, сама за мене одразу сказала: — По-моєму, міг би... А от я, мабуть, ні... Я така боягузка. І так болю боюся. Ой! Коли болить, плачу завжди.
Я знітився. І ще з більшою силою вперся руками. Але автобус знову підкинуло, і Туся знову ойкнула.
Ігор Дмитруха і Валера Галушкинський при кожному струсі, навпаки, весело верещали, реготали й що-небудь вигукували:
—Космічний корабель «Ікарус-62» вийшов на орбіту!
— Проходимо верхні шари атмосфери!
— Перевантаження зростають.
— Братці, я відчуваю невагомість! Мої ноги не торкаються підлоги!
— Мої ноги, ноги, ноги не торкаються підлоги! — заспівав Ігор Дмитруха.
— Не торкаються підлоги мої ноги! — підхопив Валера Галушкігаський.
Нарешті в динаміку почувся голос водія:
— Площа Героїв «Арсеналу»! Шостий «Б», виходьте швидше! Не затримуйте автобус.
Ми висипали, як горох з мішка.
Я не раз проїздив і проходив цією площею, але тепер якось по-особливому дивився і на станцію метро «Арсенальна», і на пам'ятник-гармату на постаменті, і на самий «Арсенал» — на оті назавжди залишені для історії побиті кулями два нижніх поверхи, а над ними, з такої ж червоної цегли, два верхніх, недавно надбудованих. Над входом у музей — барельєф: б'ються біля заводських мурів арсенальці. І меморіальні дошки.
— Заходимо, заходимо! Організовано! Парами! І не кричати, не бігати, поводитись, як личить піонерам! Заходимо! — командує Ліна Митрофанівна.
Біля маленького столика при вході, на якому лежить товстелезна книга відгуків, нас зустрічає екскурсовод — привітна чорнява жінка.
Високі склепінчасті зали. Експонати. Музейна тиша.
І враз нагорі над нами щось загуло: у-у-у-у!
— О! А це що? — здивовано спитав Дмитруха.
—- Верстат,— усміхнулась екскурсовод.— Нагорі над нами цех. Це ж завод.
— Та я просто так спитав. Я й сам знаю, що то верстат,— сказав Дмитруха, але видно було, що, звичайно, він одразу не здогадався. Та й справді, важко було здогадатися. У цій абсолютно музейній обстановці, серед експонатів, серед старовинних речей, документів, стендів якось не уявлялось зразу, що над нами сучасний цех заводу, де біля верстатів стоять робітники, такі, як мій тато, який у що мить теж стоїть у себе в експериментальній майстерні біля верстата.
Екскурсовод почала з далекого 1764 року, -коли був заснований київський «Арсенал».
Я слухав і розглядав експонати. Он на першому стенді цвяхи, які застосовувалися при будівництві «Арсеналу», Здоровенні, «ручного кування» (кожен цвях викувати треба було!). Цегла. На кожній цеглині клеймо — «Сніжко» (ич, пробився в історію фабрикант!).
В'ючне сідло системи Грум-Гржимайла для перевезення гірської артилерії. Гарне сідло!
А далі інша продукція заводу — багнети, кинджали, шаблі.
Самовар, з якого пили чай робітники-арсенальці.
Другий зал. Зброя! Аж очі розбігаються. Рушниці, гвинтівки, кулемети, пістолети.
— О! О! — шепоче Дмитруха.— Американський кольт! О! «Ро-от-манліхер»!
А екскурсовод розповідає вже про Жовтневе збройне повстання арсенальців.
— Увечері 27 жовтня 1917 року в приміщенні театру Бергонье (тепер там театр імені Лесі Українки) відбувся об'єднаний пленум Київської Ради робітничих і солдатських депутатів за участю представників від частин гарнізону, профспілок та фабзавкомів. З величезною радістю була вислухана доповідь про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції в Петрограді. І 27 жовтня Київський комітет РСДРП(б) звернувся з відозвою до робітників і солдатів Києва, в якій закликав їх підтримати Жовтневий переворот у Петрограді...
Я слухав і думав: «Ну хто, хто мені повірить, що я сам, на власні очі бачив той театр Бергоньє,— двоповерховий, з довгим, на весь тротуар, дашком над входом, такий несхожий на теперішній театр імені Лесі Українки?! Ніхто мені не повірить!»
А екскурсовод розповідала далі. Як героїчно боролися арсенальці у жовтні сімнадцятого за владу Рад. Але перемогою робітників і солдатів скористалася буржуазно-націоналістична Центральна рада, яка взяла курс на відрив України від Радянської Росії, на розпалювання братовбивчої війни. Завдавши повстанню зрадницького удару в спину, Центральна рада встановила режим кривавої диктатури. Та під керівництвом більшовицької партії в Києві з новою силою розгорнулася боротьба проти контрреволюції.
У Харкові відбувся Перший Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих і солдатських депутатів, який проголосив Україну Радянською Республікою. Революційні війська рушили на Київ, де засіла Центральна рада. Наступ розвивався успішно, і в середині січня війська наближалися до Києва.
15 січня під керівництвом ревкому, очолюваного Андрієм Івановичем, у Києві почалося збройне повстання, центром якого знову став завод «Арсенал».
— А тепер подивіться діораму «Січневе повстання 1918 року».— Екскурсовод натиснула кнопку, і в глибині за другим залом спалахнуло світло.
Ми аж роти роззявили. Все було як живе.
На передньому плані справжня бруківка, мішки, бочки, колеса, перевернутий поламаний рундук з вивіскою «Иконная лавка Киево-Никольского собора», чавунні люки, деревце у загорожі. І весь цей живий предметний план переходить непомітно у величезну, на всю стіну, півколом картину. І на тій картині — панорама повстання.
У центрі — барикада, трамвайна платформа, на ній повстанці. Ліворуч — церква, отой самий Микільський собор (так званий «Малий Микола»), а за ним височіла дзвіниця «Великого Миколи» — Військово-Микільського собору, що стояв на місці теперішнього міського Палацу піонерів.
Перед собором афішна тумба, розпряжена прольотка з одкинутим верхом, поряд на коні повстанець. Біля нього зовсім малий хлопчик з корзиною.
За барикадою в глибині — отой самий славнозвісний . побитий кулями двоповерховий наріжний корпус «Арсеналу», де й міститься зараз музей. Весь у диму, в полум'ї.
Праворуч — розвалена стіна з амбразурою. На стіні порвана афіша «Енеїди». У проломі стіни прилаштовано кулемет, біля нього двоє солдатів, один з Георгіївським хрестом на грудях. Стріляють з кулемета по броньовику, по козаках, що, вимахуючи шаблюками, рвуться на конях до барикади.
За барикадою бабуся у хустці перев'язує пораненого. Жінки б'ються поряд з чоловіками. І юні повстанці тут же...
Бомм!
Чи то з дзвіниці «Великого Миколи» дзвін ударив, чи...
На мить потемніло у мене в очах... І враз зник музей, екскурсовод, Ліна Митрофанівна, весь наш клас. Зарухалося все на барикаді й навколо неї. Забахкали постріли, зататакав кулемет. Цокають козачі коні по бруківці. Завирував бій...
Я встиг побачити на барикаді свого знайомого — колишнього арсенальця, а згодом піротехніка Федора Івановича Смирнова, сивоголового, з чорними бровами й чорними, по-молодецьки закрученими догори вусиками. З-під розстебнутого пальта з бархатним комірцем визирала біла накрохмалена сорочка. Федір Іванович розмахнувся і ловко кинув під колеса броньовика гранату. Броньовик зупинився.
Несподівано на барикаді виросла висока кощава постать діда Хихині.
Без зброї, голіруч, переступивши через барикаду, рушив дід назустріч козакам.
От уже один з козаків змахнув шаблею. Та старий Хихиня спритно перехопив своєю величезною рукою його руку, смикнув — шабля з дзвоном упала на бруківку, а сам козак, стягнутий дідом з коня, звалився на бруківку.
— Ех ти! — засміявся дід, наступаючи ногою на подоланого ворога,— Козак! Кізяк ти, а не козак! Тільки звання козаче паскудиш! Проти народу воюєте, запроданці панські. Посіпаки. Та я б...
Дід не договорив, схопився за груди, крізь пальці проступила кров. Ворожа куля влучила йому в груди. Він заточився і, наче велетенське могутнє дерево, поволі опустився на землю.
— Діду! — кинувся я до нього.— Діду! Дід розплющив очі.
— А-а, це ти,— не здивувався він.— От бачиш, дожив-таки я до революції. І тепер спокійно вмираю.
— Не вмирайте! Не вмирайте, діду! — закричав я.
— Ех, повернутися б мені хоч на мить у своє дитинство. Сказати б дядькові Миколі, що... справдилися слова Тараса Шевченка...
— А ви хіба знали Шевченка?
— Тож-то й воно, синку,— усміхнувся Хихиня.— У вісімсот п'ятдесят дев'ятому він же на Пріорці жив, по сусідству...
Несподівано козак, якого дід стягнув з коня, заворушився, витягнув револьвер і...
«Скажи, а ти міг би звершити подвиг? По-моєму, міг би»,— блискавкою спалахнули в моїй свідомості слова Тусі Мороз.
Я підхопився і, захищаючи діда, кинувся на козака.
— Не стріляй!
Та в цю ж мить пролунав постріл.
Щось вдарило мене в груди. Бом...
— Та ти що? Кричиш як навіжений. Штовхаєшся. От Муха! — почув я глузливий голос Валери Галушкинського. Спасокукоцький та Кукуєвицький дружно засміялися.
Я розгублено озирнувся. Звідусюди на мене позирали веселі очі однокласників.
— Ну, чого ви! Ну, замріявся хлопець. Подумаєш! — сказала Макароніна.— Зі мною теж таке буває.
А я розпачливо думав: «Як же це так? Як же це сталося? Виходить, я вже сам, без Чака, можу подорожувати в минуле?..»
— Цитьте! Цитьте! — зацитькала Ліна Митрофанівна.— Екскурсія продовжується.
Ми пішли далі.
— А це макет робочого місця почесного токаря заводу «Арсенал» Володимира Ілліча Леніна,— урочисто сказала екскурсовод.— 23 квітня 1923 року робітники «Арсеналу» надіслали Володимиру Іллічу Леніну телеграму про те, що на загальних зборах ухвалили включити його до списків робітників почесним токарем-металістом токарного цеху.
«Треба сказати татові, йому буде приємно. Він же теж токар»,— подумав я. І раптом здригнувся.
Біля стендів з фотоапаратами «Київ», нинішньою продукцією «Арсеналу», стояв... Чак.
Я роззявив рота і зробив рух до нього, але він мовчки кивнув, застережно зсунув брови і похитав головою: мовляв, стривай, це підходь, потім.
І я стримався, не підійшов, тільки мовчки усміхнувся і кивнув йому.
І лише коли екскурсія закінчилася, і Ліна Митрофанівна вивела нас з музею і сказала, що можна їхати додому, я підбіг до Чака, який теж вийшов з музею і стояв па розі біля афішного стенда.
— Здрастуйте!
— Здоров! — привітно усміхнувся Чак,
— А як ви тут опинилися?
— Та дізнався, що ви сюди йдете, і собі прийшов. Захотілося повернутися хоч на мить у ті дні.
— Так ви теж були зі мною на барикаді? А чого ж я вас не бачив?
— А я по патрони побіг.
— А діда Хихиню бачили?
— Уже неживого. Тоді ж я не знав, що то дід Хихиня. Розказували мені тільки, що, коли я бігав по патрони, якийсь дужий дід стягнув козака з коня, але був застрелений і якийсь хлопчик біля нього... Я потім бачив — їх обох поховали у парку в братській могилі. Там тепер пам'ятник.
— А знаєте, що він мені сказав...— І я розповів Чанові про останні хвилини старого.
— Так хотілося б виконати останню волю діда Хихині,— зітхнув я, з надією позираючії на Чака.
Чак, здається, не зреагував на мої слова.
— Як там у тебе в школі? — спитав він.— Як успіхи?
— Нічого.
— Двійок нема?
— Нема.
— А трійок?
— Теж нема.
— Диви! Молодець! А як у тебе завтра з часом?
— А що? — загорівсь я.
— Та нічого. Якщо не дуже зайнятий, могли б зустрітися. Га?
— Ой! З радістю! А що таке?
— Та нічого. Розмова є. Приходь до цирку, як завжди, о четвертій. Гаразд?
— Гаразд.
— Ну, біжи додому. Вже як пізно. Бувай!
Мені здавалося, що ніхто не помітив мого побачення з Чаком. Але на другий день, коли я прийшов до школи, Туся Мороз одразу ж мене спитала:
— Що, твій дід Грицько приїхав, про якого ти розповідав?
— Ні-і,— протягнув я.— Звідки ти взяла?
— А який же то дідусь був учора в музеї?
— Просто... Знайомий.
— Симпатичний. Усмішка в нього приємна.
— Ги-ги! — гигикнув Ігор Дмитруха, який чув нашу розмову.— Симпатичний!.. Дід! Ги-ги! Як на мене, то всі вони несимпатичні! Розвелося їх стільки, проходу нема. В трамвай і в тролейбус сісти не можна — усі забиті старими дідами та бабами. Повчають. Ну їх!
— Дивак! — обурено вигукнула Туся.— Як тобі не соромної Сам же дідом колись будеш.
— Ш-ко-ли! — одрубав Дмитруха.— Зовсім не збираюсь жити до старості. Щоб ледве переставляти ноги? Та нізащо!
— От дивак! — Туся навіть почервоніла від обурення.
Дзвоник на урок перервав дискусію.
Жаль, що Сурен цього не чув. Не було його поблизу. При Сурені навряд чи виголосив би Ігор свою антидідівську промову. Сурен дуже любив свого діда Акопа.
Одного з перших днів він розповідав нам про свого діда. Не було Дмитрухи того дня в школі.
Дід Акоп був кавалером усіх трьох орденів Слави. Усю війну пройшов, від Волги до Берліна. І рейхстаг брав. Справжній герой був Суренів дід.
А одного разу, коли Сурен тяжко захворів (батьки його тоді були у Ташкенті), дідусь Акоп серед ночі поїхав у рідне село, потім кілька годин у негоду йшов пішки в гори до знайомого народного лікаря, а на ранок таки повернувся з потрібними травами. І це незважаючи на те, що після поранення у нього дуже болять ноги.
 
Наші Друзі: Новини Львова