Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 28 травня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика

Гості на мітлі

Переглядів: 22756
Додано: 01.02.2010 Додав: Volynyanyn  текстів: 85
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Цього разу Ядвіга Олізарівна, схоже, змирилася з поразкою. Вона втомлено махнула рукою й спрямувала мітлу на копичку сіна.
– Що ж, цього разу ваша взяла, – визнала вона. – Вважайте, що сьогодні вам пощастило. От лише не можу зрозуміти, звідкіля ви дізналися про існування СТУПи? – А що хлопці мовчали, то баба-яга повернулася до Аристарха. – Чи не ти їм розповів про неї?
Аристарх завбачливо відійшов на безпечну відстань.
– Я... я нічого їм не казав, – стишеним голосом промуркотів він і кинув прохальний погляд на друзів. – Вони... самі звідкись... мабуть...
– Це правда?
– Звісно, правда, – відповів Степан й сам подивувався з того, що говорить. Бо коли добре подумати, то кіт не зробив йому нічого доброго. Швидше навпаки.
– Гаразд, – по паузі проказала Ядвіга Олізарівна. – Я потім сама в усьому розберуся. А поки що вибирайтеся зі СТУПи й швиденько біжіть додому. Тільки ж дивіться, щоб ноги вашої тут більше не було! Ну, чого сидите? Не бійтеся, біжіть, я вас не чіпатиму.
Василь посміхнувся.
– А нам і тут непогано, – сказав він.
– Без Тані ми нікуди не підемо, – підтримав його Степан ***.
Ядвіга Олізарівна вдала, ніби дуже здивувалася.
– Без Тані? – перепитала вона. – Хіба ж ти не знаєш, що...
– Знаю, – перебив її Степан. – Знаю, що в тій печі ніякого багаття й близько не було. Одна лише видимість. А насправді ви її зіллям обкурюєте.
– І хочете зробити своєю ученицею, – додав Василь.
Ядвіга Олізарівна вражено подивилася на нього.
– Шурхотун про це нічого не знав, – мовила вона начебто до самої себе. – Отже... – вона погрозливо повернулася до Аристарха. – Отже, тільки ти їм міг про це розповісти...
– Ні, не я! – перелякано верескнув Аристарх і знову кинув благальний погляд на Степана. – Не я!
– Хоча б тепер не бреши, – зневажливо кинула Ядвіга Олізарівна. – Що ж, доведеться тобі до кінця життя заздрити найнікчемнішій тварюці. Чи пенькові. І я тобі це обіцяю.
– До чого тут Аристарх? – втрутився Степан, знову ж таки незрозуміло для самого себе. – Ми його навіть розпитати як варт не змогли.
– Він верещав, мов недорізане порося, – підтримав товариша Василь.
Тепер, скидалося на те, баба-яга здивувалася по-справжньому.
– Он як... – повільно проказала вона. – А я на тебе таке було подумала!
– Нічого, буває, – відреагував Аристарх і гордовито випнув груди. – Я тримався мужньо. Вони від мене нічого не дізналися.
Й він тихцем підморгнув друзям.
Ядвіга Олізарівна ласкаво погладила свого мужнього кота.
– Так віддаєте Таню чи ні? – поспитав Степан.
– Це моя справа, – відрізала баба-яга. – Сама знаю, що мені з нею робити.
– Ну, тоді ми нікуди звідси не підемо, – оголосив Степан. – А коли не підемо, то й ви нікуди не полетите.
– Підете, – зле посміхнулася Ядвіга Олізарівна. – Вилетите звідсіля, як із пращі. Тільки тоді вже, мабуть, пізно буде.

ЧАКЛУНСЬКІ ХИТРОЩІ

Вона звела зосереджений погляд на маленьку хмаринку, що саме пропливала над їхніми головами. Потім щось прошепотіла й почала робити руками енергійні рухи. Вгору – вниз – убік. Вгору – вниз – убік...
Василь, котрий уважно спостерігав за її діями, раптом розсміявся.
– Поглянь-но, Стьопо, а старушенція, схоже, морзянкою шпарить.
І справді, Ядвіга Олізарівна розмахувала руками точнісінько як сигнальник під час військово-морського параду.
Втім, за кілька хвилин друзям було вже не до сміху. Біла хмаринка знизилася, потемнішала, і з неї пішов град. Спочатку він був маленький, розміром з пшеничне зерня. Потім з кукурудзяне. Нарешті на хлоп’ячі голови з сухим тріском посипалася льодяна квасоля. Вона боляче шмагала по голові, плечах, зашийку. Василь прикрив голову долонями, проте одна градина розміром з голуб’яче яйце стукнула його так, що бідолашний тільки зойкнув.
– Тягни сорочку на голову! – крикнув йому Степан.
Стало трохи легше. Та незабаром у хлопців заболіли руки. Град духопелив по кісточках пальців так, що лише статуя могла витримати щось подібне.
– Може втечемо? – простогнав Василь. – А пізніше знову повернемося. Ой!
– Не можна, – заперечив Степан. – Вона тоді... ой!.. втече разом з Танею!
– То що ж робити? – розгублено запитав Василь. Але тут одна градина так тріснула його по потилиці, що він одразу ж здогадався.
– Сіно! – вигукнув він. – Прикриємося сіном!
Степан висунув руку з-під сорочки й у цю ж мить скривився від пекучого удару. Все ж йому пощастило захопити чималий оберемок, й друзі накрилися ним з головою.
Тепер вони сиділи в СТУПі і вслухалися в те, як град з барабанним тріском гупає у стіни літального апарату, як щось вигукує розлючена баба-яга.
– Сама собі робить гірше, – зауважив Степан. – То прикриває СТУПу від негоди, то насилає на неї град.
Мабуть, і Ядвіга Олізарівна подумала про це, бо невдовзі град припинився.
Друзі обережно висунули носи назовні.
Над ними, наче нічого й не трапилося, світило яскраве сонце. По небу, як і раніше, ліниво пропливали легенькі хмаринки. Навколо зеленіла трава та кущі. Лише поблизу від СТУПи лежав товстий шар граду. Від нього здіймалася густа пара.
– Ну, чия взяла? – задирливо гукнув Василь. – Ні, такими штучками нас не візьмеш!
Ядвіга Олізарівна закусила нижню губу довгими, немов кабанячі ікла, зубами. Однак промовчала. Схоже було, що вона знову щось затіває.
Нарешті вона відправила Аристарха за обідом, а сама прилягла на копичку.
– Трохи посплю, – звернулася вона ніби до самої себе й відразу засвистіла носом. Але Степан увесь час відчував на собі її важкий погляд з-під напіврозплющених повік.
Баба-яга висвистувала носом, аж доки не повернувся Аристарх з закіптюженою каструлею. Ядвіга Олізарівна потягнулася, вийняла з неї два чималенькі шматки й переклала їх на лопухове листя. Потім схилилася над каструлею, прошепотіла кілька нерозбірливих слів і наказала Аристархові:
– Решту віднеси їм. А то ще жалітимуться, ніби я їх тримаю голодними.
Аристарх підійшов до СТУПи, простягнув каструлю та голосно побажав:
– Їжте на здоров`я!
Тоді нахилився до Степана й ледве чутно додав:
– Але як тільки ви покладете це до рота – у вас страшенно заболять животи та закортить до кущів... – він коротко гигикнув, мабуть, уявив собі таку веселу картину. – А там-то моя власниця вас і схопить!
– Що саме він мав на увазі? – поцікавився Василь опісля того, як Аристарх, ще раз голосно побажавши смачного, повернувся до копички.
– Треба подумати, – відказав Степан. – Гадаю, що він нас застерігав від чогось.
– Я вже здогадався, – перебив його Василь. – Мабуть, ця старушенція зачаклувала обід чи щось підсипала туди.
– Що саме?
– Мало що...
А баба-яга відвернулася від хлопців і, ніби нічого й не трапилося, неохоче жувала свій шматок. Скидалось на те, що її більш за все цікавили хмаринки у небі, метелик, що безпечно пурхав над головою, далеке гудіння літака...
Врешті-решт Ядвіга Олізарівна мовби випадково перевела погляд на друзів.
– А ви чого не обідаєте? – запитала вона. – Гидуєте, чи що? Не бійтеся, їжте. Це рагу з перепелів. Аристарх наловив їх спеціально для вас.
– Атож, підтвердив Аристарх і підморгнув хлопцям.
– Еге, так ми й накинемося на цю бурду! – насмішкувато відгукнувся Василь. – А раптом ви щось підсипали в неї? Ні, краще обійдемося без вашого обіду.
Ядвіга Олізарівна спересердя пожбурила свою порцію далеко у кущі.
– Все одно ви колись та виберетеся звідтіля. Зголоднієте, чи спрага виморить.
– Ну, коли то ще буде! – безтурботно відгукнувся Василь. – За той час все може трапитися.
– Що саме?
– Ну... хоча б хтось із дорослих надійде.
– Не сподівайся, тебе він не побачить. Я знову все заховаю від стороннього ока.
– То й ховайте. А ми знову щось придумаємо. Правда, Стьопо?

ЗВІЛЬНЕННЯ

А Степан в цей час уважно приглядався до СТУПи. На перший погляд, це була звичайнісінька собі старовинна ступа, яку він не раз бачив у районному музеї. Хіба що добре відполірована та покрита лаком. Не вистачало лише товкача, чи як він там називається. Того, чим товчуть зерно. Та він і не потрібен – виїмок у цій СТУПі видовбано не для того, аби щось товкти...
От лише невідомо, як нею керувати. Ніде не було ні важельків, ні кнопок. Гладенькі, до блиску зачовгані стінки, таке ж гладеньке дно... Невже ця СТУПа й справді слухається одного лише чарівного слова?
Степан ще раз гарненько усе обдивився й майже біля самого дна помітив невеличку заглибину. А в ній – три химерні сучки, що швидше скидалися на маленькі гачечки для одягу. Під ними виднілися такі ж відполіровані бугорки.
Степан думав було перевірити свій здогад у справі, проте вчасно схаменувся. Ще, чого доброго, доторкнешся до них – і одразу ж опинишся у якомусь тридесятому царстві чи іншому негарному місці.
А Василь все ще завзято сперечався з Ядвігою Олізарівною. Аристарх прислуховувався до тієї суперечки з неприхованою цікавістю.
– Град – це ще не страшно, – говорила стара чаклунка. – То лише квіточки. А от що ви робитимете, коли я накличу на ваші голови грозову блискавку?
– Так-так, саме блискавку! – жваво підхопив Аристарх. – Від вас тоді лише мокре місце залишиться. Тобто я хотів сказати – жменька попелу, – виправився він.
– Й від вашої СТУПи теж, – уточнив Василь. – На чому тоді ви літатимете?
Аристарх спантеличено почухав лапою за вухом. Ядвіга Олізарівна теж зніяковіла.
– Можна обійтися й без блискавки, – сказала вона за якусь хвилину. – Я краще на вас напущу...
– А, вигадки це все, – зневажливо махнув рукою Василь. – Все одно нічого ви нам не зробите.
Ядвіга Олізарівна образилася не на жарт.
– Який же ти нечема, – мовила вона.
– Хам, – втрутився й Аристарх. – Пентюх. Теж мені – гангстер з Горобців.
– Я тобі ще покажу гангстера, – пообіцяв Василь. – Дай тільки виберемося звідсіля.
В цю хвилину у Степановій голові промайнула рятівна думка.
– Зачекай, – зупинив він товариша, що ладен вже був виплигнути зі СТУПи та кинутися й кинутися на Аристарха. – Мабуть, ми таки підемо звідси, – звернувся він до Ядвіги Олізарівни.
– Нарешті чую щось розумне, – задоволено зауважила та. – Й чим швидше, тим буде краще для вас.
– Одначе підемо лише з Танею.
– Ну то й помирайте отут від голоду та спраги, – відказала баба-яга і позіхнула. Схоже було, що ця розмова почала їй обридати. – І не сподівайтеся, що вам хтось допоможе.
– А ми й не сподіваємося. Ми самі можемо захиститися. А перед цим візьмемо й знищимо вашу СТУПу... Дай, будь ласка, ножика, – попрохав Степан товариша. – Для початку я відріжу ось ці сучки та бугорки. Це ваша система управління, правильно я кажу?
– Не смій, гаспиде! – з жахом заволала Ядвіга Олізарівна і штопором вгвинтилася в повітря. – Не смій торкатися своїм поганським залізом до чарівного дерева!
– Це в мене поганське залізо? – обурився Василь. – Ану, Степане, дай-но мені його сюди...
– Зачекай трохи, – відсторонив товариша Степан. – Так віддаєте Таню чи ні?
Ядвіга Олізарівна тільки зубами заскреготіла. Втім, що вона могла вдіяти?
– Що ж, беріть свою Таню, – вичавила вона з себе. – Аристарху, збігай-но за нею.
– Усе бігай та бігай, – невдоволено буркнув Аристарх. – Що я – хлопчик на побігеньках? – Проте, перехопивши шалений погляд своєї господині, схопився на ноги. – Ну, гаразд, гаразд! Буде тобі Таня.
За кілька хвилин хлопці побачили дівчинку. Потираючи кулачком очі, ніби щойно прокинулася, Таня повільно вийшла на ґанок. Її навіть похитувало. Так само повільно підійшла Таня до СТУПи та з зусиллям перевела затуманений погляд на друзів.
– О, хлопці... – слабким голосом проказала вона. – Й ви тут... я така рада... – І солодко позіхнула. – Спати хочеться. Я зараз... зараз...
Ноги їй підігнулися, і дівчинка сіла на траву.
– Що з нею? – здивувався Василь.
– Нічого особливого, – заспокоїв його Степан. – Прокинеться. Зі мною теж таке було... А тепер я побіжу за шоломами.
– Та ти що? – жахнувся Василь. – Вона ж тебе...
– А ножик навіщо?
– Ага, – мовив Василь. – І як я раніше не здогадався?
Степан зітхнув, немов перед стрибком у холодну воду, й кулею вилетів зі СТУПи. Відьма скочила на ноги, однак Василь владним голосом наказав:
– Не рухатись! А то все поріжу.
Баба-яга вдарила руками об поли й аж завила від люті. Якби її погляд вмів убивати, – хлопець, певно, перетворився б на попіл.
Невдовзі Степан повернувся. Він ніс з собою два хокейні шоломи.
Ядвізі Олізарівні перехопило подих.
– Вони про усе знають, – прошепотіла вона і повернулася до Аристарха. – Це ти все, ти!
– Не рухатися! – повторив Василь.
 
Наші Друзі: Новини Львова