Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 22 травня 2019 року
Тексти > Жанри > Роман

Феміда на ланч

Переглядів: 25193
Додано: 26.12.2008 Додав: Діброва  
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 2
– А чого ж, – задоволено сказав Петро Йосипович. – Для вас ми місце завжди знайдемо. І не тільки місце, можемо, якщо забажаєте посидіти десь у вузькому колі, сім'ями, погомоніти про те, про се, шашлики засмажити. Зимові вечори довгі, треба ж їх якось зайняти.
Перспективи Стеценко змалював справді заманливі, Вадим мимоволі посміхнувся. Категорично відмовитись від них було неможливо.
– Конкретно нічого не обіцяю, але я спробую, – промовив він. – Може, й справді вдасться вирватися хоча би на вихідні.
– Або на свята. Найкраще на Різдво. Ви ще не знаєте, як тут можна відсвяткувати Різдво. Свята вечеря, а потім запрягти у сани коня і поїхати колядувати по усій Східниці і найближчих селах. Темрява, тиша, сніг рипить під ногами коней; такого у своєму житті ви ще, напевно, не знали.
Вадим похитав головою.
– Я подумаю.
– Подумайте, подумайте, я буду сподіватись, що ви приїдете.
Вадим наче трохи повеселів, тож Петро Йосипович розгорнув журнал, в який записував, на скільки часу зайняті найкращі номери в пансіонаті. Погортавши його, він промовив:
– Що ж, не буду вас більше втомлювати, ви, напевно, хочете відпочити з дороги. Давайте вирішувати з вашим поселенням. Хочете, можу поселити вас у номер, в якому ви жили влітку, він зараз вільний.
– Не знаю. Мені все одно.
Насправді Вадимові було не все одно, він навіть пошкодував за цю фразу, яка так невдало вирвалась. Він якось не думав над цим, поки їхав сюди, просто не передбачав, що Петро Йосипович захоче поселити його в добре знайому кімнату. Однак опинитися тут самому після того, як він стільки разів бував у ній з Лізою і тому у ній йому все було таким знайомим, Вадимові не хотілося. Він боявся, що тут вона ввижатиметься йому на кожному кроці, а вранці, коли він ще не до кінця прокинеться, він шукатиме її у ліжку.
Схоже, це зрозумів і Петро Йосипович: на це його наштовхнув тон Вадимового голосу. “Бідний, – подумав він, – це ж він, напевно, посварився з дружиною. Така мила, вродлива жінка, та і він – тихий, спокійний, хто би міг подумати, що між ними можливі якісь сварки”. Петрові Йосиповичу стало страшенно жаль Вадима.
– А ви виглядаєте недобре. Надто втомленим. І боюся, що ви так легко не заснете. Звісно, можна вам дати снодійне, але для чого вам, молодому і здоровому ця хімія. Ще встигнете її наковтатися у цьому житті. Від таких випадків існує і кращий лік. – Стеценко вийняв з шафи пляшку коньяку і налив Вадимові пів келиха.
– Пийте, пийте, не соромтеся, – сказав він, простягаючи Вадимові келих, – я би залюбки склав вам компанію, але не надто добре сьогодні почуваюся. Роки, на жаль, беруть своє. Йтимете вниз, – додав він, дочекавшись, поки Вадим вип’є, – скажіть черговій, нехай вам дасть ключ від двісті шостого. Це теж люкс, з телевізором, радіо, я вам на нього зараз навіть знижку дам. Все одно людей катма і в найближчий місяць там ніхто не житиме.
– Петре Йосиповичу, для чого, я ж можу і без знижки, – запротестував Вадим, але головний його і слухати не хотів.
– Ви – так, а я – ні. І не забудьте, двісті шостий.
Люкс, який Вадим, вирішив оглянути, перш ніж занести сюди речі, на щастя, відрізнявся від того, в якому він завжди жив з Лізою – і плануванням, і меблями. Він полегшено зітхнув: отже, він не навіватиме на нього важких і непотрібних спогадів.
До машини довелося ходити двічі, потім, розтягуючи час, він довго виймав з однієї з валіз найпотрібніші речі. І все ж закінчив надто швидко: лягати спати було зарано, а чим зайняти час, він не знав. Відколи у його житті з’явилася Ліза, Вадим відвик бути сам, він вже й забув, чим займають час самотні люди.
Самотній, так, тепер він залишився самотній. Вадим поглянув на праву руку, де все ще була обручка. Вона йому тепер зовсім ні до чого. Він зняв її з пальця і не знаючи, що з нею робити, покрутив її руці. Може, викинути її? Ні, не варто. Залишити на пам’ять? Теж не найкращий варіант, це вже попахувало мазохізмом. Так і не придумавши для обручки певного майбутнього, Вадим запхав її у барсетку, на саме дно. Тоді увімкнув телевізор і почав клацати телеканали, сподіваючись знайти хоча би щось, що би його змогло зацікавити. Однак так нічого і не знайшов. В його настрої, втім, знайти щось для душі було і нереально. Думки його самі, мимоволі повертались до всього, що сталося сьогодні. Його переповнював біль, жаль, зневіра, чимдалі, тим більше він переконувався, що Петро Йосипович був правий: найкращий лік для нього зараз – алкоголь, без нього заснути йому аж ніяк не вдасться. Тож він знову рушив вниз.
Дощ, який напоїв повітря вогкістю і свіжістю, уже минув. Але небо залишалося захмареним, за два кроки вже нічого не було видно. Йти в цій темряві в селище пішки було нерозумно, поки дійде, він встигне зміряти не одну калюжу. Тож Вадим рушив до “Вектри”.
З’їхавши з пагорба, на якому стояв пансіонат, він переконався у правильності цього рішення. Внизу білою стіною стояв густий туман, фари його ледь пробивали. Щоби, бува, на когось не наїхати, Вадим ледь плівся не другій передачі. Селище, як і раніше, було незвично порожнє, не таке, як влітку, коли тут допізна прогулювались відпочиваючі і молодь, яка мандрувала з пансіонату в пансіонат на дискотеки.
У Східниці було кілька кафе, Вадим з Лізою обійшли їх усі. Але подобалося йому лише одне, де не дозволяли палити і яке навіть інтер’єром було пристойніше і багатше від інших. На жаль, воно уже виявилося зачиненим. Вадим зайшов в інше, поруч з ним. Дим тут висів стовпом, колонки кричали дешевою російською попсою, в напівтемряві він розрізнив кілька підозрілих компаній, бути поруч з якими йому зовсім не хотілося.
Він зайшов ще в одне кафе – тут було те ж саме. В третьому, яке теж нічим не вирізнялося від інших, Вадим вирішив, що провадити подальші пошуки не варто. Залишатися тут він не захотів. Взяв дві пляшки вина, попросив розігріти куряче стегно і з усім цим повернувся у свій пансіонат.
Курча виявилося несмачним. Надто жирним і твердим. Якби не вино, Вадим би напевно викинув його у смітник. Але терпке вино додавало йому трохи смаку. Від вина Вадимові справді вставало все краще і краще. Другу пляшку він допивав уже в ліжку, відчуваючи, як його повіки стають все важчими. І незчувся, як заснув.

7

Очевидно, вчора Вадим був занадто втомлений, бо вино зробило його геть п’яним. Зранку – типове у цьому стані пробудження. Крізь силу розплющення очей, довге з’ясування, де він знаходиться, а потім – усе інше: як він тут опинився, з ким і де учора перебрав, чи не натворив, бува, чого сп’яну. Останнє, втім, траплялося з ним вкрай рідко, п’яним він був неймовірно доброю і спокійною людиною, нижче трави, тихіше води.
Відновлення в пам’яті вчорашніх подій принесло йому мало задоволення. Відразу згадалася Ліза, ранок, все, що було після нього. Вадим знову заплющив очі. Може, це був сон? Може, це йому тільки приснилось? Але тоді чому він тут? І чому сам, без Лізи і Ростика, якщо у нього стільки справ у Львові? Отже, це не сон, на жаль, це гірка правда. В душі враз з’явилося таке спустошення, немовби там промчали орди Чингісхана. Як вона могла, з якої причини ця вродлива, розумна жінка, гаряча і пристрасна, як вакханка, виявилась такою жорстокою до нього? Чим він завинив таке ставлення до себе і чи завинив його взагалі? Відповідей на ці питання він не знаходив.
Вадим ще трохи повалявся в ліжку, однак, зрозумівши, що спокою йому тут не знайти, почав збиратися. Через півгодини, одягнений по-похідному, він вже був внизу.
Ранок виявився теплим і сонячним. Якби не вкрите позолотою листя на березах та осиках і бабине літо, яке сипалося звідкись з гори в долину, де стояв пансіонат, неможливо було повірити, що надворі було не літо, а кінець вересня. Після вчорашнього рясного дощу гори ще диміли, там, на верховині, мабуть, було ще прохолодно, але Вадима це не зупинило – зігрітися він міг коло багаття або в машині.
Дорогою він ще заїхав в магазин, купив замариноване куряче стегно, ще деякі продукти, а тоді вже подався в гори. Там, серед мовчазних, віковічних вершин, він планував пробути цілий день, сподіваючись, за весь цей час не зустріти жодної живої душі.
Щедрість нинішньої осені вражала. Те, що дуже легко вдалося Вадимові зараз – проїхати на своє улюблене місце, забравшись на далеких сім кілометрів в гори від селища гірським путівцем, то вкритим великим щебенем, то глинистим й піщаним, – він спромагався зробити далеко не кожного літнього дня. Дощового літа бувало, він ледь втримував свою “Вектру” на крутому трав’янистому спуску, по якому вона ковзала вниз, мов по льоду; траплялося, що на Лізин, та і свій страх, вони застрягали тут у якійсь калюжі, яка несподівано виявлялася дуже глибокою, значно глибшою, ніж здавалася з салону автомобіля, й їм доводилося натерпітися страху, що серед цих пустинних гір вони простоять бозна-скільки, поки не над’їде хоча би один добряк, який погодиться їм допомогти – на це, на жаль, приставав далеко не кожен.
Ще одна щедрість – на улюбленому Вадимовому місці вперше за весь час, що їздив сюди, він не побачив жодної живої душі, хоча любив його не він один. Вадим їздив сюди, щоби помилуватися чарівними краєвидами далеких високих гір, які майже весь час стояли в тумані – звідси було видно аж шість гірських хребтів і кожен наступний був вищий від попереднього, кількох височенних скель, що стриміли догори, наче зуби якогось велетенського чудовиська, далекої річки в зеленій долині, яка весело виблискувала на сонці, і, звісно, старого букового лісу, з його тишею, спокоєм, далекою перспективою. Місцевих же мешканців та деяких курортників ці місця притягували в основному своїми грибними багатствами. Але зараз був не грибний час, його треба було чекати ще як мінімум тиждень. Мабуть, саме тому Вадим тут нікого і не зустрів – жодної людини і жодної машини. Він зітхнув з полегшенням: нарешті він міг побути сам, не переймаючись, що хтось може потурбувати його самотність.
Поставивши машину у затінку, Вадим вийняв з неї заднє сидіння, поклав його на траву і зручно вмостився на ньому. Була майже ідилія. Не по-осінньому гаряче сонце, ледь чутний шелест лагідного вітру, тиша і спокій…
Два місяці тому тут поруч з ним були Ліза і Ростик. Сонце тоді було ще гарячішим, тож Ліза роздягалась до купальника і засмагала, а вони з Ростиком гралися м’ячем. Часто удвох з сином вони ходили збирати ягоди і до тутешнього водопою, біля якого минулого літа їм пощастило побачити граціозну сарну. Не відчуваючи від них небезпеки, вона не тікала, стояла і пильно дивилася на них. Щоправда, була сторожка і напружена, готова в будь-який момент зірватися з місця і помчати у лісову гущавину. Їх розділяло якихось двадцять метрів, це вперше Вадим бачив сарну так зблизька, тож, користаючи нагодою насолоджувався спогляданням її стрункого міцного тіла. Так тривало три, може, чотири хвилини, які здалися неймовірно довгими, а тоді дзвінко в лісовій тиші тріснула гілка під ногою якогось грибника. Злякавшись цього звуку, сарна різко рвонула з місця і чимдуж помчала під гору, де невдовзі загубилась між високими деревами. Повернувшись до мами, Ростик з величезним захопленням описував їй сяльну – йому вдавалися ще не усі слова – шкодуючи, що мама не була разом з ними. Ліза і сама страшенно шкодувала про це. Докоряла їм, що вони не взяли її з собою.
Тоді вони були сім’єю, як здавалося Вадимові, міцною і дружною, і начебто ніхто і ніщо не могло зіпсувати їхні стосунки. Тим паче, що вони тривали вже стільки років.

На третьому курсі університету Вадим змушений був взяти академвідпустку. Цей рік виявився складним для його сім’ї. Спершу зліг дід: його легка простуда переросла у бронхіт, а потім – і в запалення легенів найскладнішої форми, небезпечної і для молодої, сповненої сил людини, а тим паче для нього; а вслід за ним і бабця. Послизнувшись на сходах, вона зламала ногу, яка, як це завжди буває у старих людей, гоїлася дуже довго. Майже вся мамина зарплата йшла на ліки і лікарів. Крихт, які залишались від неї, та мізерної Вадимової стипендії їм, щоби якось звести кінці з кінцями не вистачало, тож мати перестала платити за комунальні послуги – спочатку власної квартири, а потім і дідової.
З величезними труднощами вони дотягнули до середини листопада, а світло в кінці тунелю навіть не проглядалось. Тоді Вадим вирішив взяти ситуацію у свої руки і сказав мамі, що бере академку, інакше вони геть погрузнуть у боргах. Мама його відмовляла, переконувала, що вони якось викрутяться, вона у когось позичить, а потім, поступово, вони повернуть борг, але Вадим наполягав на своєму. Сказав, що якщо він на рік покине університет, в армію його все одно не візьмуть, а цей рік він потім надолужить. Мовляв, нічого страшного не станеться, зате він підзаробить трохи грошей, зможе вдягнутися сам і обновити бідненький гардероб матері, а найголовніше – вони зможуть швидко виходити діда й бабу. І хоча мати й надалі не схвалювала цієї ідеї, його впертість переважила, і вона змушена була з ним погодитися.
Знайти роботу виявилося значно важче, ніж Вадим сподівався. Спершу він намагався влаштуватися по майбутній спеціальності і обходив майже всіх міських нотаріусів, юридичні фірми та адвокатські контори, але успіху ця затія не мала жодного. В одних фірмах йому казали, що вільних місць у них немає і найближчим часом не передбачається, в інших радили спочатку закінчити університет, а вже потім думати про юриспруденцію, в третіх – що їм потрібні працівники зі стажем і досвідом: не можуть же вони довірити складну і відповідальну роботу першому ліпшому, та ще й студентові.
Втім, Вадим був не з тих, хто так просто падає духом, він просто не мав на це права. Розпрощавшись з мріями про юриспруденцію, він вирішив шукати будь-яку іншу роботу, лиш би вона приносила хоч трохи грошей. Шукав її на дошках оголошень, на газетних шпальтах, розпитував в усіх знайомих і після двох тижнів таких активних пошуків йому нарешті пощастило. Робота була не бозна-якою привабливою – він мав всього на всього торгувати на базарі продуктами, але чи в його ситуації було вибирати? Тим паче, що це було ненадовго, він був впевнений, що мине лише якихось кілька місяців, і він повернеться в свій університет.
Правду кажучи, навіть попри Вадимову впертість і наполегливість, перспектива повернення на юрфак розраджувала його у перші дні роботи сотні разів. Прецінь спершу йому доводилось справді нелегко. Цілий день на вулиці – в дощ і в сніг – навколишній бруд, грубість і вульгарність, це витримати міг далеко не кожен. Неспроста серед продавців була така велика плинність кадрів, хоч у порівнянні з іншими вакантними ходовими професіями ця оплачувалась трохи краще. Звик до роботи і втягнувся Вадим лише через два місяці. На одне перестав звертати увагу, за іншим – наприклад, які і скільки поборів платив його господар адміністрації ринку, міліції, податківцям та санітарній службі – він, навпаки, спостерігав якомога пильніше, впевнений, що це йому пригодиться у майбутньому.
Ввічливий, старанний, не дивно, що Вадимова ятка доволі швидко почала виділятися з-поміж інших і стала користуватися щораз більшою популярністю. Він умів швидко обслужити своїх покупців, допомогти їм скласти у сумки товар, порахувати гроші, дати здачу; причому все робив чесно, ніколи нікого не обраховуючи. А крім того, Вадим доволі швидко відкрив простий секрет успіху вуличної торгівлі – біля його ятки завжди мав знаходитися хоча би один покупець, який був своєрідною приманкою для інших. Його присутність говорила їм, що у цього продавця високоякісний товар, який не варто оминати. Отож Вадим намагався постійно тримати біля себе двох покупців. Якщо людей на ринку було багато, відпускав їх якомога швидше, якщо ж їхній струмок вичерпувався, навпаки затримував біля себе. Розважав розмовами, радив, що придбати; через три місяці цієї роботи на ринку він мав вже багато постійних клієнтів, які приходили тільки до нього. І вірили тільки йому, хоча в інших продавців товар був такий же самий, як і в Вадима – з однієї партії, і з одних контейнерів.
Вадимові хитрощі принесли свої результати. Починаючи з четвертого місяця праці, його денна виручка завжди виявлялася більшою, ніж в інших продавців Вадимового господаря Степанюка, чому сам Степанюк довго відмовлявся вірити. Втім, оскільки такий успіх повторювався знову і знову, Степанюк, не бажаючи втрачати свого найкращого продавця, який от-от мав повернутися на навчання, спробував втримати його будь-якою ціною. Навіть запропонував йому долю в бізнесі за умови, що Вадим залишиться у нього назавжди. Пропозиція була заманливою. Бізнес був успішний і цілком безхмарний, якби Вадим погодився, він би, ймовірно, назавжди забув, що таке фінансові проблеми.
Однак бути простим продавцем на базарі, навіть співвласником фірми, для Вадима було замало, тож він відмовився навідріз. Єдине, на що господареві вдалося його вмовити – пропрацювати додатковий рік. Щоправда, не на правах простого продавця: Вадим, на відміну від інших, отримував відсотки від проданого товару. Це змушувало його працювати ще більше і краще, зате він знав, за що працює.
Останній місяць перед поверненням до університету Вадим уже не працював. Ходив у бібліотеку, по книжкових магазинах і розкладках, відновлював призабуті знання. Йому не хотілося, повернувшись на факультет, виявитись гіршим від інших, тих, хто мав можливість вчитися безперервно. До того ж йому варто було хоч трохи відпочити, хоч кілька днів поспіль зовсім нічого не робити, просто побродити по місту, посидіти в якомусь кафе і подумати над своїм минулим, а ще більше майбутнім, яке знову набуло реальних обрисів.
В одну із вільних неділь Вадим з друзями поїхав на кар’єр купатись. Чудовий сонячний день, хороша весела компанія, вдосталь пива і їжі – усе це сприяло тому, що на озері вони пробули майже до вечора. Таких, як вони тут виявилося чимало, тож коли хлопці прийшли на зупинку єдиної маршрутки, яка їздила звідси до Львова, побачили чималу чергу. Вадимові було все одно, але його приятелі стояти сорок хвилин до міста не захотіли, вони воліли пропустити кілька маршруток, лиш би їм дістались сидячі місця. Оскільки самому повертатися до міста не хотілося, він залишився чекати разом з ними.
Свою мрію вони змогли здійснити тільки у третій маршрутці, хоча ці сидячі місця і не дозволили їм почуватися аж надто комфортно. Маршрутка набивалася все більше і більше і, навіть виїхавши з кар’єру, водій продовжував брати пасажирів, тож скоро у ній не було чим дихати. Піт по хлопцях стікав струмками. Єдиною приємністю для Вадима було те, що хвилею стоячих пасажирів, які мусили відступати від дверей все далі назад, до нього прибило чи не найчарівнішу дівчину у всій маршрутці (принаймні вона йому такою здавалась), яку він запримітив ще тоді, коли вона тільки-но увійшла. Напівоголена, одягнена лише в тоненький бавовняний топік і таку ж тоненьку міні-спідницю, вона змушена була стояти так близько до нього, що майже його торкалася. Крізь одяг він відчував жар її гарячого бронзового тіла, молодого і сильного, і ледве стримувався, щоби не торкнутися його.
Дівчина була справді привабливою і цю привабливість тільки збільшувало те, що, як він здогадувався, через свою напівоголеність вона почувалася страшенно незручно, мовби стояла не на металевій підлозі маршрутки, а на розпеченому вугіллі. Адже, як вона не намагалася цього уникнути, у битком набитій маршрутці, яка постійно хиталась на вибоїнах і поворотах, вона змушена була торкатися то одного чоловіка, то другого, і робити це щедро, але тут не зовсім доречно оголеним тілом. Вадимові було її страшенно шкода, але він ніяк не міг зважитися на те, щоби поступитися їй місцем: боявся, що товариші здіймуть його на кпини. Виявитися посміховиськом для усієї маршрутки йому зовсім не хотілося.
Стояти дівчині ставало все важче. Вона вкрилася потом, дихала нерівно і глибоко, її очі нервово бігали з боку на бік. Вадимові здалося, що її закачало і вона от-от почне втрачати свідомість, тож, вже не думаючи про наслідки, він набрався смілості підвівся і запропонував їй сісти. На диво, ніхто з товаришів на глум його за це не здійняв. Здається, навпаки, вони виявилися присоромленими, що не здогадались зробити це самі, а дехто із них йому навіть позаздрив: вони гадали, що він не втратить свого шасну і зуміє познайомитися з нею.
Стоячи біля дівчини, Вадим губився в здогадах: скільки їй років, хто вона, з ким була на озері – в маршрутці вона, здається, ні з ким не жодного разу не заговорила, але дуже сумнівно, щоби вона поїхала в таку неблизьку дорогу сама. Думку, що вона така собі сексуальна кішечка, ексґібіціоністка на зразок Меррі Хаусмен, на яку наштовхувала мізерна кількість одягу на дівчині, Вадим відкинув відразу. Проти цього, зрештою, свідчило і те, що в оточенні його та його друзів, вона почувалася не надто затишно. Адже не мала ні сумочки, ні пакета, якими можна було би прикрити від дошкульних очей, які, як їй, напевно здавалося, оглядали чи й навіть уважно обмацували її з усіх боків, зрадницьки оголені частини тіла. В якості прикриття вона могла використати лише руки, але вони здатні були захистити тільки ноги під надто короткою спідничкою, усе решту – соски грудей, які проглядалися крізь тонку тканину топіка, вкритий крапельками поту живіт змушене було залишитись відкритим на загальний огляд.
Вадим вдруге її пошкодував і перестав навіть дивитися в її бік. До самого Львова він лише зрідка кидав на неї миттєві погляди, яких вона не повинна була помітити. І навіть не зважився з нею заговорити. Все сподівався, що, як і він, вона поїде до кінцевої зупинки, і він зробить це, коли вони разом будуть виходити з маршрутки. Однак вона вислизнула раніше. Він і отямитися не встиг, як вона вийшла з групою інших пасажирів і ось уже зі своєю подругою швидко закрокувала по тротуару, про щось їй весело розповідаючи. Вся вона аж сяяла від щастя, радіючи, що їй нарешті вдалося вийти з душної маршрутки.
Спостерігаючи за цією дівчиною, Вадим все більше впевнювався, що вона цілком могла виявитися його долею, якої він, на жаль, вчасно не помітив і не розпізнав. І тому не зумів зробити їй кроку назустріч. Чи тому, що вона пройшла повз нього якось не по-Бетховенівськи тихо, майже беззвучно, чи тому, що розпізнати це завадила сексуальна жага, викликана її оголеністю – неважливо. Важливіше, що вона його проминула. Тож вони могли вже ніколи не зустрітися.
Долю звали Лізою. Вона виявилася новою Вадимовою однокурсницею і, якщо вона запам’ятала його тоді, в маршрутці, то мала впізнати його значно раніше, ніж він її. Адже усі його теперішні однокурсники знали один одного цілих три роки, він же на те, щоби з усіма познайомитися і змогти їх розрізняти, мусив потратити кілька тижнів. Однак заговорити з нею віч-на-віч виявилося непросто. В університеті вона завжди була з подругами – Наталею чи Танею, а відразу після пар безслідно зникала. Тому з ближчим знайомством з нею Вадим вирішив зачекати, сподіваючись, що колись у нього таки трапиться сприятлива нагода, щоби все їй пригадати.
Чекати, на щастя, довелося недовго. На початку жовтня кілька хлопців з їхнього курсу організували в студентському гуртожитку дискотеку, і, йдучи туди, Вадим був впевнений, що не втратить свого шансу. Сміливості додавало те, що хлопця у Лізи на факультеті не було, тож ніхто тут йому не міг стати на перешкоді.
Бажаючи не зраджувати своєму рішенню, Лізу Вадим запросив на другий же повільний танець. Попри те, що досі в університеті він не приділяв їй видимої уваги, його запрошенню вона ніскільки не здивувалась. І не відмовила йому, хоча вони були практично незнайомі. Легко обіймаючи її за стан, вдихаючи її солодкий ніжний запах, Вадим геть забув про те, що збирався їй сказати. І тільки відчувши, що пісня от-от закінчиться, він взяв себе в руки і сказав, що йому здається, начебто вони зустрічалися вже раніше.
“Кар’єр, маршрутка”, – іронічно промовила вона, посміхаючись; від її іронії Вадим ледь не почервонів. Вона ж, продовжуючи іронізувати, сказала, що там, у маршрутці він її, очевидно, навмисно не помічав, мабуть, не бажаючи поступатися місцем, і зробив це лише тоді, коли вона сперлася на нього, і йому було нікуди подітися. Вадимові це видалося занадто. Він образився, навіть послабив руку, якою обіймав її в танці. Зрозумівши, що переборщила, Ліза постаралася поправити ситуацію. Сказала, що пожартувала і попросила не гніватися. І навіть зізналася, що впізнала його відразу, коли він з’явився на факультеті, однак він так довго не підходив до неї, що вона вже й вірити перестала, що він її пам’ятає.
Того вечора вони станцювали ще кілька танців. Навіть посиділи трохи у барі, але додому Ліза пішла з подругами.
Їхні стосунки розвивалися неспішно. Довгий час одне до одного вони ставились, може, тільки трохи тепліше й з більшою цікавістю, ніж до інших однокурсників та однокурсниць, але не більше. Інколи ділилися конспектами, Вадим радився з Лізою щодо деяких викладачів, які прийшли вже тоді, коли він покинув факультет; зрідка, коли не було Наталі і Тані вона сідала біля нього на парах. Вадимові хотілося більшого, зовсім інших стосунків, але форсувати події він не наважувався. А раптом вона йому відмовить? Тоді усе, кінець, доля – а він все більше починав вірити, що вона дійсно є його долею – справді пройде повз нього.
Оскільки дуже важко знайти щось непевніше й зрадливіше, ніж дружба між хлопцем і дівчиною, за умови, якщо вони справді хочуть залишитися тільки друзями, а не бажають, щоби ця дружба не переросла у щось більше, його тактика виявилась цілком виправданою. Вадимові імпонувала Лізина граціозність, ніжність, ще дівоча обереженість і полохливість, їй у ньому – те, що він був значно дорослішим і серйознішим від усіх, кого вона знала, хоча і не надто старшим від неї. Вадим і справді рано подорослішав, і на цьому передусім позначилася відсутність батька, за яким він міг би почуватися як за кам’яною стіною; мати ж і сама потребувала його захисту. А два роки роботи зробили його ще старшим. Він чітко знав, чого потребує і не збирався нічого відкладати на потім, так, наче йому судилося прожити не одне до того ж не таке вже й довге, а відразу кілька життів.
Ліза доволі швидко зрозуміла, наскільки він відрізняється від усіх тих хлопців, яких вона знала. Хоча серед них діловитістю і хваткою було чимало схожих на Вадима, вони, проте, не приховували, що найбільшу життєву цінність для них становить кар’єра і гроші. Про це вони вели всі свої розмови, укладали детальні плани, в яких усе прораховувалося в деталях, рік за роком, мов на калькуляторі. Ліза чудово розуміла, що у житті кожного із них їй була би відведена другорядна роль: домогосподарки, няньки, ще – об’єкту нічної пристрасті. Цього для неї було надто мало. Тим паче, що грішми вона була забезпечена, їй ніколи не бракувало прикрас і кишенькових грошей, та і одягалася вона значно краще від своїх подруг. Через неприступність і легкість, з якою вона відштовхувала від себе численних залицяльників, на факультеті про Лізу усталилася думка, як про норовливу багатійку, яка гордує ними усіма, тому що ніхто із них не має достатньо грошей, щоби вдовольнити усі її примхи. Думка помилкова, і це невдовзі відкрилося усім.
Взимку, на день народження батько подарував Лізі “Гольф”. Не новий, але ще цілком пристойний на вигляд. Цілком резонно батько вирішив, що для початку кращої машини доньці не потрібно: поки навчиться їздити, все одно поб’є її не раз. Авто майже відразу стало предметом заздрості практично всього курсу – такого не було навіть у більшості викладачів – і ледь не призвело до їхнього розлучення: автомобіль нарешті показав Вадимові, що у соціальному плані між ними лежить прірва, яку йому (тим паче, що на його шиї будуть дід, баба та мати) подолати навряд чи колись вдасться. Єдиним відомим Вадимові шансом, який дозволяв йому поєднати свою долю з Лізою, було зірвати джек-пот в “Кено” чи “Мегалоті”, але оскільки в азартних іграх йому ніколи не щастило, скріпивши серце Вадим вирішив, що вони повинні розстатись. Погодитись на це було болісно і тяжко, проте він не хотів, щоб Ліза колись дорікала, що підібрала його без нічого і що усім він повинен завдячувати її посагу, якщо, звісно, той буде. Для цього ще було потрібно, щоби її батьки дали згоду на їхнє одруження, таких же гарантій у Вадима не було навіть близько.
Ліза швидко помітила, що її щирі і добрі наміри покатати Вадима по місту, виїхати тільки удвох кудись на природу, не викликали у нього жодного ентузіазму. З дивною послідовністю після пар Вадим почав кудись поспішати й, як вона усвідомила, шукати найменшого приводу, аби не залишатися з нею наодинці. Минув довгий місяць її роздумів і сумнівів, перш ніж вона здогадалася, що причиною похолодання їхніх стосунків якраз і є той самий “Гольф”, який викликав у неї такий захват. Щойно це зрозумівши, Ліза відразу поставила машину на прикол.
Щоправда, навіть після цього недовіра до неї у Вадима зникла не відразу. Це сталося лише тоді, коли він зміг прояснити деякі пробіли у Лізознавсті, і з’ясував, що вона вміла відстоювати свою думку і права перед ким завгодно, не знічуючись перед жодними авторитетами, у тому числі – і це в його ситуації було дуже важливо – і перед своїми батьками. Ще більше його втішило, що вона була абсолютно байдужою до грошей. Вони для неї ніколи не означали так багато, як для її брата Толіка, який відразу сприйняв Вадима в штики, побачивши у ньому конкурента. Зважаючи на Вадимову бідність, Толік підозрював, що той зустрічається з його сестричкою тільки для того, щоби, задуривши їй голову, присмоктатись до їхньої сім’ї, як поліп і безкінечно доїти із них кошти. Ці слова Вадим випадково почув від Толіка на власні вуха. Він завжди ставився до Толіка з підозрою, відчуваючи з його боку ворожість, після цього ж став при ньому взагалі сторожким і весь час чекав від нього якоїсь неприємності.

З лісової гущавини на галявину зненацька вибіг заєць-русак. Великий, сильний, він став на задні лапи і озирнувся довкола. Помітивши Вадима і його машину, вухатий весь напружився і наїжачився, готовий кожної секунди дременути навтіки. Проте не тікав, стояв і невідривно дивився на Вадима. Напевно, у ці хвилини в його боягузливій заячій душі, яка часто лякалась шелесту якоїсь гілки, точилася гостра боротьба між цікавістю, яку викликали у нього Вадим і його авто, і страхом. Цікавість поки що пересилювала. Тим паче, що Вадим, відколи він вискочив на галявину, навіть не поворухнувся, сидів нерухомо, як неживий. Через кілька хвилин, переконавшись, що Вадим й надалі не рухається, заєць ще трохи наблизився до нього. Вітер дув з його, заячого боку, запаху Вадима він не чув, тож оскільки той і надалі залишався нерухомим, заєць вирішив, що цей великий чоловік може бути мертвим. За своє життя він ніколи не підходив так близько до людини, людей він бачив тільки здалеку, вони завжди йшли чи стояли, були неймовірно великими й тому викликали у нього страх. Оскільки Вадим сидів і ніяк не пахнув, заєць боявся його менше. Він підступився ще трохи, потім ще, тепер їх розділяло лише чотири чи п’ять метрів. Ще трохи і Вадим міг дістати зайця рукою. Він боявся і поворухнутися, намагався навіть не дихати і не кліпати очима, щоб не злякати косого. Зненацька вітер змінив напрямок і заєць вловив Вадимів запах – він пах так само, як ті великі люди, боятися яких йому наказала ще мати. Тож заєць не гаючись дременув навтіки.
Вадим розсміявся, і підвівся поглянути, куди побіг косоокий. Того ніде не було видно. Скільки кинь оком, навколо й надалі було безлюдно – жодної людини, жодного звіра; лише гірські вершини вкриті густими жовтими лісами, трави і чисте блакитне небо вгорі. Вадим зітхнув з полегшенням: отже, тут його так ніхто і не потурбує й він ще довго зможе залишатися сам. Доти, поки йому не захочеться з цією самотністю покінчити самому, а не доти, поки його до цього змусять.
Ступивши ще кілька кроків, Вадим відчув, як у нього замлоїло у шлунку: це нагадав про себе голод. Від самого ранку у нього в роті не було ні рісочки, тож він вирішив заморити черв’ячка, приготувавши собі те саме замариноване куряче стегенце. Він наносив дров, розклав багаття, і тільки тоді, коли закінчив це робити, згадав, що не прихопив з собою паперу. По дорозі сюди він збирався купити для вогнища в кіоску газету, але перший кіоск на його шляху виявився зачиненим, а зупинитися біля другого він забув. Не надто вірячи у результат, Вадим все ж таки вирішив поритися у “Вектрі”, сподіваючись знайти в якомусь закапелку хоча би невеличкий клаптик паперу. Однак його спіткала невдача. Навіть стару карту автомобільних шляхів, яку зараз він би залюбки приніс в жертву задля втихомирення розлюченого шлунку, кількома днями раніше він викинув у смітник.
В машині, щоправда, було дві папки з документами, які Вадим взяв сюди зі собою, побоявшись залишити її у пансіонаті, але усі ці документи були для нього дуже важливі, він сумнівався, що там виявиться хоча би один непотрібний йому, яким можна буде розпалити вогнище. Все ж про всяк випадок він взявся їх переглядати. Справа Липовецького, Лізина розписка – віддати їх на поталу вогню було неможливо. Залишались ще документи про оборудки колишнього тестя, але і ті палити було нерозумно. Понад усе він мріяв жбурнути їх Ковалеві просто в очі, сказавши при цьому, що старий боявся його зовсім даремно: він ніколи нічого проти нього не задумував, і вже цим показати свою вищість від нього. А водночас дати знати йому, як він зневажає його самого, його сина, а тепер і доньку, яку Коваль вирішив зробити своєю спільницею і використати проти власного ж чоловіка і батька свого сина. Це мала бути його мить тріумфу, його власна помста за всю несправедливість, яку з ним вчинили Коваль та його сімейство. І ця мить у його уяві була розіграна так чітко, наче якась трагедія Есхіла. Не пережити її насправді Вадимові здавалося величезною дурницею, тож він акуратно склав документи назад у папку і вирішив спробувати обійтися без паперу.
У лісі Вадим назбирав сухого листя, трави, дрібненьких гілочок і почав чаклувати над ними, сподіваючись запалити. Однак йому вперто не щастило. Після нічного дощу сонце ще не встигло висушити з листя і трави вологу, тож вони ніяк не хотіли розгорятися, а раз, коли йому пощастило їх запалити, кволий вогник погасив різкий порив вітру. Коли у Вадима залишилося два сірники, він припинив свої спроби і задумався над тим, що робити далі.
У те, що йому вдасться запалити траву двома останніми сірниками, Вадимові вірилося з трудом. І це означало, що невдовзі йому доведеться повертатися у селище: голод давав про себе знати все відчутніше, довго опиратися йому він не зможе. Повертатися туди ж йому не хотілося. Було надто рано, що там робити цілих півдня – сидіти в кафе чи в своєму номері? І те, і друге його зовсім не приваблювало. Краще вже, промайнула в його голові думка спалити документи Коваля і залишитися тут. Бог з нею, з тією помстою, чесно кажучи, йому навіть не хотілося бачитися зі своїм тестем. До того ж іще невідомо, чи він захоче зустрічатися з Вадимом сам. Якщо не захоче, досягти свого йому буде нелегко: на самоті тесть бував хіба що в себе вдома, в інші ж хвилини поряд з ним завжди було двоє, а то й більше помічників, які, як здогадувався Вадим, водночас були його охоронцями. Власне вони і змусили його вперше задуматись над тим, яким саме бізнесом зайнятий Коваль, раз той бізнес потребує охорони.
Останній аргумент видався Вадимові переконливим. Він вийняв з папки два документи, які у нього були на Коваля, зім’яв їх і поклав під дрова. Чиркнув сірником, і невдовзі запалахкотіло вогнище, весело пожираючи підписи і печатки на документах. Коли вогонь уже запалахкотів на повну силу і у цьому не було ніякої потреби, Вадим у якомусь пориві кинув йому на поталу й решту документів про тестя. Вирішив, що це допоможе швидше забути про нього і про його доньку.

8

Сьома вечора. В селищі – все та ж порожнеча, якої тут ніколи не буває влітку. Дорогою Вадим зустрів лише зграйку діток, котрі бавились у класики на клаптику асфальту поблизу шосе, і перевантажений мішками картоплі мотоцикл з коляскою, який ледь повз під гору.
Геть порожньо було і в кафе, куди він зайшов випити кави. І судячи зі знудженого вигляду офіціантки, так тут було уже давно. Залишатись з ним офіціантка не захотіла, й поставивши перед ним чашку з кавою, зникла у підсобці. Вадим навіть не встиг попросити її увімкнути музику. Втім, може, це було і на краще, адже швидше за все вона би поставила касету з на диво популярною тут російською попсою, яка би ще більше зіпсувала йому настрій.
У підсобці пролунав мелодійний дзвінок мобільного телефона, і офіціантка взяла слухавку. Це нагадало Вадимові про його обіцянку зателефонувати Липовецькому, тож він увімкнув свій мобільний і набрав його номер. Той, мовби тільки і чекав його дзвінка, взяв телефон після другого ж виклику. Новини у нього були втішні. Ніякі нові повістки з суду про перенесення справи не приходили, суперники теж залишили його в спокої, схоже, вони вирішили не переносити суд. Вадим зрадів: отже, він матиме ще трохи часу, щоби прийти до тями. Порадивши Липовецькому зберігати оптимізм, він пообіцяв зателефонувати завтра чи після завтра і відразу ж відключив свій телефон.
Кава Вадима розчарувала. Вона виявилась гіркою і несмачною, якимсь дешевим сортом, за який тут, проте, – курорт! – дерли по львівських мірках. Пити її було неможливо, кілька спроб зробити це, тільки відштовхнули Вадима від чашки. Шукати щастя в іншій кав’ярні йому було ліньки. Тим паче, що ніякої гарантії на те, що там кава виявиться хоч трохи кращою, у нього не було. Тож він вирішив замовити до неї коньяку. Вважав, що це було цілком безпечно – яка тут зараз може бути міліція, якщо її і влітку побачиш далеко не кожного дня.
Підійшовши до шинквасу, Вадим заглянув у кімнату, в якій зникла офіціантка. Оскільки там її не було видно, він постукав монетою по кришці стола. Офіціантка сонно сказала, що зараз підійде. Чекаючи на неї, Вадим знічев’я став вивчати пляшки з напоями на високій гірці позаду шинквасу. Йому впало в око, що ні вина, ні коньяки тут не користувалися популярністю – їх було мало, і все це були прості і дешеві сорти. Вибір горілок виявився дещо кращим, очевидно, вони були у більшій пошані.
Вадим все ще дивився на гірку, коли її накрила густа чорна тінь. Різко повернувшись, він встиг побачити зад велетенського чорного “Ленд Крузера”, який повільно проїжджав повз вікно кафе. Саме такий “Ленд Крузер” торік купив собі його тесть, чим страшенно гордився. Це була не машина, а справжній океанський лайнер, в такому і сидиш, майже як у каюті. Пального він, щоправда, витрачав відповідну до своїх розмірів кількість, але це тестя хвилювало найменше.
Може, цей джип якраз і є його тестя, закралася було у Вадима підозра. Та ні, не може бути, відразу відкинув він її, що йому зараз тут робити? Якби старий раптом захотів погуляти (а такий грішок, як дізнався Вадим, за Ковалем значився), то знайшов би собі місце поближче до Львова. Якусь фінську сауну з холодним басейном і гарячими дівчатами на закуску – у передмістях таких за останній рік-два розвелося безліч, усіх і не перерахуєш. І не вистежиш, хто туди приїздить і з ким, так що там старому було би цілком безпечно.
І все-таки “Ленд Крузер” не давав йому спокою. Вадим зненацька подумав, що Коваль чи його люди могли приїхати сюди через нього. Він ще від учора повинен був знати від Лізи, що компрометуючі його документи залишилися у Вадима, отож міг захотіти забрати їх перш, ніж колишній зять, щоби помститись, спробує пустити їх в хід.
Але як він у такому разі здогадався, що Вадим приїхав саме сюди, у Східницю, якщо він не сказав, куди прямує жодній живій істоті? І навіть мобільного, по якому його могли вистежити, не вмикав відтоді, як вийшов від Липовецького? У те, що його вистежували ще зі Львова, теж не вірилось: хвіст Вадим помітив би відразу. Хіба би вони шукали його по усіх місцях, де він колись бував і куди міг поїхати на кілька днів. Таких місць було не так вже й багато, але якщо його підозри підтвердяться, то, подумав Вадим не без задоволення, на його пошуки вони все ж мусили затратити чимало зусиль.
“Ленд Крузер” не повертався, кафе й надалі залишалося порожнім і спокійним, тож Вадим затримався тут на довше, ніж збирався. Він міг собі це дозволити: не так вже й часто за останні роки у нього випадало хвилин, коли він нікуди не поспішав.
Наливаючи йому коньяк, офіціантка здивувалась, що він не здогадався замовити його швидше, разом з кавою. Коли ж Вадим пояснив їй, чим викликане його бажання, вона заявила йому, що у неї є краща кава, справжня робуста, та оскільки він не сказав їй, яку саме хоче, вона вирішила, що йому все одно і зварила дешевшу, яку тут переважно й замовляють. Це виправдання Вадима розвеселило. Побачивши на його обличчі посмішку, офіціантка збагнула свою помилку і попросила вибачення.
Вадим поспішив запевнити її, що не ображається, і попросив заварити йому цю саму робусту, яка тут і справді виявилась дорожчою, ніж у Львові. На щастя, і смачною. Але й від коньяку він не відмовився. Пив уже біля офіціантки, розпитуючи її про Східницю, як тут живеться після закінчення сезону, восени, зимою. Він гадав, що це, очевидно, має бути дуже нудно, однак вона заперечила. Мовляв, насправді сезон ніколи не закінчується. Завжди приїжджають якісь туристи, яка би не була погода, та й в кафе неодмінно хтось заглядає. Буває, приїжджають з Борислава чи Трускавця, навіть взимку – слава Богу, перевал завжди розчищають від снігу.
Після першої кави Вадим захотів ще одну і ще коньяку, намагався пригостити й офіціантку, але вона відмовилася. Тоді він запропонував їй шоколадку, від якої вона відмовлятися не стала. Офіціантка була років на шість-сім старша від нього, але виглядала досить молодо, і риси її обличчя ще зберігали привабливість. Вона була чистою і акуратною; йому подобалося спостерігати за її трохи сповільненими рухами, такою ж неспішною мовою, поглядами. Вона поводилась як людина, яка знає собі ціну і цілком у собі впевнена. Була такою, яким зараз не міг бути він.
З кафе Вадим вийшов тільки через годину. На дворі, як і раніше було тепло і малолюдно, і його “Вектра” стояла там, де він її і залишив, на стоянці за кафе, з дороги її було не видно. Це його заспокоїло. Трохи захмелілий, він вже не вірив, що його тут хтось міг шукати. Він завів машину і так швидко, як тільки міг, поїхав в пансіонат.
Там його, однак, чекала нова несподіванка. На порозі пансіонату стояв Петро Йосипович. Він був явно не в собі, стурбований і наче трохи спантеличений. Коли Вадим вийшов з машини, лікар спустився з веранди і, геть забувши про свої статечність і поважність, майже побіг Вадимові назустріч, на ходу розмахуючи руками. Поли його білого халата розвівалися на вітрі, мов крила альбатроса.
– Вадиме Петровичу, за вами недавно приїжджали, дуже хотіли вас побачити, – випалив він скоромовкою. На його обличчі так і застигла розгубленість і захоплення. – Чекали аж дві години, не відходили від пансіонату ні на крок.
– Чекали?
Вадим вдав із себе здивованого, хоча вже про все здогадався, тепер у нього не залишалося жодних сумнівів, хто його міг тут чекати. Щоправда, показувати це лікарю було зайвим, йому не хотілося вплутувати доброго Петра Йосиповича у цю не надто приємну історію, яка ще хтозна-чим могла йому обернутися. Тож він здивовано запитав:
– Але хто?
– Не знаю.
Петро Йосипович наче розгубився ще більше. Він-то розраховував, що Вадимові про це буде усе відомо. Тим паче, що до нього приїхали такі поважні люди, які за всі роки, що Вадим відпочивав тут, не навідувались ще жодного разу. Усе це він і поспішив викласти йому:
– Сказали, що з вашої фірми, і що ви їм терміново потрібні. Приїхали на такому, знаєте, велетенському японському джипі, напевне, страшенно дорогому. Тут таких практично не буває.
Тепер Вадим зрозумів справжню причину стурбованості головного: його здивувала машина – її пасажири, на його думку, не могли бути простими людьми. Зважаючи на це, Петро Йосипович і на самого Вадима почав дивитися, здається, з іще більшою повагою; мовляв, я вас трохи недооцінював. Аби не розчаровувати Петра Йосиповича, Вадим усім своїм виглядом показав, що йому страшенно жаль за те, що він розминувся з тими, хто його розшукував.
– Дивно, – знічено промовив він. – Я, звісно, казав, куди поїхав, але просив, щоби шукали мене тільки в крайньому випадку. А вони приїхали на другий же день. І що там цікаво могло статися? Давно вони поїхали?
– Годину тому, може, півтори.
– Хоч казали, чи повернуться?
– Не знаю, вони начебто поспішали. Так що можуть і не повернутися. Може, вам варто їх наздогнати?
Вадим невпевнено стенув плечима.
– Як вони хоч виглядали?
– А я знаю?
– Один високий худорлявий, а другий – трохи нижчий і повніший?
– Точно. І в того другого була родимка під носом.
– Все зрозуміло. Дивно, чому вони мене не дочекалися, – сказав Вадим задумливо. – Петре Йосиповичу, дуже дякую, що сказали. Я сподіваюся, що вони ще тут, в селищі, і заїдуть ще раз. Втім, я їх і сам пошукаю. Тільки візьму в номері деякі документи. Схоже, вони приїжджали саме за ними.
У номер він поспішав не лише для того, щоби сховатись від Ковалевих поплічників, якщо вони надумають повернутися сюди, а й тому, що боявся, що за його відсутності, вони могли побувати там і перерити усі його речі. Поцупити вони у нього нічого не могли, все цінне – гроші, депозитні картки та документи – він забрав зі собою. Однак Вадим страшенно не любив, коли хтось порпався у його речах, тим паче йому не хотілося, щоби в його номері все перевернули догори дном. Від тих двох, яких сюди прислав старий Коваль, можна було чекати чого завгодно.
Високий був Роман, тестів водій і виконавець всіляких дрібних доручень, які не потребували особливих розумових зусиль. Другого, Івана, Вадимові хотілося бачити тут іще менше. Особа хитра і підступна, хоча і без проблисків інтелекту, схильна до пияцтва, він був сліпо відданий старому Ковалеві. Навіть Толік, який до співробітників свого батька ставився доволі поблажливо, говорив, що Іван присмоктався до нього, як спрут. Заради тестя він, здається, ладен був і горло перегризти кому завгодно. За це його кликали коротко і влучно: Фас.
Така сліпа відданість і покора пояснювалась просто. Відвертий нездара й нікчема, без старого та тих грошей, які він йому платив, Фас би просто пропав. Або би спився, або зв’язався би з бандитами, які би його, очевидно, використовували для найбрудніших справ. Старий, як не дивно, мав до нього якісь дивні сентименти, збагнути які з точки зору здорового глузду було неможливо. Можливо, і дійсно, як колись зізналася Ліза, її батько бачив у Фасі себе в молодості, але якщо це було правдою, то такий портрет замолоду був явно не на користь Коваля.
Фасу про ці сентименти, звісно, було відомо. Як подейкували ті, хто був з ним ближчий, він розраховував, що за його сліпу відданість колись Коваль йому щедро віддячить. Наївний, Вадим був упевнений, що тесть його використає так само, як і усіх інших, хто йому вірно служив, і коли той стане йому непотрібний, просто викине його на смітник. Як якусь річ.
З першого погляду, у Вадимовому номері нічого не змінилося. Одна валіза була розкрита і лежала на кріслі, дві інші, закриті, стояли біля ліжка, як він їх і залишив. Про всяк випадок Вадим одна за одною розкрив ті дві валізи, що стояли біля ліжка, і перевірив їх вміст. У них, як і в третій, все лежало на своїх місцях, акуратно поскладане. Отже, сюди вони не заходили, зітхнув Вадим з полегшенням.
Він вже було зовсім заспокоївся: якщо вони не заходили сюди, значить все було ще не так серйозно, як він було подумав, коли це ненароком запримітив, що у відкритій валізі в сорочки, яка лежала під верхньою, трохи відстав комірець. Ліза так скласти її не могла. Та і він би це помітив і неодмінно би поправив комір – і в нього, і в Лізи було майже маніакальне прагнення до чистоти і порядку; безладу, неакуратності, щоби щось лежало не на своєму місці чи не було складене, як слід, вони обоє просто не терпіли. Ліза і Ростика встигла виховати таким. В дитячому садку виховательки його акуратністю були просто вражені, говорили про це Вадимові не раз.
Виходить, вони таки побували тут. І зрозуміло чому – шукали документи. Тепер Вадим по-справжньому стривожився. Правду кажучи, він не сподівався, що через ці папери старий піде аж на такий крок – пришле сюди свою найулюбленішу машину із найвідданішими людьми. Раз це сталося, виходить, що ці документи для нього справді важливі. І навряд чи він повірить у те, що Вадим їх просто спалив. Принаймні захоче якихось доказів, а які тут можуть бути докази?
Вадим спересердя скреготнув зубами. Схоже, тепер його майбутнє стає ще невизначенішим. Мало що він вартував для старого Коваля, коли був чоловіком його доньки, тепер, ймовірно, вартуватиме іще менше. Це означає, що йому треба остерігатися, особливо тут, серед гір і лісів, де тебе завжди можна заскочити зненацька, і де тебе ніхто не захистить і ніхто не прийде на допомогу. При бажанні тут завжди можна когось прибрати тихо й непомітно, так що ніхто й питати за тобою не буде. А особливо приїжджого. І сліди замести настільки надійно, що ніхто нічого й не запідозрить. Скажімо, спалити в машині, завізши її в якесь безлюдне місце. Поки її тут хтось знайде, поки зроблять експертизу трупа, сплине немало часу. Ще менша вірогідність, що у цьому трупі хтось розпізнає його, а міліція зможе вийти на слід його вбивць.
Вадим спохмурнів ще більше. Либонь, його відпочинок закінчився, йому варто чимшвидше повернутися до Львова. А там найперше знайти старого і все йому пояснити. Розповісти, що він ніколи не мав наміру його шантажувати тими чи якимись іншими документами. І що тепер його взагалі не цікавить сімейка Ковалів. Навіть Ліза, хіба як матір його сина. До речі, варто буде йому пояснити, що саме через те, що Коваль доводиться дідом його Ростикові, він і не має наміру заподіювати йому ніякого зла.
А якщо не повірить, закралася раптом підступна думка, почне вимагати ті документи, нашле на нього своїх посіпак? Навіть якщо так і станеться, у Львові він почуватиметься безпечніше. Там він завжди зможе бути серед людей, тож зачепити його вони побояться. До того ж він може вдатися до хитрощів: написати записку і залишити знайомим юристам, хоча би й Левицькому (вони відчували прихильність один до одного, тож Левицький міг би погодитись йому допомогти) про те, що якщо з ним раптом щось трапиться, винним треба вважати Коваля. Після цього йому залишиться тільки розповісти про записку Лізі, яка відразу перекаже про неї батькові. І напевно постарається переконати його у тому, що робити щось Вадимові принаймні нерозумно. Розумніше навпаки його охороняти, щоби навіть волосинка з його голови не впала.
Справді, треба було їхати. Вадим зайшов у ванну і почав складати несесер. Однак склавши у нього все туалетне приладдя, він згадав, що випив, а напідпитку він водив машину погано, втрачав будь-яку обережність. На перевалі він міг запросто з’їхати в кювет.
Вадим лайнувся. Що ж, очевидно, доведеться перенести все на завтра, а сьогодні пересидіти тут. Зачинитися у своїй кімнаті і навіть нікуди не висовуватися. Очевидно, це буде достатньо безпечно. Якщо вони раптом повернуться сюди, він їх просто не впустить всередину. Не стануть же вони ламати двері і здіймати шум на весь корпус, знаючи, що пансіонат не такий вже й порожній, що було видно ще з вулиці. Дуже сумнівно, що Фасу і Роману захочеться привертати увагу до своїх персон – тесть їх за це по голівці не погладить. Їм краще перестріти його в якомусь малолюдному місці, де він не зможе від них викрутитися, і там його про все розпитати. Якщо, звісно, у них не було інших вказівок.
 
Наші Друзі: Новини Львова