Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 27 жовтня 2020 року
Тексти > Тематики > Гумор  ::  Тексти > Жанри > Казка

Загадка старого клоуна

Переглядів: 47865
Додано: 16.12.2006 Додав: Smoke  текстів: 48
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 2
Сканував: RSI Джерело: http://publ.lib.ru
— Хи-хи-хи-хи-хи!.. Здрастуйте, пане! Хи-хи-хи-хи!
Голова зникла, замість неї з горища звісилися великі порепані босі ноги, і в хату легко навіть не стрибнув, а просто зліз без усякої драбини високий кощавий дід у домотканих штанях і сорочці. У руках він тримав сопілку.
Сива коротка борода в діда Хихині росла не всуціль, а наче на узліссі, окремими кущиками, і це робило його обличчя зовсім кумедним.
— Діду! Це... ви? — розгублено пробелькотів панок.— А ви ж... ви...
То був Рудий Август. Я впізнав його, тільки коли він заговорив,— по голосу. Я бачив його двічі — один раз у гримі клоуна, тоді, в цирку, і вдруге під час окупації, коли обличчя його було спотворене шрамом. І ніколи б не подумав, що оцей чистенький панок — то він.
Але то був він.
— Не поїхав я, хи-хи-хи-хи... Не поїхав,— торжествуюче сміявся Хихиня.— Лишився. Хи-хи-хи-хи. Ти думав, що обдурив мене, одіслав старого по насіння,— знаєш, що я квіти люблю, а сам, бач... Ех ти! Нишпорка! Ну що, знайшов що-небудь? Хи-хи-хи-хи!
Рудий Август підповз на колінах до старого і заскиглив, як цуценя.
— Діду! Не губіть! Не губіть мене! Дайте мені весел-зілля! Дайте, благаю! У вас же е. Є! Я знаю. Ні в кого нема, а у вас є. Недарма ж люди кажуть. Недарма. Ви єдиний знаєте, яке воно, де росте, де його збирати. Одкрийте мені, діду, цю таємницю, благаю, Христом-богом молю! Не для себе, для публіки.
— Дурень ти, чоловіче! Дурень і грошолюб. Нема з тебе вигоди, як з гнилої колоди. А на сухе дерево й ворона не сяде. Ти й артистом став, циркачем, не тому, до людей веселити любиш, а щоб гроші загребти.
— Які гроші? Публіка мене не любить. Управляючий цирком вигнати хоче. Врятуйте мене! Благаю!
— Та нема в мене ніякого весел-зілля. Казав же.
— А чого ж ви такий веселий завжди? Чого? Просто так не буває.
— Вдача така, дурню. Легка вдача. Легко мені від тієї моєї вдачі й важко водночас. Бачиш, живу, як злидень.
— А чого ж люди балакають? Даремно ніколи не стануть балакати!
— Чого балакають? Гаразд, скажу. Предок мій, кажуть (е така сімейна легенда), який жив отут на Куренівці, запорізький козак Тимоха Сміян, нібито справді знав секрет весел-зілля, сміх-трави. Недарма й прізвище, мовляв, таке було — Сміян. Може, не без нього і той знаменитий лист запорожців турецькому султану писався. Та жив він за часів Богдана Хмельницького й Івана Сірка. У сімнадцятому сторіччі. Може, збігаєш до нього, поспитаєш? Хи-хи-хи-хи...
— Дурите ви мене, діду... Просто не хочете відкрити секрет. Я вам заплачу. Нате ось.— Рудий Август шарпнув з кишені папушу асигнацій.— Заплачу! Скільки хочете?
— От бачиш,— засміявся старий.— А ти казав: «Які гроші?» Ну от що. Забирай оте паскудство і сам забирайся. Через тебе в хаті дихати нічим стало. Ху!..
Дід Хихиня нахилився, бридливо узяв Рудого Августа, як погане цуценя, підняв і поніс на витягнутих руках до дверей. Штовхнув ним двері, переніс через поріг і обережно поклав на землю.
Стріпнув бридливо руками і весело засміявся.
Я глянув на Рудого Августа — до чого жалюгідний: котелок в'їхав на очі, холоші штанів закотилися, і з-під них визирали худі, білі, помережані синіми жилками ноги.
Стоячи навкарачки, він і справді був як побитий пес.
Раптом він схлипнув:
— Я... за ці гроші вбивцею, може, став, а ви...
І враз, мов па пружинах, підхопився з землі (все-таки він був циркач!) і кинувсь до діда. В руках у нього блиснув ніж.
Та дід з несподіваною для свого віку спритністю перехопив його руку, скрутив так, що аж хруснуло, — ніж випав на землю.
І знову Рудий Август стояв навколішки перед дідом, скривлений, перекособочений від болю й страху.
А дід спокійно дивився па нього й зневажливо сміявся:
— А ти й справді вбивця. Тільки жалюгідний. Убивця-невдаха. Треба б мені було тебе розчавити, як блощицю. Бо ти ж мене вбити хотів. Але я гидую. Одне тільки скажу,— усмішка враз зійшла з його носатого й губатого обличчя, і воно стало страшним,— геть з Києва! Щоб і духу твого смердючого не було! Ото тебе відпускаю і даю півгодини. Наймай коні й скачи світ за очі! Я нащадок запорожців. А козаки слів на вітер не кидали. Киш!
Він повернув Рудого Августа до себе спиною і хвицнув його своєю здоровенною босою ногою у спину. Рудий Август одразу кинувся бігти.
А вслід йому котилося дідове веселе:
— Хи-хи-хи-хи!...
Я чогось подумав, що це, може, була остання реприза Рудого Августа, останній сміх, який він викликав у глядача.
Тепер зрозуміло, чого так несподівано й загадково зник Рудий Август, не сказавши нічого нікому, навіть речей своїх не забравши.
Страх перед дідовою помстою погнав його з Києва. Гроші він мав, і це його врятувало. В цирку він уже не виступав. Зайнявся комерцією аж у Сибіру. Став власником ювелірних магазинів, а потім... Та хіба міг знати Хихиня, ким стане Рудий Август потім?
Старий Хихиня пересміявся, сплюнув і почав поратися біля квітів, високий, кощавий, могутній, як та стара груша, що підносилася над його куренем.
І, поливаючи квіти, дід весело наспівував:
Ой вже чумак дочумакувався, Продав штани та й у боки взявся.
Ще й награвав собі на сопілці, яку тримав однією рукою.
Він мені дуже подобався, цей старий Хихиня.
І хоч був він зовні зовсім не схожий на мого діда Грицька, щось у них було спільне — однієї вони були вдачі. І усмішка в них однаково промінилася зморшками від очей.
Я з ніжністю дивився на старого Хихиню, розуміючи, що зараз, мабуть, доведеться розлучитися з ним і ніколи я його більше не побачу. Так мені не хотілося розлучатися! Так хотілося хоч словом перекинутися з ним.
Я підлетів до Чака, який усе ще ховався за кущем дерези, і розказав йому те, що відбулося в хаті, що говорив дід про свого предка Тимоху Сміяна.
Чак уважно вислухав, задумався.
— Скажіть, а можна, я трохи побалакаю з дідом Хихинею? — спитав я.— Однак доведеться, мабуть, повертатися нам зараз назад у свій час. Можна?
— Ну що ж... Давай. Ходімо,— рішуче сказав Чак.
Я відчув, як налилося вагою моє тіло, відчув ногами земну твердь і одразу ж дряпонувся об дерезу.
В очах старого Хихині відбилося здивування, коли він побачив нас.
— Здрастуйте, діду! — хрипким від хвилювання голосом сказав я.— Здорово ви отого Рудого Августа... Так йому й треба.
— А!.. Здоров, хлопці! — кумедно роззявив губатого рота дід.— Ви що — з неба впали? Як це я вас не вгледів?
— Майже,— весело сказав я.— 3 тисяча дев'ятсот вісімдесят другого року ми.
— А-а... ясно,— усміхнувся дід.— А чого це вам аж на сімдесят років назад скаконути закортіло?
— Так отож та сама сміх-трава нас цікавить. Весел-зілля.
— І вас теж. Ага.
— Скажіть, а ви правду говорили Рудому Августу чи тільки так, щоб одчепитися?
— Про що?
— Ну, про те, що не знаєте секрету сміх-трави, про предка свого Тимоху Сміяна, який нібито знав той секрет.
— А ви чули?
— Я — ні,— сказав Чак.— А він чув. Він невидимий був.
— Ага. Ясно. Якщо невидимий, тоді міг.
— Так що? Правду ви говорили чи...
— Правду. Я взагалі не брешу ніколи і брехунів не люблю. Тому й вам повірив. Бо відчуваю чогось, що не брешете.
— Не брешемо,— якомога серйозніше Сказав я.
— То тепер ви скажіть, як там у вас у вісімдесят другому?
— Гарно. Тільки... уроків багато задають.
— Ясно. Уроків у всі часи багато задають. А цар який? Ян зветься?
— Нема ніякого царя. Микола Другий — то ж останній російський цар.
— Та ну!
— Точно! Через п'ять же років, у сімнадцятому, революція гряне. І царя скинуть. А потім і поміщиків та капіталістів. Народна влада буде, радянська.
— Ех! Хотілося б хоч одним оком глянути!— То глянете обома. П'ять років не так уже й довго.
— Та старий я, все-таки шістдесят сьомий уже.
— Ну то й що? — озвався Чак.— Мені оно вісімдесят два.
— Диви, як сохранилися,— уїдливо примружився Хихиня, оглядаючи хлоп'ячу Чанову статуру у гімназичній формі.
— Та ви не дивіться на них зараз,— вступивсь я.— Зараз їм дванадцять, як і мені. Бо це ж сімдесят років тому. А мене зовсім нема. Тому я й невидимий був. А це я матеріалізувався, щоб з вами побалакати. Спеціально. От іще трошечки побалакаєм і зникнемо.
Товсті губи Хихині округлилися бубликом.
— 0-он воно що! Ясно.
Він усе-таки був надзвичайний дід, цей Хихиня. Його ніщо не дивувало. Навіть така дивовижна річ, як люди з майбутнього. Диваків ніщо не дивує.
— Слухайте! — раптом прояснів він.— Не знаю, як ви це робите, але раз так, то поганяйте, хлопці, до мого предка Тимохи Сміяна, у тисяча шістсот сорок восьмий рік, І дізнаєтеся в нього секрет весел-зілля. Я б і сам...
Він не доказав, бо в цей час його перебив дзвінкий жіночий голос:
— Ой, глядіть, щоб самі ви в Кирилівку не втрапили! Ми обернулися.
З-за хати, розчервоніла, з ціпком у руках, вигулькнула та сама молодиця, яка привела Чака сюди.
— Ах ви безсовісні! — накинулася вона на нас.— Глузуєте з діда! Насміхаєтеся! Я все-все чула! Ах ви! От я вас! Вона махнула ціпком.
Я не встиг ухилитися, і ціпок луснув мене по голові. Бомм!.. В очах у мене потемніло.

РОЗДІЛ XI
Їдемо в музей. «А ти міг би вчинити подвиг?.. По-моєму, міг би». Січневе збройне повстання арсенальців. Останні слова старого Хихині. «Завтра о четвертій!»

Я стояв поряд із старим Чаком у скверику на площі Богдана Хмельницького. Голова в мене трохи боліла від удару ціпком, але гулі не було. — Ти на молодицю не ображайся,— усміхнувся Чак.— Вона ж думала, що ми кепкуємо з Хихині, захищала його від хлоп'ячих глузувань.
— Та я не ображаюсь. Я все розумію,— усміхнувсь я, чухаючи забите місце.— А той Хихиня симпатичний. Сподобався мені.
—. І мені теж. Гарний дід.
— А що це він про свого предка говорив?
— Ти ж чув: «Поганяйте у тисяча шістсот сорок восьмий, дізнаєтеся секрет весел-зілля».
— Це він серйозно?
— Хто його зна.
— То, може... Га? — з надією глянув я на старого Чака.
Мені так сподобалися ці подорожі в минуле. І так невтримно хотілося дізнатися секрет сміх-трави, весел-зілля, яка робить людей веселими й безжурними, добрими й дотепними на все життя. А отже, щасливими. Може ж, справді існує цей секрет і росте десь у лісі чи в полі сміх-трава, тільки люди не знають про неї.
Ех! Як би воно мені зараз згодилося, оте весел-зілля!
Начувайся тоді, клятий Дмитрухо! Байдужі мені були б твої глузування, кпини твої, дзижчання твоє огидне!
І ваше хихикання підле, Монькін, Галушкинський, Спасокукоцький та Кукуєвицький!
Ех! Я б тоді...
Чак якось загадково усміхнувся й сказав:
— Ну, гаразд... Бувай здоров, Стьопо! Мені вже час.
— До побачення. А коли ми побачимося? — несміливо спитав я, порушуючи нашу домовленість.
— Не знаю, не знаю...— непевно відповів Чак.— Якщо треба буде, я тебе розшукаю.
І знову, тільки-но він відійшов від мене, як я відразу втратив його з очей.
На відміну від нашої школи, де всі уроки в нас були в одному класі, тут, у Києві, запровадили так звану кабінетну систему. Це значить, що один урок в одному класі, другий — уже в іншому, третій — ще в іншому і так далі. Тільки продзвенів дзвоник, збирай похапки речі і гайда, щоб не запізнитися. Бо й поснідати треба, і збігати, може, кудись абощо. Воно, звісно, цікаво (у кожному кабінеті своя обстановка, свої наочні прилади, своя апаратура), але так же весь час пильнувати треба, щоб не розгубити свій реманент.
Раз у раз чути:
— А де моя зоологія?
— Ой, я кеди загубив!
— Люди! Зошита мого ніхто не бачив?
Найулюбленіші мої уроки — це фізкультура і праця. Крім того, що вони просто мені подобаються, люблю я їх ще й тому, що на них я ніколи не пасу задніх. Навіть навпаки. І фізкультурник Микола Яремович, і викладач праці Олександр Іванович часто кажуть:
— От беріть приклад з Наливайка! Молодець, Стьопо!
Ігоря Дмитруху аж пересмикує всього від цих слів. Але зробити він нічого не може. Незважаючи на те, що його брат відомий спортсмен, по закордонах роз'їжджає, я і бігаю, і стрибаю краще за Ігоря. А про уроки праці й говорити нічого.
Уроки праці у нас з дівчатками окремі. Дівчатка собі в класі з Іриною Володимирівною фартушки та «нічнушки» (нічні сорочки) шиють, а ми у майстерні з Олександром Івановичем слюсарюємо. І Дмитруха, прямо скажемо, у цьому ділі пасе задніх. Видно, дома він ніколи молотка в руках не тримав. І Валера Галушкинський не дуже великий мастак, і Спасокукоцький та Кукуєвицький, та й Льоня Монькін (хоч цей трохи кращий). А мене тато змалечку привчав. І в майстерні я почуваю себе як риба у воді. І оте Ігорове «Муха» в майстерні звучить якось не дуже чутно і навіть необразливо.
Коли Сурен уперше прийшов на урок праці, я вже так старався, так старався, як ніколи. Але бажаного ефекту не вийшло. Сурен чи то від невміння, чи то ненароком ударив себе молотком по пальцю, аж під нігтем почорніло, страшенно зніяковів і вже реагувати на мої трудові подвиги не міг.
Ігор Дмитруха негайно скористався з цього:
— А Муха, диви, старається! Ич! Аж капка під носом. От не люблю таких вискочок. Пилип з конопель!
Спасокукоцький і Кукуєвицький захихикали.
Не вийшло в мене бажаного ефекту. Не вийшло. Знову Ігорове було зверху.
Минуло три дні після того, як попрощався я з Чаком. Він не з'являвся. Мені вже навіть почало здаватися, що все це мені наснилося, що ніяких зустрічей з Чаком, ніяких мандрівок у минуле не було.
Сьогодні зранку на першому уроці Ліна Митрофанівна сказала:
 
Наші Друзі: Новини Львова