Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 23 липня 2019 року
Тексти > Жанри > Роман

Феміда на ланч

Переглядів: 25456
Додано: 26.12.2008 Додав: Діброва  
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 2

Володимир ХРУЩАК

Феміда на ланч


Я думаю: у цім твоєму світі
Небудь-коли в ім’я смачного сну
Мене ти зрадиш й викинеш на смітник,
Як знуду за тобою навісну.

Микола Вінграновський

1

Ні, напевно це все ж таки був жарт, не може бути, щоб Ліза сказала це всерйоз. Вона ніколи не належала до тих, хто може говорити мовою ультиматумів. І вона просто не могла піти на таке, так легко, одним лише помахом перекреслити усі вісім років подружнього життя, окремі з яких були справді чудовими.
Вадим закрутив в умивальнику воду і прислухався. Ліза поралася на кухні, готуючи сніданок. Так, як учора, позавчора, здавалося, вже цілу вічність, яку він її знав. Неквапом, й, як він здогадувався, зграбно різала огірки і помідори на салат, а потім мала взятися за ковбасу і сир, які вона вже напевно вийняла з холодильника – з картоплею вона встигла впоратися раніше, і та зараз весело шкварчала на пательні.
Від усіх цих звуків, таких знайомих, звичних, які супроводжували кожен його ранок, Вадимові відлягло від серця: виходить, вона сказала все жартома, і він даремно мучився сумнівами? Він полегшено зітхнув, витиснув на руку піну для гоління і почав намазувати її на щоки. Закінчивши, взяв станок і став зголювати щетину. Навмисно неспішно: будь-який різкий рух міг сполохати його думки і знову повернути ті, небажані, переживати які знову він зовсім не хотів. Зараз він і взагалі не хотів ні про що думати. Бажав лише насолоджуватися процесом гоління, чистотою й охайністю ванни, приємним, лагідним світлом, яке лилося з ламп навколо дзеркала, і своїм відображенням у ньому – молодого, доволі привабливого чоловіка тридцяти чотирьох років, проте значно молодшого на вигляд, зі зачесаним наліво темним волоссям, прямим носом, тонкими чутливими губами і зеленими очима. Чоловіка, який завжди притягував жіночі погляди. При бажанні у своєму житті він міг мати чимало жінок, але бажання такого у нього ніколи не виникало.
Гостра бритва легко ковзала по шкірі. Вадим провів нею раз, вдруге, погладив рукою щоки, підборіддя; все, досить, шкіра була гладка і приємна на дотик. Він відкрутив воду і почав змивати з обличчя рештки піни. Він все ще був у прекрасному настрої. Навіть почав мугикати під ніс “Холодно” “Океану Ельзи”.
Зненацька на кухні щось гримнуло. Так лунко, що Вадим аж здригнувся. Лізі випала з рук кришка з каструлі, здогадався він. І майже в той же момент відчув, як цей звук будить у ньому стару тривогу. Цей вчорашній Лізин тон, знову збентежився Вадим, категоричний, злий; досі вона ніколи не дозволяла собі так розмовляти з ним. Та і Ростика для чогось відвела до батьків – так, начебто вона наперед знала, що у них буде сцена і не хотіла, щоби син став її свідком. Ні ввечері, ні – якщо вона справді говорила все серйозно – зранку. Врешті-решт, навіть спати з ним вона не захотіла, постелила собі у вітальні, де ще довго дивилася телевізор, а потім розмовляла по телефону. Він чув лише уривки її фраз: “сказала… не знаю… думає… вирішує… він мав би все зрозуміти…” З ким вона говорила, він зрозумів відразу – зі своїм батьком, якому вона звіряла майже кожен свій крок; Вадима цієї честі вона так ніколи і не удостоїла. А вранці навіть не зайшла до нього у спальню привітатись, відразу подалася на кухню, звідки вже не озивалася. Наче його для неї не існувало.
Усі звуки на кухні затихли. Ліза, мабуть, уже приготувала сніданок, і почувши, що він закінчив вмиватися могла покликати його до столу. Вадим знову відкрутив воду – з ванни виходити йому було ще зарано. Йому треба було ще трохи часу, щоби подумати і нарешті вирішити для себе цю нерозв’язну дилему – жартувала Ліза учора, чи сказала це всерйоз. Принаймні для того, щоби знати, що на нього може чекати, коли він зустрінеться з нею. Можливо, вчора вона справді говорила все всерйоз, і це означає, що зараз вона поставить його перед вибором, дуже непростим вибором, який йому доведеться робити вже вдруге в житті.

Вадимові було тринадцять, коли його батьки вирішили розлучитися, і вони повважали його за достатньо дорослого, щоби він вибрав сам, з ким йому залишитися. Тоді мати довідалася, що в батька є любовний зв’язок на стороні, який – о жах! – тривав вже не один рік. Це її страшенно образило, тож, майже не задумуючись і ні з ким не радячись, вона подала на розлучення.
Не бажаючи, щоби її відраджували від цих намірів, мати тримала їх у глибокій таємниці. Навіть батько дізнався про них лише тоді, коли додому прийшла повістка з суду, яка його прикро вразила. Адже свій зв’язок він вважав лише таким собі зворушливим і приємним доповненням до звичного любовного раціону з матір’ю, який через свою одноманітність й відсутність найменшого бажання до якихось експериментів – причому з батькового боку також, хоча він, звісно, цього ніколи не визнавав, звинувачуючи у всьому її одну – вдовольняти його перестав. Та і погодився на нього батько лише тому, що цей зв’язок його ні до чого не зобов’язував: його пасія не мала ні наміру, ні бажання одноосібно володіти ним.
Безрадісна перспектива втратити дружину і Вадима швидко змусила батька отямитися. Він тут же порвав зі своєю гетерою і спробував вимолити у матері прощення. Благав зберегти сім’ю хоча би в ім’я єдиного сина, який не повинен був залишитися без батькової опіки. А переконавшись, що вмовити її сам він не зможе, батько вдався до допомоги практично усіх материних родичів, котрі – щоправда, тільки у збереженні сім’ї – дружно стали на його бік.
Намагаючись напоумити матір, вони переконували її, що вона далеко не єдина жертва безсовісної чоловічої зради у цьому світі. Мовляв, волочитися за спідницями – це ледь чи не хобі практично усього їхнього роду, а моногамію вони завжди вважали швидше прикрим непорозумінням, ніж видатним досягненням цивілізації, яке привнесло в інтимні стосунки мораль і страх перед загальним осудом за безпутне життя. Говорили, що з віком ця моногамія чоловікам починає здаватися справжньою пасткою, з якої вони намагаються вислизнути, наче рибина з рибацької сіті, щоби потім, наласувавшись забороненим плодом і наситившись сексуальними втіхами все одно повернутися до своєї дружини, приповзти на колінах з повинною, каятися, просити прощення – “і тебе чекає те саме, от побачиш, нікуди він без тебе не подінеться, та і любитиме ще дужче, ніж раніше”.
Проте на матір усі ці аргументи не діяли. Вона вже твердо вбила собі в голову, що залишитись до кінця своїх днів самій – це її призначення, карма, опиратися якій вона не має права. Як з іронією, але без зловтіхи висловилась щодо материного рішення тітка Марія, її рідна сестра, досі в матері було занадто безхмарне життя, максимум, чого вона у ньому зазнала – це драми, а їй завжди хотілося зіграти трагедію, стати такою собі зневаженою і покинутою, як Шевченкова Катерина. Щоправда, на відміну від Катерини, яку усі відштовхнули від себе, вона розраховувала отримати від світу за свої страждання якомога більше співчуття. “Бідолашка, вона не могла збагнути, що це співчуття минеться, вивітриться, дуже швидко забудеться, самотній же їй доведеться залишитися на решту життя”, – твердила тітка Марія.
І все ж тітка помилялася. Розлучитися матір вирішила не для того, щоби бути схожою на Катерину чи тому, що вона добровільно погоджувалась на ті страждання, які їй мала принести самотність, просто вона була занадто гордою, щоби змогти простити батька, який колись поклявся усе життя кохати тільки її одну. Саме тому вона не захотіла нічого брати від нього. Не погодилася розмінювати записану на нього квартиру, що після розлучення запропонував їй сам батько, навіть від аліментів відмовилась; забрала тільки свої особисті речі та ще кілька картин і статуеток, які могли нагадувати батькові про неї.
Власне, тому вона і заговорила тоді з Вадиком про вибір. Він мав вибирати між батьківським достатком і благополуччям, який, зважаючи на те, що батькові не треба було починати все спочатку, мав тільки примножуватись і зростати, і скромністю у запитах, яка чекала його у перші роки життя з матір’ю і яку хоч трохи компенсувати могла тільки її любов й готовність пожертвувати для нього геть усім. Вибір був справді нелегкий. Тим більше, що батько його любив не менше, ніж мати, і, щоб заспокоїти, відразу пообіцяв, що ніякої мачухи у Вадима ніколи не буде; єдине, що часу стільки, як мати, приділяти йому батько не міг.
Тоді Вадим вибрав маму. Сам, добровільно, на нього ніхто навіть не пробував тиснути. Навіть родичі – діди, бабці, тітки і дядьки, які розлучення Дмитришинів зустріли дружнім співчуттям, ще довго не вірячи, що таке могло статися. В приклад іншим, до цього часу їхня сім’я була майже ідеальною: жодних сварок, а, тим більше бійок, повна злагода і взаєморозуміння; батько з матір’ю навіть голос одне на одного підвищували вкрай рідко.
Свій хрест самотності мама несла стійко і відчайдушно. Хоча велося їм обом, особливо спочатку, справді нелегко, вона не намагалася перекласти, хоча би частково, цей хрест на плечі когось іншого.
Перші три роки вони змушені були жити у діда з бабою, які виділили їм одну кімнатку в своїй маленькій двокімнатній квартирі. Настільки крихітну, що тут ніде було навіть поставити письмовий стіл. Уроки Вадимові доводилося робити у вітальні, а після вечері, коли всі сідали дивитися телевізор, на кухні, де все було просякнуте дешевими дідовими цигарками – бабуся так і не змогла його відучити від куріння в квартирі.
В два останні шкільні роки, найтяжчі і найвідповідальніші – Вадим вже тоді твердо вирішив, що поступатиме на юридичний, і оскільки чекати допомоги йому було нізвідки: грошей на репетиторів у мами не було, він змушений був віддавати навчанню весь свій вільний час. Звісно, він постійно потребував тиші, спокою, але навіть на кухні цього він не мав. Не досить, що через тоненьку стіну сюди окремими фразами постійно проривався телевізор, відвертаючи його увагу, рази два, а то і більше за вечір, сюди навідувався дід, аби перекурити. Якщо було тепло, він виходив на балкон, у холодні ж вечори курив просто на кухні, відчинивши балконні двері.
Дід отруював Вадима не лише сигаретним димом, а й своїм песимізмом. Він воював в УПА, змушений був відмучитися за це в сталінських таборах, де заледве вижив, а згодом протерпіти ще десятки років радянського режиму, які йому інколи здавалися нескінченними. Впродовж всього того часу, хоч би й як йому не доводилося важко, дід зберігав віру, що колись це усе-таки скінчиться, ненависний режим впаде, і Україна стане незалежною. І ось цей довгожданий час настав, але радість від його приходу дуже швидко змінилася гіркотою й розчаруванням. Економічна розруха, бідність, цинізм і байдужість влади, ненависний нікчемний й безпорадний Кучма, батько олігархів, який наліво й направо роздавав національне багатство, створивши за час свого правління кілька сотень нуворишів і десятки мільйонів бідних, які заледве зводили кінці з кінцями; дід не міг на усе це дивитись. Все частіше йому здавалося, що на українську землю з неба спущене якесь величезне прокляття, не знати за які предківські гріхи українці змушені бозна-скільки століть бути розтерзаними, розіп’ятими, безталанними. Від усіх цих думок, від тягаря бідності дідові все частіше хотілося чимшвидше покинути цей світ, щоби не бачити усього цього і не знати нових страждань. Він страшенно втомився, не міг більше терпіти, тому все частіше почав заговорювати про смерть. І саме з Вадимом під час своїх коротких перекурів.
Дізнавшись про тортури, які дісталися Вадимові від її батька, мама, звісно, робила відчайдушні спроби врятувати від них сина, але нічого зробити їй не вдалося. І передусім тому, що вона була жінкою, відтак ніколи не була для свого батька авторитетом, а коли пішла із сином від чоловіка, він почав поважати її ще менше.
Дід до подружнього життя зберіг ставлення практичного селянина, якими були його найближчі пращури. Для нього дружина була матір’ю його дітей, підмогою, такою собі покірною і слухняною хатньою трудівницею, яка мала виконувати ледь чи не усі чоловікові забаганки. Терпляче і самовіддано; він категорично заперечував проти її рівності у всьому з чоловіком і, звісно ж, не залишав за нею права покинути його. Хай би як у них не штормило, хай би скількома вітрами його не відносило від домашнього вогнища, вона мала пожертвувати усім своїм життям, але дочекатися, поки він стане на путь істинну і повернеться з покаянням до сімейного вогнища. Чекати його так довго і вірно, як Пенелопа чекала свого Одіссея. Цю аналогію, збагнувши характер діда, провів вже сам Вадим – дід навряд чи знав, хто такі Одіссей і Пенелопа: Гомера чи міфів Куна він не читав, а чудовий фільм Кончаловського, який дід цілком міг би побачити, з’явився на українських екранах вже тоді, коли його не було в живих.
Дід ніколи не говорив цього мамі, проте усе це вона відчувала. Та і не могла не відчувати, знаючи його. Тож усе, що вона могла зробити – постійно почуватися перед Вадиком винною; ледь не щовечора він читав в її очах прохання пробачити її за все, на що його прирекло її розлучення з батьком.
У малесеньку однокімнатну квартирку, яку по смерті їм залишила у спадок самотня бабцина сестра, Вадим з матір’ю змогли переселитися вже тоді, коли Вадим був студентом, закінчив перший семестр і встиг встати кращим на своєму курсі, чим страшенно втішив не лише маму, а й батька, який їх, попри все, не забував. Навідувався хоча би раз на місяць, пропонував мамі допомогу, гроші, але вона від усього категорично відмовлялася. А раз – Вадим почув це чисто випадково – попросила його приходити до сина тоді, коли її немає вдома. Горда, ображена, вона його не хотіла навіть бачити.

Хто би міг передбачити, що через стільки років Вадим постане перед ще одним вибором, про можливість якого він не міг і подумати. Причому цей вибір був значно серйознішим: Ліза захотіла, щоби він вибирав між професійною чесністю і порядністю і всім іншим – сином, якого вона йому ніколи не залишить, любовно облаштованим домом і улюбленою фірмою, яку він створив і в яку вклав стільки свого розуму, праці і душі.
Вибрати сім’ю, дім, фактично означало самоспалення, самозневажання, він втратив би повагу до самого себе, а значить – і до усього навколишнього світу, а також віру у те, що усім у цьому житті заправляє не добро, а підступність і зло, яким тепер мав прислужитися і він сам, отримавши в подяку безбідне, але і безплідне життя з жінкою, яку він вже ніколи не зможе любити так, як раніше, і з сином, котрий ніколи не знатиме всієї правди про вчинок своєї матері, тож шануватиме її так, як батька, весь час роз’ятрюючи йому одну і ту саму рану. Вибравши порядність, він втрачав значно менше в плані моральному, але значно більше – у фінансовому. Адже йому знову доведеться починати все спочатку, по крихтах, щоденною важкою працею відвойовуючи собі те місце під сонцем, яке у нього буде так підступно відібрано тією, котра мала все життя ділити з ним успіхи і невдачі.
Вадим подумки вилаяв пана Липовецького (саме через його особу він постав перед цим вибором) за те, що той зіпсував усе його життя. Але тут же забрав свою лайку назад. Він розумів, що насправді Липовецький був лише приводом і якби не він, то, рано чи пізно неодмінно з’явився би хтось інший, хто надав би Лізі можливість показати своє справжнє єство.
Липовецький прийшов у Вадимову контору два тижні тому. З вигляду це був сірий непоказний чоловік середнього віку, середнього ж зросту, у звичайному, нічим непримітному сірому костюмі і такій же звичайній, не надто модній краватці. Таких забуваєш практично відразу ж після знайомства, а якщо десь згодом випадково зустрінеш знову, то довго пригадуватимеш, де ти міг з ним зустрічатися. І швидше всього так і не пригадаєш. На додачу до незугарної, пересічної зовнішності Липовецький виявився достоту невпевненим у собі. Заїкався, без причин дратувався, ще не розповівши про те, що його привело в юридичну фірму, він налаштував Вадима проти себе. Вадим не вірив, що в цього чоловіка могла бути якась серйозна справа, він же був настільки завалений роботою, що братися за будь-що просто би не наважився. Саме тому два чи три рази він ледь стримався, щоби не показати – звісно, в найделікатнішій формі – Липовецькому на двері, і лише з чемності зважився витратити на нього свій час. І витратити недаремно: гра, яку пропонував йому Липовецький, як дуже скоро стало зрозуміло Вадимові, справді вартувала свічок.
Сірий непоказний Липовецький виявився директором великого магазину на самісінькому проспекті Свободи, який разом зі своїм колективом він вчасно приватизував за дармові ваучери. Завдяки надзвичайно вигідному розташуванню магазин був доволі прибутковим ще тоді, коли торгував усіляким комісійним ширпотребом. Але цього директорові виявилося мало. Вчасно відчувши віяння часу і вклавши у магазин чималі кошти, він перетворив його в розкішний супермаркет побутової техніки. Дешевший від інших подібних супермаркетів і значно з більшим, ніж у них асортиментом, що тільки збільшувало його перевагу над ними. Клієнти, а разом з ними і їхні гроші до Липовецького потекли рікою.
Такий успіх не міг не залишитися непоміченим. Дуже швидко в Липовецького з’явилася купа заздрісників, яка почали присилати сюди своїх емісарів розмірами із середню одежну шафу із настійливими проханнями продати магазин за “пристойну” і “чесну” ціну. Ціна, схоже, справді була “пристойною” і “чесною”, але продавати магазин, це справжнісіньке ельдорадо, вартість якого кожні десять років обіцяла як мінімум подвоюватись, Липовецький не збирався, про що, абсолютно не боячись, він заявляв усім емісарам просто у вічі.
Категоричність Липовецького змусила його конкурентів від мирних дій перейти до напіввоєнних. Вони почали надсилати в магазин одних за одним контрольно-ревізійне управління, податківців, пожежників, газовиків, санстанцію, коротше кажучи, повний набір усіляких здирників, які напозір начебто захищали державні інтереси, а насправді заважали багатьом людям займатися бізнесом.
Коли вони і цим не змогли нічого добитися – податки магазин платив вчасно, документація велася згідно з законодавством, пожежна безпека і каналізація були в нормі, а сам Липовецький достатньо стійкий, аби терпіти нескінченні перевірки, його конкуренти перейшли до справді воєнних дій. Вони почали погрожувати як особисто йому, так і практично усім продавцям, а також членам їхніх сімей. Міліція, куди директор звернувся по допомогу, нічим зарадити йому, зрозуміло, не змогла, оскільки там у супротивників Липовецького на кожному кроці були вірні друзі, які не давали його скаргам ніякого ходу. Втім, ця війна теж закінчилася нічим: Липовецький зумів переконати своїх працівників, що усі ці погрози ні до якої фізичної розправи над кимсь із них чи їхніми рідними не доведуть. Мовляв, їх просто хочуть залякати, і якщо вони витримають, не здадуться, їхні конкуренти змушені будуть поступитися. Так воно, зрештою, і сталося, і на три місяці “Аврора” Липовецького отримала чистий спокій.
Проте Липовецький помилявся. Ніхто не здався. Ці три місяці вони лише вперто шукали іншого шляху, щоби позбутися “Аврори” та її колективу. І невдовзі знайшли. Два тижні тому міська рада під тим приводом, що в магазину начебто закінчився термін оренди, запропонувала йому виселитися з приміщення, яке він займав. Цей новий випад Липовецький, самозаспокоєний попередніми перемогами, спершу розцінив як невдалий жарт. Він навіть нічого не став пояснювати чиновникам з міськради, просто послав їх куди подалі.
Однак не минуло і двох днів, як ті прийшли знову. Причому цього разу їхнє представництво виявилось куди серйознішим – воно було очолюване міськрадівськими юристами, котрі тримали в руках готовий судовий позов, який у разі відмови Липовецького добровільно звільнити приміщення погрожували пустити в хід. Бідолашний директор змушений був перейти до активної оборони. Вийнявши на світ божий усі свої договори, він почав пояснювати цій делегації, що її ввели в оману, оскільки усі папери у нього в нормі. Термін оренди у його підприємства закінчувався лише навесні наступного року і досі не продовжив його Липовецький лише тому, що усі його наміри зробити це натикалися на глухий спротив влади, попри те, що саме його магазин і мав пріоритетне право для нового орендного договору. Втім, наразі Липовецький через це не падав духом. До весни було ще далеко, найближчим же часом його друзі пообіцяли вивести його на впливового міського чиновника, який за певну віддяку – ну і чорт з нею, якщо вже інакше в Україні нічого не робиться – мав залагодити усі його проблеми з тією злощасною орендою.
Проте на усі його аргументи і документи міськрадівській делегації було, грубо кажучи, начхати. Ледь на них глянувши і переконавшись, що з доброї волі Липовецький звільняти приміщення не має наміру, вони сказали йому чекати судової повістки.
– Я довго не вірив, але вона таки прийшла, – закінчив свою розповідь Липовецький. – Схоже, цього разу у мене з’явився справді серйозний суперник, раз міськрада з такою легкістю і наполегливістю порушує закон. І очевидно, захиститися від них буде непросто.
Липовецький вийняв носовичок і витер спітніле чоло. Сумно, з якоюсь фатальністю він поглянув у блакитне небо за вікном, на яке із заходу наступала важка чорна хмара, така ж, яка, на його думку, окутувала і його життя, потім повільно перевів погляд на Вадима, котрий не зводив з нього очей.
– То що, ви зможете мені чимось допомогти? – невпевнено запитав він.
Уся його поза, погляд, тон розповіді підказували Вадимові, що перед ним – зневірений і розчарований усім чоловік, який відчаявся добитися десь справедливості. Схоже, Липовецький його не обманював, він справді потребував допомоги. Непомітно для нього Вадим посміхнувся самими кутиками вуст, потім підвівся і пройшовся по кімнаті. Ступивши кілька кроків, він різко повернувся до директора і запитав:
– Ви вже до когось зверталися по допомогу?
Липовецький розгубився, не знаючи, що відповісти. Він злякався, що як тільки скаже Вадимові правду, отримає від нього негайну відмову: очевидно, як і усі інші, до кого він уже звертався, цей молодик просто побоїться діяти проти влади, з якою він, напевно, давно і надійно пов’язаний. Проте і обманювати він не наважився. Це, зрештою, було безглуздо. Львів було місто не таке вже й велике, тож в яких юридичних фірмах він безрезультатно оббивав пороги, директор цієї фірми з дивною назвою “Трояна” без жодних труднощів зможе довідатися ще до того, як почне вивчати його справу. А що він справді наводитиме такі довідки, Липовецький не сумнівався ні на йоту.
– Звертався, – крізь зуби сказав він, в душі готуючи себе до ще однієї невдачі.
Вадим ступив ще кілька кроків до Липовецького.
– До кого? – спитав він, ставши напроти директора.
Липовецький приречено назвав Вадимові чотири найвідоміших і найсолідніших фірми. Назвавши, він згорбився і подався усім своїм тілом вперед, приготувавшись відразу після того, як Вадим скаже йому, що взятися за його справу він не зможе, встати і піти звідси. Однак, на його подив, ця швидка відмова з Вадимових вуст так і не прозвучала. Не прозвучала вона і через хвилину, і через дві, а підвівши погляд, Липовецький помітив на Вадимовому обличчі хитру посмішку.
– Що ж пане Липовецький, – сказав Вадим. – Ми беремося за вашу справу. І гадаю, що ми її виграємо. У всякому разі повинні її виграти, якщо все, що ви мені розказали, правда, і усі ваші документи дійсно в порядку. Завтра я чекаю вас з ними у себе. І як тільки я з ними ознайомлюся, ми з вами складемо детальний план захисту.
Якусь мить Липовецький сидів, мов заворожений, не в силах підвестися з місця. Він не міг повірити почутому. Врешті він отямився, різко підійшов до Вадима і міцно стиснув йому руку.
– Дякую… не сподівався… ну ми їм…
Вадим посміхнувся.
– Не поспішайте. “Ми їм” буде ще не скоро. Спершу мені треба подивитися ваші документи і обдумати захист.
– Не турбуйтесь, вони в порядку, головне, щоби ви не передумали.
– Не передумаю. Якщо я вам пообіцяв, то не передумаю.
– Оце мені і хотілося почути.
Липовецький ще раз потис Вадимову руку і швидко вийшов з його кабінету. Тепер це був зовсім інший чоловік, ніж той, котрий зайшов сюди. Випростаний, рішучий, сповнений віри у себе, Вадим все більше впевнювався, що Липовецький казав йому правду. І не міг приховати своєї радості: нарешті і в його руки прийшла велика удача.
Від самого часу створення справи Вадимової “Трояни” йшли доволі успішно. Вадим ніколи не бідував, та і клієнтів у нього вистачало. Інша річ, що усі вони приходили до нього із рядовими, ні для кого, окрім них самих нецікавими справами, які, зрозуміло, аж ніяк не заслуговували на те, щоби потрапити на шпальти газет і забезпечити фірмі потрібну рекламу. Не кажучи вже про те, що ці справи не дозволяли Вадимові чи його команді, в якій було кілька справді фахових і перспективних юристів, проявити себе на повну силу. Усім їм вкрай потрібне було щось значуще, скандальне, ще й бажано, щоби у цьому виявилися замішані серйозні і впливові люди. І у визначенні суперника директора Вадим не помилився – ним виявився Іван Сичак, двоюрідний брат самого мера, який за керівництва свого брата встиг добряче встати на ноги, підім’явши під себе чимало магазинів та кафе, і мав наміри продовжувати у цьому ж руслі, щоби створити таку собі невеличку комерційну імперію. Магазин електроніки мав займати в ній одне з чільних місць.
Про усе це Вадим дізнався у перший же тиждень, відколи почав займатися справою Липовецького. Звісно, друга сторона теж не дрімала. Довідавшись про те, що він погодився опікуватися директором “Аврори”, з ним намагались домовитись по-доброму. Пропонували гроші, безпрограшні справи, але Вадим категорично відмовлявся.
Чотири ж дні тому, у п'ятницю, в його кабінет несподівано навідався сам його тесть, який запропонував разом пообідати в ресторані, вперше за останні два роки. За обідом він довго розпитував про справи фірми, про дім, про доньку, а потім несподівано попросив його відмовитися від захисту Липовецького. Пояснив, що так буде краще їм усім, та і він сам зможе виграти у цьому випадку значно більше. Тим паче, що перемогти у суді йому все одно не вдасться: конкуренти Липовецького просто підкуплять суддю, дадуть йому стільки, що той піде на будь-яке порушення закону.
Такого повороту подій Вадим не сподівався. Тесть заскочив його зненацька, він не зміг відмовити йому відразу, тож попросив кілька днів на роздуми. І йому і справді треба було подумати – над тим, чому раптом тесть прийшов агітувати за цю справу. І чи справді куплений суддя – у тому, що його спробують купити Вадим не сумнівався жодної хвилини – зважиться так нахабно йти проти закону.
Вагався він недовго, і твердо вирішив, хай там що його не чекає в майбутньому, навіть якщо він справді програє цю справу, він піде до кінця. Про це він і сказав представникам протилежної сторони, які прийшли з надією, що після розмови з тестем Вадим не виявиться аж таким непоступливим. Це сталося учора вранці, а ввечері Ліза поставила йому ультиматум. Неймовірно жорстокий, нічого подібного він від неї не міг і сподіватися.

2

Одягався Вадим напрочуд повільно, набагато повільніше, ніж зазвичай. Приміряв то одну сорочку, то другу, довго вибирав краватку, вирівнював на ній вузол, намагаючись якнайдалі відтягнути хвилину, коли йому доведеться вийти звідси і нарешті зустрітися з Лізою.
Цей процес (і цьому Вадим був тільки радий, оскільки знайти ще якусь причину, яка би затримала його тут і дозволила не з’являтися перед очі дружини, він був не здатний) перервав шум за вікном, де різко просигналила, а потім верескливо загальмувала машина. Звідти почулися крики, лайка; зацікавлений, Вадим підійшов до вікна подивитися, що там сталося. Виявилося, нічого серйозного. Водій, який виїжджав з бокової вулички, не пропустив машину, що мчала по головній. Власнику останньої ледь вдалося уникнути зіткнення, і зараз він на всю вулицю висловлював винуватцю свої претензії, використовуючи при цьому усі найсолоніші вислови, які мав у своєму лексиконі. Машини залишились неушкодженими, водії теж, тож ця сцена не привабила жодного зіваку. Не стишуючи ходу, люди проходили повз обидві машини, намагаючись чимшвидше залишити за спиною грубість і лайку їхніх власників. Вони наче побоювались, що ті зіпсують їм хороший настрій, викликаний прекрасним сонячним ранком, яких не так вже й багато буває восени.
Цього року направду видалася несподівано лагідна й тепла осінь. Скільки не намагався, Вадим не зміг пригадати у своєму житті, коли б іще у вересні повітря прогрівалося до двадцяти п’яти, а то й більше градусів, і так з дня у день, від самого початку місяця. Далебі, така погожа сонячна погода так довго тримається далеко не кожного літа. Вранці і ввечері, звісно, було значно холодніше, ніж вдень. Кілька разів Вадим повертався з роботи пізно ввечері, і йдучи по дорозі зі стоянки додому в самому костюмі, в якому вдень обливався потом, увечері він ловив дрижаки. Втім, як на Вадима, так було навіть краще: завдяки цим перепадам температури у закутому в камінь Львові, де завжди бракувало зелені і води, хоч було чим дихати.
Нинішній ранок, судячи з безхмарно неба і яскравого сонця, яке вже встигло піднятися високо над будинками, обіцяв бути таким же теплим, як і вчорашній. Це справді був один із тих ранків, в які здається, що ти живеш на цьому світі рівно стільки ж часу, скільки існує і він сам, і що ти ніколи й ні при яких умовах не можеш його ні покинути, ні стати у ньому нещасним. Ще вчора цей ранок був би таким же і для Вадима. Сьогодні ж він міг бути таким лише, поки залишався у спальні. Тут, у спальні, був його останній бастіон, її поріг мав стати для нього Рубіконом, переходити який йому зовсім не хотілося. І навряд чи варто було його за це зневажати.
Ледь чи не кожен із нас хотів би бачити своє життя такою собі тихоплинною, повноводою річкою без усіляких вирів, бистрини і порогів, які могли би ускладнити шлях по ній. Відштовхнувся від берега і преспокійно пливеш за повільною течією стільки, скільки тобі відведено на роду. Очевидно, у цьому бажанні проявляється блаженна мрія про життя без турбот і клопотів, ризику і несподіванок, але водночас і без постійного вибору. Отож таке, яким воно ніколи не буває насправді. А якщо й буває, то навряд чи його можна назвати успішним і повнокровним і навряд чи воно цікавитиме ще когось, окрім його власника, неспроможного збагнути, що, позбавивши себе можливості постійно обирати, він уже здійснив свій вибір. Причому далеко не найкращий. Адже складний і тернистий шлях все ж таки міг привести його до зірок, прямий же і рівний, як правило, закінчується забуттям.
Вадим уже знав, який шлях він обере для себе, якщо Ліза не відступиться від свого ультиматуму. Однак оскільки усе це звалилося на нього так несподівано, як сніг на голову, він не хотів і думати про ті проблеми, які дружно напосядуть на нього, щойно він змушений буде здійснити цей свій вибір. Тому він і намагався зараз відтягнути його якнайдалі, все ще плекаючи крихітну надію, що якимось чином його вдасться уникнути. Скажімо, Ліза піде в якихось справах і вся ця розмова перенесеться на вечір, а ввечері вона не відбудеться взагалі, оскільки до цього часу дружина все зважить і передумає, зрозумівши, яку дурницю вона ледь не скоїла. Проте час спливав, а вона нікуди не йшла, не даючи йому надії на те, що вона не оголосить йому воєнних дій. Чекати довше було не можна, йому потрібно було на роботу, отож Вадим вирушив на кухню.
Готовий сніданок вже чекав його на столі. Ліза його чекала теж. Година була не рання, але вона все ще залишалася у шовковому домашньому халаті. На грудях халат ледь розійшовся, відкриваючи погляду солодку улоговинку між персами. Вадим не міг стриматися, щоби не спрямувати туди свій погляд, на якийсь час забувши про ту страшенно неприємну ситуацію, в яку вона його поставила учора. Спіймавши його погляд, Ліза несподівано почервоніла, мовби він для неї був чужий, і поправила на грудях халат. Очі її були опущені, дихала вона нерівно і нервово. Більше жодного жесту, жодного слова. Побажання “смачного”, яке він промовив, сідаючи за стіл, так і зависло у повітрі.
Вадим зітхнув і почав жувати шматок м’яса, який відразу став гумовим. Мить, друга, і він відчув на собі її погляд. Серйозний, прискіпливий, Ліза ще не розтулила вуст, як він уже знав, що вона скаже.
– То що, ти змінив своє рішення? – тихо запитала вона.
Йому зненацька здалося, що в її голосі пролунав жаль за те, що вона говорить з ним ультимативно. І жаль тим більший, що втрачати його їй, очевидно, все ж таки не хотілося. Він теж зовсім не горів бажанням позбутися її, тож ненадовго, хоч нібито остаточно все для себе вирішив, Вадим завагався. Поглянув на неї, на її обличчя, чисте і свіже після довгої ночі, тонку шию; навіть після вчорашнього вечора він все ще любив усе це. Потім його погляд опустився трохи нижче. Халат на Лізиних грудях і надалі був надійно загорнений, ховаючи від нього звабливі півкулі, такі м’які і ніжні на дотик. Схоже, навіть показати їх (а ще вчора вранці Ліза зробити це була би тільки рада) вона погоджувалася тільки після того, коли він вирішить усе на її користь. Виходить, її любов була не безкорислива і не щира. Якщо так, то така вона була йому непотрібна.
Вадим заперечливо похитав головою.
– Ні, не передумав, – сказав він, відклавши виделку. – Я не міг передумати, і ти би мала це знати. Адже передумати означало переступити через принципи, яких я завжди дотримувався.
Ліза глибоко зітхнула і, нагнувши голову, сховала обличчя в долонях. В такій позі вона кілька разів хитнулась взад-вперед, потім завмерла. Через деякий час, опустивши руки, вона підвелася і пройшлася по кухні.
– Що ж, дуже жаль, – якось наче приречено сказала Ліза, зупинившись біля вікна. – Вчора я вже сказала тобі, що ти мусиш добре подумати над моїми словами, і попереджала, чим може закінчитися твоя незговірливість. Щоби не виглядати в твоїх очах брехливою, тепер я мушу виконати те, що обіцяла.
Ліза нарешті подивилася на нього. Погляд серйозний, суворий, категоричний. Він мимоволі здригнувся, здогадуючись, що вона зараз скаже.
– Нам доведеться розстатися, – промовила Ліза приглушеним тоном. – У нас більше немає спільного майбутнього. Ти його не захотів, ти його просто знищив.
Хоч Вадим і чекав цих слів від самого ранку, почувши їх, відчув, як весь світ отак враз, зненацька розсипався на дрібні уламки, на друзки. Кілька років тому так від удару каменю з-під передньої машини розсипалося на друзки лобове скло в стареньких “Жигулях” Вадимового приятеля, який підвозив їх з Яворова до Львова. Приятель потім виправдовувався, що й сам не знав, що його батько колись замінив встановлений на заводі триплекс на звичайнісіньке гартоване скло, яке не витримало першого ж серйозного удару. Один осколок від скла тоді ледь не потрапив Вадимові в око, від нього на його чолі ще довго залишалася глибока подряпина. Зараз йому здалося, що інший уламок таки влучив в око Лізі. І зробив її злою, як Кая льодинка Снігової Королеви.
Вадим і собі підвівся. Їсти йому перехотілося, зараз він потребував тільки кави. Він дістав турку, насипав у неї каву і поставив її на плиту. Лізі не пропонував: вранці вона віддавала перевагу чаю.
Остання її фраза, думав він, помішуючи ложечкою каву в турці, означала, що їхньому подружньому життю покладено край. І це його більше не бентежило, він зараз хотів цього не менше, ніж вона, волів її більше не бачити й не знати, забратися звідси кудись світ за очі і більше ніколи з нею не зустрічатись. І все ж внутрішній голос говорив йому, що він так робити не повинен: у них був спільний дім, фірма, Ростик – усе це треба було розділити. Лізин батько був багатий, дуже багатий, тож вона ніколи не відчуватиме проблем з грошима, йому ж треба було подумати про своє найближче майбутнє. І хоч у глибині душі він сподівався, що їм вдасться розійтися полюбовно, все по-чесному розділивши, професійний юрист, який озвався у ньому, вперто підказував, що сліпо вірити цим сподіванням не варто. Навпаки, слід очікувати гіршого – судового позову, детального опису майна, зважаючи на таку перспективу він мусив встановити якомога точніше, чи було ще щось, окрім Липовецького, причиною цього розлучення, і якщо було, то що саме. Знати усе це він повинен був, щоби при потребі мати на чому побудувати свій захист.
Зготувалася кава. Відставивши тарілку з їжею, Вадим налив її у чашку і сів на своє місце. Ліза теж сіла. Щоправда, не на крісло, а на підвіконник, обсмикнувши поли халата якомога нижче на ноги. Підкреслювала цим, що він для неї вже чужий, зрозумів він. Він сумно посміхнувся: біс з нею, чужий так чужий, хіба він у силах щось змінити?
– Що ж, якщо ти і справді вирішила, що ми мусимо розстатися, очевидно, мені доведеться змиритися, – повільно промовив Вадим. – Все одно відвернути цього я не зможу. Навіть якщо подам тобі касаційну скаргу. Ти просто відмовишся її розглядати. Але, може, ти хоча би скажеш, що ж такого між нами могло статися, що ти отак враз, за один-єдиний вечір ставиш мене перед цим категоричним вибором?
Ліза мовчала. Дивилась убік, щосили стиснувши вуста, наче боялася, що коли вона їх послабить, небажані слова самі вирвуться з рота.
– Невже це тільки через Липовецького? – знову заговорив Вадим, переконавшись, що вона не збирається відповідати. – Але це ж абсурд якийсь, щось справді неймовірне. І ти, і твій батько, для вас на цій справі наче світ клином зійшовся, вона наче стала питанням вашого життя і смерті. Гаразд, підозрюю, що для нього вона і справді може становити певний інтерес. Знаючи його і його ділову хватку, я більш ніж впевнений, що опікується нею він не просто так. Очевидно, йому за це заплатили, або пообіцяли зробити якусь важливу послугу, хоч це його аж ніяк не виправдовує. Без цих грошей він не збанкрутує, не отримавши їх він не так вже багато і втратить. А от я, наша з тобою “Трояна”, якщо ми переможемо на суді, у чому я ніскільки не сумніваюсь, виграє значно більше. “Юрченко і Павловський” – Вадим назвав найвідомішу і на сьогодні найкращу у місті фірму – через нас просто вмруть від заздрості.
Ліза залишалась незворушною. Навіть не глянула в його бік, наче усі ці слова були звернені зовсім не до неї. Він відчув, як від її поведінки його починає охоплювати лють, але змусив себе заспокоїтися: лють була йому поганим помічником.
– Може ти не надто віриш, що я зумію впоратися з цією справою і через мою впертість твого батька спіткають втрати? Що ж, можливо, зробити це справді буде нелегко. Але хіба це привід для того, щоби відмовитись від захисту Липовецького, викинути білий прапор, навіть не розпочавши битви? Та якби такої тактики дотримувалися полководці, вони би ніколи не змогли вписати своє ім’я в історію. Та й взагалі, – оскільки Ліза й надалі мовчала, на Вадима накотилась нова хвиля люті, впоратися з якою він цього разу не зумів, тож заговорив підвищеним тоном: – вважаєш, що одна справа, якою би вона не була, вартує того, щоби зруйнувати все наше життя? У такому випадку я тебе не розумію. Та і себе. Навіть не знаю, як ми могли стільки років бути разом. Мабуть, у той день, коли я вирішив, що ти можеш стати моєю долею, я був сліпцем. Еротова стріла відібрала в мене розум.
Його слова нарешті зачепили її за живе. Й надалі дивлячись убік і не повертаючись до нього, вона заговорила крізь зуби:
– Чому ж, не одна. Ця справа виявилася останньою краплею, а до неї було дуже багато усього, у чому ти був винен сам. І навіть зараз винен: адже ти міг вибрати, але не вибрав.
Вибрати... Насправді вона не залишила йому ніякого вибору, зненацька усвідомив він. Фактично йому виносили вирок, так і не дозволивши захищатись, як Андрієві Чумаку. Адже якби він зробив те, чого хотіла Ліза, і пішов проти свого клієнта, у нього би просто відібрали адвокатське свідоцтво, вона цього не знати не могла. І очевидно, найперше цього би домігся Лізин батько, який уже давно хотів позбутися Вадима. Щастя доньки, її майбутнє його ніскільки не турбувало. Причому, мабуть, саме тесть і переконав її поставити його перед цим вибором, попередньо пообіцявши, що якщо Вадим погодиться, він йому нічого поганого не зробить. Розрахунок надзвичайно тонкий: наскільки напружені стосунки останнім часом були у нього з Вадимом, знали тільки вони обоє. А Ліза, як остання дурепа повірила батькові і перейшла на його бік. Цікаво, чому? Він неодмінно мусив про це дізнатися, тож запитав:
– І що ж я зробив тобі такого поганого?
Ліза знову обрала мовчанку. Все дивилась на свою стіну, не повертаючись до нього.
– Лізо, – зробив Вадим ще одну спробу. – Ти відмовляєш мені навіть у цьому?
– Мовчи, – прошепотіла вона. – Краще помовчи.
Вадим послухався. Пив каву і теж мовчав, майже зримо відчуваючи, наскільки від цієї тиші погустішало повітря. Вони з Лізою наче опинилися у маленькій батисфері на океанському дні під кілька кілометровою товщею води, яка ось-ось мала роздушити їхнє непевне пристанище.
Втім, їхня мовчанка протривала недовго. Минула хвилина, дві, і Ліза зуміла відійти. Стерла з очей сльози, а тоді повернулась і все ще уникаючи дивитись на нього, пішла в кімнату. Повернулась з пачкою фотографій, на яких, як здогадався Вадим, очевидно, мусив бути якийсь компромат на нього. Забравши зі столу свою тарілку, до якої вона так і не торкнулася, Ліза висипала усі фотографії перед ним на стіл. Спершу Вадим навіть не хотів дивитись на них. Знаючи Лізину схильність до ревнощів – щоби їх пробудити їй навіть не треба було мати поблизу Яго – він наперед здогадувався, що на них буде.
Ліза, і це, на жаль, проявилося вже після весілля, особливо після народження Ростика, коли вона змушена була глядіти сина, а Вадим на цілий день зникав з її очей, почала ревнувати його до усіх підряд. Вона робила справжні нальоти на фірму, намагаючись приходити у найнесподіваніші моменти, коли її найменше сподівались побачити, й завжди уважно спостерігала за усім, що там відбувалося: як дивилась і розмовляла з Вадимом секретарка Леся, студентки-практикантки, хоч і старша від нього на цілих десять років, але все ще приваблива і вродлива Олена Петрівна.
Тут, на роботі у нього нічого ні з ким не було, це Лізі говорили абсолютно усі, але вона нікому не вірила. Студентки-практикантки восени повернулись в університет, Олену Петрівну Ліза, дізнавшись, що у тої є аж троє дітей, що, на її думку, було на заваді будь-якій пристрасті, з числа можливих суперниць викреслила, а от щодо Лесі, то їй все більше здавалося, що дівчина намагається спокусити Вадима. То вона приходила у занадто короткій для Лізи спідниці (хоч у такій самій ходила вона сама), то кидала на Вадима надміру відверті погляди, то у неї, як на Лізу, виявлялася занадто хтива й безсоромна посмішка.
Кожна така підозра увечері коштувала Вадимові бурхливої сцени ревнощів. Штормити у їхньому подружньому житті стало все частіше, й задля власного спокою врешті-решт він змушений був поступитися і погодився звільнити Лесю. Слава Богу, він зумів знайти їй доволі хороше місце в одних своїх знайомих, і цим хоч якось спокутував свою вину перед нею. Замість Лесі Ліза всадовила у його приймальній справжню Горгону Медузу, яка швидко віднадила бажання приходити на фірму добрій половині клієнтів. Аби не втратити і другу половину, а водночас і не викликати у Лізи нових ревнощів, Вадим змушений був взяти секретарем хлопця, свіжоспеченого юриста, який щойно закінчив університет, відтак виявився ще не готовий до серйозних звершень у царині юриспруденції.
На якийсь час це Лізу начебто заспокоїло. Втім, коли вони бували разом, вона й надалі ловила кожен його погляд, а невдовзі знову почала ревнувати до всіх підряд – до офіціанток у кафе і ресторанах, в які вони часом ходили, і до дружин друзів і знайомих, з якими іноді зустрічалися. На щастя, ці ревнощі були вже не такі бурхливі, їх Вадим міг стерпіти. Однак він не міг собі навіть уявити, якими би вони виявились, якби Ліза дізналася про Наталю.
Три роки тому у нього таки була невеличка інтрижка, яка тривала лише кілька тижнів і яку він вже давно постарався забути. Зараз в його голові виникла зрадницька думка: а раптом тоді його хтось вистежив? Правду кажучи, він не завжди був обережний, зустрічаючись з Наталею, тож якщо би хтось поставив собі за мету зібрати проти нього компромат, це було би не важко.
Ліза і не думала поступатись, тож Вадим нерішуче взяв до рук фотографії і обережно почав їх переглядати. Його присутність з десятьма чи одинадцятьма жінками на кількох різних прийомах з нагоди виграних справ, відкриття дружніх фірм, зафіксована на знімках була зовсім невинною. І хоча нахил голови для того, щоби щось сказати під час танцю на вухо партнерці завжди можна видати, як поцілунок у шию, а погляд на неї згори вниз – як бажання заглянути за декольте, вдавши з себе страшенно обуреного, Вадим сказав, що звинувачувати його у адюльтері тільки через це просто смішно.
Ліза особливо не сперечалась: на відміну від нього, вона знала, що найцікавіші фотографії попереду, тож терпляче чекала, поки він дійде до них.
Хоч і як Вадимові хотілося вірити, що насправді цього не сталося, але він віддавав собі раду, що на очах у Лізи здригнувся, побачивши серед цих фотографій найгірше – себе з Наталею. Ось вони цілуються, не в щічку – у вуста, він її обіймає, потім цілує ще раз... Це була їхня остання зустріч. Тоді він сказав їй, що вони повинні розстатися, і вона попросила його поцілувати себе востаннє. Фактично це був єдиний момент, коли його можна було спіймати на гарячому, оскільки на людях він більше нічого такого не робив, і його таки спіймали. Очевидно, для когось його зустрічі з Наталею не були секретом, його вистежували, довго і терпляче, поки не досягли успіху…
Відклавши фотографії, Вадим підвівся і ступив кілька кроків по кухні, відчуваючи, як його усього зненацька охоплює страшенна млість. Щоби не впасти, він мусив спертися об кухонний стіл. Весь той час він напружено думав над тим, як виправдатись. Хтось інший на його місці, мабуть, кинувся би негайно себе захищати, почав би переконувати, що усе це випадковість або монтаж, та і взагалі насправді у всьому винен не він, а вона, Ліза, оскільки спершу своєю холодністю після народження Ростика вона змусила його шукати розради в обіймах іншої жінки, а потім ще й почала за ним стежити, принижуючи цим і його, і саму себе, але він так не зміг. Цей зв’язок ще задовго до розриву Вадим вважав прикрою помилкою, за яку він каявся сотні, тисячі разів, тож зараз з якоюсь приреченістю вирішив, що те, що усе це вийшло на поверхню, може означати єдине – його не прощено за цю подружню зраду остаточно. Він мусив понести за неї покуту, і оце вона, ця покута, мабуть, і є: подивитися Лізі в очі і попросити у неї за все пробачення.
– Пробач, – пробурмотів він винувато, – напевно, мені все-таки треба було у всьому зізнатись самому. Щодо цього у мене є тільки єдине виправдання: я не хотів тебе травмувати. Тим паче, що все це вже давно минулось, ще три роки тому, та і тривало лічені тижні. А після цього у мене нічого ні з ким не було. Для мене існувала тільки ти. Клянусь.
 
Наші Друзі: Новини Львова