Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 27 жовтня 2020 року
Тексти > Тематики > Гумор  ::  Тексти > Жанри > Казка

Загадка старого клоуна

Переглядів: 47863
Додано: 16.12.2006 Додав: Smoke  текстів: 48
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 2
Сканував: RSI Джерело: http://publ.lib.ru
Поки Сурен зніматиметься, батьки працюватимуть разом з Бондаренками на одному з київських будівництв. Так спеціально, домовились. По-перше, щоб не розлучатися з сином. По-друге, щоб добре подивитися Київ, про який стільки начулися від Бондаренків, але в якому ніколи раніше не були.
А на кіностудію Сурен ходитиме з дідусем Акопом, який теж приїхав. Отак!
Після третього уроку наш шостий «Б» вже був знаменитий на всю школу. З усіх класів бігали дивитися на Мурена. Навіть двометрові вусаті акселерати-десятикласники десь аж з-під стелі просовували голови у наші двері, роззявляючи від цікавості роти.
Ігор Дмитруха сяяв. Обнявши Мурена за плечі, він водив його на перервах по всій школі, щось показував і, захлинаючись, говорив, говорив, говорив. Без угаву.
Галушкинський, Монькін, Спасокукоцький та Кукуєвицький, як цуцики, ходили слідом.
Дівчата перешіптувалися, роблено прискаючи від сміху.
Я стояв у коридорі біля вікна й тільки зітхав.
Сурен сподобався всім. Усім без винятку. Він просто не міг не сподобатися. Хоч би що він зробив, хоч би що сказав, як би він не скривився, все було симпатично, І як він, розповідаючи, розмахував рукою, різко викидаючи її вгору,— було симпатично. І як він примружував око. І як нахиляв голову, слухаючи. Все було симпатично.
І всім хотілося з ним поговорити, щось його спитати, щось
сказати. І він кожному усміхався, кожному підморгував, кожному
щось відповідав.
Я згадав чогось Юрія Нікуліна, знаменитого клоуна і такого ж знаменитого кіноактора, і від цієї згадки Сурен мені став ще симпатичніший.
І от, коли він в обнімку з Ігорем Дмитрухою проходив повз мене, я зустрівся з ним поглядом і... не витримав.
— А... а в нас у селі теж колись знімали кіно,— затнувшись, сказав я.— І...
— Ха! — вигукнув, перебивши мене, Ігор.— А в нас у квартирі газ, а у вас? — Потім, як завжди, кумедно скривився і задзижчав: — Дз-з-з!.. Ану, відскоч на півтора вареника, Муха!.. Це ж Муха! Не слухай його, Сурен! Це муха! Дзижчить завжди таке, що й купи не тримається. Ходімо!
Сурен якось дивно подивився на мене, розгублено усміхнувся і, нічого не сказавши, пішов, бо Ігор тягнув його далі.
А Туся Мороз, яка стояла неподалік, подивилася на мене з такою жалістю, з. якою дивляться тільки на бідне, зацьковане, миршаве кошеня.
Уся кров кинулася мені в обличчя. Щоки спалахнули вогнем. Ніколи, ніколи не відчував я такого розпачу, такої образи, такого сорому. Ніколи не було мені так гірко.
Я одвернувся до вікна й прикусив губу, щоб не заплакати.
Дооре, що продзвенів дзвоник.
— Він грубіян. Не звертай на нього уваги, — шепнула мені на уроці Туся. Але від її співчуття мені стало ще гіркіше.
Як я ненавидів у цю мить свій шостий «Б»! «Нащо ви мені всі потрібні! — з безсилою люттю думав я. — Обійдусь я і без вас. Обійдуся!»
До кінця уроків сидів я, як та хмара. Настрій був — гірше бути не може. Ще й від Ліни Митрофанівни зауваження заробив. Бо, ясна річ, слухав її пояснення неуважно й повторити те, що вона пояснювала, не зміг.
Була в мене в цей час голова, як казан, а розуму — ні ложки.
Правду каже мій дід Грицько: «Одна біда йде, другу за руку веде. Як починає на тебе щось валитися, то тільки встигай журитися».
Вийшов я після уроків такий, як ото приречені після суду виходять.
Та тільки звернув з шкільного ґанку на вулицю, як несподівано почув:
— Добрий день, Стьопо! Чого це ми такі сумні й невеселі? Підвів голову. Глип! — старий Чак стоїть біля школи, усміхається привітно.
— О! Здрастуйте! А ви як тут?
— Та до тебе ж прийшов. На побачення. Але бачу, мабуть, невчасно. Що сталося? Двійок нахапав? З хлопцями побився, чи що?
— Та ні! Все гаразд! Усе о'кей! — усміхнувся я, бо й справді настрій у мене одразу підскочив — хмару мою паче вітром здуло. — Чесно! Чесно! Все о'кей! Але як ви знайшли мене?
— Овва! Велике діло опеньки! Ти ж мені казав, у якій школі вчишся, то що я — вже й школу знайти не годен?
І те, що він сказав знайоме дідове Грицькове «велике діло опеньки», зовсім розвеселило мене.
Повз нас пройшла Туся Мороз. Глянула з цікавістю на старого Чака. усміхнулася привітно йому. І мені усміхнулася — видно, потішена тим, що я повеселішав.
Я їй весело підморгнув.
Хай не думає, що я нюні розпустив через отого Ігоря Дмитруху! Мене так просто не звалиш!
Туся підстрибом побігла на тролейбус.
— Так усе в тебе, кажеш, о'кей? — перепитав Чак.—А уроків на завтра багато?
— Трохи е,— зітхнув я.— Але години на дві — дві з половиною... А що?
— Ти знаєш...— Чак якось кумедно, одним пальцем почухав потилицю.— Думав я, думав над тими словами Рудого Августа про весел-зілля, сміх-траву, і подумав, що все-таки треба було б відвідати того куренівського діда старого Хихиню... Балачки балачками, а не буває диму без вогню. Не хотілося б мені помирати, не перевіривши тих балачок. Га?
— Авжеж! Авжеж! Треба перевірити! А як же! — загорівся я.
— І знову без твоєї допомоги мені не обійтись. Того разу все відбувалося зі мною так, як і справді було тоді, в минулому. А на цей раз мені доведеться робити те, чого я тоді в дійсності не робив. Отже, є риск — якщо зроблю щось не так, наражусь на небезпеку — вмить подорож моя в минуле перерветься. Тільки треба мені, щоб ти був поряд: у разі чого — підстрахуєш мене, закінчиш, так би мовити, «операцію» сам. Згоден?
— Питаєте! Звичайно, згоден! Дуже згоден!
— Так от, іди додому. Обідай, роби уроки. А о пів на п'яту приходь. Тільки не до цирку, а на площу Богдана Хмельницького, у скверик, там, де мідний лев. Знаєш?
— Аякже! Знаю прекрасно. Спина того лева аж блищить, дитячими штаньми відполірована. А чого туди?
— Бо в мене там справа. Я туди зараз їду. Буду там у Літературному музеї. Біля Софії. А тобі ж байдуже куди — чи до цирку, чи до площі Богдана. Правда? До Богдана, по-моєму, навіть ближче. Доїдеш шістдесят другим автобусом до площі Ленінського Комсомолу, а потім повз новий Музей Леніна по вулиці Героїв Революції вгору піднімешся та й усе.
— Та й усе,— весело погодивсь я.
— Ну, біжи! До зустрічі.
І я побіг додому, а Чак пішов на тролейбус, щоб їхати на площу Богдана Хмельницького у Літературний музей.
«Мабуть, над книжкою працює. Спогади, мемуари пише. А то що йому інакше в Літературному музеї робити?» — подумав я.
Дома, пообідавши, я з таким ентузіазмом узявся за уроки, що аж стіл захитався. І все в мене виходило, все в мене робилося напрочуд ловко й швидко. Наче хто в моїй голові ліхтаря засвітив — так ясно стало. Я навіть підспівував-підмугикував сам собі, уроки роблячи. Коли є охота, то є й робота.
Не зогледівся, як і поробив уроки. А задано було, чесно кажучи, багатенько. Я ото похвалився Чакові, але як почав, то боявся, що не встигну, доведеться на вечір лишати. Але не довелося. До чотирьох годин усе геть-чисто поробив.
І зі спокійним серцем погнав на площу Богдана.
Ми наче змовилися — підійшли до того мідного лева майже одночасно. Я ще здаля побачив, як старий Чак переходив вулицю, наближаючись до скверика.
— О! Молодець! Ну, як уроки? — цими словами зустрів мене Чак.
— Чудово! Як в аптеці! —відрапортував я.
Чак узяв мене за руку.
І знову попливло у мене все перед очима...

РОЗДІЛ X
Поділ. Куренівка. Пригода в халупі старого Хихині. «Як там у вас, у вісімдесят другому?»
Я одержую ціпком по голові.

Бом!.. Бом!.. Бом!..
Малиновий передзвін церковних дзвонів линув, здається, звідусюди.
Я стояв поряд з Чаком-гімназистом на забрукованій площі Богдана Хмельницького проти Присутствених місць.
— У Софії дзвонять і в Михайлівському Золотоверхому,— сказав Чак і кивнув у бік фунікулера, де, обгороджений таким же муром, як і Софія, виблискував золоченими банями собор і стриміла триярусна дзвіниця з голубою банею, по якій були розкидані золоті зірки.
— Ходімо спустимося на Поділ, а там уже трамваєм на Куренівку.
За Присутственими місцями, проти Першого Київського комерційного училища (тепер це середня школа № 6), оточений деревами, стояв пам'ятник.
— Пам'ятник княгині Ользі,— сказав Чак.— Робота Івана Петровича Кавалерідзе,— відомого київського скульптора, кінорежисера і драматурга, який, до речі, вчився у тій же сьомій гімназії, що і я, тільки на кілька років раніше.
На високому постаменті стояла княгиня, а обабіч неї на нижчих — з правого боку, як пояснив Чак,— перші слов'янські просвітителі Кирило і Мефодій, який тримав рукопис-абетку, з лівого — Андрій Первозванний з патерицею, отой самий біблійний апостол, перший з дванадцяти, про якого згадує київський літописець Нестор у своїй «Повісті временних літ», що йому нібито дві тисячі років тому заманулося помандрувати з Херсонеса, або, як його ще називали, Корсуня (це де тепер Севастополь), у Рим, і посунув він чомусь угору по Дніпру (географії не знав, чи що) і на місці теперішнього Києва вийшов спеціально на берег, тицьнув тут патерицею і сказав учням, що були з ним:
— Хлопці! Ото, щоб ви знали, буде тут ве-ели-ике місто! Чесне слово! Я вам кажу!
І поїхав далі через Новгород на Рим.
А минуло ще років п'ятсот, і Кий, Щек, Хорив і сестричка їхня Либідь, хоча не були християнами і про апостола Андрія Первозванного й гадки не мали, справді заснували тут місто й назвали його на честь старшого брата — Київ. Так пише Нестор.
Повз Михайлівський Золотоверхий монастир, торохкочучи по вибоїстій дорозі, їхала селянська підвода. З одного боку рядочком, звісивши ноги і тримаючись обома руками за полудрабок, з напруженими обличчями, дивлячись прямо перед собою, сиділо троє вгодованих монахів. Від тряски все в монахів трусилося й підстрибувало: і бороди, і щоки, і червоні носи, і хрести на грудях, і запилюжені чоботи, що визирали з-під довгих чорних підрясників.
Поминувши Михайлівський монастир, ми підійшли до фунікулера.
«Михайлівський механічний підйом. Інженер А. А. Абрагамсон», — прочитав я вивіску на верхньому павільйоні.
Чак опустив монетку, турнікет клацнув, пропускаючи його. Я невагомо пролинув услід. Зайшли ми у вагончик і посунули вниз.
З віконця «механічного підйому» видно було Дніпро, по якому, плескаючи колесами по воді, пароплавчик з довгою трубою тягнув баржу.
Труханів острів з хатками й вулицями робітничої слобідки був якийсь незвичайний. І палива задніпровська, без Воскресенських і Русанівських білобудинчастих масивів, без заводських труб, рівна, лісисто-зелена, теж була незвичайна.
Тільки панорама Подолу з безліччю дахів наче знайоміша, хоча, звичайно, будинки були нижчі й більше стриміло хрестів.
«Механічний підйом» спустив нас не до самого низу, як це робиться тепер, а десь до півгори.
Звідти ми вже пішки дійшли до метушливого, гамірного Подолу. Тут стояв неймовірний галас. Рипіли вози, вйокали візники, іржали коні, і — гала-галала-галала — на сотні голосів вигукували, кричали, торгувалися, сміялися і лаялися...
Куди там навіть тому Євбазу!
Весь Поділ був запруджений возами, заставлений нескінченними лавками й рундуками, над ними напнуті брудні брезентові тенти і чорні парасольки.
Посередині Подільської площі випиналася кам'яна халабуда з колонами і з архангелом нагорі.
Під тою халабудою (або ротондою, як її називають архітектори) був фонтан, де якийсь дядечко змагався з левом.
— Знаменитий подільський фонтан «Самсон», або «Філіціал»,— шепнув мені Чак тихо, щоб не привертати нічиєї уваги.— Вісімнадцяте сторіччя. Автор — відомий київський архітектор Григорович-Барський, який і народився на Подолі. Цей фонтан нещодавно підбудували спеціально до 1500-річчя Києва.
Біля фонтана юрмилися, штовхаючись, люди, здебільшого калічні, хлюпаючи на себе водою, яка вважалася, мабуть, цілющою.
Сіли ми на маленький деренчливий трамвайчик, і потарабанив він нас через увесь Поділ на Куренівку, повз брудні немощені подільські вулички з розбитими вибоїстими коліями, мимо дерев'яних скособочених будиночків, критих бляхою, з ґаночками під дашками, з віконницями, з білими вишиваними фіранками на вікнах.
За Кирилівською церквою зарясніли сади. Почалась Куренівка.
Ми зійшли з трамвая і попрямували тихими вуличками повз знамениті куренівські сади й городи, що постачали перекупок усіх київських базарів фруктами й овочами.
Адреси старого Хихині ми не знали. Треба було напитувати.
Але тодішня Куренівка не відрізнялася від звичайного села.
Тут усі один одного добре знали. І перша ж зустрічна молодиця з наче акуратно випиляною трикутною щербиною у передньому зубі, в якої Чак спитав, одразу й вказала нам дорогу.
Хихиня жив на порослому дерезою горбі над яром у благенькій, критій очеретом хатинці-курені, може, в одному з останніх козацьких куренів, які дали колись назву Куренівці.
Впритул біля хатки росла старезна висока розложиста груша, яка вже майже не родила. Тільки одна гілка була рясно всіяна дрібними жовтенькими «лимонками».
Більше дерев у садибі не було. За хатою — невеликий город. Зате весь двір засаджено квітами. І рожі, і айстри, і флокси, і чорнобривці... Чого тільки не було, як на пізній осінній час.
Молодиця, якій було по дорозі, поки йшли, встигла розказати Чакові, що старий Хихиня — дивак-одинак, живе сам, бідує, перебивається, як то кажуть, з хліба на воду, але завжди веселий, завжди співає, вирощує квіти і роздає людям. Особливо якщо побачить, що хтось сумний. Люди вважають його несповна розуму, але люблять. Звати його Федот, але всі на Куренівці називають його Хихиня (за те, що весь час хихикає).
Показавши курінь Хихині, молодиця попрощалася й пішла собі вулицею далі, навіть не спитавши, нащо гімназистові раптом знадобився старий куренівський дивак.
Ми ще не знали, що ми робитимемо. Точного плану не було. Та й справді — не прийдеш же просто так і не спитаєш: «А скажіть-но, діду, будь ласка, де росте весел-зілля, сміх-трава, яка робить людей веселими й дотепними, гараздими радісно сміятися і всіх веселити?»
Якби можна було — давно б уже люди знали таємницю отого весел-зілля.
Спершу треба хоч просто глянути на старого, який нібито знає ту дивну таємницю. Чи дома він зараз? Може, пішов десь блукати по лісах, по ярах, долинах, без мети й потреби, просто так міряючи ногами землю.
У дворі біля хати не було нікого. І не чути нічого. Безлюддя.
І раптом...
— Пильнуйте! — стиха (хоч ніхто й не міг мене почути) гукнув я до Чака. — Там хтось крадеться!
Чак присів за кущем дерези.
Річ у тім, що я злетів трохи вгору, щоб роздивитися, і побачив, як від яру, злодійкувато озираючись, пригинцем підкрадався до куреня якийсь панок у котелку. На старого Хихиню він був не схожий — молодий, чепурненький, добре одягнений.
Так само злодійкувато озираючись, панок зайшов на подвір'я, зупинився, завмер, прислухаючись,— зробив стойку, наче мисливський пес, навіть ногу одну підняв. Потім навшпиньках підійшов до дверей. Двері були незамкнені. Вони стиха рипнули, коли панок, прочинивши їх, зайшов усередину. Дії панка були явно підозрілі. «Невже шпик?» — подумав я.
Ніколи не бачив я живих поліцейських шпиків.
Користуючись своєю невидимістю, я посунув за панком у хату.
Нервуючи, панок хапливо нишпорив по хаті, щось шукав: зазирав у всі кутки, в запічок, у підпіл, тремтячими руками одчинив незамкнену скриню, старезну, почорнілу, в якій лежало якесь шмаття, довго рився у тому шматті.
Образів у хаті не було. Замість них у кутку висіла невелика картина — козак Мамай, схрестивши ноги, грав на кобзі, сидячи під дубом. Поруч стояв кінь.
Пайок поліз рукою за картину.
І раптом хтось заграв на сопілці і почувся сміх:
— Хи-хи-хи-хи-хи...
Панок так і вклякнув перед картиною. Сміх линув невідомо звідки.
Аж я рота роззявив. Здавалося, що сміється козак Мамай з картини.
Панок панічно закрутив на всі боки головою, роззираючись.
І нарешті побачив: зі стелі, з квадратного отвору, що вів на горище, визирала голова — велика, сива, з великим носом, з товстими губами, які розтягалися в усмішці.
— Хи-хи-хи-хи-хи!.. Здрастуйте, пане! Хи-хи-хи-хи!
 
Наші Друзі: Новини Львова