Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 16 червня 2019 року
Тексти > Тематики > Публіцистика  ::  Тексти > Жанри > Спогади

Під тягарем подвійної моралі. Фрагменти з журналістського життя

Переглядів: 2599
Додано: 15.12.2014 Додав: re:porter  текстів: 3
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
ПІД ТЯГАРЕМ ПОДВІЙНОЇ МОРАЛІ
ФРАГМЕНТИ З ЖУРНАЛІСТСЬКОГО ЖИТТЯ

КІЛЬКА ПЕРЕДНІХ СЛІВ
У виборі професії я був і залишився однолюбом. Вже сорок з лишком років працюю в засобах інформації і за цей час написане мною могло б скласти десятки грубих фоліантів. Але й досі запах друкарської фарби з свіжих газетних шпальт є милішим для мене аромату витончених французьких духів, а кожний власний матеріал, що має з’явитися у тому чи іншому виданні, чекаю, як на зустріч з коханою людиною.
Не буду оригінальним, коли скажу, що якби трапилося диво і мені довелось би починати все спочатку, то, не вагаючись, вибрав би ці неспокійні клопоти. І впевнений, що так би зробив кожен мій колега, закоханий у вічні мандри, постійні творчі муки та сумніви, які переслідують журналіста на кожному кроці, а головне -- зустрічі, зустрічі, зустрічі...Їх у мене було десятки тисяч не тільки на Буковині, але й в Києві, Москві та за рубежем. Випадало спілкуватися з людьми від верстата і плуга, керівниками районних та обласних рангів, міністрами та академіками, партійними і державними функціонерами високого штибу. Траплялися серед них лагідні люди і ті, у кого чорне піднебіння, задушевні і мстиві, щедрі і заздрісні, розумні і не дуже. Контакти з такою різноманітною публікою сприяли розширенню кругозору, власному розумовому та духовному збагаченню.
Скажу відразу, що за тривалі роки роботи в пресі ніхто з нас особливої слави чи багатства не нажив, якщо не рахувати синяків та гуль, які нам часто перепадали. Навіть у кращі часи заробітна плата редактора не перевершувала рівня платні інструктора партійного комітету, а рядовий літературний працівник не отримував більше, скажімо шофера чи прибиральниці в райкомі або обкомі партії., Хоча формально нас називали ідеологічними бійцями, підручними партійних комітетів, приводними пасами, що з’єднують партійні організації з масами, іншими високопарними словами, насправді компартійні органи, яких організаційно та політично забезпечували журналісти, завжди звисока ставились до своїх підручних і ми вважалися їх пасинками. На своєму віку я не пригадую, щоб хоч одна з обласних чи районних газет отримала для редакційних потреб нову легкову машину. А якщо й давали нам якийсь автотранспорт, то тільки той, що вже відпрацював свій ресурс в інших організаціях і редакційні шофери не вилазили з-під своїх тачок, ремонтуючи їх, а ми більше розраховували на попутний транспорт і власні ноги. Навіть така авторитетна на той час газета, як «Радянська Буковина» за півстоліття існування не отримала жодного нового «Газика» чи «Волги», а експлуатувала те, що потрапляло нам з барського обкомівського плеча. Між тим згадане видання давало щороку 450-500 тисяч карбованців (близько мільйона доларів) чистого прибутку в партійну касу і забезпечувало тоді третину обкомівського бюджету та його підрозділів у районах. За рахунок таких коштів партократи будували собі шикарне, як на той час житло, кожного року отримували путівки на дорогі курорти країни, мали інші пільги і блага, які до «приводних пасів» ніколи не доходили.
Особливо у складному становищі перебували районні газети та їх творці. Пригадую, якось я поцікавився у першого секретаря Сокирянського райкому партії Володимира Ткаченка чому він загнав колектив «Дністрових зір» у хатку на курячих ніжках на околиці міста, той безпардонно відповів:
--Свого часу Тарас Шевченко писав ще в гірших умовах, а які речі виходили з-під його пера.
Треба сказати, що таке жлобство та самодурство до своїх друкованих органів допускали інші партійні зверхники, бо журналістам не могли пробачити, що вони були думаючими людьми і не завжди всерйоз сприймали за належне кожну дурницю, навіть, якщо вона виходила з кабінетів партійного комітету. Тому аби дошкулити газетярам, за ними в районах закріпляли ділянки буряків, кукурудзи чи льону, котрі їм належало доглянути та зібрати, змушували заготовляти корми для громадського стада, посилали нас на ферми на вранішні і вечірні доїння, спонукали виконувати цілий ряд інших робіт, які нічого спільного з діяльністю засобів масової інформації не мали.
Навіть після проголошення незалежності України дискримінація журналістів не припиняється. Скажімо, якщо для функціонерів стаж роботи в тодішніх компартійних органах нині зараховується до державної служби, то працівники преси, радіо і телебачення, котрі висвітлювали діяльність цих органів, залишились біля розбитого корита. В результаті тільки у мене двадцять літ трудового стажу при нарахуванні пенсії пішли, даруйте на слові, коту під хвіст. Скривдженими виявилися мої колеги, котрі сподівалися на кращу долю і заслуговують її. Працівники пера продовжують піддаватися переслідуванням, ризикують життям і гинуть від всілякої нечисті, проти якої вони виступають, відстоюючи ідеали правди, добра і справедливості. Журналістам відрубують голови, вбивають їх бейсбольними бітами, стріляють з-за рогу в потилицю, мінують їх житло, але жодна кримінальна справа, порушена з цього приводу, не доведена до логічного кінця, а винні належним чином не покарані.
До цього слід додати скорочення віку наших колег, зв’язане з професійною діяльністю. Надто рано пішли у вічність Анатолій Масловський і Любов Смолдирева, Григір Мацерук та Іван Ніколаєнко, Іон Кілару та Григорій Шабашкевич, Кость Валігура та Григорій Мигальчан, Ілля Штефуряк і Драгош Буджак. І цей скорботний мартиролог можна б продовжувати і продовжувати, бо журналісти, як солдати на полі бою, падають від інфарктів та інсультів, інших страшних хвороб, що виникають на ґрунті нервових стресів, з якими нам ледь не щодня доводиться зустрічатися. Бо перш ніж написати матеріал на захист правди і добра, честі і гідності людини, ми мусимо зібрані факти пропустити крізь душу і власне серце, а воно не сталеве і не витримує таких моральних навантажень. Тому не викликають сумнівів дані Всесвітньої організації охорони здоров’я, що за тривалістю життя журналісти не поступаються тільки шахтарям уранових копалень.
Але ми мужньо і навіть з іронією переносили оті злісні вибрики долі і чесно та віддано робили свою справу. На газетних шпальтах велась велика просвітницька робота, вміщувалися матеріали про історичні події в краї та їх героїв, поверталися з небуття до культурного обігу імена відомих у минулому письменників, композиторів, художників. І ще газети мужньо вставали на захист скривджених та знедолених, воювали з різного роду хапугами, рвачами кар’єристами. І я з всією відповідальністю можу стверджувати, що там , де всі інші засоби були безсилими , після втручання газети вдавалося відновити справедливість і захистити скривджених . І за це жителі області любили свої друковані видання, поважали їх Про це свідчив безкінечний потік листів в обласні та районні газети, їх високі тиражі. Досить сказати, що наклад «Радянської Буковини» . на той час становив 140 тисяч екземплярів, або майже стільки, що його мають нині всі періодичні видання області.
Про існування газет і роботу їх творців в ті, ще недалекі часи, що носили назву тоталітарного режиму, мова піде у замітках, які не претендують ні на історичний екскурс, ні на глибоке соціологічне дослідження. Може ці дописи надто фрагментарні, але я намагався бути щирим перед читачами та колегами і , гадаю, моя робота викличе певний інтерес, особливо у тої журналістської порослі , що прийшла в засоби масової інформації за роки незалежності і все впевненіше заявляє про себе. Не виключаю, що мої нотатки змусять задуматись і тих, хто ще й досі, на п’ятнадцятому році існування нової України мріє про повернення до часів, коли все, навіть мораль і духовність регламентувалися, дешевою була ковбаса, а ще дешевшими людська честь і гідність.


ЕФЕКТ ГАЗЕТНОЇ ЗАМІТКИ
Наприкінці вісімдесятих років минулого століття в країні приймалося законодавство про надання певних пільг людям творчих професій і тоді постало питання: чи до таких належать журналісти. Психологи і політики, соціологи, громадські спілки та організації у переважній більшості позитивно відповіли на нього. У дискусії, яка розгорнулася на сторінках професійного періодичного видання «Журналіст», інших засобах інформації, неоднозначно наголошувалось, що людину можна озброїти певним багажем знань, навіть дати їй вищу освіту, спеціалізувати на висвітленнях тих чи інших питань, але навчити писати журналіста, як, скажімо творити художника, композитора чи поета неможливо.. Для цього потрібний особливий хист, аналітичний розум, оригінальне мислення і ще ота «божа ласка», що є ознакою таланту і без якої журналіст не відбудеться, а може хіба що стати ремісником пера. І навпаки, згадаймо Володимира Гіляровського - неперевершеного репортера початку минулого століття. Він був настільки плодовитим і талановитим, що забезпечував своїми матеріалами найвищої проби ледь не всі видання царської Росії і кожне з них вважало за високу честь надати Гіляровському свою газетну площу. А які чудові речі й досі творить наш сучасник Василь Пєсков. Саме він першим серед газетної братії став лауреатом Ленінської премії за неперевершену і дивну книжку «Кроки по росі.». Може читачі й не здогадуються, що за плечима цих чарівників пера не було вищої чи навіть середньої освіти в академічному їх розумінні.
Не знаю коли і наскільки сильно у мене, сільського хлопчини з глухого хутора Мозолівка, де й досі живуть люди, котрі не вміють ні писати, ні читати, зблиснула у душі ота незбагненна іскра, але дописи почав подавати до періодичних видань ще під час навчання у Теребовлянському культурно-освітньому технікумі. Тоді розповідав як студенти оволодівають знаннями і складають екзамени, прилучаються до спорту і художньої самодіяльності. А під час канікул повідомляв, як мої сільські земляки возять гній на поля, ліплять торф’яні горщечки, сіють та збирають урожай. Такі замітки надсилав у єдину на той час обласну газету у Тернополі «Вільне життя».Більшість матеріалів з різних причин редакція відхиляла, але навіть те, що з’являлося на шпальтах згаданого періодичного видання, додавало мені авторитету як у навчальному закладі, так і у рідному селі. Навіть керівники колгоспу почали з якоюсь особливою повагою ставитись як до мене, так і до моїх батьків, котрі працювали в господарстві.
Ще більше вагу друкованого слова, що виходило з-під власного пера, відчув у Донбасі, куди разом з групою випускників технікуму, сповнених патріотичного пориву, поїхав на заклик партії будувати комсомольську шахту у робітничому селищі Черкаське за тридцять кілометрів від Луганська. Нам тоді ще й по вісімнадцять не минуло і, звичайно, до підземних робіт нас не допускали, а спрямували молодечу енергію на спорудження житла для майбутніх добувачів чорного золота. Ми освоювали професії мулярів, теслярів, малярів, штукатурів, отримували платню, якої цілком вистачало принаймні на харчування та кишенькові витрати. Та коли настала зима, вдарили морози, що тут в українських південних степах сягали до тридцяти градусів, роботи на житлових об’єктах фактично припинялася і у комсомольців-добровольців почав гуляти вітер в кишенях. В такій ситуації я виїхав до Луганська й був прийнятий на завод імені Пархоменка, що випускав гірниче обладнання, і почав працювати шлаковщиком в парокотельному цеху.
Згаданий підрозділ забезпечував роботу ковальсько-пресового цеху, подавав пару у всі інші дільниці підприємства а також до робітничих гуртожитків та квартир, зведених заводом недалеко за прохідною. Щоб забезпечити такий обсяг робіт працювало чотири потужні котли , в яких кочегари спалювали вагон вугілля за зміну. В печах нагромаджувалася велика кількість шлаку, який час від часу зчищали довгими металічними коцюбами і крізь відкриті колосники розпечені відходи сипались донизу на перший поверх у вагонетки, котрі ми, шлаковщики, підставляли, наповнювали їх по вінця і штовхали по рейках до величезної вигрібної ями.
Повітря в нашому цеху було настільки гарячим та загазованим, що доводилось користуватися спеціальними масками, а від потрапляння жаринок на тіло певною мірою рятували нас такі, як у сталеварів, повстяні капелюхи з широкими крисами, а також зелені брезентові роби і черевики з грубої юхти. Та навіть таке обмундирування швидко перетлівало і його доводилося час від часу міняти. Коли зробити це настала моя черга, комірниця підсунула мені спецівку з чужого плеча, тобто ту, яка вже була в користуванні. Я сварився, ображався, але мої слова відбивалися від жінки, як горох від стіни. І тоді я написав замітку, яку опублікувала наша багатотиражка «Пархомівець».
Здавалося, рядова справа, набула резонансного звучання. Комісія, що перевіряла достовірність викладених фактів, дійшла висновку, що мені не першому прагнули підсунути непотріб, бо запопадлива комірниця «сплавляла» спецівки рибакам-аматорам, і в них вони могли перебувати на водоймах за будь-якої погоди.
Звичайно, комірницю звільнили з роботи, змусили повернути незаконно привласнене і таким чином справедливість було відновлено. З цієї нагоди начальник парокотельного цеху Григорій Яковлєв оголосив мені подяку за принциповість, на профспілковій конференції я був обраний членом цехкому. Своєрідно відреагували на мого дописа кочегари, Вони взяли наді мною своєрідне шефство, навчили своєї справи, я склав іспити з техніки безпеки і зробив значний крок наверх по щаблях робітничої кар’єри.
Контакти, започатковані з місцевою пресою, почав розвивати і зміцнювати під час служби в армії. Тут я став одним з найактивніших воєнкорів газети Туркестанського воєнного округу «Фрунзевець». Вона публікувала не тільки мої інформації чи замітки, але давала завдання на підготовку репортажів, статей і кореспонденцій, які потім знаходили місце на газетних полосах. Від такої співпраці отримував не тільки моральне задоволення, але й доволі солідний, як на той час, гонорар, що значно перевершував мою солдатську, а потім сержантську платню. Тепер мені не доводилося чекати, що хтось з моїх знайомих у місті візьме для мене квиток у кіно чи почастує запашною динею з Алайського базару. Я мав стільки грошей, що міг не тільки задовольнити невисокі власні потреби, але й при нагоді запросити знайому дівчину у літнє безалкогольне кафе, почастувати її східними солодощами чи прохолодним лимонадом. А під кінець служби я навіть купив собі цивільний одяг і під час тривалого звільнення до міста носив його, щоб не козиряти на кожному кроці офіцерам та зверхстрочникам.
Тоді я вже серйозно почав готуватися до професійної роботи в засобах масової інформації, збирався вступати на факультет журналістики Київського державного університету. А незабаром моя мрія набула реальних обрисів. В 1961 році вперше за всю історію існування Збройних Сил радянської країни Міністр оборони видав наказ про дострокову демобілізацію сержантів і солдатів, котрі були відмінниками бойової та політичної підготовки і готувалися вступати до вузів. Таких військовослужбовців у Ташкентському гарнізоні набралося більше тридцяти і командування організувало для нас спеціальні курси. Вони проходили у нашому полку за участю викладачів міських шкіл, вузів і технікумів.
Після складання іспитів я отримав «добро» на поїздку до української столиці і чекав виклику з університету, Але тут сталося непередбачуване, що за один вечір круто змінило мою долю. Під час святкування Дня військової авіації мені дали на цілий день звільнення до міста з таким розрахунком, щоб ввечері прибув на міську ратушу, де наш полк мав салютувати авіаторам.
На площі Алішера Навої зустрів свого товариша, який рік тому назад демобілізувався, одружився на місцевій красуні і навіть якимось чином отримав квартиру. Поки ми з другом розмовляли про життя-буття, його жвава ґаздиня взялася накривати стіл. На ньому апетитно запарував плов, лоснилися манти, кольоровими гірками піднімались різноманітні овочі у вазах і серед цього багатства виглядали пляшки з білими голівками.
За роки служби я дуже рідко вживав горілку і то у невеличких дозах, але тут під таку закусь випив повну чарку, другу, третю. Коли настала пора вирушати до ратуші, я вже був під добрим шафе, а по дорозі, від духоти, сп’яніння посилилось. Правда, я ще зумів піднятися крутою, гвинтообразною драбиною на оглядовий майданчик, де з ракетницями в руках стояли однополчани і дав їм команду:
--Вогонь!!!
Залп пролунав завчасно, ракети пролетіли врізнобій і через одного дурня на керівництво військової частини чекали неприємності. Це я почав усвідомлювати вранці, коли прокинувся з важкою, як чугунок, головою. Розраховував, що за вчинене зріжуть лички старшого сержанта з моїх погон, позбавлять знака «Отличник Советской армии», або відправлять на гарнізонну гауптвахту. Та командир батальйону підполковник Крикунов вдарив мене більш боляче і дошкульніше. Він написав рапорт командиру полку з вимогою відмінити мою відпустку на складання екзаменів і відкликати з Києва документи, що й було зроблено...
Але довго побиватися у відчаї над власноруч скаліченою долею не довелося через нові обставини, які цілком захопили і військовослужбовців, і населення країни. У той час несподівано спалахнула Карибська криза і людство опинилося на грані термоядерної катастрофи.
Наш полк був піднятий по тривозі й вирушив прискореним маршем в далеку дорогу. Через якийсь час дісталися Памірських гір й по крутому серпантину Кетабського перевалу почали спускатися додолу, щоб зайняти позиції вздовж східних відрогів гір.
Кожного разу, коли згадую оту дорогу, додаткові дози адреналіну мимоволі з’являються у крові. З одного боку вузенький покручений шлях впирався у скелі, а з іншого - звисав над прірвою і після бодай одного невірного поруху кермом автомобіль міг звалитися у безодню. За такої ситуації шофер ще б вискочив з кабіни, а я, як начальник апаратної, що сидів справа, був фактично приречений. Та наші хлопці-водії, котрі тільки недавно отримали права, і ще не мали належної практики і досвіду навіть при таких умовах блискуче склали гірський екзамен і ми без пригод дісталися пункту призначення. Тут розгорнули апаратуру і почали забезпечувати зв’язком штаб Туркестанського фронту та його підрозділи. При цьому я встановив телеграфний зв’язок з редакцією “Фрунзевця”, передав репортаж про штурм Кетабського перевалу, подавав інші матеріали про хід навчання.
Всі війська розміщалися на південних схилах гір і опоясували ірано-радянський кордон. Така пересторога та завбачливість були не випадковими. Хоча іранський шах Мухамед Реза Пехвелі та його красуня-дружина Сорейя неодноразово бували в Москві, цілувалися з Хрущовим, але потім перекинулись до США і стали настільки антирадянськи настроєні, що з початком війни могли виступити на боці своїх нових союзників. Та воїни-туркестанці надійно перекрили шлях для мусульманських орд у нашу країну і несли службу на воєнному становищі.
Згодом напруга впала, бо Микита Хрущов та Джон Кеннеді виявили державну мудрість і високу відповідальність та дійшли між собою згоди. Радянські ракети, що були змонтовані на Кубі і загрожували Америці, повернулися на батьківщину, людство полегшено зітхнуло, війська повернулися на зимові квартири, а вже на початку листопада з’явився наказ про демобілізацію солдатів та сержантів третього року служби і в кінці листопада я був вдома - у селі Зубові на Тернопільщині. А ще через три місяці отримав листа, із запрошенням з’явитися до редакції Микулинецької районної газети «на предмет трудовлаштування»


РАЙОНКА—ЛЮБОВ МОЯ
З великим душевним трепетом переступив поріг непримітного приміщення, яке здалося мені палацом, бо тут творилося диво - народжувалася газета. Відповідальний секретар Ніна Лега довго не церемонилась, простягнула мені добірку дописів в яких йшлося про відзначення Дня Радянської Армії в районі і попросила підготувати їх до друку. Я надзвичайно ретельно попрацював над цим сирим матеріалом і зусилля не пропали марно. Лега прочитала роботу , сказала коротко : «Годиться» і пішла до кабінету редактора. Через якусь мить й мене запросили туди. В кріслі, за столом, покритим червоним сатином сидів молодий , гарний спортивної статури чоловік і посміхнуся мені. Це був редактор Георгій Злобін, котрий після закінчення юридичного факультету вузу опинився на газетній роботі і якнайкраще заявляв про себе.
--Приймаємо тебе на службу,--сказав без особливо довгого вступу господар кабінету.—Причому без будь-яких попередніх умов, бо знаємо тебе, як активного сількора…
Ця подія, що різко змінила моє життя і визначила подальшу долю, сталася 24 лютого 1962 року. З того часу я прилучався до творчої роботи й утверджувався на новій посаді. Взимку пропадав на фермах, писав про хід зимівлі громадського стада, проводив рейди по перевірці готовності техніки до весни й давав за їх результатами оперативні репортажі. А коли розпочалися польові роботи, визначив собі місце серед сівачів, буряківниць, садівників та пасічників. З блокнотами, повними свіжого фактажу, повертався в редакцію, два-три дні відписувався, потім знову вирушав в дорогу, а підготовлені раніше матеріали з’являлися в кожному номері. Мої наставники, як тоді було прийнято називати більш досвідчених людей, всіляко допомагали твердо ставати на ноги і я чуйно прислухався до їх порад. Адже і вже згадувані Ніна Лега та Георгій Злобін, його заступник Іван Кітурко, завідуючий відділом листів Володимир Даннік, з якими постійно спілкувався, хоч і не діставали з неба зірок, але були для мене тоді майстрами бо «грішили» на газетних полосах великими полотнами і я будь-що прагнув дотягнутися до них.
Та найбільш колоритною і цікавою фігурою в районці був завідуючий відділом сільського господарства Петро Панас, з яким я міцно здружився і наші теплі стосунки тривали впродовж багатьох років. Петро володів величезним запасом слів, глибоким літературним чуттям та майстерністю і вдало писав матеріали на будь-яку тематику, робив фотографії до газети і навіть вирізав кліше-карикатури до свого щомісячного розділу «Микулинецький перець», якими ілюстрував власні віршовані фейлетони.
Я ще більше заповажав Панаса, коли довідався від нього, яка гірка доля випала йому у житті. Вже у вісімнадцять років хлопець працював в тодішній Струсівській районній газеті «Червоні зорі» і на той час «товсті» журнали «Вітчизна», «Дніпро», «Жовтень» вміщували великі добірки його поезій і такої честі удостоювався далеко не кожний маститий поет.
Військову службу Петро відбував на Дніпропетровщині в авіаційному полку далеких бомбардувальників. Тут приглянулись йому і викликали захоплення так звані фотокулемети, оснащені могутніми цейсівськими лінзами, які фіксували з висоти куди впали бомби і якої шкоди нанесли вони противнику.
Петро прагнув будь-що розжитися таким об’єктивом, аби прилаштувати його на свій фотоапарат і робити класні та неперевершені знімки для газети. Під час караульної служби солдат проник в ангар і викрутив зі списаного літака лінзи та заховав їх у надійному місці.
Пропажу помітили лише тоді, коли хлопець поїхав в село Лошнів Микулинеццького району у відпустку, яку командування надало йому за відмінну службу. Не встигли батьки привітами сина з приїздом до рідного гнізда і випити чарку з цього приводу, як над селом закружляв гелікоптер і приземлився на подвір’я Панасів. Солдати вивели Петра з-за столу, посадили у гвинтокрилу машину і вона помчала у невідомому напрямку.
В той час країна ще перебувала під сталінським гнітом, коли кожна найменша провина жорстоко каралася, особливо в армії і Панасу могла «засвітити вишка».Та військовий трибунал відміряв йому п’ятнадцять літ перебування в колонії і відправив колишнього солдата, журналіста і поета на Колиму до злодіїв і бандюг відмивати золото.
Шість довгих років ніс свій важкий хрест хлопець, можливо довелось би його тягнути від дзвінка до дзвінка, але в країні після смерті Сталіна і зміщення Жукова з поста Міністра Оборони військове відомство оголосило амністію і Петро повернувся додому, а згодом був прийнятий в редакцію у Микулинцях і сповна віддавався роботі, наче хотів наздогнати втрачене за колючим дротом.
Крім суто газетної справи Петро очолив і вів літературне об’єднання, яке стало одним з найсильніших і найбільш авторитетних в Надзбруччі. Саме тут робили свої перші кроки у велику літературу редактор одного з Львівських видавництв, автор багатьох збірок поезій Роман Качурівський, поет і драматург , депутат Верховної Ради першого за роки незалежності скликання Левко Крупа, з об’єднанням активно співпрацював Роман Лубківський, котрий вже тоді на повний голос заявляв, що в поезію приходить непересічний талант.
Серед цієї когорти здібних людей я хотів би згадати Василя Ярмуша, який був майстром віршованих гуморесок і регулярно виступав на літературних вечорах, котрі ми проводили в районному будинку культури, в червоних кутках промислових підприємств, в сільських клубах та бібліотеках. Кожен вихід на сцену цього симпатичного чорнявого хлопця , що появлявся поміж людей в елегантно випрасуваному костюмі та вишиваній сорочці, з лагідною усмішкою на устах , присутні зустрічали оплесками, а проводжали оваціями.
У власних сатиричних гуморесках Василь висміював хапуг, ледарів, ловеласів та іншу нечисть, що заважала нормально жити і працювати. А ще він писав твори високого патріотичного звучання. До таких належала його невелика поема «Безсмертя», що знайшла місце на сторінках районки. Мало хто тоді знав, що твір побудований на місцевому матеріалі з рідного ярмушевого села Острів під Тернополем. Сюди під час війни групі кадебістів, що ввійшла в село робити зачистку і виселяти в Сибір його найбільш непокірних мешканців, шлях перегородили озброєні юнаки та дівчата , що забарикадувалися у кам’яному погребі і перетворили його в неприступний дзот. Кілька годин тривала нерівна битва і лише тоді, коли синьопогонники притягнули протитанкову гармату, а у молодих патріотів закінчувалися патрони, в підземеллі пролунало«Ще не вмерла Україна,,,» а потім прогримів могутній вибух і ще одна горстка прекрасного українського цвіту осипалася на рідну землю..
Звичайно, відкрито писати про це, а паче публікувати такий твір на той час ніхто б не наважився, але поет так майстерно завуалював його, що тільки близькі друзі могли здогадатися, про що там справді йдеться. Серед них знайшовся стукач, який доніс на Ярмуша в КДБ і спочатку Василя, а потім й редактора почали викликати на допити. Але кагебістським нишпоркам виявити прямий компромат так і не вдалося і Василь викрутився з нелегкого становища.
Згодом його спіткала ще більша неприємність. Хлопець був активним членом підпільної Гельсінської групи, відділення якої під керівництвом наукового співробітника Тернопільського краєзнавчого музею Ігоря Герети діяло в обласному центрі. Незабаром його чільники були арештовані і чекали суду. Тоді вже закінчилась хрущовська відлига і в Москві інакомислячим почали «стригти нігті», а в Україні, як завше, вже «рубали» пальці. Настав час для всякого роду нечистивців, шептунів, перекинчиків, стукачів, уберегтися від яких було практично неможливо
Цього разу Тернопільский суд виніс правозахисникам доволі м’яке рішення. Всі вони, крім Герети, були засуджені до нетривалих строків ув’язнення, але умовно. Та для Ярмуша ця справа не закінчилася. Часті виклики в КДБ, в тому числі й серед ночі, допити і знущання підірвали здоров’я молодого хлопця і за якийсь час ми провели його на вічний спокій. Похоронили Ярмуша тихо, без некрологів і тільки Львівський журнал «Жовтень» (нинішній «Дзвін»), де Ярмуш особливо часто друкувався, повідомив про його смерть і висловив глибоке співчуття рідним і близьким покійного.
До туги за втратою товариша і побратима, додався біль від смерті моєї першої і тому найбільш дорогої газети «Ленінський клич», яка потерпіла від хрущовських реформ і, з усього видно, більше ніколи не відродиться. В той час за вказівкою першого секретаря ЦК і глави уряду Микити Хрущова в агропромисловому комплексі створювалися виробничо-територіальні управління на чолі з партійними комітетами з широкими господарськими і політичними повноваженнями. Їм надавалась вся повнота влади і відповідальності за виробництво, переробку та реалізацію продукції, виховання людей, зайнятих в аграрній галузі.
І хоч колишні райкоми партії продовжували існувати, вони втратили свої газети і їх авторитет підупав На базі чотирьох районок почало діяти міжрайонне видання «За комуністичну працю» з п’ятиразовим виходом у світ протягом тижня. Його редактор Михайло Шепеленко, колишній власкор обласної газети «Вільне життя» добре знав мене і навіть використовував віднайдені мною факти для своїх матеріалів. Він і запросив мене у міжрайонку, щоправда на технічну посаду, бо творчі на той час вже всі були зайняті. Мені доручили виконувати обов’язки випускового, який покликаний забезпечувати органічний зв’язок між редакцією і друкарнею і формувати технічне обличчя газети. Та до такої роботи я не був готовий, тому, аби чимось зайнятися, підносив цинкові рядки від лінотипа метранпажу, допомагав коректорам підчитувати сторінки, виконував інші обов’язки на побігеньках, які газеті не давали особливої користі і мені задоволення не приносили.
Тимчасом справи у колективі йшли далеко не блискуче. Тут в основному правили бал редактори та їх заступники, що прийшли із скорочених районок і за довгі роки керівної роботи втратили професійний нюх та майстерність. З їх подачі газета заповнювалася прісними, нецікавими матеріалами, які журналісти влучно називали січкою. Редактор рвав і метав, але зарадити справі не зміг. Згадувані люди належали до номенклатури і користувалися службовою недоторканістю.
Одного разу після особливо бурхливої літучки Шепеленко викликав мене у кабінет.
--Володю,-- наказав мені шеф,-- бери відрядження , дуй у свою Микулинецьку зону і щоб вранці був матеріал про польові роботи, цікавий, як дзвіночок...
Моя кореспонденція «Буцневські контрасти» несподівано сподобалась секретарю парткому Михайлу Марущаку, а згодом він запросив до себе спочатку редактора а потім мене. За широким столом, закладеним кольоровими телефонами, сидів чоловік далеко не першої молодості з хворобливим, побитим місцями віспою обличчям, та великими мішками під очима, яких не могли приховати навіть товсті скельця окулярів. Господар кабінету подав мені руку, розпитував про життя і роботу, і, з’ясувалося, що він навіть знає мого батька, який працював завідуючим фермою в Зубівському колгоспі. Коли чоловік довідався, що я обіймаю технічну посаду, він попросив Шепеленка «залучити хлопця до активної творчої роботи». Таким чином перше спілкування з партійним функціонером високого рангу закінчилось для мене несподіваним підвищенням по службі та ще й добавкою у зарплаті в двадцять карбованців.
Про Марущака ходили різні чутки, особливо серед журналістської і партійної братії. Михайло Васильович час від часу навідувався у селище Золотники, щоб поласувати картоплею, яку неперевершено готував знаменитий кухар місцевого кафе. Під цю страву гість випивав пляшку коньяку, а потім запивав його двома-трьома бокалами шампанського. Рівно таку ж дозу заливав у себе вірний шофер Марущака лемко Микола. Коли мужчини поверталися з дефіляди, то за тридцять кілометрів дороги водій не робив жодного, хоч найменшого порушення правил вуличного руху. Зате, коли заїжджали в гараж, відчиняли дверцята, то вивалювалися з них як снопи і кемарили на холодній підлозі до ранку.
Часті рейси до Золотників навіть для такого партійного керівника були накладними і він мав ще кілька точок, недалеко від Теребовлі, де міг відвести і закропити душу. Секретар парткому особливо полюбляв гостити в приміському селі Залав’є у свого давнього друга, теж переселенця з Лемківщини Василя Гучека. За плечима у чоловіка не було ні високої загальної, ні спеціальної освіти, але він настільки добре справлявся з обов’язками голови місцевого колгоспу, що одним з перших в районі заслужив звання Героя Соціалістичної Праці.
Цього разу Михайло Васильович завітав до товариша на Пасху, щоб разом потаємно розговітися. Дружина вдруге пішла до церкви, а чоловіки дісталися до її кошика, наповненого свяченою ковбасою, шинкою, крашанками та іншими делікатесами і влаштували собі гостину. При цьому не обійшлося без чистої, як джерельна вода і міцної мов ректифікат самогонки. Коли в очах у мужчин почали з’являтися бісики, Марущак дорікав господарю, що дружина влаштувала у світлиці іконостас і це господарю будинку , як комуністу, має бути соромно.
Підігрітий самогонкою Гучек дістав пістолет (тоді ще керівникам такого рангу видавали зброю) і вистрілив в один з образів, за ним вогонь відкрив Марущак. Коли прийшла господиня, у світлиці пахло порохом, підлога була встелена уламками скла, а домашні хулігани хропли за столом, аж ковбаса підстрибувала вгору.
Допущеного святотатства ґаздиня не могла пробачити. Вона взяла пістолети, завернула їх у хустку і дала розпорядження шоферу чимдуж мчати до Тернополя в обком партії.
Як не дивно, скандал вдалося пригасити. Очевидно спрацював високий авторитет порушників і на цей раз вони уникли суворих партійних покарань. Та божої кари їм обминути не вдалося.
За кілька місяців після згаданих подій у колгоспі загорілася тваринницька ферма. Гучек сів за кермо й чимдуж помчав в бригаду на місце події. Спека тоді стояла нестерпна, шлейф куряви закривав польову дорогу і голова колгоспу не зчувся, як врізався в пожежну машину, що пригальмувала на шляху. Удар був настільки сильним, що аби визволити мертве тіло Гучека довелося на шматки різати автогеном скособочену «Волгу».
Згодом неприємність спіткала й Марущака. Його звільнили від обов’язків секретаря парткому й перевели на голову комітету партійно-радянського контролю. Тоді він заходив до нас в редакцію і скаржився, що впродовж тривалих років він тільки накладав резолюції накосо, а тепер доводиться писати прямо і багато.
Десь через рік знову ж таки перед Пасхою я був у згадуваному приміському селі, щоб підготувати до газети репортаж про зустріч спеціалістів Тернопільського медінституту з місцевими жителями. Вечір проходив цікаво, бо мова йшла не стільки про те, є бог чи його немає. Гості розповідали селянам про досягнення сучасної медичної науки, відповідали на запитання людей. І в самий розпал такої дискусії до клубу вбіг розхвильований шофер Марущака.
--З Михайлом Васильовичем погано,-- звернувся він схвильовано до медичних світил з Тернополя.— Потрібна термінова допомога.
Зустріч було перервано і машина з медиками, серед яких я добирався до райцентру, зупинилася на його околиці недалеко від добротного особняка.
Марущак нерухомо лежав у світлиці на широкому дерев’яному ліжку, встеленому білосніжними простирадлами. Його погляд блукав по стелі, але на прихід медиків він відреагував. Єдина його рука, що ще працювала після інсульту, показувала на холодильник, що чомусь стояв у спальні і, очевидно, був персональним для господаря. Хтось з прибулих відчинив дверцята і всі побачили, що нутро «Донбасу» щільно заповнене спиртними напитками вишуканих марок. Хворий виразними жестами показував на це добро, наче хотів почастувати гостей і сам причаститися. Але лікарі закивали йому пальцями. І тоді єдина Марущакова рука, яка діяла, опустилася безпомічно впродовж тіла , а по жовтих зморщених щоках господаря покотилися сльози.
Це була моя остання зустріч з першим партійним функціонером високого рівня, котрий несподівано втрутився у мою долю і допоміг змінити її на краще.
А хрущовська реформа на той час дала новий виток, міжрайонні парткоми були розформовані, райкоми повернулися в старі хоч і розширені межі і знову отримали втрачену силу. У Теребовлі тоді вже правив Панас Шевчук.

ЗА ПРИНЦИПОМ СИВОЇ КОБИЛИ
Новий партійний лідер був прямою протилежністю Марущака і вів себе як грубіян і держиморда. Насамперед, на бюро, а потім на пленумі райкому партії він поставив вимогу до підлеглих не називати його Панасом, бо чоловік з таким іменем пас бички, а він керує районом, причому одним з найбільших в області. А стиль керівництва партійний функціонер запозичив зі сталінських часів і почав серед ночі викликати голів колгоспів, керівників промислових підприємств на різні збори та наради, завантажував людей невластивими для них обов’язками, а тих, хто хоч трохи противився таким порядкам, Шевчук викликав до себе в кабінет, змушував писати заяву про звільнення і тут же підписував її, хоч формально такими функціями й не був наділений. На місце опальних приходили підхалими, чинопоклонники, боягузи ладні на колінах повзати перед своїм шефом, лиш би заслужити його благосклонність.
Коли «дорогий Афанасій Терентійович» виїжджав у відпустку мочити ноги у теплих водах, місцеві чиновники двічі а то й тричі на тиждень відправляли на Чорноморське побережжя «пиріжковози», завантажені чорною та червоною ікрою, вишуканими консервами, баликами, сервелатом, спиртними напоями найкращих марок, які запопадливі васали діставали по всій Україні.
Звичайно, за таку розкіш треба було платити і немалі гроші. Але Шевчук жодної копійки не тратив з власної кишені. Розраховувалися наближені до нього голови колгоспів, котрі відривали кошти від трудівників своїх господарств і спрямовували їх на забезпечення «квітучого життя» свого шефа, який ледь не щодня влаштовував далеко від Теребовлі бурхливі дефеляди. Вже потім, через кілька літ, коли самого Шевчука виключили з партії та звільнили з роботи і в районі почало працювати контрольно-ревізійне управління з Києва, в рядах васалів колишнього партійного лідера зчинилася справжня паніка. Деякі з них опинилися за ґратами, а голова колгоспу ім. Кірова з приміського села Плебанівка Роман Попчук навіть покінчив життя самогубством.
Та ще задовго до цих подій Шевчук відчував себе, як у бога за пазухою. Тим більше , що його ангелом покровителем був перший секретар Тернопільського обкому партії Григорій Шевчук. І не однофамілець, а близький родич, який ніколи не віддавав Панаса на поталу.
Розповідали, коли ще Теребовлянський лідер займав якусь невисоку посаду у районному центрі Шумськ, він посварився з місцевими газетярами, які писали про нечесність Панаса Терентіовича, зловживання службовим становищем, згадували інші гріхи.. Відтоді Шевчук зненавидів журналістів і мстив їм на кожному кроці.
Я добре пам’ятаю перший і останній прихід цього одіозного чоловіка у нашу редакцію. Саме тоді у нас йшла літучка і ми сподівалися, що прибулий візьме участь у її роботі. Але він навіть не зняв шапки, не привітався з людьми, а жорстко кинув з порога:
--Наш район вже здобув сім перехідних прапорів, а ви про це тільки мямлите, бо не вмієте працювати. Тому змушений буду навпіл перешерстити колектив...
При цих словах Шевчук повернувся і вийшов, а ми залишилися, як обпльовані. Кожний думав, кого ж в першу чергу стосуватиметься погроза партійного функціонера. А той, насамперед, вижив редактора Михайла Шепеленка, котрий не підтакував у всьому першому секретареві і навіть наважувався суперечити йому. Згодом така ж доля спіткала Петра Панаса, дісталося також і мені. Справа в тому, що на республіканському змаганні плавців у Теребовлянському басейні , рівних якому тоді не було на Україні, перемогу на одній з дистанцій здобув наш спортсмен. Радості шанувальників водних видів спорту не було меж. Про цю подію я написав натхненного репортажа, а колега Панас зробив чудовий знімок до нього.
Коли вийшов черговий номер газети, ми сподівалися на якусь відзнаку за оперативну і кваліфіковану роботу. Однак коли нового редактора несподівано викликали в райком, то повернувся він звідти «чорнішим чорної землі». З’ясувалося, що новий чемпіон України є сином Теребовлянського священика, тобто носія ворожої ідеології і репортаж було розцінено, як політичну близорукість керівника газетного колективу та авторів матеріалу. В результаті мене понизили в посаді, а Панас, за яким тягнувся шлейф ще інших провин, змушений був піти з роботи. Благо, що в цю хвилину Петра виручив його давній знайомий Володимир Сорока , який на той час був головою райвиконкому і взяв опального журналіста під свою опіку. Однак і після цього репресії проти колективу не припинялись. Теребовлю змушений був покинути і знайшов собі притулок аж у Самборі Львівської області молодий, здібний репортер, поет, автор дошкульних епіграм Василь Гриньків. На роботу в інший район перейшов завідуючий відділом сільського господарства Володимир Ліщинський, який добре розбирався в проблемах агропромислового комплексу і вмів цікаво писати про них.
Місце Ліщинського зайняв Дмитро Ревенко - колишній голова колгоспу з села Настасова, який довів господарство до ручки і селяни помимо волі секретаря райкому прокатили невдаху-голову на вороних. За все своє свідоме життя цей чоловік не написав жодного рядка до газети, але зважився на незвичну для себе справу., бо відчував могутню підтримку партійного боса.
Матеріали, котрі почав готувати новий завідуючий не виходили за межі сухих документів, котрі Ревенко час від часу готував до райкому та в інші організації. Коли такі матеріали лягали на стіл відповідального секретаря, то при їх читці той кусав собі нігті і рвав волоcся, але поправити чи хоч якось оживити оте блудослів’я не було жодних можливостей.
Тоді секретар приніс з архіву кілька підшивок районки минулих років і кинув їх на стіл Ревенка.
--Навчити писати я тебе не зможу,-- сказав завідуючому відділом,--Ото ж бери, переписуй колишні матеріали, підставляй нові прізвища і факти, бо іншого виходу я не бачу...
Так в редакції з’явився ще один «бойовий штик»., а сторінки газети заповнював плагіат. Ми змирилися з такою практикою і тільки заступник редактора Григорій Кушнерик виступав проти неї. Він грозився подати в суд на Ревенка і редактора і ніхто не сумнівався, що хлопець зробить саме так. Бо він мав особливо високий авторитет серед колег, виступав проти брехні, вмів постояти за себе та товаришів.
Доля не раз зводила мене з Кушнериком, а вперше зустрівся з ним у Струсові ще коли ми були підлітками. Саме тоді хоронили випускника Чернівецького університету, талановитого і оригінального поета Степана Будного, що згорів як свічка у неповних двадцять п’ять років.
Гриць стояв біля свіжовиритої могили і читав власні вірші , присвячені земляку і час від часу здригався в риданнях. Він поправляв непокірного хвилястого чуба, що, наче вороняче крило, спадав йому на високе чоло, здригався в риданнях і кулаком витирав сльози. Може саме в ці хвилини хлопець дав сам собі слово зібрати і видати літературну спадщину поета і дотримав його. Через кілька років Кушнерик зібрав все, що за коротке життя встиг написати Степан Будний і в одному з київських видавництв побачив світ доробок вічно юного поета у двох невеликих книжечках. І вміщені тут сповнені ліризму поезії, і передмови, які написав до кожної книжки Григорій Кушнерик, нікого не залишали байдужими, викликали хвилювання і глибокий душевний трепет.
Вдруге зустрівся з Кушнериком у Тернополі на нараді початкуючих літераторів, котру проводив столичний письменник Павло Автомонов. Він хвалив твори Кушнерика, а три його найкращі вірші були відібрані і з’явилися в літературній сторінці обласної газети «Вільне життя».
Потім наші шляхи пролягали паралельно і довго не перетиналися.. Обидва ми працювали на будівництві комсомольських шахт в але в різних кінцях Донбасу, . брали участь в освоєнні цілинних земель - я у Північному Казахстані, а Грицько в Тургайських степах. Саме тут його вразив енцефалітний кліщ, який паразитує на м’язах людини і поступово руйнує їх. Фізичний стан хлопця погіршувався, на плечах у нього випирали лопатки наче крила, але вони не могли відірвати Гриця від грішної землі, по якій пересуватися було все важче і важче.
Хто знає , як би дальше склалася доля Кушнерика, якби не втрутилися столичні лікарі яким вдалося загальмувати, а потім припинити руйнівні процеси в організмі, але силу атрофованих м’язів вже ніхто повернути не зміг і юнак на порозі великого життя став інвалідом другої групи.
Та Грицько був мужньою людиною і не здавався недузі. Він вступив на факультет журналістики Львівського державного університету й закінчив його з червоним дипломом. А дипломна робота випускника, присвячена особистому життю Івана Франка і його вплив на творчість геніальної людини цілком, як твердять спеціалісти, тягнула на кандидатську дисертацію. Тому керівництво деканату факультету запропонувало йому залишитись в аспірантурі і приступати до викладацької роботи на кафедрі.
Як не дивно, але така перспектива Кушнерика не захопила. Він поїхав в рідні краї, щоб, як сам висловився випускник, «волам хвости крутити». В теребовлянській редакції газети «За комуністичну працю» для молодого, талановитого і перспективного спеціаліста місця на той час не знайшлося, бо все, що було можливим, зайняли, як я вже казав, колишні редактори і трималися газети, як воша кожуха. І жодна на той час сила, крім райкому партії не могла відірвати їх. А той своїх випробуваних, хоч і бездарних бійців не здавав.
За такої ситуації Кушнерик не впав у відчай, а очолив редакцію місцевого радіомовлення, яка згодом стала однією з кращих в Тернопільській області. Новому редактору радіо несподівано почав симпатизувати перший секретар райкому, який розпорядився в підвалі партійного комітету обладнати радіостудію, оснастити її відповідною апаратурою. Крім того, тут з’явився м’який диван, аби Кушнерик міг переночувати, коли затримувався до пізнього вечора і йому було важко діставатися до Струсова за п’ятнадцять кілометрів.
Мабуть, Шевчук сподівався , що оточений такою турботою , Кушнерик буде відповідати йому взаємністю і доноситиме про все, що відбувається в колективі газети. А щоб чоловік міг краще орієнтуватися в редакційних справах , його призначили заступником редактора. Але чесний сільський хлопець не став стукачем. Навпаки, не оглядаючись назад, він в колі друзів обурювався поведінкою і стилем керівництва теребовлянського князька, і збирався писати про це в одну з центральних Московських газет. Звичайно, були доброзичливці, котрі кожне слово журналіста доносили Шевчуку і той вже подумував, як провчити невдячного Кушнерика.
Скоро нагода така трапилася, коли районка опублікувала одноактівку початкуючого теребовлянського драматурга Василя Анохіна «У тихій заводі». Зміст її зводився до того, що випускник місцевого культурно-освітнього технікуму, якого призначили завідувати клубом у селі, організував тут виробництво самогону, а гроші від його реалізації використовував, як спецкошти на різні потреби закладу. Нехитра п’єса з дещо надуманою фабулою викликала обурення викладачів технікуму, серед яких була й дружина Панаса Шевчука. Саме вона накрутила чоловіка і той викликав всю редакцію на бюро. Партійні клерки як могли, розпікали нас, дорікали за втрату політичного чуття, ідеологічних збоченнях та інших гріхах, про які ми навіть не знали. А на закінчення перший секретар виніс вердикт: редактора газети Стефанкевича перевести на посаду заступника, а Кушнерика взагалі звільнити з роботи..
Ми всі поопускали голови, мовчали, наче каялися за нездійснені гріхи, Тільки Кушнерик не міг всидіти на місці і стілець під ним совався, аж скрипів..
--Грицю, не дивіться на мене з таким гнівом,-- пробував по-фамільному заспокоїти хлопця головуючий.—Зрозумійте, прийняте рішення не моє особисте а колективне, про що підтверджують всі члени бюро.
Присутні згідно закивали головами, але Гриць вже не міг вгамуватися.
--Ваш колективізм,-- не втримався він,--дуже нагадує мені табун, що часто пасеться на вигоні біля моєї хати. Буває вкусить ґедзь сиву кобилу, вона закиває головою, а за нею - всі жеребці…
При цих словах в залі засідання зробилося тихо-тихо. Шевчук схопився двома руками за гриву волосся, наче хотів приховати сивину. Я в ту мить побачив також, як брита голова прокурора Рогового почала наливатися кров’ю і стала схожою на великий столовий буряк, несподівано хруснув олівець в руках у начальника районної служби безпеки Темечка, тоненько задзвеніла склянка на підставці біля кришталевого графина. А ще через якусь мить перший секретар опам’ятався і рішуче виголосив:
—Прийняте рішення остаточне, а зараз оголошується перерва...
З того часу я за родом служби більше десятки років бував на засіданнях партійних бюро різного рівня і переконувався, що оцінка його колективної діяльності, дана Кушнериком як принцип «сивої кобили» була геніальною, але про це трохи далі.


ЖУРНАЛІСТСЬКІ ОБШИРИ
Під час моєї роботи в редакції Новоселицької районної газети «Ленінський шлях» тут працювала прибиральницею стара холостячка Санда. Її колеги з банку, побуткомбінату, інших сусідніх установ допитувалися, чим конкретно займаються журналісти.
--Сама не знаю,--розводила руками жінка.—Цілий день вони щось пишуть, пишуть, а ввечері викидають написане у сміття та йдуть додому.
До такого висновку міг би дійти кожний, хто лише побіжно бачив , як працюють газетярі. Адже цей процес непомітний, а тим більше не ефективний. Щоб «сотворити» передову статтю, репортаж чи фейлетон доводиться в голові перелопачувати десятки і сотні тонн словесної руди, по кілька разів переписувати не тільки окремі абзаци, але й цілі сторінки. Таким чином на столах накопичувалось чимало відходів, які перед закінчення робочого дня ми знищували. От і створювалося враження, що журналісти працюють на холостих обертах.
Ще важче розібратися непосвяченим над якими проблемами працює газета в цілому, бо ці проблеми настільки широкі та різноманітні, як саме життя. І все ж, коли говорити про «Радянську Буковину», де я потрудився майже п’ятнадцять літ і десять з них очолював творчий колектив, то тоді ми зосереджувалися на двох основних напрямках - офіціозі і регіональних проблемах.
Що стосується першого, то робота ця була марудною і невдячною. Нам в обов’язковому порядку зверху нав’язували висвітлювати роботу з’їздів і пленумів партії, як всесоюзного так і республіканського рівнів, сесій Верховних Рад, публікувати доповіді та виступи на них, рішення та резолюції а також багато інших матеріалів , що лавиною надходили з Києва та Москви. Причому робилося це не у скороченому варіанті чи викладах, а у повному обсязі, так, як подавали їх «Правда», «Известия» і республіканські газети.
Не раз бувало, коли ми вже підписали газету до друку й збиралися розходитись по домівках, несподівано, без будь-якого попередження по телетайпу приходила депеша, що газеті в терміновому порядку буде передано по 3-4 полоси офіціозу для обов’язкового публікування в біжучому номері.
За таких умов доводилось ламати зверстані сторінки та все починати спочатку. І коли врахувати допотопну матеріальну базу в друкарні, лінотипний набір матеріалу, ручну верстку, відсутність кваліфікованих кадрів, то неважко було зрозуміти, що робота на цілу ніч нам була забезпечена.
Інакшого виходу ніхто не бачив і чергова бригада впрягалася в шлею й тягнула воза. Десь під ранок ми потихеньку «сліпли», очі злипалися, а голова не переварювала прочитаного. За таких умов то тут, то там проскакували помилки. Добре, коли це були так звані «блошки». Але траплялися і блуди більш серйозні, які круто міняли текст і навіть при зміні однієї літери круто міняли текст і надавали йому небажаного політичного звучання.

Саме так у нас сталося при публікації звіту з двадцять шостого чи п’ятого (вже точно не пригадую) з’їзду партії. Замість слова «зближення» у нас вийшло «зниження», в результаті фраза з доповіді Брежнєва про те , що партія постійно турбується про зближення умов життя жителів міста і села, набула у нас діаметрально протилежного значення. В результаті редактор отримав догану, а мені , як секретарю партійної організації, бюро обкому партії поставило «на вид» «за втрату політичної пильності».
 
Наші Друзі: Новини Львова