Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 19 лютого 2019 року
Тексти > Жанри > Документ  ::  Тексти > Тематики > Історична

Українська Дивізія «Галичина»

Переглядів: 25602
Додано: 06.03.2006 Додав: Тарас Чабан  текстів: 2
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0

Українська Дивізія «Галичина»


Записки НТШ: Том 188. За редакцією Володимира Кубійовича. Переклад з німецької мови Романа Колісника. Накладом Братства
кол. Вояків 1-ої УД УНА. Торонто–Париж–Мюнхен 1970. Kiev Printers Ltd., 860 Richmond St. W., Toronto 3, Ontario, Canada.

Передмова

Праця «Історія Української Дивізії», яка виходить у «Записках» Наукового Товариства ім. Шевченка, це – історія формування й бойових дій цього найбільшого українського зімкненого військового з'єднання по німецькому боці під час другої світової війни, що існувало від літа 1943 року під назвою Дивізія «Галичина» (також 14-та ґренадирська дивізія зброї СС – українська ч. 1, 1-ша Українська Дивізія Української Національної Армії; в праці вживається назва – Українська Дивізія) аж до капітуляції Німеччини.

Автор книжки Вольф-Дітріх Гайке, народжений 1913 року в Пруссії, походить з старої німецької старшинської родини і після закінчення Військової Академії в Берліні був активним німецьким старшиною. Під час війни служив як фронтовий, згодом штабний старшина і в січні 1944 року був відряджений як начальник штабу в ранзі майора до Української Дивізії, яка тоді формувалася. Він був у Дивізії єдиним штабним старшиною, який належав до сухопутних військ, а не зброї СС.

Автор як шеф штабу Української Дивізії знав, поряд її командира генерала Ф. Фрайтаґа, найкраще її внутрішнє життя, вишкіл, бої. Він належав до нечисленних німецьких старшин Дивізії, які були свідомі потреби порозуміння між обома народами – українським і німецьким та політичного значення Дивізії. У Дивізії він встановив відразу приязні стосунки з українцями, він докладав зусиль, щоб пізнати прикмети українського вояка і старшини, як також намагався усунути, в міру можливостей, помилки, що їх робили вищі німецькі кола, зокрема командир Дивізії генерал Фрайтаґ, який не розумів і не хотів розуміти, політичних завдань Дивізії і психіки українського вояка. Як начальник штабу автор знав, хоч частково наміри й пляни вищих німецьких чинників щодо Дивізії, він разом з генералом Фрайтаґом був учасником всіх важливіших обговорень у справі Дивізії з вищими німецькими військовими і політичними авторитетними колами, між іншим з Гіммлером й ініціятором створення Дивізії губернатором Галицької области О. Вехтером; він був у постійному контакті з сотником Дмитром Палієвим, а пізніше його наступником – сотником Любомиром Макарушкою. В Українській Дивізії автор залишився аж до її капітуляції перед західніми альянтами. Пізніше впродовж двох років він був інтернований і звільнений як особа «без обтяжень». Тепер займає відповідальне становище в економічній галузі в Баварії.

Таким чином майор Гайке є після смерти генерала Фрайтаґа, д-ра Вехтера, полковника Бізанца, єдиною компетентною особою, спроможною представити історію Дивізії – її вишкіл, внутрішнє життя, бої та стосунки з німецькими авторитетними колами.

Працю автор написав, як згадує, ще 1947 року, перебуваючи в англійському таборі інтернованих, на основі збережених ним записів у воєнному щоденнику, картографічних схем та власної пам'яті. Первісний заголовок манускрипта – «Вони хотіли волі» (в ориґіналі "Sie wollten Freiheit"). Фраґменти з цієї праці – опис битви під Бродами друкувалися у збірнику «Броди», що вийшов 1951 року в Мюнхені. Згодом автор дав свою працю для видання її українською, і можливо німецькою мовами Головній Управі Братства кол. Вояків 1-ої Дивізії Української Національної Армії. В українському виданні, яке саме тепер виходить, зроблено деякі скорочення, а окремі відділи дещо відредаґовані. Пропущено перші розділи «Нарис історії України», «Військовий погляд на другу світову війну» та «Положення на українській національній території та в Европі напередодні творення Української Дивізії», в яких автор коментує, між іншим німецьку політику на Сході Европи і взаємовідносини Німеччини і України, бо вони назагал відомі українському читачеві й не стосуються безпосередньо до історії Дивізії. Скорочено початок розділу «Формування й вишкіл Української Дивізії», те, що автор пише про постання Дивізії, бо він був відряджений до Дивізії пізніше і не брав участи в її організації. Пропущено також розділи «Враження із Словаччини» та «Уздовж і впоперек Штірії», бо це загальні враження автора, головне описи природи й міст, не пов'язані з будь-якими діями Української Дивізії. Разом з цим змінено і заголовок праці. В інших розділах не зроблено майже ніяких змін, навіть там, де міркування автора (наприклад, характеристика психіки українського вояка) є дещо поверховні.

Всі ці зміни зроблено в порозумінні з автором.

В праці автор подає хронологічно всі події, пов'язані з формуванням і бойовими діями Української Дивізії, які тільки він один міг їх представити так докладно.

Пожвавленням ділового і трохи сухого викладу автора є опис деяких подій, основаних на переживаннях автора – розділи: «На вправах в Нойгаммері», патетично написана картина двох кривавих днів прориву з брідського кітла «Спогад пережитого бою», фраґмент з кінцевих боїв Дивізії «Оборона Ґляйхенберґу».

Автор присвячує багато місця непорозумінням, що виникали в Дивізії, які полягали в тому, що загал німецьких старшин в Дивізії і, зокрема, її командир не хотіли зрозуміти політичного значення Дивізії. Для тих, що спричинилися до її створення – як німців, так і українців та для тисяч українських вояків це була українська Дивізія з німецьким керівництвом, для загалу німецьких старшин – це була звичайна німецька дивізія, зформована з українців. Автор нещадно критикує командира Дивізії, генерала Фрайтаґа, як честолюбного бюрократа, який нікому не довіряв, заміщував всі вищі пости німцями, навіть тоді, коли були до диспозиції кваліфіковані українські сили. Це було причиною відсутности гармонійної співпраці між українськими і німецькими старшинами. Непорозуміння політичної ролі Дивізії спричинило її катастрофу під Бродами: Дивізію, хоч вона ще не закінчила вишколу і не набула бойового досвіду призначено не на спокійніший відтинок фронту, але кинено в самий центр найважчих боїв з наступаючою Червоною Армією.

Цікавою є характеристика автора українських старшин і стрільців та порівняння їх з німецькими як в час вишколу, так і на полі боїв. Автор підкреслює психічну прірву між українськими і німецькими вояками, спричинену нерозумінням німецькими старшинами психіки і звичок українців, недоцільність бойового навчання, що полягало на принципі «послуху до загину», що не відповідало українцям.

Цінні є кінцеві зауваження автора, в яких він відзначає помилки німецького командування при організації, вишколі й боях Дивізії.

Вартість праці збільшують картографічні схеми, зокрема ці, що стосуються до бою під Бродами.

Від часу, коли автор написав свій твір, вийшло чимало праць і документів, які у деякій мірі стосуються і до Української Дивізії. На них звернено увагу в численних примітках. Переважно це цитати з різних документів і книжок, і вони є цінним доповненням до праці.

Документальне значення мають світлини з архіву Головної Управи Братства кол. Вояків 1-ої Української Дивізії Української Національної Армії.

Низка осель на неукраїнській території, прізвища неукраїнців і назви деяких з'єднань подано в тексті українською мовою і мовою ориґіналу (німецькою, словацькою, словенською). Не завжди вдалося розшифрувати повні імена деяких осіб.

Про постання Дивізії, зокрема про участь в цій події автор згадує зовсім побіжно (дещо більше пишемо про це в резюме, призначеному для чужинецького читача). Постання Дивізії, роля губернатора дистрикту Галичини, д-ра О. Вехтера, що добився її створення та моя співучасть, як леґального речника українського громадянства в Генеральній Губернії повинні бути предметом окремого опрацювання, а не абзацом у цій передмові. Часткову відповідь на це питання читач знайде в моїй статті «Початки Української Дивізії "Галичина"» («Вісті» Братства кол. Вояків 1 УД УНА», рік V, ч. 3-4 за 1954 р.). (Дивись додаток ч. 1).

Було б бажано для української науки, щоб поява цього твору, який тепер пропонуємо увазі читачів, заохотила до написання спогадів осіб, які брали активну участь у творенні й діях Української Дивізії, і була б стимулом – за деякий час – до опрацювання ґрунтовної наукової монографії про Дивізію.

* * *

Як редактор книжки складаю подяку установам й особам, які спричинилися до появи цієї праці: Головній Управі, Крайовим Управам та Управам Станиць Братства кол. Вояків 1-ої Української Дивізії Української Національної Армії, а також членам Братства: д-рові М. Малецькому, В. Козакові, інж. Б. Підгайному, мґр. О. Городиському, Ф. Кордубі, мґр. В. Веризі, інж. І. Скірі, С. Гулякові, В. Гузарові, д-рові Л. Макарушці, М. Бігусові та іншим особам, які будь-чим допомогли реалізувати давню постанову Управи Братства – видати працю В. Д. Гайке.



Сарсель, червень 1970 р.
Володимир Кубійович.


Від автора

Праця, яку представляємо читачеві, має історичний характер. Вона з'ясовує стратегічні міркування автора та описує бойові дії Української Дивізії, яка під час другої світової війни боролася по німецькому боці від 1943 до 1945 року. У цій праці читач не знайде жадних політичних поглядів чи полемічних думок автора. У ній взято до уваги тільки оперативні і тактичні спостереження, як також історичні факти про бойові дії цього військового з'єднання, формування якого почалося влітку 1943 року в Галичині, а капітуляція перед західніми державами наступила 8 травня 1945 року.

Це незаперечний факт, що Українська Дивізія боролася по німецькому боці. У праці не розглядається причини її створення і яким чином вона опинилася у бойових діях по німецькому боці. Цією тематикою вже займалися деякі автори, а інші зможуть ще писати про це у майбутньому.

Автор цієї книжки – професійний вояк тодішніх німецьких сухопутних військ, був начальником штабу Української Дивізії. Він був старшиною генерального штабу, а не політиком. Він намагався схопити у хронологічному порядку фактичні дані про бойові дії цього з'єднання на основі записів у воєнному щоденнику, збережених картографічних схем та власної пам'яті. Ця праця була написана вже в 1947 році під час перебування автора в таборі інтернованих. Цей військово-історичний нарис має за мету відзначити для наступних поколінь – як це нормально робиться в кожній країні нашого світу – гідне поваги й пошани військове з'єднання.

Одне треба ствердити для теперішніх і майбутніх поколінь: у другій світовій війні від 1943 до 1945 року Українська Дивізія, через яку пройшло близько 32 000 вояків, по німецькому боці у добрій вірі та за справедливу справу боролася, страждала, перемагала і була переможена. Це не була її вина. Вояки Дивізії, так само як ті по боці противника, тільки виконували свій обов'язок. Поряд селян і робітників у ній були старі заслужені вояки з першої світової війни із своїми старшинами, переважно з колишньої Австро-Угорської і Української Галицької армій, як також велике число молодої інтеліґенції з Західньої України. Вони заплатили велику ціну крови, про що німецький народ не повинен забувати.

Ця праця присвячена не тільки українцям, але також німецькому народові, який має щодо українців зобов'язання вдячности. Проте я особливо присвячую її моїм колишнім товаришам по зброї, як вклад до їхньої загальної військової історії. Тому я стараюся відтворити ясну картину бойових дій Української Дивізії

Ми німці, не зважаючи на власну тверду долю, повинні також виявити щире співчуття українському народові, історія якого поставила його на такі тяжкі випробування у минулому.

Цю працю написав німець, який пізнав і пережив історію та відносини Української Дивізії, найбільшого суцільного українського військового з'єднання по німецькому боці під час другої світової війни, і який намагався розуміти події з української точки зору. Він тим більше стоїть по їхньому боці, бо сам пережив тодішні великі похибки німецької політики, які також мали вплив на Українську Дивізію.

Хай ця праця внесе ясність щодо заслуг українців у боротьбі за справжню демократію та хай буде визнанням хоробрости і порядности її вояків, які свій меч до кінця війни тримали чесно та залишили його незаплямленим.



Осінь 1969 року.
Вольф-Дітріх Гайке.

Формування і вишкіл

На початку 1943 року, після невдач німецьких армій на Східньому фронті, німці, забувши свою настанову, що «східня проблема може і буде вирішена тільки виключно пролиттям німецької крови», почали притягати до збройної боротьби з большевизмом народи Східньої Европи і творити з них окремі військові одиниці в рамках зброї СС. Після творення двох лотиських і однієї естонської дивізій прийшла черга на українців в Галичині. Ініціятором цієї ідеї був губернатор Галичини д-р Отто Вехтер,1 який за допомогою створення української дивізії хотів активізувати українське питання і приєднати українців до тіснішої співпраці з німцями. Це було в час, коли після німецької катастрофи під Сталінградом на Україну увійшли вже совєтські війська. Але саме в неуспіхах німців на Східньому фронті Вехтер вбачав деяку можливість зміни німецької політики щодо України, при умові, що українці взяли б участь у збройній боротьбі проти комунізму по німецькому боці. Успіх українців на фронті вимагав би від німців політичних поступок.

Можливо, що плян і заходи Вехтера були на межі утопії. Це було й тому, що всі дотогочасні заходи в справі створення української збройної сили натрапляли на рішучий опір майже всіх державних органів німецького райху, які мали вплив на українські справи: міністра закордонних справ Йоахіма фон Ріббентропа, міністра для східніх окупованих областей Альфреда Розенберґа, райхскомісара України з своєю відомою політикою застосування сили – Еріха Коха,2 його близького приятеля міністра Мартіна Бормана та – на початку – райхсфюрера СС Гайнріха Гіммлера,3 вплив якого на політику Східньої Европи починав поступово зростати. В той же час і українці, головне їхня інтеліґенція, переконалися на практиці, як виглядає німецька політика райхскомісара України, і, очевидно, з підозрою дивилися на пляни Вехтера. Треба додати, що тоді на Волині вже діяла Українська Повстанська Армія (УПА), яка справді уникала сутичок з німецькими військовими з'єднаннями, але відділи якої часто атакували осередки німецької адміністрації й поліції. Успіх або невдача Вехтерового пляну залежали виключно від готовости співпраці обох сторін.

Після підрахунку «за» і «проти» та інших можливостей, Вехтер намітив плян утворення однієї добровольчої української дивізії, як ядра, навколо якого мали б пізніше формуватися більше дивізій. Він був переконаний, що його плян підтримають деякі українські кола та що десятки тисяч українців зголосяться як добровольці. Розмір з'єднання залежатиме також від кількости вільного німецького кадрового особового складу, який мусить зайняти пости бракуючих українських старшин і підстаршин та від можливостей німців озброїти таке з'єднання. Несприятливий хід подій на фронтах виявив, що треба рахуватися як з браком особового складу, так і зброї.

Врешті, ознайомившися з всіма докладно розробленими даними, Вехтер поїхав з своїм пляном до найвищих німецьких політичних органів, і, після довгих переконувань, йому дозволили приступити до формування однієї добровольчої СС - дивізії під назвою «Галичина».4

Проте Гіммлер ясно застеріг, що в Дивізії під жадним поглядом не можна навіть думати про незалежність України. Слова «Україна», «українець», «український» заборонялося вживати в Дивізії під загрозою кари. Вояки Дивізії мають називатися не «українцями», а «галичанами».

Попри такі обмеження Вехтер був задоволений. Його ініціятиву підтримав проф. Володимир Кубійович, голова Українського Центрального Комітету – єдиної леґальної установи, яка відстоювала інтереси українців у Генеральній Губернії і який, одночасно з проголошенням 28 квітня 1943 року створення Дивізії «Галичина» губернатором Вехтером, видав заклик до українського громадянства вступати до лав Дивізії (дивись додаток ч. 2).

Ще перед створенням Дивізії утворено Військову Управу, що мала займатися справами, пов'язаними з українськими військовими частинами. Військову Управу очолив спокійний і врівноважений полковник Альфред Бізанц,5 колишній старшина австрійської армії та Української Галицької Армії, який користався довір'ям українців. Його помічниками і політичними дорадниками були колишні українські старшини. У теорії Військова Управа мала також виконувати обов'язки зв'язкової установи поміж українськими військовими частинами та українським населенням, але на практиці німці перетворили її на звичайний комітет правної опіки й матеріяльної допомоги для вояків Дивізії та їхніх родин. Вона не мала майже жадних прав, а обов'язків – дуже багато, її численні пропозиції та поради щодо Дивізії німці не слухали, а як навіть і слухали, то не робили з цього ніяких висновків. Такий стан був спричинений не нездатністю членів Військової Управи, а однобічним до неї наставленням німців. Проте, від самого початку свого існування, Військова Управа, Український Центральний Комітет та Дивізія тісно співпрацювали.

Одночасно з проголошенням Дивізії розпочалося вербування до неї через централю поповнення у Львові з окружними пунктами по менших містах.

Труднощі з творенням Української Дивізії виникли від самого початку, бо німці не були до цього відповідно підготовані. Для добровольців не було відповідного місця на вишкіл; також не було для них кадрового особового складу. Щойно 18 липня 1943 року відбувся від'їзд першої групи добровольців із Львова на вишкіл. Їх приміщено у вишкільному таборі «Гайделяґер» (Пусткові) біля Дембіци (положеного між Краковом і Львовом), де німецький особовий склад, розташованого там запасного куреня, почав з ними рекрутський вишкіл. Але вже на самому початку частину добровольців зформовано в окремі, так звані «поліційні полки», нумеровані 4, 5, 6, 7, 8, які пізніше, тільки на безперервні домагання, тривале листування та вперті заходи, вдалося включити до Дивізії – деякі щойно влітку 1944 року. Серед добровольців, яких не включено безпосередньо до Дивізії, панувало обурення. Вони не хотіли йти до таких полків, бо зголосилися до Української Дивізії. До того, деякі з тих полків німці хотіли післати на Західній фронт. Вояки з полків, що перебували на півдні Франції писали про те, що їх хочуть затримати на Заході, хоч німці запевнили українців, що Дивізія не воюватиме проти західніх альянтів, а виступатиме тільки в боротьбі проти большевизму. Тоді в одному полку вибухла навіть «палатна революція», як протест проти намагання затримати його у Франції. Німці ще раз не дотримали свого слова. Замість об'єднати українців у одному з'єднанні й ввести їх у бої проти большевизму, як це їм було обіцяно, вони порозбивали добровольців на малі відділи. Суті справи також не змінював факт, що деякі з тих відділів брали участь у поборюванні большевицьких партизанів.

Про справжній вишкіл Дивізії можна говорити щойно після призначення на її командира генерала Фріца Фрайтаґа (SS-Oberf?hrer Fritz Freitag), який прибув до «Гайделяґеру» в кінці 1943 року. Пригляньмося критично ближче до його постаті, бо умови в Дивізії залежали у великій мірі від нього.

Генерал Фрайтаґ, колишній старшина німецької охоронної поліції (Sch?tzpolizei), перед тим був командиром полку в єдиній у німецьких збройних силах поліційній дивізії (4. Polizei-Panzergrenadier Division). Його фахове знання, доповнене фронтовим досвідом, було трохи вище пересічного рівня німецьких офіцерів. На думку командира поліційної дивізії, пізнішого шефа порядкової поліції (Ordnungs-polizei), Фрайтаґ добре командував своїм полком.6

Фрайтаґ мав майже хоробливе честолюбство, яке у відношенні до його підлеглих часами набирало форм жорстокости. Фрайтаґ хотів вибитися на верхівку, він бажав визнання і заслуг; мав підозру до людей, яка псувала життя не тільки його співробітникам, але й йому самому. Фрайтаґові духові прикмети, особливо психологічний підхід до людей, не виявляли досить гнучкости на те, щоб побороти труднощі в командуванні саме ненімецької дивізії. Він був теоретиком, який хотів командувати бойовою одиницею, сидячи за своїм канцелярським столом. Натомість він мало знав про існуючі відносини у своїй частині. Багато його наказів, хоч видаваних у доброму намірі, не можливо було виконати. В разі їх невиконання, Фрайтаґ реаґував з рідкісною, особливою йому, суворістю. Співробітники генерала Фрайтаґа часто звертали йому увагу на такі невідповідні методи командування. При іншому підході багато неприємних справ у Дивізії можна було б злагіднити, або й зовсім оминути.

У загальному Фрайтаґ був пильною і послідовною людиною, яка володіла знанням воєнної тактики та уміла його застосувати на практиці. Фрайтаґ видавав накази й розпорядження із спокоєм. Він волів працювати за своєю власною схемою; все, що він вивчив і уважав за правильне, він безоглядно проводив у життя. Часто, з питомою йому засліпленістю, він намагався прищепити усім націонал-соціялістичні ідеї. Усе, що Фрайтаґ уважав побажаним для Української Дивізії, він проводив у життя енерґійно і послідовно, на жаль, без жадного відчуття і елястичности, а тупо за теоретично вивченими правилами; однак йому належиться визнання за беззастережну вимогу чесноти й гідної поведінки від старшинських кадрів. Він часто радикально карав за будь-які їх порушення. За малу провину він ставив під військовий суд кожного, навіть свого найближчого співробітника, наприклад, свого адьютанта, з яким він був у добрих стосунках. У таких випадках він ставився до німців суворіше, ніж до українців. На жаль, причину до таких радикальних заходів давав йому часто поганий старшинський склад Дивізії. Такі обставини збільшували до хоробливих розмірів його підозру до людей. Він не довіряв нікому, хто з ним працював, а найбільше не довіряв своїм найближчим співробітникам. До яких великих розмірів це недовір'я доходило, може послужити наступний випадок. Одного разу, принагідно, начальник штабу натякнув Фрайтаґові, що його ставлення до Дивізії неправильне. Після цієї розмови Фрайтаґ кілька днів лежав хворий й зголосив свою резиґнацію з посту командира Дивізії. Щойно на наполягання його співробітників, він врешті змінив своє рішення. Хто з будь-яких причин попав у Фрайтаґа в неласку, той не мав багато надії на реабілітацію свого становища. Часта зміна лікарів Дивізії може послужити найкращим до цього прикладом. Фрайтаґ не забував про Дивізію ні вдень, ні вночі. У власному інтересі він хотів добитися з нею якнайкращих досягнень. Але до цього бракувало йому великодушности, розмаху та хисту. Він назавжди залишився дрібничковим, хоч пильним, недовірливим бюрократом, який утруднював життя собі й усім навколо нього. Фрайтаґ багато говорив про політичне значення Дивізії, але на практиці не зробив з цієї питоменности Дивізії жадних висновків. Він не міг зрозуміти української психіки, а хотів втиснути її в рамки «прусського духу». Це була найважливіша причина, чому в Дивізії не створилися приязні відносини ані між ним і українцями, ані між ним і його найближчими німецькими співробітниками. Крім своєї важкої вдачі, Фрайтаґ до того ще був хворий, насамперед на серце. Можливо, що цим можна пояснити часті зміни його настрою.

Фрайтаґа поважали за його військове знання, його особливу пильність, його добру волю. Проте, як людину, його не сприйняло ні українське, ні німецьке вояцтво Дивізії. Це була справді велика трагедія для Дивізії, що саме таку людину призначено її командиром. Фрайтаґові одначе треба визнати те, що він із Дивізії створив боєздатну одиницю, яка виконала усі на неї покладені завдання. Бездоганна поведінка українських і німецьких старшинських кадрів Дивізії була збережена, що було також заслугою Фрайтаґа. Найкраще підтвердить характеристику Фрайтаґа його смерть. Саме після капітуляції німецьких армій, не зважаючи на свої обов'язки супроти Дивізії, дружини й дітей, Фрайтаґ кінчив життя самогубством. З капітуляцією німецької армії ще не були закінчені його обов'язки як командира Української Дивізії, яка саме у тій ситуації потребувала керівництва сильної особистости.

В довгих розмовах губернатор Отто Вехтер (SS-Gruppenf?hrer Otto W?chter) намагався з'ясувати Фрайтаґові особливе положення Дивізії, зокрема її політичне значення. Основною передумовою для далекосяжних плянів на майбутнє були бойові успіхи Дивізії, бо чим більші вони були б, тим більш політичних вимог могли б ставити українці німцям. Коли взяти до уваги цю мету Дивізії, тоді стає ясно скільки відчуття, зрозуміння і далекозорости потрібно було при формуванні Дивізії, а ще більше при виборі для неї фронтового відтинку. При врахуванні таких далекосяжних плянів, наскільки важчі завдання мала Українська Дивізія, ніж будь-яка звичайна німецька дивізія? Цю намічену мету можна було б осягнути лише тоді, коли усі відповідальні кола були б свідомі таких важливих завдань Дивізії. Губернатор Вехтер детально й невтомно звертав увагу на це вирішальне завдання Дивізії на нарадах чи то у Львові, чи в вишкільному таборі в Дембіці (Debica). Полковник Альфред Бізанц (Alfred Bisanz) приєднався до цієї акції з питомим йому запалом. У такому самому напрямі працював сотник Дмитро Паліїв.

Сотник Паліїв, колишній старшина Леґіону Українських Січових Стрільців і Української Галицької Армії, журналіст, політик, посол до Польського сойму у 1928-30 роках, був відряджений головою Українського Центрального Комітету професором Володимиром Кубійовичем та Військовою Управою як політичний дорадник командира Дивізії. У штабі Дивізії Паліїв займав офіційне становище в її VI-му відділі із спеціяльним завданням реферувати справи українських старшин. Одночасно він виконував обов'язки неофіційного зв'язкового між Дивізією, Українським Центральним Комітетом і Військовою Управою. Проте, він передусім відстоював інтереси українців перед Фрайтаґом. З уваги на характер Фрайтаґа, Паліїв виконував своє тяжке завдання з майстерністю і великим тактом. Він всією душею віддавався реалізації українських вимог Дивізії, особливо її справам персональної політики; тому він часто мав суперечки з Фрайтаґом. Українці в Дивізії завдячують сотникові Палієві дуже багато.

З другого боку, доля Дивізії залежала від тих німецьких військових і політичних кіл, для яких Українська Дивізія була такою самою звичайною бойовою одиницею, як перша-ліпша німецька дивізія. Вони не брали до уваги її великого політичного значення, а якщо навіть й брали, то нічого не робили в цьому напрямі. Тільки цим можна пояснити, що інспекції7 посилали до Дивізії не зовсім відповідний старшинський і підстаршинський персонал. Здебільша, інспекції присилали до Дивізії таких старшин і підстаршин, яких інші частини усували як непридатних. Інспекції вважали їх задовільними для Української Дивізії, хоч, загально беручи, для такої дивізії вони зовсім не підходили. Інспекції цікавилися лише кількістю, а не якістю, відряджених до Дивізії людей. Найбільшої шкоди заподіяла інспекція піхоти, яка призначила до Дивізії не тільки недостатню кількість основного особового складу, але й найгіршої якости. Зате треба підкреслити добру волю інспекції артилерії. Велика похибка в доборі німецького основного особового складу неґативно відбивалася впродовж усього існування Дивізії. Багато німецьких старшин і підстаршин не розуміли психіки українця, і тому поміж німцями і українцями постала глибока прірва, якої ніколи не вдалося побороти, тим більше, що командир Дивізії також не мав зрозуміння цього питання. Треба визнати, що з українського боку Військова Управа робила всі можливі заходи, щоб до Дивізії притягнути якнайкращих людей. У великій мірі вона мала успіх, навіть якщо деякі прошарки, особливо із заможнішої верстви, треба було довго й часто надаремне переконувати про потребу зголошення до Дивізії.8 Увесь час пекучим було питання з лікарською опікою. По-перше, лікарів-українців було в Галичині мало, по-друге, вони намагалися уникнути військової служби, воліючи залишатися на приватній практиці.

На цьому місці варто описати стан Дивізії в листопаді 1943 року, тобто на початку її формування і вишколу. В той час Дивізія нараховувала близько шістьох тисяч добровольців. Нові рекрути постійно прибували. В розпорядження Дивізії без розбору перейшов особовий склад ліквідованого німецького запасного куреня в «Гайделяґері» ("Heidelager"), який вишколював перших добровольців. На жаль, багато з тих німців треба було усунути з причини нездатности.

Українські вояки – всі добровольці – майже всі походили з Галичини, рідко траплялися з інших українських земель. Більшість з них це був сирий людський матеріял, майже без жадної військової підготовки, лиш зрідка з вояцькими нахилами. Все ж таки усі виявляли бажання і добру волю стати вояками. Їхній вік вагався між 16 і 70 роками, у 90% від 18 до 30 років.

Переважна більшість українських старшин служила в колишній австрійсько-угорській (цісарсько-королівській) армії, а згодом в Українській Галицькій Армії; мало – в російській царській армії, пізніше в Армії Української Народньої Республіки. Тільки деякі відбули службу в польській, а ще менше в совєтській арміях. Старшини з польської і совєтської армій були молоді, енерґійні, вишколені у веденні модерної війни. Однак, їх було дуже мало. В загальному старшини колишньої австрійської армії, через свій вік (переважно 45-55 літ) і фізичну підтоптаність, не підходили до фронтової війни в своїх колишніх ступенях (здебільша поручник-сотник). Між ними були й такі, які під час першої світової війни добилися великих досягнень і були нагороджені високими відзначеннями за хоробрість. А були між ними також і такі, які не добилися жадного успіху в цивільному житті і сподівалися знайти в Дивізії безтурботний притулок. Багато з цих останніх оцінювали себе дуже високо, хоч від часу першої світової війни сталися великі зміни саме у воєнній ділянці. Багато з них з великим трудом, часом безуспішно, намагалися пристосуватися до нових обставин. Проте – це треба ще раз підкреслити, що серед старшин панувало захоплення; у деяких виявлявся сильний нахил до дискусій, а менше – до плянової інтенсивної праці; у декого було надто мало почуття обов'язку та відповідальности за своїх підлеглих.

Така критична оцінка старших віком старшин може виглядати дуже різкою, але треба взяти до уваги особливі труднощі при формуванні Дивізії. Як підставу цієї оцінки також взято суворі німецькі військові вимоги. Далі треба зазначити, що український старшина назагал відставав від свого німецького колеґи у казарменій та муштровій службі, як поставою так і точністю. Український старшина не радо служить в казармах, а його якості виявляються щойно в польовій службі та на полі бою. Тому його не можна оцінювати лише на основі його постави й поведінки під час вишколу, бо згідно з прусськими вимогами дисципліни можна дуже легко дати людині таку службову характеристику, на яку вона зовсім не заслуговує. Українці дуже вразливі, коли з ними поводяться несправедливо. Між українськими старшинами ми також зустрічали яскраві приклади залізної дисципліни й службової пильности. Як приклад, можна згадати майора Євгена Побігущого, контрактового старшину польської армії, який саме в перших тижнях організації Дивізії поклав для неї великі заслуги. Таку оцінку українських старшин з першої світової війни і українських армій 1917-20 років не треба представляти, як загальний образ українського старшини. Треба згадати, що не всі найкращі зголосилися до Дивізії; декого німецьке управління затримало на їхніх цивільних посадах, а деякі відкинули участь у Дивізії з політичних чи інших мотивів.

Українських підстаршинських кадрів у Дивізії майже не було. Кілька з них, що служили в польській чи совєтській арміях, мали модерний вишкіл, а більшість (колишні підстаршини з 1914-20 років) не була придатна до фронтової служби через свій вже старший вік. Зате їх можна було використати в постачанні. В загальному, їхня характеристика була подібна до вищеописаної характеристики старшинських кадрів. Таким чином весь підстаршинський корпус для бойового з'єднання треба було щойно створити.
 
Наші Друзі: Новини Львова