Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 29 вересня 2020 року
Тексти > Тематики > Гумор  ::  Тексти > Жанри > Казка

Чарівні окуляри :

Знайомство з дивною Маргаритою Степанівною.

Переглядів: 6684
Додано: 25.11.2006 Додав: Smoke  текстів: 48
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Smoke Джерело: книга
<
1
>
ПРИГОДА ДРУГА

Знайомство з дивною Маргаритою Степанівною.

Після того як я завдяки чарівним окулярам зняв Ромку Черняка з трансформаторної будки, він подружився зі мною, і ми вирішили шукати чарівні окуляри удвох. Більше нікому про чарівні окуляри ми вирішили не говорити.
— Бо до скверика збіжиться уся школа, не протовпишся, — сказав Ромка. Я, звичайно, погодився.
Ми щодня ходили до того скверика і щодня бачили на лавці окуляри, які одразу ж зникали.
— Мабуть, треба, щоб хтось заліз на трансформаторну будку, щоб ми його потім рятували, — сказав Ромка.
— Але це ж доведеться когось втаємничувати, — сказав я.
— Правильно! Відпадає! — погодився Ромка. — Але чого окуляри то з'являються, то пропадають?
— Мабуть, тому, що чарівні.
— І що то за дідусь незвичайний, що окуляри в тебе забрав... Чарівник, мабуть... Треба не окуляри, а дідуся шукати, — сказав Ромка.
— Може, ти й маєш рацію,— сказав я.
І ми почали придивлятися до дідусів, які грали у скверику в шахи або читали газети. Але дідусі були начебто звичайні. Деякі, коли було холодно, зігрівалися міцними напоями. Чарівники ж їх, по-моєму, не вживають. Та й не станеш же питати у дідусів: «Ви, діду, часом не чарівник? Дозвольте поміряти ваші окуляри!» Отже, наші пошуки поки що були безрезультатними.
Та от одного разу в нашому класі сталася надзвичайна подія. У першої красуні нашого класу Ритки Скрипаль, про яку я вже згадував, пропав золотий ланцюжок із золотим же кулоном у вигляді сердечка. Біда підсилювалася ще й тим, що золотий ланцюжок належав Ритчиній мамі. Ритка взяла його без дозволу — щоб похизуватися. Ах, ті красуні! Як же ж вони люблять коштовні прикраси!.. Ритка плакала так гірко, що моє серце розривалося навпіл. Ви ж не знаєте, як я ставлюсь до Ритки Скрипаль!.. Вона ж мені навіть учора снилася, та Ритка... У довгому блакитному платті з блискітками сиділа вона у розкішній королівській кареті, запряженій білими кіньми, лагідно усміхалася до мене і тихо казала: «А ти мені подобаєшся, Рудий Африканський їжачок!» Рудим Африканським їжачком, як ви пам'ятаєте, назвав мене Ромка Черняк (або Ромка Брюнет, як я його називаю). Він чорнявий, стрункий і спортивний (я вже про це говорив). Але мій дідусь Грицько, мамин тато, каже: «У мужчини, рижухо мій дорогий, головне не класичний римський профіль, не орлиний погляд, а мужність і весела вдача. От диви, яку я тобі красуню бабусю подарував! За нею такі орли упадали, а заміж вона вийшла за мене, веснянкуватого й непоказного. Бо їй було весело й цікаво зі мною. І ти, голубе, не тушуйся перед брюнетами. Ти хлопець веселий, дотепний, жвавий — будь-яка красуня тебе покохає!» Саме цим я й керувався у своїх мріях про Ритку Скрипаль. Скільки разів у мріях своїх рятував я її від нахабних хуліганів, від пожежі, витягав з води... Але Ритка чогось не тонула, не горіла, і хулігани на неї не нападали... Я навіть спробував умовити свого двоюрідного брата Стьопу зіграти роль хулігана, але він відмовився: «Боюсь, що я не витримаю і надаю тобі по пиці, коли ти її від мене одбиватимеш». Мене це, звичайно, не влаштовувало. І от раптом така нагода відзначитися. Я відчайдушно повзав на животі по всій школі, по всіх коридорах, шукаючи той клятий ланцюжок... Ви думаєте, я один повзав?.. Весь чоловічий склад нашого класу повзав на чолі з лідером Ромкою Черняком, тобто Брюнетом... І раптом, коли я підповзав до дівчачого туалету, в уяві моїй несподівано виникла лавка у скверику і на ній окуляри.
«Ой! — мало не скрикнув я.— Це мені знак, що треба бігти по чарівні окуляри і вони допоможуть мені знайти ланцюжок!» Я обернувся — Ромку ніде не побачив. От і добре! Коли йдеться про подвиг заради красуні, колективні дії тут ні до чого. Особливо, коли напарник — спортивний стрункий брюнет. Я прожогом вискочив зі школи. До скверика я біг так, наче за мною сто вовків гналося... Добігаючи до скверика, я ще здаля побачив, що на лавці лежать окуляри. І раптом бачу — до лавки біжить з іншого боку Ромка. Я застиг від несподіванки. Ромка теж спинився вражений — мабуть, не думав мене тут побачити...
— Ц-це ти? — розгублено спитав він.
— Це я! А це ж, мабуть, ти? — уїдливо сказав я. Ромка почервонів:
— Я... я тебе шукав, шукав... але ти повзав хтозна-де!
— Еге, шукав! — пхикнув я.— Нічого ти не шукав! Просто вирішив сам скористатися з чарівних окулярів. Як тобі не соромно!.. Ми ж домовилися, що будемо завжди разом шукати чарівні окуляри...— сказав я і одвів очі — соромно мені стало: я ж сам порушив нашу домовленість.
— Ой! А де ж окуляри?! — вигукнув Ромка.— Знову зникли! Я ж щойно бачив — вони лежали!
— І я бачив!.. Наче спільна галюцинація.
І раптом біля нас невідомо звідки з'явилася бабуся — довгоноса, у кумедному старовинному капелюшку, з ціпком у руках. Вона розгублено мружила очі і крутила на всі боки головою.
— Хлопці! Ви не бачили окулярів? — спитала вона. У мене тенькнуло в животі... Я перезирнувся з Ромкою.
Він теж розгублено закліпав очима і пробелькотів:
— Ба-бачили...
— Але вони зникли! — сказав я. Бабуся зітхнула:
— Якщо зникли — це погано... Бо вони особливі...
— Ч-чарівні?! — прохопився я.
— Авжеж! — хитнула головою бабуся.— Чарівні! Телескопічні!.. На спецзамовлення зроблені. Без них я майже нічого не бачу... Як я не помітила?! Їх наче вітром здуло... Біда!.. Я й додому не дійду, не втраплю...
— А ми вас проведемо! — вигукнув я.— Правда, Ромко?
— Авжеж! — підморгнув він мені.
— Ой, спасибі вам, дорогі! Ну, тоді ходімо! — бабуся поклала руку мені на плече (чомусь саме мені, а не Ромці, хоч він вищенький і міцніший), і ми пішли. Ромка ревниво глянув на мене, але тут уже нічого не зробиш: кому поклала, тому й поклала. Ромка відчув потребу щось сказати, і він спитав:
— А як вас, пробачте, звати?
— Маргарита Степанівна,— сказала бабуся.— А вас?
— Мене Ромка! — першим вигукнув мій друг — мусив же він підкреслити, що він лідер.
— А мене Вася,— сказав я.
— Дуже приємно, панове Вася і Ромка! — усміхнулася бабуся, наче підкреслено поставивши на перше місце моє ім'я. Ромка це помітив і скривився.
Серце моє калатало, як різдвяний дзвін. «її звуть Маргарита Степанівна! «Ритас» — як у тій записці! Але тоді чарівні окуляри зривав у мене з носа дідусь, а не бабуся! Я точно пам'ятаю, хоч і не бачив того дідуся!» — стрибали думки у мене в голові.
— Ну от і прийшли! — сказала Маргарита Степанівна, коли ми зайшли у якийсь незнайомий двір і зупинилися перед візерунчастими дверима на першому поверсі багатоповерхового будинку. Бабуся встромила у дірку замка довгий чудернацький ключ, почувся мелодійний передзвін, і двері нечутно розчинилися.
— Заходьте, будь ласка, панове! Мушу вам віддячити за допомогу! — церемонно вклонилася Маргарита Степанівна, вказуючи рукою на відчинені двері. Ми зайшли у темний передпокій, а звідти до кімнати. Кімната теж була напівтемна, умебльована старими меблями. Клейончатий потертий диван з овальним над спинкою дзеркалом, під яким на піддзеркальнику стояло сім білих мармурових слоників — від найбільшого до найменшого. У кутку кімнати височіло ще одне дзеркало — так зване трюмо у темній лакованій рамі з різьбленим дерев'яним візерунчастим верхом... Під дзеркалом стояв такий же різьблений лакований піддзеркальник на гнутих ніжках у вигляді лев'ячих лап (бо нагорі, як ми роздивилися, теж була таки лев'яча морда). І ще одне здоровенницьке дзеркало було на дверцятах старовинної шафи. Але дивно — віддзеркалень своїх ми в тих дзеркалах чогось не побачили, хоча стіл, біля якого ми стояли, прекрасно віддзеркалювався... На стінах висіло багато фотографій, і майже на всіх були... відьми, довгоносі й патлаті, а одна навіть у тому ж кумедному старовинному капелюшку, що й Маргарита Степанівна. Ми з Ромкою пере-зирнулися. І Ромка спитав:
— Це в-ви?
— Авжеж! Ха-ха-ха! — зареготала Маргарита Степанівна. І раптом заспівала пританцьовуючи:

— Я — відьма Маргарита,
Підступна і сердита!
Усе на світі відаю,
Усе на світі знаю!
Я з янголами снідаю,
З чортами я обідаю —
Усюди я буваю!
Усе-усе я знаю!..

А тоді підморгнула нам і сказала:
— От я знаю, що вам потрібні чарівні окуляри! І вони в мене є! Аякже! Але я вам їх не дам! — вона насупила брови.— Бо ви позавчора розбили мені на кухні вікно м'ячем, у футбола граючи. І в кицьку мою камінці кидали. Правда, Мурисю?
На диван раптом скочила, невідомо звідки взявшись, велика чорна кицька з жовтими очима і хрипло нявкнула, наче підтверджуючи сказане хазяйкою.
Ми з Ромкою аж роти пороззявляли від несправедливого обвинувачення.
— Та ви що?! — вигукнув Ромка.— Нічого ми не розбивали!
— І кицьку вашу вперше бачимо! — вигукнув я.— Це не ми!
— Ви переплутали! Придивіться гарненько! — вигукнув Ромка.
— Невже я зосліпу переплутала, помилилася? — схилила набік голову Маргарита Степанівна.— Ану піду візьму запасні окуляри!
І Маргарита Степанівна вийшла до іншої кімнати.
І тут дерев'яний різьблений лев на вершечку трюмо (чи мені здалося, чи справді) підморгнув мені і глянув на піддзеркальник. Я теж глянув униз, на піддзеркальник — там лежали окуляри... Я кинувся до них, схопив і начепив на носа. І враз побачив наш шкільний спортзал і мати, на які ми сьогодні стрибали через коня на уроці фізкультури...
— Ну що?! — нетерпляче спитав Ромка.
— Ланцюжок під матами у спортзалі! Ритка загубила його, коли стрибала! — сказав я.
— Біжімо! — вигукнув Ромка. Ми кинулися до вхідних дверей... Двері були замкнені...
— От вталапалися! — скреготнув зубами Ромка.
І тієї ж миті до кімнати зайшла Маргарита Степанівна. Окуляри з мого носа враз злетіли і опинилися на її носі.
— О! — вигукнула вона.— Тепер я бачу — авжеж, це не ви розбили мені м'ячем вікно на кухні й полювали на мою кицічку. Пробачте, дорогі. От що значить недобачати... І не бійтесь мене. Ніяка я не відьма. Артистка я колишня. В Театрі юного глядача в казкових виставах відьом грала... Давно вже на пенсії,— вона зітхнула. Але в очах її стрибали веселі бісики.
— Пробачте,— сказав Ромка.— Ми дуже поспішаємо.
— Одчиніть, будь ласка, двері! — попросив я.
— Стривайте,— сказала Маргарита Степанівна.— Я вам станцюю насамкінець!
І вона заспівала:

— Хоч я відьма, та співаю,
Бо веселу вдачу маю.
Хоч стара я і сліпа,
Ще й танцюю — гоп-па-па!

І так хвацько, по-молодому пішла навприсядки, що аж задзвеніли висюльки на люстрі. А тоді гепнулася спиною на диван, кумедно задриґавши ногами.
— Ех-хе-хе! — важко дихаючи, сказала вона.— Сумую я за сценою, за глядачами... А де ваші аплодисменти?
Ми з Ромкою перезирнулись і заплескали в долоні.
— О! Це інша справа! — І вона кумедно вклонилася, взявшись двома пальчиками за край спідниці.
— А тепер бувайте мені здоровенькі!
Дивна артистка-відьма одчинила нам двері, і ми щодуху побігли до школи.
Класи вже були порожні, майже всі учні розійшлися додому. Лише в нашому класі сиділа за партою нещасна заплакана Ритка — додому йти вона боялася.
— Стривай, Ритко! Стривай! Ми зараз!..— вигукнув Ромка. І ми з ним побігли у спортзал, розсунули мати — між ними на підлозі лежав ланцюжок з кулоном у вигляді сердечка.
— Бери! Це ти побачив,— зітхнувши, сказав Ромка.
— Ні! Удвох! Тільки удвох! — благородно сказав я.
— Удвох так удвох! — не зміг приховати задоволення Ромка.
І ми побігли в клас і віддали Ритці її пропажу — я тримав за кулон, а Ромка — за той підступний замочок ланцюжка, що так невчасно розкривався.
Ритка радісно зойкнула, а тоді обняла нас обох за шиї і притулилася головою до наших голів... Про чарівні окуляри ми їй, звичайно, нічого не сказали. Ми ж домовились не говорити нікому.
Нас чекала ще одна несподіванка — ми виявили у своїх кишенях по дві шоколадки — «Театральних». Коли дивна артистка Маргарита Степанівна встигла засунути їх нам у кишені — хтозна... По одній шоколадці ми дали Ритці. Вона мало не заплакала від розчулення. Вона ж так любить солодке!..
Ми хотіли того ж дня подякувати за шоколадки Маргариті Степанівні. Шукали-шукали той двір і ті візерунчасті двері, але так і не знайшли.
— Що ж ти хотів,— сказав я Ромці,— чудеса — вони і є чудеса!..

 
Наші Друзі: Новини Львова