Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 27 жовтня 2020 року
Тексти > Тематики > Гумор  ::  Тексти > Жанри > Казка

Загадка старого клоуна

Переглядів: 47862
Додано: 16.12.2006 Додав: Smoke  текстів: 48
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 2
Сканував: RSI Джерело: http://publ.lib.ru
Я полетів за ними.
Я тільки встиг побачити афішу на стовпі біля кінотеатру; «Нова комедія з популярним актором Тео Лінгеном — «Зрадливий Екегарт».
«Невже зараз хтось ходить на ті комедії?» — з подивом подумав я.
— Але чим я завинив? Що сталося? — вже вкотре питав Стороженко в поліцая.
— Іди-йди! Не розмовляй! Іди! — штовхав його поліцай. Задні дверцята машини розчинилися. Поліцай штовхнув Стороженка всередину, хряснув дверцятами і, схилившись до есесівця в темних окулярах, що сидів за кермом, козирнув. Есесівець ледь помітно кивнув, і машина рушила. Поліцай лишився на тротуарі.
Машина розвернулась і поїхала по бульвару Шевченка вгору.
Я летів поруч з машиною, зазираючи всередину.
Есесівець за кермом був уже літній, з сивими вусиками. Більше в машині не було нікого.
Крізь вікно я бачив, що Стороженко на задньому сидінні щось говорить, питає.
Есесівець нічого не відповідав. Мабуть, він не розумів української мови.
Машина проїхала повз Володимирський собор попід Ботанічним садом. Там, де Ботанічний сад уже закінчувався і починалась лікарня, біля огорожі побачив я свіжу могилу з березовим хрестом і табличкою, на якій був напис німецькою мовою.
«О! — подумав я.— Діє підпілля!»
У глибині за лікарнею чорними проваллями вікон жахно дивився згорілий Київський університет.
Машина звернула ліворуч і поїхала по Володимирській.
На розі бульвару і Володимирської, над балконом двоповерхового будинку, висів жовто-блакитний прапор. «Міська управа»,— прочитав я вивіску при вході, біля якого стояв поліцай.
Вулиця Леніна. На розі проти оперного театру — готель і ресторан «Театральний». На ньому вивіска «Restaurant— Kondito-rei», «Nur fur Deutsche» («Тільки для німців»).
Машина минула Золоті ворота і спинилася біля великого будинку, з третього поверху якого звисав довжелезний прапор з білим кружалом і чорною свастикою посередині.
При вході застигли двоє есесівців у касках, схрестивши руки на автоматах перед грудьми.
Гестапо!
Есесівець у темних окулярах вийшов з машини, розчинив задні дверцята, показав різким жестом Стороженку — виходь!
Стороженко виліз.
Двері розчинилися, і Стороженко, а за ним есесівець зайшли. Я — за ними. За поручнями сходи були обплетені дротяною сіткою (мабуть, щоб не можна було стрибнути вниз). Вони піднялися на другий поверх, пішли довгим коридором з високими різьбленими дверима обабіч.
Гестапівець розчинив якісь двері, і вони зайшли.
Гестапівець сів за стіл, закурив сигарету.
Старий Стороженко стояв, опустивши сиву голову.
— Ну, здрастуй, П'єр! — усміхнувся гестапівець і зняв темні окуляри.
— Август? — здивовано прошепотів Стороженко. Так, це був Рудий Август. Тепер і я впізнав його. По голосу. Обличчя його перетинав шрам.
— Не думав я, що зустрінемось,— одкинувши назад голову, примружився Август.
— І я не думав,— зітхнув Стороженко.
— Іду сьогодні по базару — очам своїм не повірив: невже, думаю, ти? Придивився — ти! Наказав поліцаєві, щоб тебе привів. Не хотілося, щоб перше твоє враження від зустрічі було зіпсоване вульгарною базарною обстановкою. Хотілося, щоб це відбулося у пристойнішому, ха-ха-ха, місці. Ми ж з тобою все-таки артисти. Любимо ефекти. Ха-ха-ха! — Він був дуже задоволений собою.
Стороженко похмуро мовчав.
— Та ти сідай, сідай,— наче лиш тепер помітивши, що той стоїть, мовив Август.— Ти ж уже старенький, либонь, ноги не тримають, років же на п'ятнадцять за мене старший. Ех-хе-хе. Минуло життя... Що ж це ти у більшовиків кращої долі не заробив — кинули вони тебе, як непотріб, старцюєш на базарі. І в цирку ти наче не виступав у них. Я цікавився. Наче не виступав.
— Не виступав,— тихо сказав Стороженко.
— Чого ж це? Революція дала усім такі можливості. «Хто був нічим, той стане всім...» — співається у вашому «Інтернаціоналі». А ти ж такий талановитий. І раптом... Ай-яй-яй... Чи, може, тебе на гастролі до Сибіру одправили... Ха-ха-ха!
— Ні...
— Стривай! А де Тереза? Вона ж тоді вижила, мені казали... І ви потім наче побралися.
— Вона померла від тифу у громадянську...
— А-а, тоді ясно. Ти не зміг кривлятися на арені після цього. Диви!.. Така любов! Хто б подумав?! І все-таки талант у тебе є. Є! Я дивився сьогодні, як ти «виступав». Люди сміялися. А в умовах окупації, горя, неволі, голоду примусити людей сміятися — це неабияка річ.
— Може, зараз людям усмішка потрібніша, ніж будь-коли. Для того, щоб вижити...
— Можливо.
— А ти, я бачу, теж з цирком розпрощався. Ти, кажуть, так несподівано зник тоді. Ні речей з дому не взяв, нічого. Всі були певні, що з тобою щось сталося, у Дніпрі втонув абощо.
— Ні, не втонув. Такі, як я, не тонуть,— самовдоволення так і лізло з нього.— Я зрозумів, що цирк — це пустий номер. Кинув усе й зайнявся комерцією. Через рік мав свій магазин у Читі.
А в сімнадцятому вже було три магазини. Солідна фірма. З більшовиками мені було, як ти розумієш, не по дорозі. Батьки мої — німці. В Мюнхені жив мій рідний дядько. Я й поїхав до нього. У тридцять третьому я був разом з фюрером... І от бачиш — ти старцюєш на базарі, а я сиджу тут. Мене дуже шанують як спеціаліста з російського питання. У мене замок у Тюрінгії і вілла на Топліцзеє.
— Розумію...— похитав головою Стороженко.
— Ні, ти ще нічого не розумієш,— одкинув назад голову і примружився Август.— Ти що думаєш, що я привів тебе сюди, щоб поговорити про цирк, згадати молодість. Ха-ха-ха!.. Ні-і! Я надто ділова людина, щоб дозволити собі таку платонічну дурницю. У мене до тебе справа.
— Яка?
— Пам'ятаєш, ти хотів мене убити, і я назвав тоді ім'я куренівського діда Хихині, який знав таємницю весел-зілля, сміх-трави. Стривай!.. Я знаю! Ти зараз почнеш говорити, що ти не був у нього, нічого не знаєш і тому подібне. Так от, попереджаю, не витрачай фосфору і не говори. Я не повірю жодному твоєму слову. Я за цей час навчився добре розуміти психологію людей. Без знання людської психології в гестапо нічого робити. Ти був у Хихині. Ти не міг не піти до нього хоча б із звичайної людської цікавості. Ти не міг собі відмовити у приємності познайомитися з незвичайною людиною, яка знає секрет весел-зілля, чудодійної сміх-трави, здатної робити людей веселими, а отже, щасливими. І ти ходив. І тобі Хихиня відкрив секрет. Я це зрозумів сьогодні на базарі. Звичайно, відкрив. Бо ти сподобався йому...
Стороженко уважно слухав і все пильніше й пильніше вдивлявся у Рудого Августа. І раптом... зареготів.
Не знаю, чи стіни гестапо чули коли-небудь такий гучний і щиро веселий регіт заарештованого.
— Смійся, смійся! — кивав головою Август.— Це тільки доводить, що я правий. Смійся!
— Ха-ха-ха! Я сміюсь, бо паршиві, виходить, у вас справи, коли вам так знадобилося весел-зілля. Невесело вам, значить... Ха-ха-ха!
— Ти, здається, забув, де ти сидиш,— процідив крізь зуби Рудий Август.— Мені б не хотілося одразу вести тебе у підвал.
— Не лякай мене, гнидо! — зневажливо глянув на нього Стороженко.— Я вже старий чоловік. І мені вже нічого не страшно. Я не знаю секрету весел-зілля, але якби й знав, ніколи не відкрив би тобі його.
— Ти знаєш! І відкриєш! Просто це займе трохи більше часу, ніж могло б зайняти. Зваж, звідси ніхто не втікав і не втече. Ці стіни дуже надійні.
Август не знав, що у березні сорок третього звідси, з внутрішньої тюрми гестапо, втече підпільник. Це була єдина за всю історію втеча звідси. Правда, жінка, в якої він сховався, на другий день виказала його, виявилася зрадницею. Про це розповів мені потім Чак.
Я з хвилюванням дивився на старого Стороженка, не в змозі нічим допомогти йому. Мені ж іще треба було виконати прохання Чака.
— Роби зі мною що хочеш,— байдуже мовив Стороженко.— Але все це марно.
— Зробити неважко. У нас тут такі спеціалісти, що з мертвого витягнуть те, що треба. Але ти такий, старий і немічний, що я боюсь, як би ти одразу не став трупом після першої зустрічі з ними. Тому я зроблю перерву, дам тобі можливість добре подумати й усе зважити. Якщо ти даєш нам весел-зілля, ти вільний. Я не стану навіть мститися. Тобі й так недовго лишилося. Якщо ні — життєвий досвід і фантазія мусять тобі підказати, що на тебе чекає. Невже тобі так хочеться помучитись перед смертю? Подумай! То дурниця, що ти кажеш, ніби старий і тобі вже нічого не страшно. Навпаки. Чим старіша людина, тим більше вона боїться смерті. Іди й подумай.— Август натиснув кнопку, зайшов солдат.
Стороженко хотів, мабуть, щось сказати, потім передумав, тільки махнув рукою і мовчки вийшов. Я, звичайно,— слідом за ним.
Солдат вів його довгим коридором.
Одні з дверей розчинилися, і звідти вивели трьох — закривавлених, у подертих червоних футболках. Коли я розказав Чакові потім про цю зустріч і описав тих трьох, він сказав, що це були, мабуть, футболісти київського «Динамо», учасники знаменитого «матчу смерті». Лишившись в окупованому Києві, вони зіграли кілька матчів, як команда Четвертого хлібозаводу, з німецькими військовими командами. Здебільшого на стадіоні «Зеніт» на вулиці Керосинній. Тепер це стадіон «Старт», і там поставлено пам'ятник героям-динамівцям. А вулицю названо ім'ям Шолуденка — розвідника, який перший увірвався на танку в окупований Київ і загинув на його вулицях.
З розгромним рахунком (11 : 0, 13 : 0) вигравали динамівці в червоних футболках у фашистів. І кожен гол кияни сприймали захоплено, як удар по ненависних окупантах. Це був масовий вияв патріотизму. І до німців нарешті дійшло. Після матчу з командою «Люфтваффе» (повітряних сил) динамівців заарештували і згодом розстріляли (у лютому 1943 року).
Німець завів Стороженка до камери у підвалі. Я прослизнув слідом.
Коли грюкнули двері і клацнув замок, я на мить відчув жах.
Я розумів, що мені ніщо не загрожує, що в крайньому разі я негайно повернуся в сучасність, але було моторошно відчувати себе замкненим у камері-одиночці гестапо.
Не можна було гаяти ні хвилини. Я мусив виконати прохання Чака, мусив устигнути сказати Стороженкові, чому Чак одвернувся від нього.
— Петре Петровичу... П'ер!..— почав я і одразу відчув холодну сирість, якою тягло від стін камери.
— Га? — Стороженко здригнувся, здивовано глянувши на мене.
Не даючи йому опам'ятатись, я відразу виклав скоромовкою все, що мав сказати.
І знову так, як на базарі, коли він упізнав Чака, зморшки на чолі його розгладились і обличчя освітилось усмішкою.
— Спасибі... Добре, що сказав, А то я вже думав... — І враз брови його вражено піднялися.— Стривай! А ти як же тут опинився? Чи, може, я марю...— Він торкнувся рукою свого чола.
Я навіть не встиг нічого сказати. Двері враз рвучко відчинилися, і до камери вскочив Рудий Август.
— Що?! Підпільник? З в'язанкою? На базарі? Де?! — він кинувся до мене. Певно, в камері були вмонтовані мікрофони, і він чув усе, що я сказав Стороженкові.
Але простягнута рука Августа не торкнулася мене. З несподіваною для свого віку спритністю Стороженко скочив і схопив обома руками його за горло.
Вони покотилися по підлозі. Рудий Август захрипів.
До камери вбіг гестапівець з автоматом.
Пролунали постріли. Я закричав. І все зникло...
...Рука Чака ніжно обіймала мене за плечі. Ми сиділи на лавочці біля цирку на площі Перемоги.
— Ну що? — тихо спитав Чак. Я розповів йому все.
— Спасибі тобі, Стьопо,— пригорнув він мене до себе.— Важко мені було б іти з цього світу з тим тягарем на серці. Спасибі!
— А він таки загинув? — спитав я.
— Загинув, Стьопо. Але й Августа забрав з собою.
— А як П'єр опинився в Києві?
— Не знаю... Може, потягло під старість на місце, де минула молодість, де знав він усіх і де почалося його кохання. Це буває у старих людей.— Чак невесело усміхнувся.— Ну, ще раз спасибі тобі, Стьопо! Бувай здоровий!
І знову він не сказав, чи зустрінемося ми, чи ні. Просто встав, попрощався і пішов. І, перейшовши вулицю, одразу зник з очей.
У голові в мене гуло, земля хиталася під ногами, як у перші секунди після каруселі.
Я сів на тролейбус і поїхав додому. Спершу сімнадцятим до Хрещатика, потім п'ятнадцятим до Печерського моста.
Зійшовши з сімнадцятого, я подивився вздовж красеня Хрещатика. І відчув дивне незвичайне почуття. Щойно я бачив цей Хрещатик у страшних руїнах. І от він простягнувся переді мною, білий, у багряно-жовтому шумовинні осінніх дерев. Голова йшла обертом.
Чи справді бачив я ті руїни, чи це мені привиділося?
Що відбувається зі мною?
Що це за дивна людина — Чак?
Як він переносить мене в минуле? Справді за допомогою гіпнозу, навіяння чи...
Чи, може, я просто потроху... той, з'їжджаю з глузду, і в мене якісь дивні галюцинації?
Але ж зараз я думаю нормально. І нормально бачу. І реагую нормально. І талон у тролейбусі пробив (ненормальний, напевне, їхав би зайцем). І бабусі місцем поступився. А коли наді мною стояла молода, запаморочливо пахнуча парфумами противна тьотя, я дивився у вікно, наче її не бачу. Цілком нормально.
І все в тих наших подорожах у минуле абсолютно логічне, все вв'язане й послідовне.
Ні, не з'їжджаю я з глузду. Ні.
Але що ж тоді відбувається?
Що?

РОЗДІЛ IX
Так от вона, таємнича новина Спасокукоцького! Сурен Григорян.
«Не слухай його! Це ж Муха!..» — «Здрастуй, Стьопо!..»

На другий день про моє до Тусі «кохання» ніхто й не згадав. Бо сталася подія, яка примусила всіх забути про це.
Тільки-но почався перший урок, двері розчинилися і до класу ввійшла наша класна керівничка Ліна Митрофанівна, ведучи за руку чорнявого кумедного хлопчика з довгим носом.
— Пробачте, Ольго Степанівно,— ввічливо всміхнулася вона до вчительки географії, чий був зараз урок.
— Будь ласка, Ліно Митрофанівно,— так само ввічливо всміхнулася до неї вчителька географії.
Ліна Митрофанівна стала в третю позицію (як каже мій дід Грицько) і урочисто, наче перед мікрофоном, сказала:
— Діти! Знайомтеся! — Вона погладила чорнявого носаня по голові.— Це хлопчик з братньої Вірменії. Сурен Григорян. Він приїхав зніматися в новому кінофільмі студії імені Довженка. Протягом місяця він житиме в Києві й ходитиме тут до школи, вчитиметься в нашому класі. Я сподіваюсь, що всі ми дружньо поставимося до нього, не будемо кривдити його, а будемо йому допомагати. Правда?
Так от вона, таємнича новина Спасокукоцького!
Всі розгублено мовчали.
Тоді Сурен Григорян рішуче хитнув головою і відповів за нас:
— Правда! — Потім підморгнув нам і додав: — Вони такі. Я їх знаю.
Всі засміялися.
Незважаючи на великий ніс, він був страшенно симпатичний, цей вірменський хлопчик Сурен Григорян. Та й то — хіба б узяли зніматися в кіно несимпатичного? Завжди ж такі конкурси влаштовують, одного з тисячі вибирають!
На першій перерві з класу не вийшов ніхто. Всі обступили парту, за якою сидів Сурен, і, навалюючись один на одного, штовхаючись і намагаючись просунутись якнайближче, слухали.
Коли продзвенів дзвоник на другий урок, ми вже все знали.
Він приїхав учора. Навіть не приїхав, а прилетів літаком.
Гратиме у дорослому фільмі маленьку, так звану епізодичну роль, майже без слів. Але зайнятий у кількох епізодах і тому зніматиметься цілий місяць.
Приїхав з батьками. Батьки його будівельники. Монтажники вищого розряду. Зупинилися вони у своїх друзів Бондаренків, теж будівельників, з якими батьки подружили в Ташкенті, коли відбудовували узбецьку столицю після землетрусу.
Поки Сурен зніматиметься, батьки працюватимуть разом з Бондаренками на одному з київських будівництв. Так спеціально, домовились. По-перше, щоб не розлучатися з сином. По-друге, щоб добре подивитися Київ, про який стільки начулися від Бондаренків, але в якому ніколи раніше не були.
 
Наші Друзі: Новини Львова