Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 24 жовтня 2019 року
Тексти > Жанри > Роман

Феміда на ланч

Переглядів: 25796
Додано: 26.12.2008 Додав: Діброва  
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 2
– Ви хочете щоб через стільки років ми починали своє життя так само, як і ви? – крижаним тоном запитав Вадим. Він розумів, що Коваль сказав це не для того, щоб його принизити, швидше навпаки, але у щирість його слів не повірив. Йому здавалося, що тесть з нього просто глузує. – Ми повинні жити набагато краще, – сказав він і, трохи подумавши, додав, щоби сильніше вколоти Коваля: – Та і бути кращими від вас, інакше цей світ завжди буде таким гидким і несправедливим.
Коваль зачудовано подивився на Вадима: такої різкості він від нього не сподівався. Першою його думкою було дати Вадимові різку відсіч, сказати щось на кшталт: “Як ти смієш так мені говорити після того, як я стільки для тебе зробив?”, або “Ти ще шмаркач, ти ще надто мало прожив, щоби робити такі висновки про моє покоління”, але він вчасно себе зупинив. Ці слова би роздратували Вадима ще дужче і зробили би його непоступливішим, що Ковалеві було непотрібно. Спочатку він мусив повернути собі свої документи, а вже потім він віддасть волю своєму гніву. Намагаючись загладити ситуацію і втишити зайві емоції, він запевнив:
– Боронь, Боже! Хіба ж я проти? Звісно, ви повинні жити краще. Та й живіть собі, зрештою.
Він хотів додати: хто вам не дає, але вчасно зупинився – він-таки завадив Вадимові реалізувати свій шанс до кінця. Почувши від нього ці слова, Вадим міг негайно йому дорікнути. Не знаючи, як вийти з цього незручного становища, Коваль підійшов до єдиної у кімнаті картини, репродукції невідомого йому художника, на якій був зображений карпатський пейзаж, і трохи постояв біля неї, розглядаючи. Потім повернувся до столу.
– Сісти дозволиш?
Вадим кивнув рукою у бік найближчого крісла. Футбол на той час вже встиг закінчитися, по телевізору починався якийсь фільм. Аби він не заважав розмові, Вадим вимкнув телевізор. Пульт поклав на полицю у книжковій шафі, де між книжок знаходився подарований Липовецьким диктофон. Опинився він тут не випадково. Передчуваючи, що тесть може нагрянути до нього в гості, та ще й не сам, Вадим навмисно поклав диктофон на відкрите місце, щоби при потребі його можна було увімкнути непомітно для тих, хто прийшов до нього; слава Богу, він був маленьких розмірів, його ніхто не повинен був зауважити. Тесть начебто поводився дружелюбно, прийшов сам, але Вадим йому не вірив, тому вирішив записати цю розмову. Якби Коваль почав йому погрожувати, він зміг би використати цей запис на свій захист.
Увімкнувши диктофон, Вадим повернувся до Коваля і навмисно зазирнув йому просто у вічі. Не без виклику, який Коваля дещо здивував. Тесть навіть відвів свій погляд, чим остаточно переконав Вадима, що диктофона він не помітив.
Задоволений, Вадим сів на диван навпроти Ковалевого крісла, туди, де сидів, коли дивився футбол. Коваль провів його очима. Його погляд зупинився на пляшці пива і канапках, які опинилися просто перед Вадимом.
– Ти дивився футбол, – сказав Коваль несподівано м’яко, – а я тобі завадив. Який хоч був рахунок?
– По нулях.
– А хто грав?
– “Динамо” і “Шахтар”.
– І хто там з них лідирує?
– Зараз “Динамо”, але розрив мінімальний, до кінця чемпіонату все ще може змінитися.
– Я й не знав, що ти такий вболівальник. Ліза про це не ніколи говорила, та і в нас ти футбол не дивився.
– Насправді не такий вже я і вболівальник, – Вадим трохи відсунув кладку, яку поклав через струмок Коваль, намагаючись перебратися на його берег. – Якщо є час, дивлюся, немає, обходжуся без нього. Я і зараз його увімкнув, бо почув, як вболіває сусід за стіною. Якби не він, навіть би не знав про матч.
– А про турнірне становище звідки знаєш? – Коваль все-таки вирішив не відступати.
– Щойно сказав коментатор.
Коваль посміхнувся. На цей раз вже не так вимучено.
– Я й не подумав, що ти міг про це дізнатися від коментатора.
Він трохи попустив вузол краватки і зручніше вмостився у кріслі. Зараз він здався Вадимові добрішим, доступнішим, Вадим відчув, що його серце починає розтавати. Аби не дозволити емоціям перемогти себе, він щосили стиснув кулаки і постарався навіяти на себе якомога більше люті.
– Ти думаєш, що я твій ворог, але це не так, – вкрадливо сказав Коваль.
– Навіщо ж тоді ви змусили Лізу пі… – він хотів сказати “піти”, але вчасно стримався. Адже насправді не він пішов від неї, це вона його виставила, фактично вигнала, що було у його ситуації найгірше: його використали і викинули, майже на смітник, – розстатися зі мною, – продовжував Вадим. – Ми були з нею щасливі і могли залишатися такими й надалі, але ви нам не дозволили.
Не витримавши Вадимового погляду, Коваль відвів очі убік. Щоправда, ненадовго. Він швидко зумів оволодіти собою, і вже знову дивився на Вадима тепло і довірливо.
– І я, і Ксеня були страшенно раді, що ви побралися, що ви разом. Ми прийняли тебе у свою сім’ю як свого, нічого для вас з Лізою не шкодували і напевно що зробили чималий внесок у ваше, як ти кажеш, щастя. Хоча, як показали ці фотографії, напевно що Ліза тобі їх показувала, ти на це вже давно перестав заслуговувати. Минуло лише кілька років після вашого одруження, і моєї доньки для тебе стало замало, ти почав шукати любовних втіх на стороні.
– То це ви дали ці фотографії Лізі?
– Ні. Лізина мати. Вона випадково знайшла їх у мене і передала Лізі. Ти ж знаєш, як вони ставляться до наших зрад. Відразу присуджують нам ешафот: краще залишитися самій, ніж жити з тим, хто хоч раз був тобі невірним.
– Але ж це справді було тільки раз, – скипів Вадим: він не вірив жодному Ковалевому слову. – Причому бозна-коли. Не мені вам з вашим досвідом розповідати, що кризи бувають у будь-якому коханні, навіть найсильнішому. До того ж я усе це виправив. Я довів це Лізі сотні, тисячі разів раз. Вже давним-давно ні про кого я іншого не думав і близько. Навіть не дивився ні в чий бік.
– Я знаю, – спокійно сказав Коваль, – і до певної міри тебе розумію. До твого відома, ці фотографії лежали в мене півроку. І весь той час я нікому – ні Лізоньці, ні Ксені про них не розповідав. Взагалі нікому. Тому що я теж гадав, що ти помилився і ще зможеш виправитися, хоча ця мовчанка, повір, давалася мені зовсім нелегко. Я не показував це ні словом, ні жестом, але як тільки бачив тебе, мимоволі думав, що якщо чоловік скаче в гречку раз, до того ж тоді коли його подружнє життя тільки-но починається, коли його дружина ще молода й нічим не поступається іншим жінкам, то де гарантія, що він не захоче зробити цього вдруге? Ти би у таку гарантію повірив?
Вадимові стало соромно. Коваль був правий, така гарантія не вартувала й ламаного гроша, він нічого, абсолютно нічого не міг йому заперечити. Єдине, що він міг – зробити зустрічний випад.
– Ви теж не були вірними, – промовив він, – і не вели зразкового способу життя. Тому навряд чи маєте таке вже беззаперечне право звинувачувати мене.
Коваль з-під лоба подивився на Вадима. Він, здається, не чекав від нього цих слів. Не підозрював, що зять так багато знає про нього, а ще більше не вірив, що той насмілиться сказати йому це просто у вічі. Він, щоправда, сам загнав Вадима у глухий кут, змусив його наїжачитися і боротися за себе, але не сподівався, що Вадим робитиме це з таким завзяттям.
– Може і так, – сказав Коваль, не зважившись заперечувати ці слова; він вирішив, що спершу треба дізнатися, що Вадимові про нього відомо. – Але я ні від кого у цьому житті не залежав. Я завжди сам вирішував свою долю, і ні в кого не просив про допомогу.
Знову укол. Вадим не стримався, вирішив, що треба відповідати ще жорсткіше, збити нарешті з тестя цю пиху, нехай він не корчить із себе святенника й чесного бізнесмена.
– Здогадуюсь, – пробурмотів він. – У цьому світі не просто навіть вижити, а досягти такого успіху, то могли тільки такі, як ви.
Ковалеві брови вигнулися від здивування.
– Що ти маєш на увазі?
– Спосіб, в який ви наживали своє багатство, – брови тестя вигнулися ще більше. – Телефонне право, хабарі, про інше не хочу навіть казати.
– Дурниці.
– Якби ж то. Багато цікавих штрихів вашої біографії доволі легко можна простежити. Існують, знаєте, всякі документи, люди...
– І ти хочеш сказати, що їх бачив?
– Не всі. Але багато бачив.
Вадимові здалося, що тесть дивиться на нього майже з повагою, так, наче визнає його за гідного супротивника. Втім, це було зовсім не те, чого він потребував. Йому хотілося прочитати в тестевих очах переляк, страх перед тим, що його можуть викрити. Те, що він його не побачив, могло означати, що тесть не надто боявся його викриттів. Або він так лише показував, що, утім, було ще одним свідченням на його користь. На жаль, не на Вадимову, оскільки його шанси на перемогу у цьому словесному двобої, і так не надто високі, ставали іще меншими.
– А ти все ж таки багато знаєш про мене, – неголосно сказав Коваль. – І звідки тобі усе це, цікаво, відомо?
– Були такі добрі люди.
– Значить, ти збираєшся мене шантажувати?
– Ні. Ви думаєте, що всі у цьому світі такі, як ви, і всі діятимуть вашими методами? Але ви помиляєтесь. Для декого існує і мораль, хоч ви у це, непевно, давно вже не вірите.
– Тоді віддай мені ці документи.
– У мене їх немає. Я сказав Лізі правду. Після того, як ми з нею розстались і я віддав їй ключі від фірми, я поїхав у Східницю. А наступного ранку подався у гори. Там мені треба було розвести вогонь, а в машині не знайшлося жодного папірця. І тоді я скористався цими документами.
Тесть подивився на нього з підозрою. Цю саму версію йому вже розповідала Ліза, але він їй не повірив.
– Чому ж ти не віддав їх Лізі ще у вівторок?
– Не захотів. Тоді я на вас був злий.
– І хотів мене скомпрометувати?
– Ні. Планував, що в один прекрасний момент, коли все у своєму житті влаштую, знову досягну успіху, прийду і жбурну їх вам на стіл. Щоб ви переконалися, якщо досі у це не вірите, що я чогось вартую і без вас, без ваших грошей, допомоги, друзів. Друзів, – Вадим зло посміхнувся. – Вони... скажімо так... деякі із них, і дали мені ці документи.
– Не вірю, – твердо сказав Коваль. – Я наполіг, щоби ми обійшлися з тобою чесно, розділили усе порівну. І щоби ти міг постійно бачитися з сином. А ти з вдячності за усе це хотів мене скомпрометувати.
Ці звинувачення Вадимові набридли. Забувши про те, як це може йому нашкодити, він сказав:
– Навіть якби я захотів це зробити, мене би спіткала невдача. Ліза про ваші оборудки не хотіла навіть слухати, їй це було абсолютно не цікаво. А розповідати про це іншим було ще безглуздіше. Звісно, за винятком правоохоронних органів. Проте передати документи міліції було би цілковитим безглуздям – ви би від неї легко відкупилися, як робили це вже не раз.
В Ковалевих очах зблиснув злий вогник.
– Ти все-таки намагався їй про це розповісти? – з притиском сказав він.
– Тільки тому що ви мене дістали цими своїми документами. Я в її очах вийшов останнім негідником. Це було несправедливо, тож я спробував реабілітуватися. Даю вам слово.
Це слово для Коваля абсолютно нічого не важило. Своїм визнанням Вадим підписав для себе вирок, і тепер Коваль думав, що йому з ним зробити. Зненацька йому захотілося вдарити Вадима. Рукою, а ще краще Трояною, статуя стояла поруч, тільки руку простягни. Або розбити його новенький телевізор, аби він не будував ілюзій, що йому хтось дозволить так швидко видряпатися нагору. Втім, це було ризиковано, Вадим міг дати йому здачі. Звісно, він міг доручити це своїм людям, вони би швидко вправили йому розум, але цю ідею він теж відкинув. До біди вони ще перестараються, щось зламають зятеві, це Ковалеві було зовсім непотрібно, навіщо йому ще один гріх на душу. Він не був віруючим, але все-таки Божого гніву трохи боявся, усвідомлював, що встиг зробити у своєму житті чимало поганого, тому щедро жертвував на церкву. Боявся він і Лізи. Вона просила Вадима не чіпати, казала, що якщо з ним щось станеться, вона прокляне батька, не захоче його і знати. І він відчував, що вона може виконати свою обіцянку. Втрачати єдину доньку через невдаху-зятя йому аж ніяк не хотілося.
Подумавши, він вирішив зупинитися на зовсім інших шляхах для помсти, вишуканіших, витонченіших. Синці на тілі скоро зникнуть, забудуться, зітруться з пам’яті, краще помститися так, щоб Вадим це запам’ятав на решту життя. Але перед тим йому треба було вивідати ще одну важливу річ, через яку він змусив Лізу піти від Вадима.
– Ти будеш і далі захищати свого Липовецького?
Нарешті тесть задав питання, якого Вадим чекав від самого початку розмови. Почувши його, Вадим зрозумів, що не помилявся – тесть змусив Лізу покинути його саме через справу Липовецького.
– Чому вас це так цікавить? – спитав він.
– Хочу знати, чи ти порозумнішав?
– Буду.
– Так я і знав. Дурень. Проти кого ти йдеш? Проти системи.
– Хтось мусить її ламати, цю чортову систему. Якщо всі мовчатимуть і вдаватимуть, що цей навколишній бруд, брехня, продажність і є тим єдиним ладом, на який ми заслуговуємо, це багно нас усіх потопить, знищить.
– Брешеш. Ти хочеш лише дешевої слави.
– Я хочу захистити закон. Наша влада давно зарвалася, вона думає тільки про себе і свій добробут і цим прирікає на бідність мільйони людей. Я хочу довести хоча би якійсь частині цих людей, що ця влада не всесильна, що на неї теж є управа. І кожен такий виграний процес дасть їм надію, що все і справді можна змінити, він буде цвяхом у домовину цієї влади.
– Ти не виграєш свого процесу.
– Побачимо.
– Ти міг би заробити набагато більше, якби відмовився від нього. Гроші тобі зараз, очевидно, не завадять, якщо ти не хочеш залишитися назавжди найманим працівником. А вони готові добре заплатити. Навіть зараз, коли твої і без того мізерні шанси на перемогу стали іще мізернішими. Вони мені гарантували, що все ще можна змінити, скасувати суд і домовитися з тобою і твоїм Липовецьким полюбовно. Його вони майже переконали, але після зустрічі з тобою він знову закомизився. Тому вони вирішили ще раз спробувати умовити тебе. Тобі варто тільки зателефонувати і про все домовитися.
– Ні.
Коваль спохмурнів.
– Я вклав у тебе і твоє майбутнє великі гроші. Як я міг так у тобі помилитися?
– Ви вкладали не лише в мене, а й в доньку. А крім того, я, якщо пам’ятаєте, не раз намагався повернути вам гроші, але ви не хотіли нічого і слухати. Мені немає за що відчувати себе перед вами винним. А тепер – і перед Лізою.
– Що ж, ти сам обрав собі майбутнє. Хочу тебе тільки попередити, що воно виявиться далеко не таким, яким ти його собі уявляєш. І ти дізнаєшся про це дуже швидко.
– Побачимо.
Коваль підвівся з крісла. Він з трудом стримував своє роздратування. Зневажливо глянувши на Вадима, Коваль повернувся і рушив до дверей. Вадим подався слідом. На порозі квартири, вже коли Вадим був готовий зачинити за ним двері, тесть сказав:
– Я зробив тебе кимсь і зроблю тебе ніким.
Вадим іронічно посміхнувся.
– І що ж ви може зробити? Поб’єте мене чи уб’єте?
Коваль на це не мовив і слова. Сходами попрямував донизу.

18

Орест, банкір, чекав Вадима в банку, щоб підписати документи на кредит, о десятій, бажаючи покінчити з усім якнайшвидше. І Вадим цьому був тільки радий. Він і сам належав до людей, які щиро вірили у правдивість приказки хто рано встає, тому Бог дає, тож зазвичай його робочий день починався на кілька годин раніше. О пів на дев’яту, а то й ще швидше він уже був на роботі, а до десятої встигав провести кілька нарад з підлеглими, зустрічей, зробити найпотрібніші дзвінки. У ці вранішні години у нього, жайворонка за натурою, була найкраща працездатність, тож він намагався використати її сповна, розв’язуючи в цей час найскладніші справи і здійснюючи найважливіші рішення.
Проте останні невдачі зуміли його дещо розхолодити. Сьогодні, коли це було йому так потрібно, він ледь змусив себе підвестися з ліжка півдев’ятої. Лежачи, він все обдумував вчорашню розмову з тестем, і його погрозу зробити його ніким, намагався збагнути, що би це могло означати і наскільки серйозно йому треба було ставитися до цих слів.
Це не давало Вадимові спокою і коли він вмивався. Він все роздумував, що міг зробити з ним Коваль? Бити його, надіслати на нього якихось бандюків, на це тесть навряд чи пішов би. Швидше за все він хотів зробити його бідним, забрати у нього всі гроші, за які, Вадим був упевнений, тесть готовий був вдушитися. Навіть дивно, що він дозволив проявити Лізі таку щедрість до нього. Подумавши про це, Вадим зрадів, що здогадався перевести усі гроші на інші рахунки. Тепер тесть до них не добереться. А через кілька годин він сховає їх ще надійніше – переведе в Орестів банк. Орест зараз вселяв йому значно більше віри, ніж Рибчук.
Півгодини у Вадима пішло на доведення себе до ладу, сніданок, з квартири він вийшов десять по дев’ятій. Ще одна зрада собі. Він не любив поспіху і намагався ніколи не надолужувати час в дорозі: хтозна, який там виявиться рух. Оскільки сьогодні це таки доведеться робити, на шляху до стоянки Вадим уже внутрішньо готував себе до швидкої їзди. Наперед уявляв, як, завівши, він різко рвоне “Вектрою” з місця і помчить містом так швидко, як це тільки буде можна.
На стоянці його, однак, чекало ще одне розчарування: ще здалеку йому видалось, що його машина стоїть трохи перекошено. Підійшовши ближче, він виявив, що не помилився: праве переднє колесо “Вектри” за ніч зовсім спустило. Вадим лайнувся. Покришки у нього були практично нові, він від'їздив на них лише один сезон, причому це була не вітчизняна Rosava, яка все-таки не дотягувала до кращих стандартів, а справжній Michelin, вони не повинні були зіпсуватись так швидко. Та і диски його були рівні-рівнесенькі, автослюсар, який йому ставив покришки, сказав, що якщо він не попаде в якусь яму, проїздить на цих дисках і покришках роки три як мінімум. Через півроку після цього йому, щоправда, здалося, що обидва передні колеса трохи приспустили, і на найближчій вулканізації він попросив перевірити в них кількість атмосфер. Однак усе виявилося в нормі, автослюсар заспокоїв його, що такими колеса лише здаються – через вагу двигуна, який тисне на них. І знову запевнив, що шини і диски проїздять без ремонту ще кілька років.
Зважаючи на це, при виді колеса по Вадимовій спині проповз неприємний холодок. Те, що усе це сталося так невчасно, коли він страшенно поспішав, зробило ситуацію ще неприємнішою. Щось тут неладно, подумав він. Учора він нікуди особливо не їздив, їхав уже вивченим маршрутом, по чистому рівному асфальту, щоби він міг пробити на ньому колесо, було вкрай сумнівно. Втім, часу на роздуми не було. Вадим швидко вийняв з багажника домкрат, запаску і почав міняти колесо. Знявши його, він уважно оглянув протектор, навіть обмацав його рукою, але жодного сліду цвяха чи чогось іншого, що би свідчило, що колесо могло бути пробитим, не знайшов. Якась чортівня, подумав він, невже вночі його хтось спустив?
Стоянка була нова, сторожі незнайомі, може, оскільки він новенький і ще нікого добре не знає, вони не надто приглядали за його машиною і хтось-таки справді проштрикнув його колесо? Але хто і для чого? Вадим уже навіть збирався запитати у сторожа, чи не крутився, бува, хтось біля його машини, але поглянувши на годинник і побачивши, що часу у нього майже не залишилося, вирішив від цієї думки відмовитися. Ці розпитування можна було перенести і на вечір, коли він впорається з усіма своїми справами.
Вадим пошкодує через те, що не захотів розпитати сторожа стоянки про свою машину буквально через кілька хвилин. Адже не виключено, що ця затримка змогла би багато що змінити у розкладі нинішнього ранку, а відтак і розладнати запущений кимсь механізм, який був настроєний на те, щоби зробити ще один крок до його знищення. Можливо, після розмови зі сторожем він би просто поїхав обережніше, і нічого цього би не сталося.
Однак, коли колесо стояло на місці, і Вадим, як і планував, рвонув “Вектрою” з місця, про усе це він вже не думав. Значно більше його турбувало те, як би не спізнитися на зустріч. Він мусив домовитися про усе ще сьогодні, і сказати Липовецькому, що вже через півроку він поверне собі майже все, що втратив, отож той може не переживати.
Вулиця була не надто запруджена транспортом, але їхати швидко Вадимові не вдавалося. На Гетьмана Мазепи заважали чисельні світлофори, пішохідні переходи і повільні маршрутки, які сунули по вулиці одна за одною. Вони нагадували Вадимові ланцюжок мурах, які вибралися у світ на полювання, адже так само, як і мурахи у пошуках якоїсь поживи, маршрутки час від часу звертали зі своєї колії і під’їжджали до тротуару, щоб підібрати пасажирів. Цим вони сповільнювали і без того не надто швидкий вуличний рух. Вадим лютував. Він завжди вважав, що точність – ввічливість не лише королів, вона повинна бути притаманна і юристам. І особливо вона була потрібна йому зараз: йому зовсім не хотілося запізнюватися на цю важливу зустріч, хтозна-яке в Ореста складеться після цього враження про нього.
Робити було нічого, довелося ризикувати. Піддавши газу, Вадим став одна за одною обганяти маршрутки, порушуючи знаки, й наражаючись на небезпеку зіткнутися з іншою машиною або збити якогось пішохода. Проїхавши нарешті Гетьмана Мазепи, він натиснув педаль акселератора до поліка і помчав ще швидше. Перед ним їхав вантажний мікроавтобус “Мерседес”. Далеко не новий, але, мабуть, мотор у нього був ще непоганий, бо їхав він не набагато повільніше від Вадима, його ніяк не вдавалося обігнати. Вадим кілька разів мигнув автобусу фарами, прохаючи поступитися дорогою, посигналив, але той вперто не вступався. По правій смузі, де час від часу траплялися машини, Вадим його обігнати не встигав, зустрічна ж ліва була запруджена автомобілями ще більше. Довелося йому змиритися і їхати за автобусом, вичікуючи зручного моменту, коли він таки зможе показати автобусу свої задні ліхтарі.
Швидка їзда захоплювала, але водночас потребувала максимальної зосередженості, Вадим не міг втратити пильності навіть на кілька секунд. Зненацька у цьому шаленстві швидкості і зосередженості задзвонив мобільний, який лежав у внутрішній кишені піджака. Це було страшенно невчасно: зупинятися Вадимові не хотілося, він і так запізнювався, розмовляти ж на такій швидкості на ходу було цілковитим безумством; для нього це могло закінчитися катастрофою. Зважаючи на це, Вадим вирішив цей дзвінок проігнорувати. Рукою, яка було сіпнулася, щоби знайти мобільний, він ще міцніше стиснув кермо і ще напруженіше стежив за “Мерседесом”. На біду, телефон замовкати не збирався. Мабуть, той, хто йому телефонував, вирішив випробувати його нерви на міцність, він наче заклався з кимсь, а то й сам з собою, хто здасться першим: Вадим, відповівши на дзвінок, чи він сам, переконавшись, що відповідати Вадим не збирається.
Хто міг йому телефонувати, Вадим не мав ані найменшого поняття. Жодного дзвінка він зараз не чекав – ні від когось з рідних, ні від колишніх клієнтів, яких в “Трояні” мали би попередити, що він більше там не працює, ні від Липовецького. Липовецький, якщо це справді був він, міг зв’язатися з Вадимом і пізніше, нічого з ним не станеться. Усі найдражливіші питання вони вже встигли з’ясувати, так що бачитися з ним до завтрашнього суду не було особливої потреби. А якщо це до нього добивався Орест, зненацька подумав Вадим. Може, у нього теж щось сталося і він запізнюється на зустріч, тож Вадим, даремно мучить і себе, і “Вектру”. Або, скажімо, у нього змінилися плани, з’явився якийсь важливіший клієнт, і він хоче попросити Вадима перенести зустріч на пізніше. Чи в його ситуації було вибирати? Ображатися на це не було сенсу, Вадим і справді був зараз не найкращим клієнтом.
Врешті-решт цікавість перемогла, і Вадимова права рука обережно полізла до кишені. Втім, телефон наче надумав гратися з ним в кішки-мишки. Коли Вадим намацав його і вийняв на світ Божий, мобільний зненацька замовк. Мовби злякався, або тому, що спілкуватися з Вадимом не входило в плани того, хто так наполегливо йому телефонував. Втім, тепер здаватися не захотів сам Вадим, він вирішив дізнатися бодай ім’я того, хто так наполегливо добивався до нього у такий невідповідний момент, щоби потім при зустрічі сказати йому все, що він про нього думає. Вадим увійшов в меню і почав шукати номер останнього дзвінка.
Дисплей його “Нокії” забрав занадто багато його уваги. Вадим не помітив, як “Мерседес” трохи стишив хід, а потім почав різко гальмувати. А коли зауважив це і собі щосили натиснув на гальма, було вже пізно: його “Вектра” була занадто близько від “Мерседеса”, щоби встигнути зупинитися. Та і викрутити кудись кермо він не встиг, єдине, на що він спромігся – поглибше вдихнути повітря і зіщулитись у передчутті удару. Вже за мить він побачив, як капот його “Вектри”, мов таран входить у великий білий зад “Мерседеса”.
У будь-чиєму житті трапляються ситуації настільки неприємні, нестерпні, що в перші хвилини після них не хочеться навіть жити. У Вадима без перебільшення зараз була саме така. Якби перед ним, як Персефоною, зненацька розверзнулась земля, і він би полетів у прірву царства Аїда, він був би цьому тільки радий. Значно краще було би, звичайно, якби по нього спустився Господів ангел і забрав його з собою на небеса, однак він не був впевнений, що встиг заслужити таку ласку; для того ж, щоби потрапити в пекло, ніяких заслуг було непотрібно, тож він готовий був податися і туди. Це бажання знайти забуття за воротами пекла тільки посилювало те, що це було не перше випробування, не перша катастрофа, яка його спіткала за останній тиждень – і за що тільки на нього були усі ці прокляття? Напевно, він не був аж настільки щирим християнином, майже не ходив у церкву, та й молився дуже рідко, але і грішником великим він теж себе не вважав. Начебто нікому не заподіяв зла, намагався ставитися до інших так, як хотів би, щоби вони ставилися до нього. Так що усе це було страшенно нечесним і несправедливим.
Усі ці думки промайнули у Вадимовій голові, коли його “Вектра” остаточно зупинилися, у нього минув перший шок і, поворушивши усіма членами свого тіла, він упевнився, що залишився цілим і неушкодженим. Чи таким самим був і водій “Мерседеса”? Цього би йому дуже хотілося.
Вадим відчинив двері і повільно вибрався на вулицю. Спершу оглянув свою “Вектру”. Капот зім’ятий в гармошку, під ним – калюжа з суміші тосолу і – що далеко гірше – масла, її мотор та й вона сама на перший погляд ремонту вже не підлягали. За бажанням, він міг би хіба продати на запчастини двері, сидіння, задні колеса, всілякі дрібниці, але зараз він не вірив, що таке бажання у нього з’явиться. Тим паче, що виручить він за усе це справжній дріб’язок.
Мимоволі Вадим пошкодував, що не захотів застрахувати “Вектру”. Страхування машин було ще необов’язкове, а “Вектра”, як йому здалося, була надто старою і непривабливою, щоби витрачати гроші ще й на її страховку: він сумнівався, що її хтось захоче вкрасти, та і при аварії її ремонт виявився би не настільки дорогим. Але не при такій. І – що найгірше – у цій був винен тільки він. За удар ззаду за будь-яких обставин, навіть якщо це сталося через надто різке і несподіване гальмування передньої машини довелося би відповідати тільки йому – його би визнали винним за недотримання безпечної дистанції. А в цій ситуації і поготів. На рівному місці, на цілком безпечній ділянці дороги, при довжелезному з огляду на його швидкість гальмівному шляху доказувати свою правоту було так само безнадійно, як і виграти заклад, що ти не наб’єш собі жодного синця, вперше вставши на ковзани.
Вадим із жалем виявив, що добряче від його машини дісталося і “Мерседесу”. Задню його стінку вона глибоко увігнала у салон, зігнула і правий кут. Але це було ще не найстрашніше. Найгірше, що в автобусі ніхто не подавав жодних ознак життя. Якби його водій травмувався, ситуація для нього стала би значно неприємнішою.
Подумки попросивши Бога не допустити цього, Вадим рушив до кабіни автобуса. Втім, дійти до неї він не встиг. Двері автобуса відчинилися самі і водій, невисокий худорлявий чоловічок, зістрибнув на вулицю. На перший погляд він був цілий і неушкоджений, тож Вадимові відлягло від серця. Він швидко зрозумів, що водій був звичайнісіньким трудягою, який, мабуть, заробляв на життя вантажними перевезеннями. Прим’яті і давненько вже непрані джинси, така сама джинсова сорочка, добряче пожовтіла від поту; сіре, непримітне обличчя, бляклі очі, червоний ніс; водій, напевно був трохи простуджений, бо часто шморгав носом, а кілька разів витер його рукавом.
Судячи з вигляду водія, вийшовши зі свого автобуса, той збирався відразу накинутися на Вадима з матами і криком, що, як він розраховував, мало би допомогти йому здерти з Вадима якнайбільше грошей за побитий автобус. Проте, побачивши Вадимів костюм, він сторопів і розгубився. Костюм швидко пригасив його запал, він зрозумів, що у них з Вадимом різне соціальне становище, тож показувати перед ним свій багатий запас нецензурщини він не наважився. Та і взагалі не знайшовся щось сказати. Якось боком він швидко обминув Вадима і підійшов до місця зіткнення, щоб оцінити серйозність пошкодження свого автобуса. Те, що він побачив, додало йому сміливості і злості. Він підійшов до Вадима і голосно запитав:
– Ви що, не бачите, куди їдете?
Через цей тон, це нахабство, на яке він насмілився після цієї підстави (а що ця аварія була чистою підставою, Вадим не сумнівався ні на йоту, щоправда, не міг збагнути, з якою метою вона робилася: просто здерти з нього гроші, чи ще для чогось), Вадимові враз захотілося зацідити водієві просто в обличчя. Стримало його від цього вчинку тільки те, що це могло би лише погіршити ситуацію, в якій він опинився. Він вирішив за краще розібратися з водієм самому, не викликаючи даішників (до того ж це було і дешевше: адже йому не доведеться платити ще й міліції), тож, попри все, що сталося, йому варто було зберігати з водієм хоч трохи ввічливості. Глибоко вдихнувши повітря, щоб заспокоїтись, Вадим холодно (по-іншому він поки що не міг) запитав:
– А ви якого милого загальмували так різко? Дорога була порожня, вам абсолютно нічого не заважало.
– Загальмував? – водій наче трохи розгубився, але швидко знайшовся. – Треба, значить, якщо гальмую. Мені здалося, що провалилася педаль гальм, я вирішив перевірити. А вам треба було тримати дистанцію. Якби ви тримали дистанцію, нічого би цього не сталося. І ганяти не треба по місту, як зварйованому.
Він показав пальцем на темну смугу на асфальті, гальмівний шлях Вадимової “Вектри”.
– Кілометрів вісімдесят напевно їхали.
– Ви не менше.
– Я хоч контролював ситуацію.
– Ситуацію?
Водій збагнув, що невдало висловився, але як виправити ситуацію не знав. Тож різко сказав:
– Так, ситуацію. Все, набридло, це ви в’їхали мені в зад, а не я вам, так що давайте вирішувати. Або ви мені платите за ремонт, або я викликаю міліцію.
 
Наші Друзі: Новини Львова