Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 20 травня 2019 року
Тексти > Жанри > Роман

Феміда на ланч

Переглядів: 25186
Додано: 26.12.2008 Додав: Діброва  
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 2
Для багатьох чоловіків діти здаються проявом якоїсь несправедливості, яку наслано на них лише для того, щоби зруйнувати той чудесний, добре впорядкований світ, який вони з такою увагою й любов’ю виростили, майже викохали для себе. Для них це схоже на те, якби вони прийшли в кінотеатр на фільм, розрекламований, як чудова мелодрама з масою смішних ситуацій, доброго гумору, еротичних сцен за участю пристрасних і випещених красунь, і вже в залі виявили, що насправді цей фільм нудний, одноманітний занадто цнотливий та ще й чорно-білий.
Справді, до народження дитини ви і ваші рідні нагадували планетну систему, в якій ви по суті були зіркою-сонцем, а дружина, мати, деякі оточуючі, які чимось від вас залежали – планетами, що безперервно крутились навколо вас, готові у будь-який момент виконати вашу найменшу забаганку. Звісно, не запросто так, цю примху ви практично завжди оплачували: кому грішми, кому увагою, а кому – у Вадимовому випадку це найбільше стосувалося Лізи – і тим, і іншим. І от зненацька поряд з цим (інакше не назвеш) раєм вибухає наднова зірка, і уся випещена й викохана вами благодать летить шкереберть. Адже тепер у вашому домі вже не одна, а дві зірки, причому ще не знати, яка із них важливіша і яка має більше прав – Вадимові все частіше починало здаватися, що її звати Ростик. А планета – Ліза – вже була не спроможна дарувати йому стільки ласки і тепла, як раніше, оскільки змушена була віддавати її новонародженій зірці, яка вимагала від неї до себе все стільки ж, якщо і не більше, уваги. Навіть вночі Ліза не належала Вадимові цілком, її ночі він теж змушений був ділити з сином.
До честі Вадима, довгий час до того, що своїм місцем на п’єдесталі він мусить поділитися з Ростиком, він ставився з розумінням і спокоєм. Повернувшись з роботи додому, допомагав дружині прати і прасувати пелюшки, забавляв малюка іграшками, інколи, на її прохання, вставав до нього вночі. Це страшенно тішило Лізу, якій ніхто по-справжньому допомогти не міг: її мати ще працювала, тож забігати до неї могла тільки ввечері, та й то не завжди (“Ти ж знаєш, – виправдовувалась вона, – ти у мене не єдина, є ще батько і Толік, вони потребують уваги не менше, ніж твій малюк, вони не менш безпорадні, ніж він, адже навіть вечері вони собі самі не приготують”), але не Вадима. Після насиченого справами і подіями робочого дня він мріяв про те, щоби відпочити, а не звалювати на себе цілу купу нових турбот, волів спокою, на який з вередливим, дуже хворобливим Ростиком годі було і сподіватися.
Аж ніяк не применшуючи Вадимової вини у його зміні ставлення до Лізи і тепла домашнього вогнища, яке вона уособлювала, слід бодай один, але доволі серйозний аргумент, поставити на його захист: це батьківство, до якого його всупереч його волі, змусила Ліза, виявилося передчасним, він до нього виявився просто неготовий. Не в його бажанні було так швидко, у ще молоді літа, коли хотілося трохи розважитися, погуляти, відвести душу, одні обов’язки на роботі змінювати іншими, домашніми. Власне, це і призвело до того, що під якимось приводом, а згодом і без нього він почав все частіше затримуватись в “Трояні”. Він справді сидів у своєму кабінеті, інколи займаючись якимись справами, вивченням законів, а то і скитаючись по лабіринтах Інтернету, щоби не викликати у Лізи ревнощів. Адже майже відразу після народження сина вона взяла собі за звичку телефонувати йому по кілька разів на день, намагаючись вияснити, де він знаходиться. Якщо не заставала його на місці тоді, коли він мав би там бути (про детальний розпорядок його робочого дня він змушений був розповідати їй щоранку вдома), вона відразу телефонувала йому на мобільний, а якщо він не відповідав, то до його секретарки, заступника Левицького, намагаючись вияснити, де він. При цьому вечорами, не вірячи у мобільний, телефонувала тільки у робочий кабінет. І якщо його там не заставала, сцена ревнощів по поверненні додому йому була гарантована.
Якось у чаті, який Вадим освоїв невдовзі після Інтернету, він познайомився з дівчиною, котра подібно до нього змушена була кожен другий вечір просиджувати у своєму офісі. Щоправда, з іншої, ніж він необхідності, до цього її справді змушувала робота, тож з нудьги, використовуючи вільну мить, вона шукала собі співрозмовників у всесвітній павутині. На другий же день Наталя зізналася йому, що самотня і що часто нудьгує, не знаючи, чим зайняти вільні від роботи вечори. Це прозвучало як неприхований натяк допомогти їй скрасити гірку самотність, для чого йому варто було зробити один-єдиний крок – запросити її на побачення.
На цей не такий вже й легкий крок Вадим зважився лише через три дні. Напередодні ж спорудив для себе надійний, як йому здавалося, моральний бастіон, переконавши себе, що ця дівчина йому потрібна суто як співрозмовниця, якій би можна було відкрити себе, вилити свою душу – відколи у Лізи з’явився Ростик, він вже не мав з ким розділити свої душевні радощі і муки, – тож, побачившись з Наталею, він у жодному разі не зраджує дружину. На жаль, цей бастіон виявився неміцним і впав ще до того, як Вадим вийшов з офісу на побачення. Він зненацька збагнув, що, пізнавши її ближче, йому таки може заманутися зробити стосунки з нею ближчими й інтимнішими, і щоб відкрити для цього шлях, він про всяк випадок зняв з руки обручку.
Наталя перевершила усі його сподівання. Хоч вона виявилась зовсім не такою бездоганною блондинкою а-ля Мерилін Монро, якою він її собі уявляв, однак була і не набагато гіршою. Весела, безтурботна, вона здалася йому набагато вродливішою і привабливішою від перевтомленої материнством і всілякими хатніми клопотами Лізи, яка тепер часто бувала будь-як одягненою, дратівливою, до того ж байдужою до його проблем.
Позаяк за винятком схованої у кишені обручки ця пригода, на Вадимову думку, була зовсім невинною, він вирішив не остерігатися потрапити на очі комусь знайомому, і після сеансу кіно запросив Наталю на каву. В кафе він з радістю виявив, що, попри тривале спілкування в чаті, їм все ще було що сказати одне одному. Вона доволі непогано розбиралась в кінематографі, тож вони змогли вдосталь поговорити про найновіші віяння європейського та американського кіно, а також вади та переваги кожного із них. Причому він змушений був визнати, що в багатьох судженнях Наталя мала рацію, за що вона йому стала подобатися ще дужче.
Розстаючись, вони домовились зустрітись через тиждень, швидше у неї не виходило. Розмов же у чаті, як і слід було сподіватися, весь цей час вони і не припиняли і навіть встигли пожалітись – ще одна маленька зрада, яка торувала шлях до більшої – один одному на те, що ні в кого із них немає Інтернету вдома, тож цілих два вихідні вони змушені будуть обходитися без спілкування.
На цю нову зустріч Наталя прийшла у значно відкритішому і звабливішому одязі, чим схвилювала Вадима ще дужче. Він розумів, що усе це – тільки для нього, що вона намагається йому сподобатися, тож осмілів настільки, що випадково торкнувшись у кафе після фільму Наталиної ноги своєю, він її не забрав. Вона своєї, утім, теж. Крізь тонкі літні штани він відчував тепло її голої ноги, і його тіло потрохи наливалось жагою. Тоді Вадим збагнув, що якщо тільки він захоче, вона йому віддасться.
Цьому бажанню він опирався дві доби. І доволі наполегливо. Вдень вперто відганяв від себе думки про насолоду, яку йому обіцяло подарувати Наталине тіло, а ввечері, щоби втамувати сексуальний голод, навіть спробував покохатися з Лізою, що тепер справді було великою рідкістю. Але першої ночі вона не вдовольнила його бажання і тим самим не відвернула його від гріховного падіння, зіславшись на втому (“Не тобі ж вставати до Ростика уночі!”), а другої на заваді став сам Ростик: у нього саме прорізались зуби, тож він був ще вередливішим, ніж звичайно і ніяк не міг заснути; Ліза просиділа біля малого добрих півночі, перш ніж його зморив сон. Вадима на такий подвиг, зрозуміло, не вистачило.
Цього разу на зустріч з Наталею він приїхав не на таксі, а на машині, тому самому Лізиному “Гольфі”, яким вона зараз практично не користувалась, тож передала Вадимові. “Вектри” у нього тоді ще не було, її він купить собі лише через рік, коли вони розквитаються з боргами за квартиру.
Наталя машині тільки зраділа, а ще більше втішилася можливості проїхатися за місто. Усе це підказувало Вадимові, що сьогодні вона належатиме йому. Не форсуючи події, він довіз Наталю до Городка, нагодував смачною вечерею у милому затишному ресторанчику; вони навіть станцювали кілька танців, і в танці вона не заперечувала, коли він притискав її до себе міцніше, ніж би це годилося для їхніх нетривалих стосунків. Повертаючись ж назад, не запитуючи у неї дозволу, Вадим зненацька з’їхав з шосе у ліс. Звернувши з лісової дороги, він проїхав ще кількадесят метрів поміж деревами і зупинився в гущавині. Тільки тоді він нарешті подивився на Наталю, все ж таки трохи побоюючись, що вона буде не в захопленні від його маневру. Однак його страх виявився марним: вона, посміхаючись дивилась на нього і коли він, не спроможний більше терпіти, потягся до неї губами, вона зробила рух йому назустріч. Ще мить, і його ліва рука покоїлась на її ледь прикритих міні-спідничкою стегнах, на які він кидав жадібні і, чого там обманювати, хтиві погляди усю дорогу, а права обіймала її за шию. Проти цього вона теж не заперечила...
На те ж саме місце, на Вадимів страх і ризик, “Гольф” возив їх ще кілька разів. Сюди дуже рідко хтось навідувався, тож їх ніхто не зміг застати на гарячому. Відвізши Наталю, Вадим завжди повертався в офіс, де приводив себе в порядок, телефонував Лізі (до того він був на важливій зустрічі, про що попереджав її заздалегідь), а тоді вже повертався додому. Першого вечора від сорому він боявся поглянути їй у вічі, відразу пішов у душ, де пробув довгих півгодини (йому все здавалося, що він пах Наталею, тож він все змивав і змивав із себе той її запах), а вийшовши звідти, забився в куток на дивані, подалі від Лізи, і допізна дивився телевізор. Спати ліг він далеко за північ, коли Ліза бачила вже, мабуть, десятий сон, і навіть в ліжку все ще боявся доторкнутися до неї; відсунувся від неї подалі. В інші вечори, звикнувшись зі своєю роллю, він навчився володіти собою краще, отож зрада, здійснена ним, вже не здавалася йому такою страшною.
Правду кажучи, Наталя для Вадима як була, так і залишилася загадкою, розгадати яку до кінця він не зміг. Вона ніколи нічого у нього не розпитувала: де він живе, ким і де працює, чи одружений він, вдовольняючись тими скупими відомостями, які він розповідав про себе сам. Втім, вкрай неохоче говорила вона і про себе, і з цього Вадим зробив висновок, що у стосунках з ним її либонь найбільше приваблювали інтелектуальні розмови та секс, в якому її знання були не меншими, ніж знання кіно.
Очевидно, таке її небажання дізнатися щось більше про його життя могло свідчити, що вона наперед погодилась з недовговічністю цього зв’язку. Він вирішив, що це було викликано її молодістю: вона була впевнена, що у неї ще все попереду, і якщо він її колись покине, вона швидко зуміє знайти собі іншого.
Через місяць Вадим зрозумів, що цей зв’язок стає подібним на шлях через трясовину, на якому він, якщо про його стосунки з Наталею стане відомо Лізі, щохвилини ризикує її втратити. Тож набравшись холоднокровності, Вадим тверезо зважив усі плюси і мінуси Лізи й Наталі. І практично відразу виявив, що у Лізи плюсів значно більше. Вона абсолютно нічим не поступалася своїй суперниці і навіть коханкою була значно кращою і жагучішою; далебі, проявлятися цьому зараз не давала постійна турбота за Ростиком, яка забирала усі її сили.
Наталя пропозицію розстатися, зроблену на шляху до кафе після чергового кіносеансу, зустріла спокійно і навіть не спробувала влаштувати йому сцену, чого він, відверто кажучи, таки трохи побоювався. Вона лише пригальмувала хід, а потім і зовсім зупинилася. Хвилину постояла, уникаючи дивитися на нього: очевидно, визначала, наскільки він важливий для неї і чи зможе вона без нього обійтися. Вирішила, що розрив стався вчасно, вона ще не встигла його покохати і зробитись залежною від нього, тож цілком могла впоратися зі своїми почуттями. З’ясувавши це, Наталя запропонувала:
– Сядьмо отут, – і показала рукою на столики відкритого кафе.
Трохи зніяковілий від її реакції і своєї надто відверто висловленої пропозиції Вадим не зважився їй відмовити, хоч з його боку це було страшенно нерозумно: їх міг тут побачити хтось зі знайомих і донести Лізі. Вони пили каву, мовчали, подовгу дивилися одне на одного, мовби намагались запам’ятати один одного на решту життя.
Зайнятий цим, Вадим не помітив, як неподалік зупинилося авто його тестя. Два Ковалеві помічники-охоронці, які повертались з роботи додому, помітили Вадима випадково і відразу зацікавились тим, що він в такий пізній час робить тут з невідомою дівчиною. Цю цікавість ще більше підігрівало те, як Вадим та його супутниця дивилися одне на одного. Один із охоронців, заінтригований, навіть вийняв фотоапарат, який випадково мав з собою (годину тому він фотографував свою доньку з дружиною у парку відпочинку), і про всяк випадок кілька разів натиснув на спуск. Найкращою виявилась остання фотографія, яка зафіксувала мить, коли Наталя, прощаючись з Вадимом, попросила його поцілувати себе на прощання.
Коваль вивчав ці фотографії наступного ж ранку з видимою цікавістю. Хоча він сам ніколи не втрачав нагоди скочити в гречку, те, що це робить його рідний зять, чоловік його єдиної доньки, йому страшенно не подобалось. Це було образою не лише Лізи, а й самого його, а образи він не звик залишати без відповіді. Не дивно, що першою його думкою було показати ці фотографії Лізі – полюбуйся, чим займається твій чоловік, поки ти няньчишся з його сином. Однак дуже швидко він від цієї затії відмовився. Бозна-що могла зробити Ліза, побачивши ці фото, не виключено, що вона захоче негайно розлучитися, а робити це зараз, на думку, тестя було передчасно. Поки Вадим не поставить на ноги фірму, про це не треба було починати і мови. Отож Коваль вирішив трохи почекати.
Ідея створити власну фірму з’явилася у Вадима майже відразу після весілля, яке Лізин батько для єдиної доньки влаштував гучним і пишним. Безліч родичів, всіляких його знайомих, друзів, усі важливі, впливові, забезпечені. За Лізу Коваль дав чималий посаг, внесок гостей у щастя молодят виявився теж нічогеньким. Коваль вирішив, що за весільні кошти молодята повинні купити собі квартиру, пообіцявши позичити їм не надто значну суму, якої для цього не вистачало. Так він це, утім, тільки називав. Оскільки повернення цього боргу було хтозна-якою далекою перспективою, то фактично його можна було назвати іще одним внеском Коваля у майбутнє щастя доньки. Однак Вадим щодо того, як розпорядитися весільними коштами мав іншу думку. Він постановив вкласти ці гроші у власну справу, а до того часу поки вони не стануть на ноги, квартиру орендувати – жити разом з батьками ні вона, ні він не хотіли.
І в Лізи, і в її батька ця ідея не викликала особливого захвату. Вона ще задовго до весілля мріяла про власне сімейне гніздечко, не раз радилася з матір’ю, як його краще обставити, облаштувати, щоби почуватися у ньому, як у раю. Ще до одруження Ліза навіть встигла підібрати для нього усі меблі, сантехніку, посуд, побутову техніку, безліч інших важливих і потрібних речей – для цього тайкома від Вадима (це мало бути для нього сюрпризом) вона об’їздила з матір’ю усі необхідні магазини.
Старий Коваль піддавав Вадимову ідею обструкції з іншої причини. Він не вірив, що Вадим, недосвідчений вчорашній студент зуміє досягти з цією фірмою успіху, боявся, що він збанкрутує і гроші підуть на вітер. Ні Вадимів диплом з відзнакою, ні дуже гарні відгуки про нього кількох викладачів, з якими старий Коваль про всяк випадок познайомився, коли Ліза навчалась на факультеті (вони мали вирішити будь-які проблеми з її навчанням, якщо такі з’являться, але, на щастя, вони так і не з’явилися), його не переконали. Проти фірми врешті-решт він мав іще один аргумент: він хотів, аби вони обоє вели його власні справи, ті, звісно, які він їм довірить, бо ж далеко не про всі з них мали знати члени його сім’ї, прибутків ж які він отримував вистачало з лишком, аби оплачувати їхню працю так, аби вони ні в чому не відчували недостатку. Ще й почувалися йому завжди зобов’язаними, що у випадку якби їм якимось дивом вдалося поставити свою фірму на ноги, рано чи пізно неодмінно мало би закінчитись.
Оскільки тримати оборону проти Лізи та її батька одночасно було неможливо, Вадим найперше перетягнув на свій бік дружину. Вдруге підібрати ключ до її серця, зачарованого коханням до нього, виявилося не так вже і важко. Він пояснив їй, що пожити у найманому житлі їм доведеться не так вже і довго, проте коли їм набридне працювати на когось і вони таки захочуть створити власну фірму, то, розтративши капітал, який у них є зараз, зібрати новий, зважаючи на щедрість нинішніх роботодавців їм вдасться нескоро. Навіть її рідний батько, якщо вони не зможуть переконати його у цьому нині, платитиме їм не настільки багато, щоби вони змогли відкласти на фірму. Він же аж ніяк не хоче все життя спостерігати за тим, як його дружина працює на когось, навіть на батька. Так їй ніколи не вдасться досягти у житті чогось значного, у кращому випадку він залишить їй частину справи – більшість, очевидно, дістанеться молодшому Толіку – але чи до душі їй займатися цією торгівлею?
Цю наживку Ліза проковтнула доволі швидко, а вдвох переконати її батька вже не становило особливих труднощів. Тим паче, що на той час Коваль дозрів до цієї згоди і сам. Чом би і ні подумав він, переконавшись, що здаватися Вадим не збирається (ця впертість, на думку Коваля, свідчила тільки на його користь), адже вести його справи вони зможуть і через фірму. І не лише його, а й багатьох його знайомих і друзів. Переговоривши на той час з деякими із них, він пересвідчився, що вони будуть тільки раді, якщо юридичними аспектами їхньої діяльності займуться люди, яким можна беззастережно довіряти і не побоюватись, що вони почнуть продавати таємниці їхньої діяльності у кращому випадку конкурентам, у гіршому – податківцям.
Звісно, своїх приятелів Коваль попросив бути з дітьми обережними і не втягувати їх у всілякі сумнівні справи. І до таких просьб його спонукала не лише піклування за Вадима та Лізу і прагнення оберегти їх від усіляких неприємностей, а й небажання, аби вони дізналися усю правду про його бізнес, який часто межував на грані закону і беззаконня, і не завжди був, скажімо так, моральний.
Довгий час усе складалося чудово. “Трояна” успішно вела справи Коваля та його друзів, вони добре оплачували цю роботу, Вадим з Лізою швидко спиналися на ноги. Через рік вони змогли купити у кредит квартиру у старому австрійському особняку. Чотири великих просторих кімнати з височенними стелями, невеличкий сад і грядки під вікнами, на яких Ліза відразу запланувала зробити квітник, тиха маленька вуличка, де майже не з’являлися автомобілі, і лише двоє стареньких сусідів в будинку, з якими через якийсь час можна було поговорити про викуп їхніх помешкань (Ліза про це Вадимові заїкнулась вже давно) – чого ще їм було бажати для щастя.
Для Лізи це були просто золоті часи. З чистою совістю вона на якийсь час закинула усі справи в “Трояні” і взялася за помешкання, в якому дала волю усій своїй фантазії. З мамою та двома подругами вона цілісінькими днями гасала по різних магазинах, скуповуючи і замовляючи усе необхідне для житла і стежила, щоб усе це звозилося в квартиру і складалося в окрему кімнату, в якій, на її вимогу, майстри зробили швидше ремонт. Стежила і за майстрами – як вони білять, циклюють паркет, кладуть плитку. Вона виявилася настільки вимогливою, що докучала їм на кожному кроці; либонь, вони помилялися, думаючи, що з нею їй буде легше, ніж з Вадимом, оскільки вона нічого не розуміє у їхній роботі. Ця її активність вдома Вадима тільки тішила. У нього все ще було дуже багато справ на фірмі, він і надалі залишався невдоволеним багатьма працівниками і тим, як вони ведуть справи, і займався їхнім навчанням. Якби Ліза була на фірмі, своїми постійними зверненнями за порадами вона би йому тільки заважала.
Ремонт закінчили через півроку. В’їхали в квартиру вони зі шиком, запросивши на новосілля купу гостей. Кількох своїх однокурсників, найкращих клієнтів, друзів старого Коваля. Вадимова мати почувалася серед цих багатіїв не в своїй тарілці, а він геть забув про неї, зосередивши увагу на інших гостях, які могли колись стати йому у пригоді. Сваха, Лізина мати, була Вадимовій матері чужою. Спільної мови вони не знаходили від самого одруження своїх дітей та й навряд чи колись знайдуть.
Ліза старалась не даремно. Її квартира вийшла значно кращою, ніж у її батьків. Це оцінили усі, а її мама, виразно поглядаючи на батька, тут же сказала, що починає і собі робити ремонт, і Ліза повинна їй у всьому допомогти і порадити. Коваль погодився з планами дружини не без задоволення і пообіцяв усе профінансувати. Мовляв, “я теж хочу пожити в такому ж раю, який влаштувала для себе моя доня”.
Це була остання світла година у стосунках Вадима і Коваля, коли вони одне одному у всьому довіряли. Хто би міг передбачити, поглядаючи на цю ідилію, що все це може дуже скоро змінитися.
Павло Степанович Романюк був давнім Ковалевим приятелем. Вони починали ще на невеликому військовому заводі, де Коваль дослужився до директора, а Романюк – до головного інженера. Обоє вони були людьми кмітливими і підприємливими. З перебудовою, зрозумівши, віяння часу, вони почали займатися власним бізнесом і доволі успішно, тож коли розпався Радянський Союз, припинилися військові замовлення, і завод став банкрутом, він їм був вже непотрібний. На той час вони мали власний серйозний бізнес, який успішно розвивався. Гуртовні продовольчих товарів і будівельних матеріалів, магазини, кафе, Коваль і Романюк займалися усім, чим тільки було можна, взявши на озброєння принцип: щастя не в грошах, а в їх кількості. Усе це був бізнес офіційний, відкритий, про який знали усі члени їх родин, але був ще і неофіційний – контрабанда продуктами харчування, автомобілями, мобільними телефонами, конвертаційні центри. Усе це вони робили з розмахом і з розумом, ділились прибутками з митниками, правоохоронцями, а коли треба було – то і з податківцями.
Син Романюка Дмитро був менш обережним, ніж батько. Гравець за натурою, він намагався вести свої бізнесові операції якомога ризикованіше. Основною його метою було не просто заробити, не просто успішно перекинути той чи інший товар через кордон, а зірвати якнайбільший куш. Сорока чи п’ятдесяти відсотків, які отримував з однієї операції його батько чи Вадимів тесть, йому було замало. Норму він встановлював собі сам і щораз більшу – вісімдесят відсотків, дев’яносто, шиком вважалося досягти двохсот-трьохсот; він сплановував і здійснював це так, начебто за ці операції його ім’я могли внести у книгу рекордів Ґіннеса. Довгий час Дмитрові щастило, і хоча неприємності завжди ходили поруч з ним, йому вдавалося від них вислизати, як в’юнові. Але якось він серйозно залетів: по дорозі до Львова патруль ДАІ зупинив одну з його машин, повну контрабанди. Документи на неї, звісно, були липові. Водія заарештували, товар і машину конфіскували. Вляпався Дмитро серйозно. Довелося втрутитися батькові. Хоч це і коштувало Романюкам кругенької суми, їм вдалося з усім розквитатися. Єдине, що просили мєнти для повного залагодження справи – юридично завірену накладну. Це і привело Дмитра до Вадима.
Знайомство, а досі вони не те, що не зустрічалися, а навіть не знали про існування одне одного (про прихід Дмитра з проханням зробити для нього те, що він попросить, Вадимові спершу зателефонував Романюк-старший, а згодом і тесть), виявилося не з приємних. Дмитро поставився до Вадима так, як і до інших людей, яких він знав. Він був пихатий і самовпевнений, чванився своїми зв’язками, багатством, говорив зверхньо, і це додало негативу до справи, Вадимові від самого початку неприємної: служити законові, на його переконання, не було рівнозначним обманювати і зневажати закон. Тому, уважно вислухавши Дмитра, він сказав йому, що нічим допомогти не зможе.
Романюк-молодший не міг у це повірити, але здаватися так просто він не мав наміру. Прикинувши, що Вадим міг не погоджуватися допомогти йому з трьох причин: тато його ні про що не попередив, він йому не заплатив, він поскупився і заплатив йому замало, одна за одною він почав усувати ці причини зі свого шляху. Навіть не пошкодував грошей, хоч це і було не в його правилах. Запропонував за цю послугу вдвічі більше, ніж вона мала, на його думку, коштувати. На його подив, названа ним сума на Вадима вплинула так само, як на нього самого (а Дмитро був справді запеклим курцем) засторога захворіти на рак легенів, написана на кожній викуреній ним пачці сигарет. Романюк не розгубився і тут і прямо запитав, у скільки Вадим оцінює цю довідку. По-справжньому спантеличився він лише тоді, коли Вадим відповів, що впирається він не через гроші. Мовляв, скільки би йому не заплатили, він цього робити не буде. Дмитро цій відмовці не повірив, йому навіть здалося, що Вадим має його за дурня, що він і відверто висловив. Довелося Вадимові пояснювати, що він не хоче допомагати Дмитрові тому, що такими діями він підтримає нечесний бізнес і поширення корупції, що, починаючи свій бізнес, він поклявся ніколи не робити. Навіть якщо помиратиме з голоду.
Не важко здогадатися, що після цих слів підозра, що Вадим його просто розігрує, здалася Дмитрові ще вірогіднішою.
– Хіба не завдання юриста витягти свого клієнта з біди будь-якою ціною? – здивувався він.
– Ну це як для кого. Для мене – ні, – відповів йому Вадим.
– Але ж ця корупція, як ти кажеш (він перейшов на ти, чим тільки збільшив бар’єр між собою та Вадимом, який ніколи не терпів фамільярності від чужих людей), вас же і годує. Підтримувати її змушені практично усі ваші клієнти. Інакше їхній бізнес просто пропаде.
– Я знаю, – начебто погодився з ним Вадим, але тут же цю згоду і заперечив: – Однак вони це роблять без моєї участі. Я беззаперечно впевнений, що корупція сприяє тому, щоби збагачувалося три чи чотири відсотки людей, а решта – ледь животіли. І так само впевнений і в іншому – що справді добре мені стане тоді, коли багатими стануть вісімдесят, дев’яносто відсотків, і не животітиме ніхто, хіба ті, хто справді не хоче чи не може працювати. Ось тоді у мене клієнтів буде без ліку. Суди потрібні заможним, необхідність захистити власні інтереси з’являється лише у тих, хто має для цього необхідні кошти. Той же, хто їх не має, змушений або терпіти несправедливість, або боротися проти неї крайніми заходами. Часто насильницькими.
– Ти це серйозно? – недовірливо подивився на Вадима Дмитро. Такі слова, на його переконання, міг говорити тільки ідіот. Яке кому діло має бути до горя інших, головне – подбати у цьому житті про себе самого.
– Серйозніше не буває.
Дмитро задумався. Він все ще не знав, як підібрати ключ, яким він зміг би відкрити Вадимове серце.
– Гаразд, у мене бізнес нечесний, – визнав він після кількох хвилин мовчання, в які вирішив піти напролом. – Але ти гадаєш, що у інших він кращий? Гадаєш, врешті-решт, що у твого тестя він чесний?
– Наскільки мені відомо, так, – безапеляційно промовив Вадим і справді впевнений у своїй правоті. – Звісно, настільки, наскільки це можна робити при наших законах і обставинах.
За іншої ситуації Дмитро, очевидно, би промовчав, але не зараз, коли Вадим образив його аж двічі. По-перше, він вперто не погоджувався вирішувати його справу, а по-друге, в його очах виходило, що він, Дмитро, поганий, а сам Вадим і його тесть – кришталево чесні. Щодо Вадима, то з певністю сказати так це чи ні, Дмитро не міг; він просто занадто мало знав його самого і його бізнес, хоча в принципі і сумнівався, що у світі, де майже все продавалося і купувалося, а корупція стала ледь чи не частиною державної політики, хтось, хто був доволі забезпечений, як Вадим, міг зберегти більш-менш чисте сумління. Але от щодо його тестя, то про деякі грішки у веденні його бізнесу йому було прекрасно відомо. І не лише від свого батька – чимало сумнівних операцій зі старим Ковалем він проводив і сам. Власне, про це він і вирішив розповісти Вадимові, щоби не виглядати в його очах таким уже грішником при одночасній праведності його тестя.
Однак тут його чекало ще одне розчарування: Вадим йому не повірив. Це розохотило Дмитра ще дужче. Вже майже не контролюючи себе, він вирішив зіграти з Вадимом парі: якщо через годину він принесе докази своєї правоти, себто нечесності бізнесу Коваля, Вадим завірить потрібні йому документи. На цей момент Дмитро став Вадимові настільки самовпевненим, зарозумілим і неприємним, що він просто не повірив, що той зможе зробити те, обіцяв, отож погодився на це парі. Але Дмитро не обманював, і вручив Вадимові відразу кілька лоскітливих документів, які показували Коваля у не надто привабливому світлі.
Звісно, це викликало у Вадима розчарування. Він не став відмовляти Дмитрові і виконав все, що йому обіцяв, однак наступного ж дня (цього він не захотів, побоюючись, що згарячу не зуміє стриматися і наговорить тестю всіляких дурниць) поїхав в офіс до Коваля і сказав, що більше не хоче мати з Романюком та його сином нічого спільного. Як тесть не намагався випитати, чим Вадимові так не догодив його старий і перевірений друг, деталізувати, відкрити усю правду він не захотів. Тесть вирішив, що Романюки Вадима чимось образили, тож був із ним делікатний і добрий, намагався його всіляко задобрити. Тим розлюченішим він став через годину, коли Дмитро, до якого він приїхав навмисно з’ясувати, навіщо той скривдив його зятя, розповів йому про свою зустріч з Вадимом і про все, що вони говорили. Звісно, про вручені ним Вадимові документи, які компрометували Коваля в очах зятя, він делікатно промовчав. Коваль давно вже не був таким сердитим, яким був після Дмитрових слів: що й казати, щедро віддячував йому зять за усе те, що він для нього зробив.
Вадимові про свою розмову з Дмитром та висновки, на які вона його наштовхнула, Коваль навіть не заїкнувся. Але вже тоді він постановив дочекатися сприятливого моменту і відібрати від нього свою доньку. І не лише її.
Пікантні поцілунки Вадима з Наталею на шляху до здійснення цього плану виявились напрочуд доречними. Хоча використовувати їх відразу після того, коли вони опинилися в його руках, Коваль не став. У Вадима з Лізою начебто все налагодилось, їхня фірма процвітала і все ще дуже залежала від Вадима, тож він вирішив, біс з ним, хай поки що все залишається, як є. Частина бізнесу деяких його колег і справді була сповнена певної небезпеки, була, так би мовити не зовсім законною, раз Вадим не хотів у ці справи вплутуватися сам, силувати його було не варта. Тим паче, що станься раптом з ним якась неприємність, Ліза би йому цього не простила. Та і у фото вона могла не повірити, сказати, що батько це навмисне підстроїв, аби скомпрометувати Вадима в її очах. Нових же доказів Вадимової невірності у Коваля не було. Як не старалися його люди вислідити зятя, усе було марно. Схоже, Вадим справді зав’язав з любовними походеньками, тож Коваль вирішив надати Вадимові ще один шанс.
Цей шанс Вадим використав доволі швидко, взявшись захищати Липовецького.

13

Із світу спогадів в реальне життя Вадима повернув дзвін монети, яка випала з рук молодика за сусіднім столиком і наробила шуму на весь ресторанчик. Монета нагадала йому про рахунок, який йому дала Ліза. Вручаючи його, вона, мабуть, гадала, що сума, яка у ньому стояла, мала довести йому, що вона була з ним чесною і щедрою, але насправді все було далеко не так. Ці гроші були платою за минуле, те, чого він зумів домогтися, живучи з нею порівняно короткий проміжок часу. І хай це було зроблено з допомогою стартового капіталу, принесеного Лізою, це аж ніяк не применшувало Вадимових заслуг, оскільки він цей капітал не лише не розтринькав, але й зумів достатньо добре примножити, і в перспективі мав це робити ще краще і успішніше. Власне за цю перспективу, за це майбутнє, користуватися яким відтепер буде вона сама, Ліза не заплатила йому жодної копійки (не стару ж “Вектру” вважати цією платою), так що її щедрість була дуже і дуже умовною.
Ще більшою його образу на неї робило те, що це не він її кинув (живописна для будь-якого фалоцентриста сцена: вона стояла перед ним на колінах і благала не робити цього, бо вона не може жити без нього, у його випадку так і не здійснилася), а вона його, чим страшенно зачепила його чоловічу гордість. Хоч Вадим постійно підкреслював, що не вважає, що жінки бодай чимось гірші чи тим паче менше інтелектуально розвинені від чоловіків, його програма гендерної рівності (тут він залишився на позиціях свого діда) не заходила аж так далеко, щоби містити пункт про цілковите зрівняння їх із сильною статтю, зокрема даючи їм право позбуватися своїх чоловіків в такий спосіб, в який його позбулася Ліза. Вадим навряд чи розумів, що заперечення права жінки стати ініціатором розлучення зі своїм чоловіком уже є свідченням його чоловічого шовінізму, відтак гордитися своїм апологетством статевої рівності йому аж ніяк не випадає. Саме тому, якби хтось захотів йому цей його шовінізм довести, він би майже з піною на губах почав доводити протилежне.
Такими ж шовіністами, як і Вадим, очевидно, є більшість чоловіків. Якими би послідовниками Джона Стюарта Мілля вони не намагались себе показати, перевірити їх на вошивість можна, запитавши, чи визнають вони жіноче право стати ініціатором розриву шлюбу, незалежно від того, успішним був цей шлюб чи, навпаки, всіяний терням. І чесно кажучи, я навіть не знаю, чи варто їх за це винити.
Рівноправ’я, яке жінки змогли відвоювати собі у минулому столітті, згубно позначилося на багатьох чоловіках. Відкриття, а ще більше підтвердження прекрасною статтю, що насправді жінки нічим розумово та інтелектуально не нижчі від чоловіків і що вони можуть посідати такі ж, як і чоловіки серйозні і відповідальні посади і приймати важливі рішення виявилося для чоловіків не меншим шоком, ударом, ніж, скажімо, геліоцентрична система Коперніка для середньовічної людини: заперечуючи унікальне місце у всесвіті землі, вона по суті заперечувала і унікальність самої людини, оскільки і планета, і люди, які її населяли, з чогось могутнього, сильного, неповторного перетворилися у піщинки у величезному космосі, яких там були мільйони, якщо не мільярди.
Здавалось би, переконавшись, що в жіночому роді вони мають серйозних конкурентів, чоловіки повинні були передусім зібратися з силами і з іще більшим бажанням, ще більшим завзяттям кинутися відвойовувати у жінок свою колишню вищість, яка тепер, щоправда, мала би стати результатом справді розумових чи фізичних зусиль з їхнього боку, а не традиції і рутини, як це було упродовж багатьох тисячоліть. Однак цього не сталося. Чоловіки повважали, що суперничати з жінками, котрі, як багато із них й надалі гадають, створені суто для опікування домашнім вогнищем, задоволення сексуальних утіх, бажань і котрі у кращому випадку існують для того, щоби приносити насолоду від споглядання за їхньою вродою, для них нижче від власної гідності. Не погодившись на це суперництво, чоловіки втратили найважливішу зброю – самолюбство, вони перестали ставити перед собою високі завдання, боротися за себе, фактично віддалися на волю обставин. Дуже швидко це призвело до того, що жінки стали займати все більше керівних посад, керувати все більшими фірмами, отримувати все більші прибутки; часто-густо тепер вони і заробляють значно більше, ніж їхні чоловіки, і вже вони, а не їхні чоловіки утримують свої сім’ї.
Звісно, це торжество справжньої гендерної рівності, при якому вищу оцінку своєї праці дістає справді кращий і достойніший з двох статей, варто вітати. Однак боюся, що воно у недалекому майбутньому може обернутися катастрофою і призвести до вимирання чоловіків як виду. Вони позбудуться колишньої гордості, мужності, можливості прийняття остаточних рішень, далебі не за горами той час, коли про них будуть говорити як про жінок, відзначаючи їхню лагідність, ніжність і жіночність. Втративши ж усі добрі сторони і переваги свого виду – штучне запліднення, яке стає все популярнішим, знівелює і потребу у сильній статі як засобі для продовження роду – вони стануть для жінок непотрібним тягарем, від якого ті захочуть позбутися, причому чоловіки виявляться настільки беззахисними і нездатними до опору, що жінки без особливого опору посадять їх під охорону – чим не втілення в життя антиутопії Робера Мерля.
Образи, образами, але двісті тисяч, які дала Вадимові Ліза, були цілим багатством, цілком пристойною сумою, щоби він міг впевнено поглянути у своє майбутнє. Цих грошей повинно було вистачити на те, щоби створити власну фірму і ніколи не залежати ні від чиєї ласки. За його розрахунками, в “Трояну” вони з Лізою вклали не більше, хоча з огляду на інфляцію навряд чи доцільно було порівнювати тодішні і нинішні часи.
Не бажаючи зволікати, Вадим вийняв з портфеля ручку і аркуш паперу і почав проводити розрахунки. Зробити для фірми треба було чимало: зареєструвати її, орендувати приміщення, відремонтувати його, купити меблі, оргтехніку, виготовити вивіску, печатку, бланки, найняти людей – Вадим прикинув, що на все це, включно з оплатою їхньої праці у перші два місяці гроші у нього були. Але цього було замало. Навряд чи у нього у ці перші місяці виявиться багато клієнтів, які могли би давати прибутки. Навіть ті, чиї справи він вів, керуючи “Трояною” і кому подобалося, щоби їхні інтереси захищав він, прийдуть до нього лише тоді, коли пересвідчаться, що його нова фірма – не якась одноденка, а серйозна і перспективна, яка працюватиме з ними довгі і довгі роки. І це означало, що йому треба буде викласти чималі кошти на рекламу. Він не знав, скільки приблизно, але пригадуючи, скільки він витратив чотири роки тому на “Трояну”, усвідомив, що ця сума виявиться чималою. І навіть це ще було не все. Окрім того, про запас йому треба було мати гроші на зарплату і поточні витрати, свої та фірми, ще на чотири-п’ять місяців, не менше. Причому краще про запас їх мати вже, ніж шукати потім у цейтноті часу, ймовірно, беручи під величезні відсотки.
Виходить, йому потрібна була банківська позика. Якщо не вже, то принаймні він повинен був мати на руках чітку, нотаріально завірену гарантію, що ця позика буде йому надана тоді, коли вона йому буде найбільше потрібна. Це означало, що йому треба навідатися до Данила Рибчука.
З Рибчуком Вадим познайомився ще тоді, коли він засновував “Трояну” і зайшов у перший же, який трапився йому на шляху банк, щоби проконсультуватись щодо відкриття рахунку і деяких тонкощів ведення бізнесу. Консультація і поради Рибчука, на якого він там натрапив, Вадима цілком вдовольнили, та і сам порадник сподобався. Фаховий, доброзичливий, готовий віддати йому стільки часу, скільки потрібно, щоби вдовольнити усю його цікавість, не дивно, що через тиждень рахунок “Трояни” Вадим відкрив саме в банку, де працював Рибчук.
Тепер він вирішив вдатися до його допомоги ще раз. Причому поговорити з ним вартувало не лише про позику. Ставлячи машину на стоянку біля банку, Вадим подумав, що годилося би перевірити рахунки, які йому вручила Ліза. Їй він, припустімо вірив, чи принаймні хотів вірити, але від неї залежало далеко не все: через ті кляті документи і старі образи Коваль міг вчинити будь-яку підлість, тільки щоби не дати йому того, що йому пообіцяла вона. Причому провернути усе так, щоби вона про це нічого б і не дізналася.
Якщо Рибчук і здивувався Вадимовому приходу, то нічим цього не виказав. Зустрів його так, як завжди: посміхнувшись, несильно потиснув руку і сказав, що він до його послуг. Він не міг не знати, що Вадим вже не директор “Трояни”, про це йому мало стати відомо ще у вівторок, зрештою, це міг йому підказати і Вадимів вигляд: вперше, відколи вони знались, він прийшов у банк не в костюмі, без якого не вирішував жодних справ, а в джинсах і сорочці на короткий рукав, і не зважаючи на це, такий теплий прийом. Це вселило у Вадима надію. Він вирішив, що йому вдасться вмовити Рибчука надати йому необхідну позику.
Вмостившись у запропонованому кріслі, Вадим вийняв з портфеля рахунки, які йому вручила в кафе Ліза і листок зі своїми розрахунками, які поклав перед собою, списаним боком донизу. Поставивши портфель біля ноги, він подивився на Рибчука і промовив:
– Ви вже, мабуть, знаєте, що я більше не керую “Трояною”?
Рибчук ствердно кивнув головою.
– Ваша дружина побувала у нас ще у вівторок і переоформила усі рахунки на себе.
– Колишня дружина.
У Рибчука від здивування вигнулись брови. Ніяк інакше він на це реагувати не ризикнув, оскільки не знав, добре це було для Вадима чи погано, і привітання він потребував чи співчуття.
– Власне, це мене сюди і привело, – провадив далі Вадим.
Він взяв у руки рахунки і простягнув їх Рибчукові.
– Найперше я хотів би перевірити ці рахунки – чи все з ними в порядку. Дружина сказала, що на цих рахунках повинно бути двісті тисяч гривень. Я хотів би переконатися, що це справді так.
Рибчук мовчки взяв у Вадима рахунки і почав звіряти їх на комп’ютері. Це тривало не довго, і все ж протягом цього часу Вадимові не раз здалося, що Рибчук навмисно затягує час, не знаючи, як йому сказати, що рахунки фальшиві, і він даремно беззастережно довірився у всьому Лізі. Тим паче, що прочитати відповідь на свої сумніви на Рибчуковому обличчі було неможливо: воно зберігало цілковиту незворушність. Врешті Рибчук відірвався від комп’ютера і, простягаючи Вадимові рахунки, з легкою посмішкою-маскою, однаковою для усіх більш-менш грошовитих клієнтів сказав:
– Двісті тисяч, усі записані на вас. Гроші можете взяти у будь-який момент. Хоч вже.
Вадим змусив себе подавити радісний подих.
– Хіба банки знову перестали бути найкращим місцем для зберігання грошей? – сказав він, посміхнувшись.
– Начебто ні, – і собі посміхнувся Рибчук. Тепер вже іншою усмішкою, не штучною професійною, а безпосередньою. – Після 98-го року, здається, ні в кого не було жодної причини не довіряти нам. І, гадаю, так буде і надалі.
– Я теж. І це була ще одна причина навідати вас. Як ви вже знаєте, після розлучення з дружиною я втратив далеко не все. Двісті тисяч – цілком пристойна сума для того, щоби почати все заново, відкрити нову фірму, проте все ж таки їх трохи замало. Якщо раптом щось станеться, зірвуться одна-дві справи, у мене майже не буде можливостей для маневру. Як ви розумієте, це дуже ризиковано. Щоб почувати себе впевненіше, мені потрібен кредит. Невеликий – тисяч п’ятдесят, не більше. Причому навіть не вже, очевидно, через три місяці, чотири, не виключено, що я ним і взагалі не скористаюсь. Так що фактично від вас мені потрібна лише гарантія, що коли він мені знадобиться, він у мене буде.
Вадимове прохання Рибчуку припало до душі, адже означало, що він хоче й надалі з ним співпрацювати. Вадим був хорошим клієнтом, в останні два роки його “Трояна” давала непоганий оборот, та й кредити, які він брав у банку, він завжди повертав вчасно, тож Рибчук радо пішов Вадимові на зустріч.
– Кредит, ну, це буде не так вже і складно. Нам потрібна тільки якась гарантія.
– Гарантія?
У Вадимовому голосі пролунала розгубленість: він-то сподівався, що вдасться обійтися без цього. Рибчук від Вадимової реакції на його слова розгубився не менше. Він гадав, що надання гарантії на мізерні у порівнянні з масштабами усієї попередньої Вадимової діяльності та навіть тими двомастами тисячами гривень, які у нього залишились, не становитиме для нього жодних труднощів.
– Так, гарантія, застава, – пробурмотів він. – Такі наші правила.
– Про це я якось і не подумав, – невдоволено сказав Вадим. – Я гадав, що, зважаючи на нашу тривалу співпрацю, все, що було між нами, це буде необов’язково.
– На п’ятдесят тисяч знайти її не так вже і важко.
Вадимові хотілося сказати, що не в його нинішній ситуації, але він вирішив за краще змовчати. Єдиною дорогою річчю, яка у нього була і яку він міг заставити була машина, тож він запропонував її Рибчукові.
– Яка машина? – перепитав той.
– “Вектра”, дев’яносто третього року.
Рибчук заперечливо похитав головою.
– Ви ж знаєте, що її ціна – від сили двадцять тисяч. А решту?
Вадима пройняло глибоке розчарування. Він усвідомив, що ситуація стає безвихідною, такою, якої він, йдучи сюди, не сподівався. На мить він відчув себе єдиним, якому вдалося вижити, моряком на вутлому суденці, що терпить аварію серед безкраїх просторів злого, розбурханого океану. Крихітне, ніким не кероване суденце, тримається на плаву лише завдяки якомусь чуду, лише завдяки волі випадку йому вдається знову і знову виринати зі страшного чорного провалля, в яке його кидають велетенські хвилі. Навколо Вадима все тріщить, ламається, шансів на спасіння у нього майже немає, тож він навіть не знає, тішитися йому через те, що його, як його товаришів досі не поглинула темна пучина, чи шкодувати за цим, оскільки опинившись разом з ними на дні, усі свої теперішні страждання він би залишив в минулому. Аби позбутися їх, не раз і не два у нього виникає бажання кинутись у воду і цілковито віддатись на їх волю. Однак він капітан, а капітан не має права здаватись, допоки його судно хоч трохи тримається на плаву. Тож, зібравшись з силами, він запитав:
– А що ж може підійти?
– Найкраще нерухомість.
– Її у мене немає.
– Може, когось з рідних? Для нас це немає особливого значення, якщо все буде правильно оформлено.
– Скажімо, мамина, – сказав він швидше для себе, ніж для Рибчука.
– От-от, це підійде.
– А якщо все провалиться, вона опиниться на вулиці?
– Ви повинні зробити все так, щоби не провалилося.
– Напевно, я так і зроблю. Але я не можу на це погодитися.
У Вадимовому голосі пролунала гіркота, яку він не зміг приховати. У його голові напрочуд чітко виникла картина: його бізнес не вдався, він не зміг повернути кредит, тож банк продав материну квартиру, виселивши її з неї. Для нього, а, можливо, і для неї це була ще не найбільша катастрофа, адже вона могла піти до діда з бабою. Однак він пригадав, як живучи там, вони з матір’ю мріяли жити самі, назавжди вирватися звідти. Повертати її туди знову? Ні, нізащо.
– Шкода, – винувато сказав Рибчук, – але інакше ви не зможемо надати вам кредиту. Яким би добрим клієнтом в минулому ви не були, ми не можемо так просто ризикувати грішми.
– Але таким самим добрим клієнтом я можу стати і в майбутньому. “Трояна” трималась на мені одному, то невже я не зможу створити ще одну таку саму успішну фірму?
Рибчуку стало жаль Вадима, проте нічим допомогти йому він не міг. Він не мав повноважень, щоби самому надати Вадимові кредит під заставу “Вектри”, це можна було зробити тільки, узгодивши з керівником відділу, якому він мусив гарантувати, що Вадим порядний і чесний клієнт, який неодмінно поверне усі гроші. З його боку це був значний ризик, якого він намагався уникати, у банку він завжди був вірний служака, який вчасно і успішно виконував свою роботу, але не більше.
– Я в цьому не сумніваюсь. І ніколи не сумнівався. Але зрозумійте, я не можу. Я не маю права цього робити. А якщо я це все-таки зроблю і хтось про це дізнається, я можу втратити роботу.
Вадим замислився. Попри те, що наведені Рибчуком аргументи щодо неможливості надати йому кредит здавалися доволі переконливими, і він, і його банк Вадима розчарували. Сьогодні це робити, очевидно, було вже запізно, але він твердо вирішив, що однією з перших справ, яку він зробить у понеділок, буде відкриття рахунку в іншому банку, надійнішому, на який він переведе усі свої гроші. Зараз же він вирішив убезпечити їх в інший спосіб.
– Мій рахунок, – сказав він.
– Хочете його закрити, переведете гроші в інший банк? – швидко заговорив Рибчук. – Я вас розумію, напевно, на вашому місці за цих обставин я зробив би те саме.
– Ні, я не це мав на увазі. Я хочу, щоб ви його змінили, поклали гроші на інший рахунок і відкрили мені депозитну картку.
– Без проблем. Як вам буде завгодно.
Рибчук знову схилився над своїм комп’ютером. Через п’ять хвилин все було закінчено. Віддаючи Вадимові потрібні документи, Рибчук простягнув йому на прощання руку, Вадим вирішив її не ігнорувати.
– Ще раз вибачте, – сказав Рибчук, – Картку отримаєте в касира.
– Пусте, мабуть, я просто прошу неможливого.
– Тільки за цих обставин. За якихось інших все було би інакше. Я й справді хотів би вам допомогти, але не можу. Не все, на жаль, залежить від мене.

14
 
Наші Друзі: Новини Львова