Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 19 травня 2019 року
Тексти > Жанри > Роман

Феміда на ланч

Переглядів: 25185
Додано: 26.12.2008 Додав: Діброва  
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 2
– Підпал – це справа рук вашого сторожа. Чому ви думаєте, що це зробили ми?
– Бодай тому, що він стався надто “вчасно”.
– Хочемо ми цього чи ні, але у цьому житті багато речей трапляється надто “вчасно”. – Сичак посміхнувся лисячою посмішкою, від якої Липовецькому стало не по собі. Скажімо, сьогодні, саме сьогодні мені до рук потрапив один цікавий документ.
Сичак розкрив свій кейс і, порившись, витягнув звідти якийсь зошит. Липовецький відчув недобре і затремтів. У нього виникло передчуття, що Сичак не блефує, у нього і справді щось проти нього є, а його минуле було далеко не таким бездоганним, як собі уявляв Вадим. Та і в кого воно взагалі було бездоганним, не у Джея ж Гетсбі? Генрі Форд висловив це напрочуд відверто: не питайте, де я взяв перший мільйон.
Сичак повернув зошит лицевим боком і поклав його перед Липовецьким. Це був паспорт плазмової панелі Samsung, яких в “Аврорі” продалося чимало. Останню партію він реалізував місяць перед тим і більше її не замовляв. На це у нього були серйозні причини, про які він волів би і не згадувати.
– Як бачите, пане Липовецький, – продовжував Сичак, – це паспорт плазмової панелі, придбаної у вашій “Аврорі”. На перший погляд, звичайний паспорт, яких покупці на випадок якоїсь поломки зберігають багато років. Але це лише на перший погляд. Бо якщо до нього приглянутися, то виявиться одна, але дуже серйозна обставина. У паспорті написано, що цю панель виробили не в Кореї, а в Китаї. Тож і ціна на неї мала би бути зовсім не така, яка стояла в “Аврорі”. Як ви розумієте, вона мала би враховувати різницю у вартості робочої сили, але вона цього не врахувала.
– І ви маєте докази щодо того, що ця панель куплена саме у моєму магазині? – запитав Липовецький, зібравшись із силами, аби, випадком, його не зрадив голос. – Її могли би придбати і деінде.
– Аякже, докази є. Панель, знаєте, річ не з дешевих, вона далеко не кожному по кишені. Цю у вашому магазині купив мій близький приятель. І оскільки він чоловік дуже педантичний, то зберіг чек. Він хоч і не бідний, але, на диво, скромний. Та і дуже зайнятий. Виявивши цей обман, сваритися він не захотів. Щоправда, чек про всяк випадок залишив. Якби вона, не дай Боже, зламалася, він би вже знайшов час, аби навідатися до вас і з’ясувати стосунки, і вам цей візит, можу вас запевнити, не обіцяв би нічого доброго. Нерви би він вам попсував добряче, це він уміє. Я у цьому мав нагоду пересвідчитися неодноразово.
Липовецький простягнув руку до паспорта. Вона зрадницьки тремтіла, але він не міг з цим нічого вдіяти.
– Можна глянути?
– Звичайно.
Він міг і не дивитися. Така модель плазмової панелі у Львові продавалася тільки в “Аврорі”. Та і чек, пришпилений скріпкою до першої сторінки, давав недвозначну відповідь, де її було придбано. Липовецький справді не любив таких ситуацій і намагався у них не вплутуватися. Він сам ретельно перевіряв кожну партію товару, вважаючи, що ліпше менше заробити, ніж потім отримати менінгіт. Але з панелями він дав маху. Коли йому їх запропонували, у нього страшенно боліла голова, до того ж він поспішав до матері, яка лежала у лікарні, і він мусив домовитися їй про операцію, тож не придивлявся до паперів. На біду, так само необачно повівся і його заступник, який теж їх не надто вивчав, понадіявшись на нього. За ці панелі вони серйозно переплатили, купили китайські за ціною корейських. Аби не зазнати збитків, йому довелося продавати їх по завищеній ціні. І ось він вляпався.
– Так, вона справді куплена у нас, – змушений був визнати Липовецький.
– От-от. Я думаю, що цим фактом мала би зацікавитися податкова, комітет у справах захисту прав споживачів, контрольно-ревізійні органи. А навіть і суд. Людина на одній панелі втратила тисячу гривень, не менше. Це, знаєте, для декого дві зарплати.
– Не тисячу, вісімсот, – невпевнено заперечив Липовецький.
– Сперечаєтесь, – Сичак знову по-лисячому посміхнувся. – Тисяча, вісімсот, це вже не така велика різниця. Але я би на вашому місці не сперечався, а думав би, як вийти з цієї ситуації. Пускати цей паспорт у хід чи не пускати – залежить від вас.
– І що я повинен зробити?
– Те, що я вам вже пропонував – домовитися про “Аврору” без суду. На тих же умовах, які я пропонував вам раніше.
Липовецький міг про це і не запитувати. Він знав, що Сичак захоче, щоби він поступився “Авророю”, і подумки із цим змирився. Все одно у нього не було іншого виходу; він боявся, що якщо Сичак почне копати його торгові операції, зможе знайти ще чимало його промахів. В Україні ж закони були створені так, аби держава у будь-який момент могла поставити на місце будь-якого бізнесмена, який посмів не послухатися влади, скажімо, йому заманулося фінансувати опозицію. З такими ніхто особливо не панькався.
Однак він приготувався до того, що, скориставшись новими обставинами, тим, що його загнано у глухий кут, Сичак стане жорстокішим. І це, очевидно, відбилося на його обличчі, бо Сичак сказав:
– Я у вашій уяві досі був наче якийсь монстр, негідник. Я хочу, щоби ви змінили свою думку про мене. Тому і не міняю своєї пропозиції.
Обличчя Липовецького просвітліло, але за якийсь момент знову спохмурніло. Себе він ще міг врятувати, а от Вадим себе – уже ні. Він його зраджував, і за це йому стало страшенно соромно.
Сичак збагнув, що у нього на душі.
– Що, не віриться? Чи, може, ви боїтеся виглядати погано в очах вашого адвоката? Він ображений, йому і справді дісталося за останні дні.
– З ним і справді могли би вчинити інакше, – пробурмотів Липовецький.
– Можливо, – неголосно сказав Сичак. – Але його святість і мучеництво перед вами перебільшені. Не усі його біди через вас. Адже захищати вас його вели не лише добрі наміри, а й гроші і слава, так що не треба робити його, знаєте, святим. До того ж, завважте, йому так дісталося не від нас. Це справа рук його дружини і тестя. Тож навіщо ми повинні брати на себе чужу вину? Але навіть і тут ми готові проявити добродушність.
– Що ви маєте на увазі?
– Ми готові йому дещо компенсувати. Скажімо, заплатити п'ять тисяч гривень. Доплюсувати сюди ваш гонорар, і він зможе пережити свої найгірші часи. Він талановитий юрист, я чув про нього багато доброго. Він повинен знайти собі місце у житті.
Ці слова наче відчинили перед Липовецьким двері темниці, в якій він опинився, потрапивши у кабінет Коновалюка. Звісно, як і кожен ув’язнений, він не зміг уникнути втрат; хтось жертвував роками свого життя, він – частиною успіху і капіталу. Однак краще було отримати синицю в руки, ніж ганятися за журавлем.
– Добре, я згоден, – сказав Липовецький.
Сичак задоволено посміхнувся.
– Я знав, що ви погодитеся. Тільки от що, моя вам порада, нічого не кажіть своєму адвокатові у суді. Він запальний, наскандалить, нам цього не потрібно.
– Як же ми зможемо?
– Пан Коновалюк оголосить перерву. Ваш Дмитришин же вимагає експертизи Гуцала, от ми і підемо йому назустріч. Зробимо перерву, доки не буде проведено експертизу. А там, за межами суду, ви йому вже все поясните. То як?
– Хай так і буде.
Із кабінету Коновалюка Липовецький вийшов не цілковито знищений. Звісно, йому не хотілося розставатися зі своєю “Авророю”, в якій йому був дорогий кожен куточок, однак, розуміючи, що беззастережно сподіватися на те, що йому вдасться відстояти її у суді, не варто, він вже давно підготувався до її втрати. Не менш важливо, що він встиг підготувати до цього і свою дружину, тож міг бути впевнений, що коли він повернеться додому і розповість їй про поразку, якої вони сьогодні зазнали, його не чекатимуть жіночі крики і істерика, яких він просто не терпів. А навіть якщо вона не стримається і віддасться на волю сліз, він має чим її заспокоїти.
Остання пропозиція Сичака робила втрату “Аврори” для нього майже безболісною. Йому оплачували усі витрати, давали нове приміщення, гляди, через півроку-рік, він відкриє собі новий магазин, і його справи знову швидко підуть вгору. Він і надалі зможе успішно займатися бізнесом, і, як знати, Сичак та його брат після того, як він поступився їм “Авророю”, цілком можуть йому у цьому сприяти. Принаймні він не відкидав того, що колись захоче звернутися до них по допомогу. Вони – люди впливові і сильні, таких не варто зараховувати до своїх ворогів, значно корисніше мати їх серед своїх приятелів.
Єдине, що його зараз мучило – як про усе розповісти Вадимові. Тим паче, що це треба було зробити так, щоби не здатися Вадимові зрадником і негідником і щоби Вадим не змінив свого ставлення до нього, що зробити було не так вже і просто. Вадим із протистояння з Сичаком, а ще більше – зі своїм тестем вийшов значно пошарпанішим, ніж він; він мав на що ображатись і чим бути незадоволеним.

27

Дощ перестав, проте надворі було все так само прохолодно і вогко. Нехай із запізненням, але в місті встановилася справжня осінь, яка ставатиме все холоднішою і все сумнішою. Втім, навіть така осіння сльота вже не псувала Вадимові настрою. Хоч і невелика, але все ж таки перемога у суді (він все ще так вважав) – перерва до проведення експертизи сторожа Гуцала – додала йому оптимізму. Судмедекспертиза могла означати, що у судді Коновалюка не вистачило сміливості нахабно ігнорувати закон, і це давало їм серйозний шанс на перемогу. Вадим не вірив, що експертиза зможе визнати Гуцала неповносправним, що фактично означало невинним у підпалі “Аврори”. І це позбавляло Сичака найбільшого козиря проти Липовецького – який ще гріх вони зможуть придумати для того, щоби відібрати у нього магазин?
Вадима, щоправда, здивувало те, що Липовецький оголошенню перерви у судовому засіданні зрадів значно менше, ніж він, хоча, радше, мало би бути навпаки. Проте він заспокоїв себе тим, що у такий спосіб на Липовецькому позначилося перехвилювання й перевтома від складного процесу. Дізнатися про це напевно Вадим сподівався за обідом, на який Липовецький запросив його ще у залі суду. До цього, натякнув він, він волів оминати усі розмови про суд.
Машину Липовецький вів дуже нервово. Ледь не наїхав на пішохода, який необачно ступив на пішохідний перехід, не роздивившись, чи не має близько автомобіля, а на одному із поворотів підрізав кут “Лексусу”, змусивши його водія різко гальмувати і лаятися. “Мерседес” Липовецького був потужний, це була далеко не Вадимова “Вектра”, якій бракувало динамічності; керувати “Мерседесом”, який різко пришвидшувався від кожного легкого натискання акселератора, у такому стані було явно небезпечно. Вадим був тільки радий, коли вони зупинилися біля ресторану.
Через післяобідній час ресторан був майже порожній. Вадим хотів сісти біля вікна, але Липовецький переконав його примоститися у куточку, де би їх ніхто не бачив і не чув. Поводився він, як і раніше дивно. Не дочекавшись, поки принесуть меню, попросив Вадима замовити “собі що-небудь”, а сам поспішив у туалет.
Туалет був єдиним місцем, звідки він міг зателефонувати своєму бухгалтерові і наказати йому зняти з рахунку гроші і привезти їх у ресторан. Липовецький хотів якомога швидше розрахуватися з Вадимом, щоби зайнятися іншими справами, пов'язаними із переїздом “Аврори”.
У разі виграшу у суді він планував заплатити Вадимові двадцять тисяч гривень. Справу вони фактично програли, але Вадим у цьому був абсолютно невинним. Як адвокатові, Липовецький не міг пред’явити йому жодних претензій. А якщо по совісті, то, щоби там не казав Сичак, він мав би зважати і на те, скільки неприємностей завдала Вадимові його справа. Сичак не знав, яким наляканим і розгубленим він був, коли прийшов до Вадима і наскільки сама згода Вадима зайнятися його справою, допомогла йому повернути віру у себе. Щобільше, він ніскільки не сумнівався, що якби він не знайшов собі адвоката, Сичак та ті, хто діяли разом з ним, розправилися би з ним зі значно меншими втратами для себе – грошової компенсації та нового приміщення взамін за “Аврору” йому би швидше всього ніхто не пропонував; його би просто тихенько викинули на вулицю, і він не зміг би навіть привернути до себе чиюсь увагу.
Саме тому годилося би тих двадцять тисяч Вадимові і заплатити. Тим паче, що тепер, коли Сичак відшкодував йому майже всі збитки, він міг це зробити без всякого ризику для свого бізнесу. Однак оскільки п’ять тисяч для Вадима виділив несподівано щедрий Сичак, у Липовецькому на якийсь час ожив скнара, і він замислився чи не зекономити йому. Величину гонорару з Вадимом вони так і не обговорили, тож Вадим би ні про що не дізнався. Саме цих п’ятнадцять тисяч він і назвав спершу своєму бухгалтерові і тільки після того, як він це зробив, його охопив сором, і він наказав йому додати ще п’ять.
Повернувшись за столик, Липовецький все не знав, як розпочати розмову з Вадимом, просто був не в силах йому всього розповісти. Він пам’ятав, яким прохолодним, іронічним, майже злим зробився Вадим після того, як він необачно показав йому запис своєї розмови із Сичаком; очевидно, таким він став через побоювання, що він, Липовецький, домовиться з Сичаком за його спиною. Тепер, коли ці побоювання стали реальністю, його реакція мала бути така сама, і на це він мав повне право. Липовецький навіть подумки вилаяв себе за те, що не здогадався зателефонувати бухгалтеру ще з суду, де теж можна було на хвильку усамітнитися від Вадима. Якби він почав цю розмову з того, що виклав би перед Вадимом пачки грошей, його гонорар, очевидно, що вона би виявилася значно простішою і приємнішою.
Позаяк це зробити було неможливо, він намагався відтягнути її початок якнайдалі. Швидко замовивши обід – офіціант дожидався його біля столика – він попросив залишити меню і став його гортати, зачитуючи Вадимові вголос назви деяких страв і ціни на них. Водночас він порівнював їх із цінами в деяких інших закладах, в яких йому довелося побувати. Мабуть, в очах Вадима він виглядав скнарою, таким собі сучасним уособленням Гобсека, але йому на це було глибоко начхати. Значно важливіше було виграти час.
Меню – не роман, воно закінчилося значно швидше, ніж би цього хотілося Липовецькому і ніж офіціант приніс салати і вино, тож довелося відкласти його убік. Вадим, який вже давно згорав від нетерпіння, дивуючись з відстороненого і відчуженого вигляду Липовецького – і як він тільки міг залишатися таким спокійним у такий чудовий момент – вирішив, що пора розпочати розмову.
– Тепер, пане Липовецький, їм капець, я вважаю, що вони програють, – весело сказав він.
Промовчати Липовецькому не випадало, він і так мовчав занадто довго. Як він помітив, у Вадима ледь вистачило терпіння, щоби витримати цю мовчанку. Отож він сумно сказав:
– Вистачить. Уже фактично вистачило. На жаль, ми програли.
– Як це, не розумію, – отетерів Вадим. – Суд же ще не закінчений. Коновалюк лише оголосив перерву…
Липовецький з мукою на обличчі – він би дуже дорого заплатив, щоби не говорити цього – опустивши додолу очі, щоби, не дай Боже, не зустрітися з Вадимом поглядом, сказав:
– Цю перерву оголошено навмисно. Ми з Сичаком вирішили, що за краще нам домовитися з доброї волі, ніж робити все через суд.
Вадим відчув себе птахом, якому над морем зненацька відмовили крила, китом, що потрапив на мілководдя, з якого йому вже не вибратися. Це була цілковита катастрофа. Чи, може, він не правильно зрозумів Липовецького?
– Що-що ви сказали? – запитав він.
– Ми вирішили домовитися без суду.
Усередині у Вадима щось наче надірвалось. У нього було таке враження, наче сьогодні 20 липня 1714 року, і він змушений перейти через міст короля Людовика Святого. Ось-ось міст звалиться у прірву, і він разом з ним.
– То ви таки домовилися за моєю спиною? – сказав він, карбуючи кожне слово і щосили, до побіління у кісточках стискаючи в руці серветку. – А в залі суду не захотіли цього говорити, щоби не було зайвого шуму? От біс, і звідки ви тільки взялися на мою голову?
У Вадимових очах запалахкотіла лють. Він готовий був все рвати і метати навколо себе. І, мабуть, би так і зробив, якби міг би заплатити за цей безлад. Відчувши його настрій, Липовецький поспішив його розрадити:
– Вадиме, заспокойтеся. Пробачте мені, але я не міг інакше. У мене просто не виявилося іншого виходу.
Липовецький склав, як у молитві руки, показуючи цим, та і всім своїм обличчям, яке так само благало прощення, наскільки він шкодує за тим, що зробив. Але Вадимові його було не шкода, він здався йому жалюгідним. Настільки, що йому захотілося вдарити його. Хоч раз – у цю з вигляду доброзичливу і приємну, а насправді таку мерзенну пику. Мабуть, він би це і зробив, якби не подумав, що після бою кулаками махати не варта.
О ні, тепер йому треба було подбати не про помсту Липовецькому, а над тим, як вирвати у нього свій гонорар. Та ще, щоби він був достатньо великий. На біду, беручись за справу Липовецького, величини гонорару він з ним не обумовив. Впевненість у виграші справи дозволяла йому думати, що Липовецький не поскупиться; він завжди здавався йому достатньо щедрим. Не заговорив і потім, коли події почали розвиватися з карколомною швидкістю, і все навколо нього почало руйнуватися, як при землетрусі, просто не знаходив на це часу. А варто було.
З’явився офіціант і почав розставляти на столі прибори, салати, інший приніс гаряче. Кухня впоралася із замовленням на диво швидко.
Поки він усе порозставляв, Вадим встиг заспокоїтись. Тоді з виразною образою у тоні, але вже спокійніше, запитав:
– І чим же ж вони вас таким взяли?
– Яке це тепер має значення, – спробував відмахнутися Липовецький.
– Ні, має. У них був на вас якийсь компромат? Ви мене обманули, ви мені чогось не договорили? Я вам так вірив, а ви, очевидно, весь час від мене щось приховували. А вони це використали проти вас.
Липовецький кивнув головою, підтверджуючи, що це справді так. Проте усім своїм виглядом показував, що що саме він приховував від Вадима, він не розповість. Мовляв, йому це неприємно.
– І коли ви встигли домовитися з Сичаком? Під час тієї перерви, тоді, коли вас викликав міліціонер?
Ще один кивок.
– І ви не могли покликати мене?
– Я хотів, я збирався, але коли вони мені все пояснили…
– Хто це вони? Сичак був з кимось?
– З Коновалюком.
– Змовились, як і передчував. Так ще й так відкрито, нічого не бояться. Господи, чому ж ви мене не покликали? За це ми могли би їм таке зробити.
Липовецький сумно похитав головою.
– Це би нічого не дало.
Липовецький запив салат вином і взявся за відбивну. Те, що Липовецький може так спокійно їсти у той час, коли йому кусок не ліз в горло, викликало у Вадима новий спалах люті. Не стримавшись, він зловтішно запитав:
– Що ж у них на вас таке було?
– Це вже неважливо. Я завжди намагався чесно вести справи, але бувають такі випадки. Однак це сталося ненавмисно, не подумайте нічого поганого. Я про це не казав вам, бо ніколи не сподівався, що воно коли-небудь зможе виплисти на поверхню. Така вірогідність буває раз на сотню, а може і на тисячу разів. На жаль, цього разу вона спрацювала.
– І ви їм поступилися? – Вадим ображено дорікнув: – Звісно, ви, як завжди думаєте тільки про себе і про свої втрати. Тим, що через вас втратив я, ви ніскільки не переймаєтеся.
І він розповів про свою останню втрату. Причому наголосив, що учора, стурбований пожежею в “Аврорі”, він Липовецькому про неї не сказав ні слова, оскільки більше думав про те, як виграти суд, ніж як знайти тих, хто його обібрав. Вадим навіть прибрехав, що в міліцію за допомогою він звернувся лише після розмови з Коновалюком, поставив справу Липовецького на перше місце, хоча все би мало бути навпаки.
Тепер ображеним почувся Липовецький. На його думку, все, що щойно сказав йому Вадим, було страшенно несправедливим. Так, він дійсно поступився, він справді не зміг піти до кінця, однак що до цього має бути Вадимові? Від зобов’язань перед ним він же не відмовлявся. Він же не казав йому, що відмовляється виплачувати йому гонорар. Щобільше, він навіть готовий був заплатити за програну справу так, як платять за виграну. А ніяких більших дивідендів, скажімо, у вигляді слави Вадим би від виграшу їхньої справи все одно не отримав – на суд жоден із журналістів не прийшов. Під приводом цієї образи Липовецький сказав:
– Якби ви зупинилися, цього би не сталося.
Від цієї фрази у Вадима всередині знову все зануртувало і закипіло. Він в серцях випалив:
– Дурень, Господи, який же я дурень, що погодився взятися за вашу справу. Знав би вас трохи краще, ніколи би на це не повівся. Ви ж навіть зараз мене обманюєте, бо прекрасно розумієте, що якби я не взявся вас захищати, а просто випровадив зі свого кабінету, зі мною би геть нічого не сталося. Я би жив, як і до того, цілком успішно і щасливо.
Вибачення від Липовецького, яке очікував почути Вадим, не прозвучало і зараз. Він лише подивився на нього таким поглядом, як професор математики дивиться на хитромудрого, але далеко не відмінного студента, котрий узявся переконувати його, що він розв’язав надзвичайно складну, майже нерозв’язну теорему, хоча він не зумів би впоратися і з найпростішою, а потім відвернувся і неголосно сказав; в тоні його голосу вчувалося розуміння і співчуття:
– Я не хотів вам цього говорити, але, мабуть, ви дуже себе обманюєте, звинувачуючи у всьому, що з вами сталося, у всіх цих бідах, лише мене. Очевидно, дуже вже непевне було ваше щастя, якщо його зруйнувала одна моя справа.
Ця гірка правда, висловлена Липовецьким тут, зараз, у такий момент, Вадима приголомшила. Такого він почути не сподівався, чесно кажучи, він не вірив, що Липовецький зможе дійти до такого висновку, а тим паче висловити його вголос, хоча – він не міг йому у цьому відмовити – Липовецький був достатньо розумним і проникливим, щоб зробити його.
Бухгалтер з'явився у ресторані, як Бог з машини у грецьких трагедіях. Липовецький вже і сам шкодував, що не зумів стриматися і кинув Вадимові у вічі цю правду. Розрахуватися зараз з Вадимом, показати, що він може бути не тільки гострослівним, а й добрим, було найкращим виходом із ситуації.
Підійшовши до Липовецького, бухгалтер вийняв хусточку і витер спітніле чоло.
– Іване Федоровичу, вибачте за запізнення. Гнав до вас, як скажений. Але кругом стільки корків, ледве сюди добрався.
Липовецький доброзичливо посміхнувся.
– Нічого, нічого, ви особливо не спізнилися. Принесли усе?
Бухгалтер мовчки простягнув Липовецькому кейс.
– Я можу йти?
– Так, звичайно.
Липовецький поклав кейс на стіл, розкрив його і до багатьох пачок грошей, які лежали там, додав ще кілька, які він отримав від Сичака. Потім підсунув кейс до Вадима, який здивовано спостерігав за ним: він вірив і не вірив у те, що Липовецький просто зараз хоче з ним розрахуватися. Щодо того, скільки той йому заплатить, він намагався навіть не думати.
– Усе це ваше, – сказав Липовецький. – Це ваша винагорода. Так сталося, що ми не обумовили величини гонорару, були настільки захоплені круговертю подій, що нам було не до того. Але я ще тоді, коли прийшов до вас просити, щоби ви взялися за мою справу, вирішив, що у разі виграшу заплачу вам двадцять тисяч. Тут двадцять п’ять. Двадцять – від мене, гадаю, що цього має бути достатньо.
Сума гонорару Вадима приголомшила. Гонорар був і справді великий. Таку суму клієнти платити тільки за виграні справи та й то не всі і не завжди. Почувши її, йому ледь не захотілося вибачитися перед Липовецьким за ті гострі слова, які він йому сказав. Але потім подумав про те, про що кілька хвилин перед тим думав Липовецький – наскільки Липовецькому допомогла сама згода взятися за його справу, яка, власне, і погубила його особисте життя. Тож вирішив, що вибачатися він не повинен. Коли хвилювання минуло, і він знову зміг мислити тверезо, пригадав останню фразу Липовецького: “двадцять від мене”. Від кого тоді інші гроші.
– А ще п'ять? – спитав Вадим.
Липовецький опустив очі і пробурмотів:
– Додав Сичак.
– Сволота. Хоче відпокутувати свою вину переді мною?
– Він запевнив, що він тут ні до чого. Він вам нічого поганого не зробив.
– Та невже?
Липовецький стенув плечима.
– Вірити цьому чи ні – це ваша справа. Я не буду вас переконувати у тому, хто правий, а хто винен.
– І не треба.
Вадим відрахував з кейса п’ять тисяч і вручив їх Липовецькому.
– Віддайте своєму Сичаку. Мені від нього не треба ні копійки.
Липовецький спробував відрадити його від цього кроку.
– Вадиме, не будьте дурний. Навіщо вам повертати ці гроші після того, як вам заподіяли стільки зла ці люди?
У Вадимових очах спалахнув зловісний вогник.
– Щоби ніколи з ними не миритись.
Вадим залишався був невблаганним, тож Липовецький змушений був сховати ці гроші назад у кишеню. Тільки після цього Вадим торкнувся інших двадцяти тисяч, які він міг вважати чесно заробленими. Відчувши їх на дотик, і збагнувши, наскільки ця сума полегшує його майбутнє, він зрозумів, яким щедрим виявився до нього Липовецький.
– Дякую, – пробурмотів він. – У мене просто бракує слів. Ви, чужа людина, визнаєте мої заслуги, це так благородно. Тим часом як рідні, ті, кого я вважав такими, виявилися останніми негідниками.
 
Наші Друзі: Новини Львова