Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 29 вересня 2020 року
Тексти > Жанри > Казка  ::  Тексти > Тематики > Гумор

Чарівні окуляри :

Остання.

Переглядів: 6322
Додано: 25.11.2006 Додав: Smoke  текстів: 48
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Smoke Джерело: книга
<
1
>
ПРИГОДА ЧОТИРНАДЦЯТА

Остання.

Ми з Ромкою дуже переживали: і сліпу Любочку, Ритчину сестричку було дуже жаль, і так не хотілося назавжди втрачати чарівні окуляри!..
— Це ж без чарівних окулярів і Козачка Гульку більше ніколи вже не побачимо...— зітхав Ромка.
— Авжеж... Але... — зітхав я.
— Ну що ти все «алекаєш, алекаєш»! — вигукнув Ромка.— Думати треба! Робити щось треба! Щоб і сліпій Любочці допомогти, і чарівні окуляри назавжди не втратити!
— А що... що робити? Ти знаєш?
— Ну... ну хоча б.... хоча б до нашої доброї чарівниці Маргарити Степанівни піти, розказати їй все. Вона ж добра, вона щось придумає, допоможе нам.
— А де її знайти? Ми ж уже раз шукали її колись. І не знайшли.
— Ну, по-перше, погано шукали. А по-друге, не було такої поважної причини! — сказав Ромка.
— Ну, давай ще пошукаємо, хіба я проти... Думаєш, мені так хочеться втратити чарівні окуляри?..
— О! Це вже конкретна розмова! — зрадів Ромка.— Ходімо!
І ми пішли шукати квартиру Маргарити Степанівни. І знову почалася плутанина.
— О! Це той двір! — вигукував Ромка.
— А де ж візерунчасті двері на першому поверсі? — питав я.
— Ну, може, вона поміняла двері,— казав Ромка.
— А чого їх було міняти? — знизував я плечима.— Хто це міняє цілісінькі гарні двері, та ще візерунчасті?
— Ну, вона ж не звичайна собі бабуся, а чарівниця!
— Ні, це не той двір! — заперечував я.
— А я кажу, той! — наполягав Ромка.— І двері просто у двір виходять, і кнопка для дзвоника така сама!
— Ну, то дзвони!
— І подзвоню! — Ромка натиснув на кнопку. За дверима задеренчало. І враз почувся басовитий собачий гавкіт — гавкало щось здоровенницьке: чи то вівчарка, чи навіть дог.
— Таки не воно! — вигукнув Ромка.— У Маргарити Степанівни собаки не було!
Під лютий собачий гавкіт ми чкурнули з того двору. І подалися шукати далі. Нарешті Ромка вигукнув:
— О! Оце таки той двір! Я запам'ятав підворіття — обабіч нього два гранітних стовпчики, щоб машини, заїжджаючи, кути підворіття не оббивали. Це ще з довоєнних часів лишилося у старих підворіттях. Тепер такого не роблять.
Я теж згадав, що колись звернув увагу на ці стовпчики. Так! Здається, таки воно. Ми зайшли у двір і здивовано перезирнулися. Будинку Маргарити Степанівни не було — він був знесений. І те місце обгороджене високим парканом.
— Тю! Ти диви! Знесли! -7- вигукнув Ромка. Він був дуже цікавий — всюди йому треба було встромити свого носа. Він знайшов дошки, не дуже міцно прибиті, одірвав їх, розсунув і поліз. Я, звичайно, за ним. І раптом Ромка почав падати у глибокий котлован, виритий під фундамент нового будинку. Я схопив його за рукав, але не втримав і разом з ним полетів униз. На наше щастя, хтось поклав на дно котловану у цьому місці солом'яні мати, і ми не тільки не повбивалися, а й не дуже забились.
— Їжачку, ти живий? — спитав мене Ромка.
— Та живий! Але як ми звідси виберемося? Глибоко ж!
— А чого ти мене хапав? Лишився б нагорі — людей покликав би!
— Я ще й винний! — образився я.— Тебе ж рятував.
— Ну, пробач, пробач! Це я, звичайно, дурницю впоров. Я ж не знав, що край котловану так близько. Але ти не дрейф! Чарівні окуляри при тобі? Не розбив?
— По-моєму, цілі,— я поліз у кишеню й витягнув окуляри. І раптом побачив, що в мене в руці не одна, а дві пари окулярів — у кожної одне скельце заклеєне.
— О! Козачок Ґулька зараз з'явиться, раз дві пари зробив! — вигукнув Ромка.
Я дав одні окуляри Ромці, й ми одночасно начепили їх. І... Щойно світило сонце, голубіло небо, літали пташки... і враз настала абсолютна темрява, хоч в око стрель, як каже мій дідусь. Я торкнув себе за обличчя, щоб скинути окуляри, і відчув, що окулярів на носі нема.
— Ой! — почув я розгублений Ромчин голос.— Їжачку! Ти щось бачиш?! У мене темрява перед очима! І окуляри зникли!
— І в мене! — вигукнув я.— Що ж це таке? Ми осліпли!
— Ґулько! Де ти?! — загукав Ромка.— Ґулько-о! Але Козачок Ґулька не озивався.
— Маргарито Степанівно! Маргарито Степанівно-о! — закричав я.
Але й Маргарита Степанівна не озвалася. Та й як вона могла озватися, коли вона вже тут не жила, коли її будинок знесли. Зв'язок з чарівницею втратився... Ми лежали на дні глибокого котловану сліпі й безпомічні. Мене охопив жах...
— Їжачку! Це нам за те, що ми хотіли схитрувати, залишити собі чарівні окуляри... Ну, чому, чому ми не віддали їх одразу сліпій дівчинці?! Це я, я винен в усьому!.. Пробач, пробач, їжачку! Ти хотів віддати, а я... Ну чому, чому в мене такий характер?..— і Ромка заплакав.
І раптом... раптом я побачив Ромку, що, плачучи, уткнувся в зігнутий лікоть.
— Ромко! — закричав я.— Ромко! Я знову бачу!.. Ромка рвучко підвів голову:
— Ой! І я бачу!..
Я відчув і побачив у своїй руці чарівні окуляри — одну пару з обома незаклеєними скельцями. І враз почувся голос невидимого Козачка Ґульки:
— Молодець, Ромко, що покаявся! Коли можна зробити добро, ніколи не треба хитрувати.
— Ой, Ґулько, однеси нас, будь ласка, до сліпої Любочки! — вигукнув я.— Ми віддамо їй чарівні окуляри.
— Однеси, будь ласка! — підхопив Ромка.
— Ні! — заперечив Ґулька.— Ви з Риткою Скрипаль мали справу, до неї я вас і однесу. А там самі розбирайтеся.
І тут я відчув, що вже сиджу верхи на невидимому конику Літайку поряд з Ромкою. І за мить ми злетіли вгору. Вилетіли з котловану і полетіли до будинку Ритки Скрипаль. Біля будинку ми опустилися на землю і злізли з коника.
— Ну, а тепер, хлопці, бувайте здоровенькі! Я поспішаю.
— Куди? — прохопився Ромка.
— Не закудикуй! — невдоволено мовив Козачок Ґулька.— У дуже важливій справі. Потім дізнаєтеся.
— Ну що ж, Ромко, доведеться в Ритки питати адресу її сестри Любочки,— сказав я.
— І що ми їй скажемо? — спитав Ромка.
— Так і скажемо — що хочемо віддати її сестричці чарівні окуляри. Досить хитрувати. Все одно ми вже втрачаємо чарівні окуляри. То чого ховатися...
— Тільки говоритимеш ти,— сказав Ромка.— Ти ж перший одержав чарівні окуляри.
— Ну, що ж... гаразд. А ти подзвони у квартиру. А то все я та я.
— Нема питань! — усміхнувся Ромка і натиснув на кнопку дзвоника. У квартирі задеренчало. Почулися кроки і дзвінкий Ритчин голос:
— Хто там?
— Поштар Пєчкін! — грубим голосом мовив Ромка.
— Не балуйся! — вигукнув я.— Це ми — Вася Богданець...
— І Роман Черняк! — додав Ромка.
— Ой, стривайте! Я зараз! — вигукнула Ритка, і за дверима затупотіли, віддаляючись, швидкі кроки.
— Побігла чепуритися! — пхикнув Ромка.
— Ну, ми ж без попередження. Почекаємо,— примирливо сказав я.
— Авжеж, нікуди не дінешся,— зітхнув Ромка. Чекати довелося хвилин п'ять, як не більше. Нарешті
клацнув замок і двері відчинилися. Ритка була у святковому платті й сяяла, як кінозірка.
— Будь ласка, заходьте! Роздягайтесь. Чому не подзвонили? Щось сталося?
Ромка підштовхнув мене ліктем:
— Давай! Доповідай!
— Ми прийшли... ми прийшли... по адресу твоєї сестрички Любоч... ну... тієї... що не бачить...— затинаючись, сказав я.
— А... а нащо вона вам?.. Во... вона у лікарні,— теж затинаючись, сказала Ритка.
— Ми... ми хотіли віддати їй чарівні окуляри! — одним духом випалив я.
— Що-о?!. Не треба, хлопці, жартувати! Такими речами не жартують!
— А ми не жартуємо! — серйозним тоном сказав Ромка.— Давай, Їжачку, розказуй!
І я почав розповідати. З самого початку. Як одержав таємничого листа з підписом «Ритас».
— Пам'ятаєш, він ще думав, що то ти написала? — вигукнув Ромка.
— А-а... пам'ятаю,— кивнула Ритка.
Тоді я розказав, як завдяки чарівним окулярам я зняв Ромку з трансформаторної будки, як познайомилися ми з Маргаритою Степанівною, артисткою, що грала у театрі юного глядача відьом, а насправді була доброю чарівницею, про Діда Мороза, який виявився клоуном-фокусником Рудольфом Андрійовичем, чоловіком Маргарити Степанівни, про «дипломат» з американськими доларами, про знайомство з Козачком Ґулькою, про наші польоти на блакитному конику Літайку у Синє Потойбіччя, про моє повернення у минуле до глухонімого хлопчика, про викрадення Ромки і його порятунок,— одне слово, про всі наші пригоди, пов'язані з чарівними окулярами. Ритка слухала, затамувавши подих, і тільки кліпала своїми чудовими волохатими віями.
— Фантастика! Неймовірно! — вигукнула Ритка, коли я закінчив.— Ану покажіть ті чарівні окуляри!
Я поліз у кишеню і... Серце моє зупинилося — чарівних окулярів у кишені не було!
— Ну, давай! Показуй! Ну! — штовхнув мене ліктем Ромка.
— Во... вони з-зникли! — ледь чутно прохарамаркав я.
— Як зникли? Загубив, чи що? — здивовано спитав Ромка.
— Загубити їх я не міг! Вони у бічній кишені застебнуті були на ґудзик... Ґудзик застебнутий, а окулярів нема...
— Ха-ха-ха! — засміялася Ритка.— Ну й фантасти! Брати Стругацькі!.. Я навіть повірила була!
Я мало не плакав. І раптом задзвонив телефон. Ритка побігла, взяла трубку і враз радісно вигукнула:
— Що?! Що?! Серйозно?! Ой, яке щастя! Тьотя Зіночка, я зараз приїду! — Ритка поклала трубку й побігла одягатися. І на ходу вигукнула:
— Ой, хлопчики! Після чергової операції Любочка нарешті почала бачити! Правда, із спеціальними окулярами, але... Яке щастя!
За хвилину ми вже були на вулиці. Ритка попрощалася з нами і побігла на зупинку таксі.
— Слухай, а це ж, мабуть, Козачок Ґулька в тебе окуляри забрав!.. І передав Любочці!.. У лікарню!.. Пам'ятаєш, він сказав: «Поспішаю у важливій справі. Потім дізнаєтесь». От і дізналися!.. Чарівні окуляри таки зробили свою справу!
— І слава Богу! — сказав я.
Отак закінчилися наші пригоди з чарівними окулярами.
2004

 
Наші Друзі: Новини Львова