Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 29 вересня 2020 року
Тексти > Жанри > Казка  ::  Тексти > Тематики > Гумор

Загадка старого клоуна

Переглядів: 47639
Додано: 16.12.2006 Додав: Smoke  текстів: 48
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 2
Сканував: RSI Джерело: http://publ.lib.ru
Всеволод Зинов’євич Нестайко
Загадка старого клоуна

© В.З.Нестайко, 1982, текст
Изд. «Веселка», К. 1982
© OSR & Spellcheck by RSI (rsi (At) sw.uz.gov.ua) 2002

РОЗДІЛ І
Здрастуйте!.. Я, мама, тато, дід Грицько і бабуся Галя

Здрастуйте! Це я. Стьопа.
Хто я такий? Ну, для себе я — це я, звичайно. Я — та й годі. А для інших...
Коли зранку я вмиваюсь у ванній і дивлюсь у дзеркало, звідти на мене позирає капловухий веснянкуватий хлопець тринадцяти років, з щербатим переднім зубом, з карими усміхненими очима, кирпатий і товстогубий, ще й з ямкою на бороді.
Таких облич нібито й багато, але е в ньому щось таке, чого немає ні в кого.
Як каже мій дід Грицько: «Наче хто взяв, коли тебе було намальовано, та й провів рукою і все змазав — порушив, так би мовити, симетрію: одна брова вище, друга нижче, одна щока товстіша, друга худіша, і рот усміхається якось на один бік веселіше, ніж на другий».
Раніш я не дуже придивлявсь, який я. Бо вмивався в сінях над відром, і дзеркала там не було.
Взагалі в дзеркало я дивився, мабуть, один раз на три місяці, коли наша сільська перукарка. Феодосія Макарівна стригла мене машинкою «під нуль». А в інший час моя «фотографія» лише зрідка мелькала мені то в ставку, то в калюжі, то в шибці... Мелькала, не затримуючи на собі моєї уваги.
І оце тільки тепер, щодня вмиваючись перед дзеркалом у ванній, я нарешті роздивився себе як слід.
Я сказав вам, що в мене усміхнені очі? То правда. У мене весела вдача. Про таких кажуть: «Покажи йому палець — і вже сміється».
Але тепер, дивлячись у дзеркало, я помічаю в своїх очах якусь незвичну каламуть.
Наче щось там пригасло.
Наче хмарка набігла на сонце.
Ви вже, мабуть, зрозуміли, що я жив у селі. І що тепер живу в місті.
А який, люди добрі, настрій може бути в людині, яка п'ять років провчилася в одній школі, в одному класі, де все було рідне, знайоме, близьке — і учні, і вчителі, і самі стіни, — і раптом її перекидають в іншу школу, в і пішій клас, де все чуже, незнайоме, далеке — і учні, і вчителі, і самі стіни?!
А я так любив свій клас! Ніколи б у житті не поміняв його, якби ото любий таточко мій та не перейшов несподівано в інший клас.
Минулого літа приїхав до тітки Наталі, сусідки нашої, з Києва брат, доктор технічних наук, член-кореспондент Академії наук, Іван Михайлович. Лікарі, бачте, заборонили йому їхати на курорт до моря, то він до сестри в село приїхав. Познайомився з татом, балакали-балакали, «Реве та стогне» співали, те-се, і зацікавився Іван Михайлович моїм татом. А тато мій, між іншим, механік. У колгоспній майстерні сільгосптехніку направляє: Ну, до того ще й взагалі майструванням захоплюється, усе щось напильником джикає та свердлом скрегоче.
Дивився-дивився Іван Михайлович на татове майстрування, ахав-ахав, руками сплескував, а тоді:
— Та ви ж закінчений майстер — «золоті руки»! Та ви ж для нашої академічної майстерні скарб неоціненний! Та ви просто не маєте права закопувати свій талант! Ви — унікум! Такі трапляються один на десять мільйонів! Кожен талант — це надбання народу, і використовувати його треба тільки за призначенням. Розбазарювати талант — це злочинна безгосподарність. Ви просто не маєте права займатися сільгосптехнікою, коли можете слугувати точній механіці...
— Та що ви, чесне слово! Та припиніть! — пробував угамувати його тато. — Давайте оно краще... «Поза лу-угом зе-еле-еле-неньким, поза луго-ом...»
Але Іван Михайлович: розквоктався так, що ніякими піснями збити його вже було неможливо. Чесно кажучи, у тата мого справді золоті руки. І через якийсь час після того, як Іван Михайлович поїхав, тата викликав до себе голова колгоспу, і тато просидів з ним усю ніч і прийшов уранці блідий, скуйовджений і урочистий.
Голові дзвонили з райкому, а райкомові дзвонили з обкому, а обкомові з Києва.
Мама плакала, бабуся плакала, а дід Грицько ходив по хаті й глузливо хмикав (він ніколи не лаявся, а тільки сміявся: коли радів — весело, коли сердився — глузливо).
— Щасливої подружі носом до калюжі! Давай-давай, їдь. Розігнався. Без нього, бач, не обійдуться. Без нашого Гриця вода не освятиться. Без нашого Василя не буде весілля. Міняй, міняй ремінець на личко. Давай!
— Батьку! Та не крайте моє серце! — благально прикладав руку до грудей тато.
— Велике діло — опеньки! Вхопив, як шилом борщу. А Оксану (це мати моя) кидаєш, значить? Будете, значить, у Москві на ВДНГ зустрічатися раз на рік.
— У-у-у! — вголос заплакала мати.
— Та що ви, батьку! Що ви таке кажете?! — жалісно скривився тато. — Чого б це я її кидав?! Заберу. І її, і Стьопочку. Аякже. Хіба ж я хто?
— А що ж вона там у Києві біля тебе робитиме? У сферу обслуговування піде? Хіба що. Слава богу, є з кого приклад брати. Сонька Демиденкова оно приїхала — і не впізнати: артистка, з голови до п'ят самі «лейби» заграничні. Однієї помади на губах французької на двадцять карбованців намазано. Що ж — давай! Доганяй!
— Та чого це обслуговування! На Дарницький шовковий піде, або на взуттєву, або на трикотажну, Рози Люксембург... Куди схоче. По всенькому ж Києву об'яви запрошують на роботу.
— А буряки хто копатиме? Ми з бабою? Чи піонери? Чи студенти приїжджі?
— Техніка.
— Скоро вже й технікою тією керувати нікому буде, як усе трудове селянство у город повтікає. Оно на Кривому Хуторі самі старі баби лишилися. І один дід. Цілий рік тільки й роблять, що з двору в двір на поминки ходять.
— Не треба такої сумної, батьку, співати. На вас це не схоже. А розвиток цивілізації не зупиниш. Майбутнє за містом, а не за Кривим Хутором. За технікою, за механізацією, за наукою. І якщо я можу щось зробити для цього, чого інший не зробить, то хіба...— Тато зітхнув, і мені стало шкода його — авжеж, нелегко йому полишати рідне село, де він народивсь і прожив усе життя своє, оцей двір полишати з лелечим гніздом на сухому бересті, криницю, садок яблуневий (яких тільки сортів тут нема!), город, леваду за городом, річку, верби понад нею, явори, гай березовий — увесь отой краєвид наш, що аж очі вбирає до щімкого солодкого болю, як каже моя мама.
— Все одно ти перекинчик, — і собі зітхнув дід.
— Не перекинчик тато, не перекинчик! — вигукнув я.— І не був ніколи ним.
— Ти, Стьопко, як пень, — усміхнувся дід Грицько.— Голова — як казан, а розуму ні ложки. Ще пошкодуєш там, у місті, за селом, ще не раз попозітхаєш, а може, й заплачеш. Запам'ятай!
— То що ж, батьку, по-вашому, й не рипнутися нікуди? Так? Га? — жалібно-жалібно скривився тато. Я боявся, щоб він раптом не заплакав.
— Ну, гаразд уже, годі, гаразд! — весело засміявся враз дід Грицько.— То я вас на міцність перевіряв. А то, звісно, важко покидати насиджене гніздо, боляче одриватися від коріння, але крила орлові не для того дані, щоб обмахуватися ними у спеку та комарів одганяти. Лети, синку! Покажи світові, на що ти здатен. Великому кораблеві — великого й плавання. І годі вже вам, дівчата, сирість у хаті розводити. Ти ще, Оксано, може, його й переплюнеш. Героєм Соцпраці станеш. Ти гака метка, що... Держись, Дарницький шовкокомбінат! Держись, Києве!
Отак змінилося моє життя. Отак з сільського хлопця став я киянином.
Переїхали ми, звичайно, не одразу. Спершу переїхав тато. Дали йому гуртожиток, півроку жив він у гуртожитку і писав нам листи. Довгі ніжні листи, які мати вечорами вголос читала мені, бабі й дідові Грицьку. Тато, звісно, скучав за нами, але був захоплений новою роботою. В майстерні Інституту, механіки Академії наук йому доручили разом з іншими майстрами виготовити унікальний експериментальний механізм. І тато, мабуть, блискуче виявив усі свої здібності. Бо вже через півроку дали йому окрему двокімнатну квартиру.
— А що? Який «добридень», таке й «доброго здоров'я»,—ховаючи за усмішкою гордість, сказав дід Грицько.— Ми ще там усім носа втремо.
— Еге ж! — хмикнула, усміхаючись, баба. — Який батько, такий син — викрали з бочки сир.
— А що? А що? — півником закозирився дід.— Таки розумного батька син! А що? Я таки теж способний був, я...
— Еге ж! Способний! Баляндраси розпускати та коники викидати.
— Це ти, ти крила мені вкоротила, налигачем до кілка припнула. Якби не ти, я б. уже всю землю обійшов, знаменитим мандрівником став.
— Мовчи вже! Тур мені Хейєрдал найшовся! Мандруй оно на город та урви огірків на салат. Пржевальський.
Колись у далекі юнацькі часи дід Грицько намірявся гайнути з села у захоплюючі мандри по індійських джунглях. Та несподівано закохався у бабу Галю, струнку чорноброву тоді красуню, і...
Дід Грицько був невисокий на зріст, непоказний, але такий гострий на язик, такий дотепник, перший на селі жартун і базікало, що найстрункіші, найвродливіші парубки в'янули поряд з ним, як скошена трава. І ще були в діда Грицька очі такі голубі, прозорі й чисті, як травневе небо. Вони й зараз такі, цвітуть на дідовому обличчі, як волошки нев'янучі. І не встояла баба Галя. Гавкнули мандри на віки вічні...Я дуже люблю свого діда.
У всіх діди серйозні, поважні. Дід Терентій. Дід Максим. Дід Роман Йосипович. А мій неповажний, несерйозний, хлоп'якуватий якийсь. Дід Грицько. Як ото в дитинстві Грицьком кликали, так усе життя до самісінької старості лишився. Ніхто його, здається, в житті по батькові Григорієм Григоровичем і не назвав ніколи. Грицько та й Грицько. І він сам, мабуть, здивувався б і образився навіть, якби хтось його Григорієм Григоровичем назвав. Бо оте «Грицько» у людей звучало не образливо, а ніжно.
Усі в селі дуже люблять мого діда. Жодне свято, жодне весілля, проводи в армію, жодні хрестини (чи пак «свято новонароджених», як научає секретар нашої сільради) не обходяться без діда Грицька. Він завжди головний заводіяка, промовець, виголошувач різних кумедних тостів. І що вже сміху від його теревенів!
Правда, баба Галя часом не витримує і смикає діда Грицька за полу:
— Та сядь уже, іроде, помовч трохи, дай людям слово сказати, ніхто через тебе рота розтулити не може. На оно закуси хоча б, а то тільки ковть та ковть.— І пиріжком дідові рота заткне. Та минає хвилина-друга, пережує дід пиріжка і знову за своє. Може дід Грицько і з когось посміятися, але більше із себе самого кепкує, різні кумедні історії про себе вигадує, аби смішно було.
Про те, як він під час війни на передовій у сильний туман до німців «у расположеніє» забрів, німці якраз обідали, він і свій котелок кухарю підставив, пообідав з німцями, покурив і, захопивши «на десерт» «язика», назад повернувся. Такий туман був!..
То про змагання наввипередки з вовком.
То про те, як узимку ненароком під лід провалився, проплив і в ополонці, де наш колишній завклубом рибу ловив, голову вистромив та: «Здрастуйте, Олександре Степановичу!» Той так і вкляк — зомлів.
Чого тільки не розказував про себе дід Грицько!
І хоч баба Галя завжди бурчала при цьому: «От старий кловен! Ну ж розпуска губу, ну!» — але очі в неї сміялися, іскристо промінились, і не могли Вони приховати ніжності.
Вдачею я пішов у діда.
Тато в мене серйозний, поміркований, розважливий. А я — шалапут.
— Весь у діда! — наче з осудом каже бабуся Галя, але очі в неї теж проміняться і сміються.
— Не дрейф,— підморгує мені дід Грицько.— Такі, брат, вдачі, як у нас з тобою, не підряд, а через покоління народжуються. Бо інакше не було б порядку.
Але якщо тільки про порядок дбати, то було б дуже нудно жити. Найвеселіше ж буває саме тоді, коли немає порядку.
У кожному класі є жевжик, який порушує порядок, який крутиться на уроках, наче йому голки в штани насипали, підскакує. Кидає вчительці репліки, робить гримаси і взагалі викаблучується, як тільки може. Аби тільки всі сміялися. Аби тільки розвеселити товариство.
У нашому класі таким жевжиком був я.
І от...

РОЗДІЛ II
Шостий «Б». І нащо ми переїхали у цей Київ?!.

Ми прибули до Києва уранці. Ми їхали з-за Дніпра, через Дарницю, повз Березняки, мимо Видубицького монастиря.
І після Дарницького плетива рейок, після білих багатовіконних березняківських новобудов раптом ступила з-за обрію нам назустріч велична срібляста постать Вітчизни-матері (знаменитий київський меморіал) і золотисто засяяли на срімких кучеряво-зелених кручах цибулясті бані Печерської лаври. А за ними танули у ранковому серпанку і готель «Київ», і Володимирська гірка, і будинок ЦК комсомолу, і іграшково тендітна Андріївська церква...
Щось наче штовхнуло мене в груди — я вперше відчув, що я в Києві.
Тато зустрів нас на пероні з квітами, збуджено-метушливий і якийсь незвичний. Щось у ньому вже було невловимо міське, чого не було ні в мамі, ні в дідові, який приїхав разом з нами допомагати влаштовуватися, ні, звичайно, в мені.
Я це одразу відчув.
Квартира була порожня й лунка. В одній кімнаті стояли попід стінами три однаковісіньких алюніміевих розкладушки і лупав більмуватим оком телевізор. У другій нічого не стояло, тільки в кутку було навалено в безладді різних ящиків, мішків, пакунків — наші речі, три дні тому привезені колгоспною машиною.
Лише кухня була обставлена. Новенький стіл, табуретки, шафи й холодильник сяяли, як у магазині.
— О! Молодець, синку! — поплескав дід Грицько тата по плечу, зайшовши на кухню.— Зразу видно хазяйську дитину. Знаєш, з чого починати треба. Щоб було де сісти та борщу з'їсти.
Я одразу ж вискочив на балкон. В усій квартирі найбільше мені сподобалися ванна і балкон. Балкон був великий, довгий, з двома дверима — одні з кімнати, другі з кухні,— хоч у футбола на ньому грай.
Наш будинок стояв на бульварі Дружби Народів біля Печерського мосту, квартира на дванадцятому поверсі, і з балкона видно було далеко-далеко, аж ген за Дніпро, за білі нові масиви, за огорнуті сизим маревом заводи, за сині лісові далі...
Здавалося, ще трохи звестися навшпиньки, витягнути шию, підскочити — і побачиш за обрієм рідне село. І хлопців-однокласників побачиш, і дружків своїх Василя та Андрійка, і вчительку Марію Степанівну, і завуча Володимира Свиридовича, і руду Гафійку Остапчук із сьомого класу...
Я й не думав, що мене так проводжатимуть. Прийшов увесь наш клас, і Марія Степанівна, і татків друг завуч Володимир Свиридович. Принесли квіти. І говорили якісь гарні слова. А Марія Степанівна обняла мене, пригорнула:
— Ти ж пиши, Стьопочко, не забувай нас. Хоч і багато ти мені крові попсував, але я ж тебе, шалапута, люблю.
І я, дурний, не витримав і заплакав. Василь з Андрійком поодвертались і теж зашморгали носами.
А коли ми вже сідали в машину, щоб їхати на станцію, я весь час озирався. Мені дуже хотілося хоч на мить побачити оту руду Гафійку Остапчук із сьомого класу, що жила за чотири хати від нас. І тільки як ми вже від'їжджали, я таки побачив її. Вона вийшла з-за льоху і, приклавши козирком долоню до очей, дивилася нам услід. Руде її волосся аж горіло на сонці і осявало все їхнє подвір'я, всю вулицю, весь світ.
Я підскочив і замахав їй рукою, ледь не перевалившись через борт машини. Вона звела руку і помахала мені теж. Серце мов аж зайшлося від радості. До самісінького поїзда я був щасливий.
І тепер, дивлячись з балкона, я наче бачив отам, за обрієм, руду Гафійку, яка стояла коло льоху і махала мені рукою. І серце моє стискалося.
У нову школу ходив записувати мене тато. Я, звісно, ходив разом з ним.
Чимось та школа нагадала мені нашу нову квартиру. Теж порожня, теж лунка й так само пахла вапном, крейдою, оліфою. І шпінгалети на вікнах так само не зачинялися. І шибки заляпані фарбою. У коридорі стояли козли. Мабуть, щойно закінчився ремонт.
Ота безлюдна лунка порожнеча, ота запахуща після ремонтна холодна сирість були непривітні й одразу нагнали на мене тугу.
І туга та була передвісником невеселих моїх днів у новій школі.
Хто коли-небудь хоч раз був новачком у класі, той прекрасно знає, яке ж то гидке, гнітюче почуття, який принизливий трепетливий неспокій огортає тебе з першої ж миті під цікавими глузливо-вичікувальними поглядами, що зустрічають тебе всюди, куди не озирнешся ти, куди не поткнешся.
Де ти, вдачо моя весела?
Чого покинула мене, втікаючи холодними мурашками кудись у п'яти? Що ж я робитиму без тебе? Сам-один серед них усіх? Пожди! Не тікай! Не лишай мене!
Та хіба втримаєш?
Сміх і гумор, веселий настрій — то дуже тонка, делікатна штука. Мить — та й уже. І як не старайся ти — не вимучиш із себе сміху, коли у тобі його нема.
Недарма казав завжди дід Грицько: «Хоч плач і не втирайся, а в тугу не вдавайся. Туга — лиха подруга. Кидай лихом об землю і не журись. Журбою поля не перейдеш, горя не здолаєш. Не давай журбі їздити на собі».
Ех-хе-хе!.. Легко сказати — не давай, а коли...
Коли я тільки вперше переступив поріг отого злополучного шостого «Б» класу, якесь недобре передчуття охопило мене.
— О! Новачок! — дзвінко вигукнув із задньої парти чорнявий хлопець у джинсовій курточці.
— Новачок! Новачок! — майже одноголосно підхопили двоє невисоких кругловидих хлопчаків, які сиділи за першою партою.
Бу-бух! — наче щось вибухнуло. Всі посхоплювалися з своїх місць і вмить оточили мене з усіх боків.
— Звідки, пане, будете? — глузливо-ввічливо спитав чорнявий.
— З села Витребеньки, звідси далеченько, іти прямо, де велика яма, потім з-за рогу навприсядки через дорогу, потім трохи проповзти на пузі у тому лузі, де Іван теля пасе, от і все! — бадьоро відтарабанив я зарані придумане.
— Диви! Язикатий який. Га? — обернувся чорнявий до мордатенького, рум'яного, як яблуко, хлопця.
— Язикатий, нахаба! — кивнув той.
— Тихого пса й муха куса! — хвацько відповів я.
— Ну, дурному псові усе мухи в голові,— усміхнувся чорнявий, і всі зареготали.
Я знітився.
Сміх буває різний. Одна річ, коли сміються з твоїх жартів, дотепів, зовсім інша, коли сміються з тебе... Перший сміх — то радість, я його страшенно любив, заради нього був готовий на все.
Другого сміху я завжди боявся.
Я стояв, опустивши голову. Щоки мої палали. А вони сміялися, а вони сміялися.
 
Наші Друзі: Новини Львова