Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 14 листопада 2019 року
Тексти > Жанри > Роман

Феміда на ланч

Переглядів: 25895
Додано: 26.12.2008 Додав: Діброва  
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 2
– Знаєш, – сказала вона, щоб показати йому, що розуміє його доводи, – ти можеш щось мати проти мого батька, але він людина зайнята, його майже ніколи немає вдома, тож більшу частину часу з Ростиком буде моя мати. Проти неї ти ж нічого не заперечуватимеш?
Ця ідея йому теж подобалася не надто. Лізина мати була добра, культурна, вихована, але надто вже безвольна і безпорадна, вона давно і беззастережно попала під вплив свого чоловіка і тепер була слухняним знаряддям в його руках. І такою вона і залишиться. А з Ростиком робитиме все, що їй скаже Коваль. Але що він міг цьому протиставити? Доводилося коритися, якщо королева не хотіла показувати йому свою ласку. Принаймні поки що. В його голові існував деякий план, який мав допомогти йому у боротьбі з Ковалем за сина, але реалізувати його зараз було неможливо. Зараз він міг сказати тільки: “Не заперечуватиму”.
– Іще одне, – вела мову Ліза далі. – Не розповідай йому поки що нічого. Що ми розстались, що ми більше не житимемо разом, не травмуй його. Розкажемо йому, коли він виросте, зараз це йому знати необов’язково.
– Добре, – погодився він, розуміючи, що Ростик справді замалий, щоби усе це зрозуміти. І здогадався, що саме задля цієї обіцянки, яку не можливо було виторгувати по телефону, вона і привела його сюди. Але сердитий на неї за це не був.
Вони обговорили ще деякі деталі його зустрічі з Ростиком – місце, час, він розповів, куди збирається повести сина. Вона знову запропонувала йому побути з малим у їхній квартирі, але він знову відмовився. Потім, пригадавши, спитав у Лізи дозволу купити Ростикові морозива: у нього часто хворіло горло, і морозиво йому Ліза дозволяла у дуже рідкісних випадках. Цей став одним із них.
Чим довше вони були разом, тим більше Вадимові здавалося, що вони й надалі залишається єдиною сім’єю. Так, вони трішки посварилися, але з ким такого не буває? Все ще можна поправити, при бажанні можна одне одного перепросити і простити.
Вадим розумів, що виною цьому була Ліза, яка сьогодні не була з ним такою самовпевненою, як учора. Але був впевнений, що повернути усе назад вже неможливо. Вони обоє спалили за собою мости.

15

“Аврора” зачинялась. Коли Вадим прийшов сюди, продавці саме відпускали останніх клієнтів. Один із них стояв на дверях і нікого не пропускав усередину. Він був попереджений про прихід Вадима, тож коли Вадим назвав себе, посторонився, дозволивши йому пройти.
– Директор вас чекає, – сказав він услід. – Попадете до нього самі, чи вас провести?
– Дякую, сам. Він у себе?
– Так.
Вадим ще ніколи не бачив “Аврору” такою безлюдною. Зараз, коли тут нікого не було, у холодному неоновому світлі вона йому видалась значно просторішою, ніж раніше. Довгі ряди емальованих білих холодильників, пральок та посудомийних машин виструнчились перед ним, мов добре вишколене військо Липовецького, готове до захисту свого господаря. Але воно його захистити не могло.
Липовецький зателефонував йому дві години тому, саме тоді, коли він гуляв з Ростиком, якого йому привела Ліза – вона таки виконала свою обіцянку. Як він і передчував, прогулянка з сином складалась нелегко, він ніяк не міг знайти з ним спільної мови, тож цей дзвінок його спершу трохи роздратував; надто вже він був невчасним.
Втім, стурбованість та неспокій, які вчувалися у голосі Липовецького, швидко змусили Вадима забути про особисті проблеми. Хвилювання Липовецького швидко передалося і йому самому, тож коли директор попросив зустрітися, запропонувавши Вадимові прийти до нього в магазин, він не опирався жодної хвилини. Лише попросив перенести цю зустріч пізніше на вечір: для прогулянки з сином, першої в його нинішньому статусі, він склав детальну програму, яку по пунктах, звісно, намагаючись це зробити якомога барвистіше, розповів Ростикові. Зараз у ній вільними залишалися ще чотири пункти, і викреслювати їх Вадим не наважився. Він просто побоявся починати налагодження добрих стосунків з Ростиком з обману. Якби раптом син це зауважив, цей обман міг би фатальним чином вплинути на всі їхні подальші стосунки.
Липовецький, на щастя, проти перенесення їхньої зустрічі на вечір не заперечував. Навіть сказав, що так буде краще і для нього самого. Мовляв, магазин спорожніє, і ніхто не буде їм заважати.
В кабінеті Липовецького на Вадима вже чекали телевізор і відеомагнітофон. Вадим здогадався, що директор має наміри йому щось показати. І справді, всадовивши його навпроти телевізора, той було взяв до рук пульт, щоб зробити те, що задумав, але на півдорозі зупинився. Він відчув, що у нього може не вистачити сміливості попросити у Вадима те, що він збирався, а він хотів попросити про справді неймовірну річ. Додати хоробрості йому зараз міг тільки алкоголь, тож Липовецький вийняв з шафи пляшку коньяку і два келихи.
– Може, потрошки для розрядки? – він трусонув перед Вадимом пляшкою. – У мене сьогодні був дуже нелегкий день.
Вадим посміхнувся: компанію Липовецькому він би склав із задоволенням, тим більше, що коньяк був дорогий, хороший. Але згадавши про машину і про те, наскільки часто в останні дні він зловживав алкоголем, він змусив взяти себе в руки.
– У мене теж, – не без жалю промовив він, – але у цій справі зараз я не найкращий компаньйон, – Вадим покрутив рукою уявне кермо, пояснюючи, чому він не може скласти Липовецькому компанію.
– У мене є плитка шоколаду, вона приглушить запах, – благально сказав директор. – А хочете, замовимо по телефону на закуску піцу? Погуляємо на славу, не пошкодуєте.
У Вадима знову з’явився сумнів: випити йому справді хотілося, він навіть подумав, що перешкода цьому у вигляді машини у дійсності була зовсім не перешкодою; якщо вони втратять міру, то “Вектру” він спокійно може залишити біля магазину: вона була не настільки привабливою, щоби зацікавити автомобільних злодіїв. Проте саме оце бажання випити, те, що він відразу відгукнувся на пропозицію Липовецького, трохи налякавши, Вадима і стримало. Почуття самозбереження підказало йому, що він не повинен пити так часто. Тим більше, що він залишився сам, поблизу нього не було ні дружини, ні матері, які могли би стримати його на цьому небезпечному шляху. Тож він рішуче сказав:
– Іншим разом.
Очі Липовецького після цієї відмови наповнились таким розчаруванням, що Вадим поспішив додати:
– Кілька крапель, щоби вам не було самотньо, за компанію я вип’ю. Але більше, на жаль, не можу. Маю ще кілька зустрічей.
Схоже, ці кілька вигаданих зустрічей здалися Липовецькому достатньо серйозною причиною, щоби більше не силувати Вадима. Наливши Вадимові на саме дно, він підсунув до нього келих разом з розгорнутим шоколадом. Собі ж налив по самі вінця – собі відмовляти у порятунку він не збирався. Тільки зробивши добрий ковток коньяку, який додав йому сміливості, Липовецький нарешті заговорив про справу:
– Вони приходили сьогодні.
– Вони? – перепитав Вадим, хоча і здогадувався, кого має на увазі Липовецький.
В останні дні він був настільки зайнятий власними проблемами, що навіть навіть не припускав, що Сичак зможе спробувати домовитися з Липовецьким за його спиною. Тільки ця домовленість для Сичака була стовідсотковою гарантією того, що омріяна “Аврора” нарешті стане його власністю. Вигідна вона була тепер і Липовецькому. Розправившись з Вадимом, його суперники показали свою справжню силу, тож він міг вирішити, що більше не варто випробовувати долю. Краще поступитися зараз, виторгувавши відповідні відкупні, ніж втратити все.
Вадим уважно зміряв Липовецького очима, намагаючись вгадати, чи той його зрадив. Від цього погляду, холодного і пронизливого, Липовецький знітився і швидко заговорив:
– Зараз я вам усе покажу. Власне, для цього я сюди і приніс телевізор і магнітофон. Я записав їх прямо у себе в кабінеті, у мене тут камера, тільки не питайте, де вона захована. Коли займаєшся таким бізнесом, маєш зв’язок з найновішими досягненнями електроніки, а водночас у тебе стільки ворогів, то варто і перестрахуватись і скористуватись своїми засобами. І не турбуйтесь, усе це я зробив непомітно, вони ні про що і не здогадалися.
Вадим недовірливо дивився на Липовецького.
– Та що ви, – Липовецький зрозумів його погляд. – Друзів ніхто ніколи не записує. Проти них компромат нікому не потрібний. А от суперників. То що, приступимо?
Цікавість перемогла, тож Вадим підсунувся до телевізора. Липовецький не зволікаючи увімкнув запис, і на екрані з’явився він, суперник Липовецького, а тепер і Вадимів. Дуже швидко Вадим здогадався, що в гості до директора Сичак навідався не сам, а зі своїм адвокатом, який, щоправда сидів занадто далеко від нього, щоби попасти в об’єктив камери. Та й загалом в кабінеті Липовецького адвокат більше мовчав, докинув лише дві чи три зовсім незначні фрази: очевидно, що говорити, він проінструктував Сичака ще до приходу сюди, тож тут він обмежив свою функцію спостереженням за самим ходом розмови та Липовецьким.
Сичака, чиє обличчя розпливлося майже на весь екран, Вадим зустрічав вже раніше, два чи три роки тому, і вже тоді той для нього асоціювався з добре вгодованим вепром. За останні роки ця подібність завдяки тому, що Сичак навіть не намагався боротися з повнотою, до якої, очевидно, завше мав схильність, стала ще більшою. Товсті щоки, ніс, губи, кущуваті брови, а-ля Леонід Ілліч, маленькі колючі очиці під заплилими жиром повіками не надавали обліку цього чоловіка нічого приємного; усі ці характерні риси обличчя, навпаки, застерігали, що з ним варто бути пообережніш, найкраще триматись від нього чимдалі. На жаль, Липовецькому це не вдалося. Та і Вадимові теж.
Ще зовсім недавно у порівнянні з Липовецьким він знаходився у значно простішій ситуації. Бо хоча перемога у його протистоянні з Сичаком для Вадима носила вельми принциповий характер, але і поразка не була би цілковитою катастрофою, оскільки, на відміну від директора “Аврори”, вона би не призвела до втрати його бізнесу. Від вівторка все кардинально змінилося, саме тому зараз Сичака він майже ненавидів. Лише доклавши значних зусиль, він змусив себе приборкати свій гнів, щоби той не заважав йому стежити за розмовою Сичака з Липовецьким, яку він мусив вислухати з якомога більшою увагою. Вона могла допомогти йому знайти слабкості в аргументації, а то й характерах обох співрозмовників, що у свою чергу повинно було би посприяти його перемозі у цьому тепер надважливому процесі.
Вадимові сподівання, проте, виправдалися не до кінця. Оскільки Сичак і Липовецький один одному не довіряли, то були напрочуд обережними. Перший пропонував другому добровільно поступитися своїм магазином, обіцяючи, що у випадку цієї (це було навмисно підкреслено) доброї волі, він обіцяє йому своє всіляке сприяння: гарантував, що знайде йому нове приміщення під інший магазин, (зрозуміло, не у такому престижному і людяному районі), викупить у нього всю техніку, компенсує йому вкладені в “Аврору” кошти і заплатить за ремонт нового магазину – “бозна, як ви захочете його назвати, і якого він буде профілю”… На жаль, Сичак так і не назвав жодних фірм чи людей, які повинні були втілити це в життя (сам Сичак, наскільки Вадим встиг дізнатися, таких за своєю душею не мав) і які могли би слугувати відправною точкою, з якої Вадим отримав би змогу розпочати пошуки слабкостей в його стратегії. Щобільше, навіть конкретної суми, в яку він оцінив зговірливість Липовецького, Сичак не назвав. Приберіг її на потім, коли Липовецький дасть згоду на проведення цієї операції. Втім, почути її було необов’язково: мова про викуп усієї техніки та відшкодування ремонту “Аврори” підказувала, що йшлося про чималі гроші.
Значно більшу поживу для роздумів Вадимові дав Липовецький. Оскільки той не дав своєму ворогу різкого відкоша, що, очевидно, зробив би ще недавно, коли Вадим мав “Трояну”, це могло означати, що якогось шляху до відступу він таки не виключав. Це він показував і своєю поведінкою – постійними сумнівами, ваганням між так і ні. Схоже, він не розумів, що з його боку це було страшенною дурницею, позаяк своєю нерішучістю він лише додавав впевненості Сичаку, котрий, очевидно, все більше переконувався, що тим чи іншим способом він таки зуміє досягти свого і отримати жаданий магазин. А, може він не помилявся? Липовецький таки вирішив здатися.
Плівка закінчилась. Липовецький вимкнув магнітофон і телевізор і обережно повернувся до Вадима. Йому страшенно кортіло дізнатися, що Вадим про все це думає і чи не розчарований він часом його діями. Проте Вадим сидів нерухомо. Його обличчя було, мов скам’яніле, воно нічого, абсолютно нічого не виражало. Липовецький намагався щось прочитати на ньому, але так і не зміг.
Зненацька звідкись здалеку почулося завивання міліцейської сирени. Зараз, у мороці спорожнілого, малолюдного міста, яке готувалося до нічного відпочинку, ця сирена нагадала Вадимові про власну незахищеність, залежність від влади і її міліцейських загонів, на яких нинішнім режимом покладалась не стільки захисна, скільки каральна функція. Сирена прорізувала нічну тишу за три-чотири квартали від “Аврори” і ставала все голоснішою. З кожною хвилиною Вадим все більше упевнювався, що вона прямує простісінько сюди, у нього навіть з’явилася божевільна думка, що ця машина їде по когось із них. Швидше всього по Липовецького, сам він нічого антизаконного ще не зробив.
Вадим подивився на Липовецького. Їхні погляди зустрілися, і він прочитав в його очах страх: мабуть, Липовецького обсіли ті ж самі неприємні думки. Вадим подумав, що годилося би порадити йому витягти касету з магнітофона і сховати її куди подалі – а раптом в його магазині затесався зрадник, який розповів про те, як Липовецький записував Сичака, – але чомусь промовчав. Ще за мить він помітив миготіння міліцейської сирени, лише миготіння, звук вони вже вимкнули, просто на обличчі Липовецького. Сповнений найгірших передчуттів, Вадим повернувся до вікна.
Міліцейська машина зупинилася саме навпроти них. З неї вийшли двоє міліціонерів і підійшли до автомобіля, який стояв, виїхавши двома колесами на тротуар на протилежному боці вулиці. Козирнувши, вони попросили водія пред’явити документи, а згодом наказали йому вийти з машини. Возилися вони з ним довго: підсвічуючи собі ліхтариками, звіряли номер кузова, вміст багажника, потім взялись пояснювати, що стояти тут він не має права і, очевидно, запропонували підписати протокол. Весь той час міліцейський маячок так само почергово мигав червоною і синьою лампою, відбиваючись на сусідніх будинках, перехожих, вікні “Аврори”, обличчях Вадима та Липовецького.
У світлі маячка Вадим встиг помітити, як водій, не бажаючи пов’язувати себе протоколом, який будь-коли могли використати проти нього, запхав одному з міліціонерів у кишеню гроші. Перевіряти їх на вулиці той не став, зайшов у свою машину, звідки невдовзі покликав напарника, перед тим кивнувши, щоби той віддав документи. Щойно напарник опинився поруч, як міліцейська машина рушила з місця й надалі мигаючи маячком. Коли це мигтіння зникло за рогом, Вадим повернувся до Липовецького. Їхні погляди знову зустрілися. В душі Вадим ще картав себе за мимовільну слабкість, але знав, що тепер його очі випромінюють силу і впевненість у собі. В очах же Липовецького цієї впевненості все ще не було, що тільки збільшило Вадимові сумніви щодо його розмови з Сичаком. Липовецький, проте, сподівався, що Вадим цього не помітив, і поспішив опустити свій погляд донизу.
– Добре, що я залишив свою машину на іншій вулиці, – сказав Вадим.
– Номер могли би зняти, – промовив Липовецький, так і не піднісши погляду.
– Запросто. Тепер це не дивина.
– І не кажіть.
Вадим знову замовк, вирішивши дати Липовецькому ще хвильку перепочинку. Сподівався, що той зуміє отямитися і зможе контролювати свої емоції. Втім, це директорові ніяк не вдавалося, тож він зробив висновок, що Липовецький все-таки вирішив його зрадити. Вадим набрався рішучості і прямо запитав:
– І як вам пропозиція Сичака? Ці гроші, в які йому обійдеться техніка, “Аврора”, ремонт обох магазинів, це для вас багато чи мало?
Липовецький цього питання наче тільки і чекав.
– Мені стільки не заробити і за два роки, – трохи охрипло, хвилюючись, сказав він.
– А потім? – з притиском запитав Вадим.
– Що потім?
– Потім же ви їх заробите. Ви рахуєте тільки заробітки чи і втрати?
– Все. Я рахую усе, що я можу вирвати з цієї ситуації. – Липовецький винуватими очима поглянув на Вадима, але все-таки сказав те, що збирався: – Я виходжу з реальності. Вони відібрали у вас майже все. Хіба це не є найкращим свідченням того, що у нас майже немає шансів?
Липовецький підтвердив те, що Вадим відчував вже раніше: він готовий був припинити боротьбу і домовитися з Сичаком. Мабуть, тільки залишки совісті не дозволили йому цього зробити ще до зустрічі із Вадимом. Чи може він не зробив цього навмисно, оскільки вирішив діяти хитріше: спробувати переконати Вадима у необхідності, незворотності цієї зради і домогтися від нього на неї благословення? Яка підступність. Вадим відчув себе так, наче Липовецький вставив йому ніж у спину, який, щоби збільшити катування, готувався обертати. Його охопило роздратування. Щоби не видати свого настрою, він повернувся до вікна і кілька хвилин вивчав спорожнілу темну вулицю. Повернувся тільки тоді, коли набув впевненості, що не зірветься і зберігатиме спокій і самовладання. Він мусив відмовити Липовецького від цього кроку, інакше йому все, кінець.
– Та ні, – неголосно промовив він. – Гадаю, що ви помиляєтесь. Сичак прийшов сюди, щоби спробувати домовитися з вами не тому, що, як ви стверджуєте, зумів з допомогою мого тестя все у мене відібрати. А тому, що, попри ці втрати, я не здався, не відступився, і надалі збираюся вас захищати, що їм явно не до вподоби. Адже це різко знижує їхні шанси на перемогу, яка, здавалося, була вже у них в кишені.
Аргументи Вадима були неспростовні. Вибудовучи стратегію цієї розмови, Липовецький їх не врахував, тож зараз трохи розгубився.
– Усе це лише слова, – пробурмотів він. – Мені би, звісно, хотілося в них вірити, але…
– У нашій ситуації головне – не те, скільки у мене залишилося грошей, або навіть і впливу після втрати “Трояни”, – заперечив Вадим, відчуваючи, що, всупереч його волі, в його голосі прозвучала образа. – Звичайно, я розумію, що ця поразка, якої я зазнав через вашу справу, навряд чи зможе зіграти на нашу користь, що неодмінно би відбулося, якби ми з вами жили в нормальній, цивілізованій країні. Але навіть у нашій вона – ще не цілковита катастрофа. І гроші, і вплив завжди можна собі повернути, якщо маєш розум, який допоміг тобі їх здобути. З ним, повірте, у мене все гаразд, він нікуди не подівся, та й не міг нікуди подітися. І він допоможе нам після суду відкоркувати шампанське, щоби разом випити за перемогу.
– Не знаю, – пробурмотів Липовецький. Судячи з його тону, Вадимова впевненість йому все ще не передалася. – Все-таки шансів у нас не так вже й багато. Гроші, сила, влада – усе на їхньому боці. На нашому – тільки жадання перемоги, можливо, ще помсти, але чи достатньо лише цього?
– Якщо капітулювати ще до початку бою, то ніяких шансів на перемогу у нас і справді немає. Тільки не розумію, навіщо ви забиралися так високо вгору, якщо не маєте наміру долати вершину та й навіщо взагалі жити, якщо ви до часу кладете себе в могилу? Яке ставлення до життя і до перемог ви у собі підтримуєте, такими це життя і перемоги у вас і будуть. По доброму вам раджу, не занижуйте собі планку.
– Я не занижую, – не досить впевнено промовив Липовецький. – Я оцінюю ризик.
– І що, оцінили?
– Вони стверджують, що ми ніколи не виграємо справи, і щось мені підказує, що вони не такі вже й далекі від істини. Вам не менше мого повинно бути відомо, що у нас усі суди виграє той, хто має більше влади і грошей, – знову повторив він те, що його найбільше мучило. – У них більше і того, і другого. І як би вам чи мені цього не хотілося, однак ми не зможемо з ними конкурувати.
Гроші, їх у Липовецького і справді було менше. Хоча і бідним він далеко не був. Вадим згадав, що коли він наводив довідки, дізнався, що у Липовецького є доволі великий і напевно гарно обставлений будинок у затишному куточку Львова, порівняно новий “Мерседес”, дружина роз’їжджає на новенькій шостій “Мазді”. При необхідності, якщо раптом доведеться вже зовсім скрутно, і їм треба буде грошей, скажімо, щоби дати хабара судді, чи найняти ще одного адвоката, він міг би усе це закласти. Тим паче, що після перемоги, в якій Вадим не сумнівався ані хвилини, Липовецький зможе усе це собі повернути. Навіть з відсотками. Вадим не збирався цього говорити, але згадавши, чим він сам пожертвував заради цієї справи, промовив:
– Якщо раптом нам у суді дуже будуть потрібні гроші, і у вас не виявиться на руках потрібної суми, ви завжди зможете закласти свій будинок. І це буде не таким вже великим ризиком, як вам здається.
Ця пропозиція видалась Липовецькому неприємною. Він не обурився з цієї поради, але і погодитися на неї ніяк не міг. Налив собі ще коньяку, кількома жадібними ковтками випив його майже до дна, а з залишками, які залишалися на дні келиха, підійшов до вікна. Вулиця на той час спорожніла, була значно малолюднішою, ніж іще півгодини тому, коли вони з Вадимом дивилися на неї удвох. Повз вікно пройшло дві молоді пари, дівчата не по осінньому легко вбрані, в міні, світлих блузках і шкіряних піджаках, ще кілька хлопчачих компаній. Місто засинало, життя у ньому переставало вирувати, тому воно навівало сум, якусь безпорадність і безвихідь. Усе це ставало ще більшим під приводом Вадимових слів. Дещо необдумано Вадим нагадав Липовецькому, що той може втратити у разі, якщо вони програють процес, а втрачати це йому зовсім не хотілося. Погоджуватися на пропозицію Сичака і тим самим зраджувати Вадима, утім, теж було не найкращим виходом. Схоже, взагалі з цієї ситуації виходу без втрат не передбачалося. Зрозумівши це, Липовецький, правду кажучи, розгубився, він не знав, що йому і робити; знав тільки, що мусить пояснити Вадимові, що йому зараз теж нелегко, що у нього зовсім не кам’яне серце, і що він теж може втратити дуже багато.
– Ви знаєте, я виріс у маленькій двокімнатній квартирі в старому австрійському будинку, – промовив він, повернувшись до Вадима. – Вхід в нашу квартиру був з балкону, вона була остання по балкону, в самому його куточку, тож щоденно по кілька разів я проходив повз вікна своїх сусідів. Я знав їх абсолютно усіх і мені було прекрасно відомо, як живе кожен із них, адже вони не завжди зашторювали свої вікна, а влітку, коли було спекотно, часто залишали відчиненими двері; знав і багато їхніх таємниць. Вони лише думали, що могли в таких умовах зберігати якісь таємниці, але насправді це було неможливо, фактично усе їхнє життя вдома було на видноті, майже як у шоу “Великий Брат”. Для мене і таких як я це шоу особливим відкриттям так ніколи і не стало. Я гадаю, що на його створення його творців надихнув зовсім не Оруел, а такий от самий балкон, на якому вони колись жили.
У нашій квартирі у мене не те, що кімнати окремої не було, навіть ліжко довелося довго ділити на двох з братом. На другому, яке могло поміститися в нашій кімнаті, спала бабця, а в одній кімнаті з батьками – сестра: добре, що батьки забрали її до себе. Гадаю, що я не дуже сильно погрішу проти істини, коли скажу, що моє дитинство було значно більше схоже на пекло, ніж на рай.
– Невже воно було настільки поганим?
– По суті чим більшими ми виростали, тим гіршим воно робилося. Особливо ж важко стало, коли бабця перестала вставати з ліжка. Нас з братом тоді переселили до батька, а мати з сестрою перейшли у дитячу – щоби бути весь час біля неї. Тягарем вона почала здаватися їм вже на другий чи третій місяць. Я лише раз бачив, як мама плакала і просила в Бога, щоби він чимшвидше забрав бабцю до себе – і не з жорстокості, але так, як ми жили, жити було неможливо, це було мукою для усіх, не лише для бабці, котра, до речі, до останнього трималася за життя, – проте з такими проханнями крізь сльози вона зверталася до Всевишнього, гадаю, не раз. Коли ж бабця нарешті померла, мати півроку вранці і ввечері молилася, благаючи у Бога прощення за те жадання смерті і за те, що, можливо, вона не була до бабці настільки терплячою і самовідданою, як би це годилося доньці.
Тільки коли бабця померла, ми з братом змогли нарешті спати окремо. А Іра, сестра, аж до самого свого заміжжя змушена була жити в одній кімнаті з батьками.
– Я вам можу тільки поспівчувати, – сказав Вадим. – Так жити, мабуть, і справді було страшенно важко. І тому ви так боїтеся ризикувати?
– Мене лякає повернення до бідності. Боюся, я цього не переживу.
Липовецький глянув на Вадима таким поглядом, наче той пропонував йому добровільно випити цикуту. Цей несправедливий погляд змусив Вадима змінити співчуття на обурення. Щоби там Липовецький не говорив, якби він не боявся бідності, після того, як він, Вадим втратив через його справу геть усе, Липовецький не мав найменшого права навіть думати про те, щоб поступитись без бою. Новоспечений буржуа. Він турбувався тільки про свою власність, гроші, через них він втратив і принципи і, здається, совість.
– Ви таки волієте поступитись? – обурено запитав Вадим. – Втратити усе те, що маєте?
– Не знаю, якби тільки знати, якби тільки я був впевнений, що ми зможемо їх перемогти, але ви ж мені цього не зможете гарантувати. Чи зможете?
Липовецький відійшов від вікна, сів у своє крісло і запобігливо поглянув Вадимові у вічі. Вадим збагнув, що він справді боїться, майже страхом ягняти, яке ведуть під ніж різника. Він не хотів втрачати своєї “Аврори”, але ще більше боявся, що не зможе виграти суд, відтак загубить ще більше: якщо справа дійде до суду, то обіцяної компенсації Сичак йому не заплатить. І з того страху, а водночас і бажання зберегти свою власність, він намагався зняти із себе хоча би відповідальність за остаточне рішення щодо того, приймати, чи ні пропозицію Сичака. Це рішення він також намагався перекласти на плечі Вадима. Це Вадима обурило не менше, ніж нерішучість Липовецького у товаристві Сичака. В якийсь момент він навіть хотів встати і піти, відмовитись від захисту Липовецького. Але зумів вчасно стриматися.
– З вашого боку вимагати таких гарантій не зовсім коректно, – сказав він ледь ображено. – Особливо тепер, коли через вас я зазнав стількох втрат. Ви ж знаєте, що я міг би уникнути їх, якби вчасно відмовився від вашої справи. Але я цього не зробив.
Схоже, ці слова пробудили у Липовецького рештки совісті, приспаної страхом втратити своє багатство.
– Я знаю, звісно, усе це я знаю і пам’ятаю, – винувато сказав він, вмощуючись у своєму кріслі, зручному, глибокому, Вадимові здалося, що Липовецький намагався зараз у ньому сховатись від нього. Принаймні був би не проти, якби це йому вдалося. Але оскільки це було неможливо, він мусив продовжувати цю розмову, наполягати на своєму, хай і як це було для нього неприємно. – І ціную, – додав він, проте, віддавши цю невелику данину чемності і шану Вадимові, він знову заговорив про те саме: – Але якби ви дали мені хоч трохи гарантій, на сімдесят, ну хоча би на шістдесят відсотків, що ми зможемо у них виграти, я би почував себе зовсім інакше.
– Ви говорите цілковиті дурниці. Які я вам можу дати гарантії? Я міг би вам їх дати, якби був суддею і виносив рішення по справі. Але я не суддя, я адвокат, і, наскільки вам відомо, хороший. Ще тоді, коли ми зустрілися з вами вперше, я дав собі слово зробити все, щоби виграти вашу справу і щоб ваш магазин залишився за вами. Ви знаєте, що відтоді зі мною сталося, проте на моє рішення це ніяк не вплинуло. Я і далі можу обіцяти вам, що зроблю все, що в моїх силах, щоби виграти цей суд.
– Не знаю. Хотілося би в це вірити, але, – Липовецький неспокійно завовтузився у своєму кріслі.
Вадим розлютився ще дужче, він змушений був відвернутися від Липовецького, щоби той не помітив його настрою. Гарантій ніяких він, Липовецькому звісно дати не міг, однак, відчувши, що якщо він не зробить директорові хоч якусь поступку, той може здатися, і усі його далекоглядні плани, уся слава, успіх, які мали бути помстою Лізі за її зраду, полетять шкереберть. Тож він сказав цілковите безрозсудство:
– Гаразд, якщо ви так турбуєтеся про гроші, вважайте, що я працюю на вас не за них Гонорар мені можете заплатити чисто символічний, а можете не платити його взагалі.
В очах Липовецького ці слова прозвучали страшенно жорстоко. Певна річ, він дуже цінував гроші, і все життя у поті чола працював, щоби ніколи не відчувати їх браку. Однак і скупердяєм він ніколи не був. Він умів цінувати послуги, які йому надавали потрібні люди, до яких належав і Вадим, і розплачувався за них за найвищими розцінками, намагаючись нікого не образити. Мав наміри розплатитися він і з Вадимом, давши йому стільки, скільки тільки зможе, та і суд у глибині душі виграти він страшенно хотів. Щоправда, чим далі, тим більше він відчував, що його така проста, звичайнісінька спочатку справа стає все складнішою і складнішою, вимотує у нього все більше сил і нервів, і через те у нього дедалі частіше починали з’являтися сумніви, чи вдасться її виграти. Від Вадима він щиро хотів одного – щоби той гарантував йому на енну кількість відсотків, що він зможе довести його справу до перемоги. Тому він цілком щиро і здивувався, чому Вадим так гостро зустрів його слова. Через те, що Вадим встиг стільки через нього втратити, зненацька збагнув Липовецький. Відразу його охопив сором, але і образа.
– Для чого ви так? – сказав він Вадимові трохи ображено. – Я не це мав на увазі.
– Але це все, що я можу зараз гарантувати вам. Гарантувати перемогу я, на жаль, не можу. Можу лише пообіцяти, що зроблю для неї все від мене залежне.
Липовецький зрозумів, що програв цей раунд. Він не зміг переконати Вадима, що їм краще прийняти пропозицію Сичака, але і не зміг добитися від нього гарантій, що вони виграють цей суд. Бодай словесних, які би додали йому впевненості; він прекрасно розумів, що навіть якби Вадим поклявся йому чим завгодно, що переможе у суді, вірити у це було не варто. Вадим був правий: він був не суддя, він не виносив вироку.
Липовецького пройняла зневіра. До цієї розмови він вже уявляв собі інший магазин, який створить замість “Аврори” за гроші, які йому дасть Сичак, гарний, великий. Чорт з нею, з побутовою технікою, він торгуватиме чимось іншим. А може і не торгуватиме. Відкриє піцерію. Цей бізнес дуже прибутковий, піцерії у Львові росли як гриби після дощу, що і не дивно для студентського міста – дешево, швидко. Вадим цю мрію відсував йому кудись подалі. Знову залишав його у непевності і невизначеності.
Але минуло трохи часу і обличчя Липовецького просвітліло. Це відбулося під приводом однієї думки, яка раптово навідала його – те, що ще недавно для нього здавалося неможливим тепер здалося цілком реальним. Він подумав, що якийсь час він ще може побути на боці Вадима, тоді ж, коли відчує, що може програти, він переметнеться на інший бік. Напевно ж що Сичак не захоче особливо ризикувати, тратити гроші на апеляційний та Верховний суди. Якщо він зараз запропонував вирішити все полюбовно, то, ймовірно, така пропозиція у нього з’явиться і ще раз, і тоді вже він, Липовецький, від неї не відмовиться. У крайньому випадку цю пропозицію Сичаку не погребує висловити він сам. Звісно, гонорар Вадимові він виплатить, як належиться, не поскупиться. Після цього, подумав він, Вадим не повинен бути на нього ображений, принаймні це пом’якшить його образу. Ці думки покращили Липовецькому настрій.
– Гаразд, – сказав він, повеселівши. – Хай буде і так. Мені достатньо і цього. Мабуть, ви праві. Ми неодмінно повинні їх перемогти. Наша правота настільки явна, що ми практично нічим не ризикуємо. Так що все повинно бути о’кей.
Вадим був не настільки недосвідченим, щоби не вловити, що ця веселість Липовецького награна, фальшива, і що насправді йому вірити не варто. Але показувати це директорові він не захотів. Він відчув, що той хоче його перехитрувати, що ж, він йому цього зробити не дозволить. Він сам триматиме в руках усі нитки гри, і контролюватиме кожен хід усіх основних гравців. І як тільки відчує, що Липовецький намагається його обманути, він якомога швидше вийде з гри. Звісно, не з порожніми руками. Якщо Липовецький прийме пропозицію Сичака, то він змусить його щедро оплатити свої послуги. Це дозволить йому заглушити біль від своєї втрати.
Цей біль, однак, применшити можна було лише потім, в якомусь далекому майбутньому, зараз зробити це він був неспроможний. Вийшовши від Липовецького, він почувався страшенно зневіреним. Його знову зрадили. І зрадила людина, якій він підставив плече у найскрутнішу для неї хвилину, коли фактично помочі їй чекати було нізвідки. До того ж підставив, не відаючи, чим це обернеться для нього самого. І за це йому ось така віддяка. Варто було тільки Сичакові покалатати калиткою, як Липовецький вже простяг руку по свої тридцять срібляників. Погоджувався занапастити за них будь-що і будь-кого.


16

У неділю Вадима чекала ще одна несподіванка. Ополудні йому на мобільний зателефонувала мати і запросила його з Лізою та Ростиком в гості. Неодмінно проcила прийти усіх разом, повторила це кілька разів поспіль, і в її голосі він почув виразний неспокій. Його причину мати за хвилину розкрила сама: перед тим вона телефонувала до них додому, слухавку взяла Ліза і сказала, що його немає. Коли ж мати запитала, де він, вона не змогла сказати їй щось певне, спромоглася лише сухо зронити: “Не знаю, кудись пішов”, і більше про нього нічого говорити не захотіла. Ще неспокійніше матері стало, коли Ліза сказала, що не знає, чи зможе прийняти її запрошення. Пояснила, що вона має йти в гості, сама, без нього, але це прозвучало надто непереконливо, мати у цю відмовку не повірила. Запідозривши щось неладне, мати навіть запитала у нього, чи у них там щось бува не сталося – пробігла чорна кішка, абощо?
Вадим розгубився, він не знав, що і казати. Розповісти матері все, як є, боявся, а придумати якесь більш-менш правдоподібне пояснення протягом кількох коротких хвилин, поки вона говорила з ним, не зумів: на вигадки він був не мастак. Так і не знайшовши причини для відмовки, Вадим змушений був пообіцяти матері, що вони усією сім’єю прийдуть до неї через дві години. І поспішив вимкнути телефон.
Думка вмовити Лізу зробити йому ще одну невеличку послугу і сходити з ним до матері, щоби заспокоїти її, проіснувала у Вадимовій голові недовго. Просити її щось, окрім дозволу на чергову зустріч із Ростиком, що робити він був просто змушений, він не хотів. Але і як викрутитися з цієї ситуації не знав. Тим паче, що Ліза своїми “не знаю” і непереконливою причиною, яка не дозволяє їй завітати до матері, тільки ускладнила йому ситуацію. Не зміг прийняти остаточного рішення Вадим і тоді, коли увійшов у материн під’їзд, і від її дверей його відділяло усього лиш сорок чотири сходинки – по одинадцять на кожному сходовому прольоті – і ще кількадесят кроків по сходових клітках. В останній момент він таки зумів вигадати міфічну подругу, до якої начебто подалася Ліза, та чи вдасться йому переконати в її існуванні матір, він був не впевнений. Його здібності придумувати історії не йшли у жодне порівняння зі здібностями Трістана, котрий доволі легко винайшов спосіб, як поєднати у шлюбі Діану з Теодоро.
Після Вадимової твердої обіцянки мати не могла повірити, що він прийшов до неї сам. Вирішивши, що він її розігрує, вона, не звертаючи уваги на торт і пакунок, з якого на весь коридор пахла запечена курка, і виглядала пляшка вина, відсторонила його від дверей і виглянула на коридор. Оскільки ні Лізи, ні Ростика там не виявилося, вона навіть спустилася поверхом нижче, запідозривши, що вони могли десь там заховатися від неї. Бідолашна, вона так хотіла побачити їх усіх разом у себе після малоприємної, розпливчастої розмови із сином, і ще більше невісткою, що геть забула про те, що про прихід Ростика до неї завжди було чути на кілька поверхів: він ніколи не приховував своєї радості від гостювань у бабусі. Тим більшим виявилося материне розчарування, коли вона повернулася до квартири сама.
– Що сталося? Чому ти сам? Ти ж мені обіцяв.
Вадим винувато опустив очі.
– Обіцяв, – знічено пробурмотів він, – але Ліза не змогла. Коли я повернувся, її вже не було вдома, вона залишила мені тільки записку.
Мати зміряла його недовірливим поглядом.
– Яку ще записку? Куди ж вона поділась?
– Пішла разом з Ростиком до нової подруги. Вони недавно познайомилися, її син ходить в один садок з Ростиком. Ростик чекав цього вже давно. Ми ж не знали, що ти захочеш нас побачити. Ти не попереджала.
– А чому коли я запитала, де ти, вона не змогла нічого відповісти? Вона навіть боялася щось певне сказати.
Мати не давала йому перевести дух. Допит вела по-гестапівськи професійно, наче вчилася цьому усе своє життя.
– Я їй усього про себе не повідомляю.
– Але досі повідомляв?
– Та ні, тобі так тільки здавалося.
Вона задумалась. Худенька, обличчя зоране зморшками, Вадимові стало її шкода. Він мусив визнати, що його мати виглядала набагато гірше, ніж Лізина. Постаріла вона дочасу, звісно, і одягалася вона не так яскраво і модно. Це і не дивно: теорію Чарльза Дарвіна вона знала не з книжок – пізнала її на собі, оскільки усе її життя по суті було боротьбою за виживання. Підтримки чи допомоги у держави у цій боротьбі вона практично не відчувала. Та і її знайомі чи родичі допомогти їй майже не могли. Для них це була практично така ж сама боротьба. У сповненому бур і штормів житейському морі їм ледь вдавалося втриматися на плаву самим.
У Лізиної матері життя завжди було легше. Сите, без труднощів й особливих турбот. Якщо вона і знала, що Коваль їй невірний, то не робила собі з цього великої проблеми. Просто на це не зважала. Очевидно, вирішила, що не це головне. Він давав їй гроші, виконував чимало примх, у хаті був мир і спокій – це було практично все, чого вона потребувала.
Вони і досі стояли в коридорі при відчинених дверях, і хоча на сходовій клітці не було нікого, хто міг би підслухати їхню розмову, Вадим вирішив за краще зачинити двері. Мати на його дії не звернула уваги. Вона все так само стояла струнко і випростано і вдивлялась кудись перед себе, а фактично зазирала у свою душу. Вадимові стало її ще більше шкода, він підійшов до неї і обійняв.
– Мамо, ну чого ти? Будеш так довго переживати через таку дрібницю? Я прихопив з собою торт, курку, зараз смачно пообідаємо. Невже тобі недостатньо мене одного?
Він і сам не сподівався, наскільки останньою фразою зачепить материну душу. Досі напружена, трохи ображена, після цих слів вона раптово обм’якла, полагіднішала: він був її син, найголовніша для неї людина у цілому світі, її щастя, радість, надія, і хоч і як їй хотілося, щоб прийшов до неї разом з внуком і невісткою, але їй цілком могло вистачити і його одного.
 
Наші Друзі: Новини Львова