Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 28 травня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика

Гості на мітлі

Переглядів: 22748
Додано: 01.02.2010 Додав: Volynyanyn  текстів: 85
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
– Що-що?
– Це така машина, – пояснив Степан. – Мабуть, схожа на літак. На ній баба-яга літає.
Василь в задумі шморгнув носом.
– Щось я такого літака не бачив, – сказав він.
– Що ж тут дивного. Вона знаєш як його ховає?
– Як же ми тоді його знайдемо?
– Нам би для початку вирватися звідсіля, – резюмував Степан. – А там видно буде. Цс-сс... Здається, сюди йдуть. Мовчи та роби вигляд, ніби нічого не знаєш.
Відкинулася ляда, й до отвору зазирнув Аристарх. Його передня ліва лапа була туго перебинтована.
– Як настрій у новенького? – поцікавився він. – Ще не звик до нового помешкання?
– Нічого, скоро ми з тобою поміняємося, – похмуро пообіцяв Василь.
– Бач, який моторний! – вищирив зуби Аристарх. – Ну. на це навряд чи можеш розраховувати. Хоча, як не дивно, я й на тебе чомусь зовсім не ображаюся. Ти оборонявся, як міг. – Кіт гойднув перебинтованою лапою. – Але зізнайся, що й тобі теж дісталося. Скажи дякую господині, що заборонила користуватися пазурами, а то б... Їсти будете?
Аристарх навис над лядою і здоровою лапою простягнув горщика. У ньому лежало щось дуже обгоріле.
– Що це? – здивовано запитав Степан.
– Смаженина, – пояснив Аристарх. – пояснив Аристарх. – Хіба не пізнаєш?
Більше він нічого не встиг вимовити. Василь раптом підстрибнув, вчепився за лапу й з усієї сили смикнув кота вниз. Аристарх випустив горнятко і з переляканим нявканням гепнувся на долівку.
Василь миттю осідлав кота й почав його духопелити.
– Ось тобі за Таньку! – примовляв він. – Ось тобі за Степана! А оце – за мене!
– Відпусти, скажений! – репетував Аристарх, борсаючись під хлопцем. – Ти що – зовсім з глузду з’їхав? По хворій лапі б’єш, так?
Несподівано Василь відлетів у куток. А Аристарх вже стояв над ним і розлючено шипів:
– Зараз ми поквитаємося! Зараз ти в мене отримаєш на горіхи...
Проте до розправи не дійшло. На мить перед Степаном промайнув настовбурчений котячий зашийок, і хлопець, не роздумуючи, вчепився в нього.
Аристарх смикнувся, нявкнув тоненьким, безпомічним голосом маленького кошеняти і з підібганим хвостом завис у повітрі. Він виявився не таким вже й важким, цей величезний чаклунський кіт.
– Навіщо ти так зі мною? – запитав він все тим само тоненьким голосом і скосив на Степана докірливий погляд. – Відпусти мене, будь ласка. Н, прошу тебе!
– Е, ні, – відповів Степан й з такою силою стріпнув кота, що той лише кавкнув. – Ти нас – до печі, на смаженину, а ми тебе за це – відпускати? Не вийде?
– Яку смаженину? – заволав Аристарх. – Подумай, про що ти говориш! Ніякої смаженини ми з вас і не збиралися робити! Чесне слово, таке нам з господинею й на думку не спадало!
– Брешеш, – сказав Степан. – Думаєш, я забув, що казала твоя власниця? Думаєш, я не бачив, як у печі горів вогонь?
– Так то ж був несправжній вогонь, – відповів Аристарх й знову затіпався. – Ой, та боляче ж!.. То господиня спеціально вам на очі вогонь навела, зрозумів? Щоб страшніше було. А насправді ніякого вогню там нема. Так що за Таню хвилюватися нічого... Може, відпустиш мене?
– Тримай його, Стьопо! – обізвався Василь із свого кутка. – Не випускай його! Бреше він, мабуть, все, а сам лише думає, як би вирватися.
– Та не брешу я, не брешу! Моя господиня її у тій печі нині сонним зіллям обкурює.
– Навіщо це їй?
– Хоче взяти до себе ученицею. У нас, нечистої сили, є такий закон: раз на вісімдесят вісім років кожна баба-яга повинна викрасти у людей дівчинку та зробити її своєю ученицею.
Василь лише свиснув.
– Он воно що...
– То, виходить, Таня буде відьмачкою? – скрикнув Степан й щосили струснув Аристарха. – Таня – відьмачка? Ні, не бувати цьому, не бувати!
– Ой-ой-ой! – щосили зарепетував Аристарх. – Ти ж мені шкуру спустиш! При чому тут я? Я всього лише слабкий, нещасний кіт, що змушений скрізь супроводжувати свою господиню. А тепер відпусти мене. Я вже усе сказав.
– Ні, не все, – заперечив Степан. – Ти ще не сказав, де твоя власниця переховує СТУПу.
Аристарх зробив здивовані очі.
– Яку ступу?
– Не прикидайся дурником. Ту, на якій ви з бабою-ягою літаєте.
Аристарх скоса зиркнув на нього.
– Нічого ви від мене більше не дізнаєтеся, – промовив він і відвернувся.
– Дізнаємося, – сказав Степан. – Я труситиму тебе доти, доки ти не скажеш усе, що потрібно.
– Ще й як труситимемо! – підтримав Василь товариша.
Аристарх зітхнув.
– Що ж, ваша взяла, – сказав він. – Бачили біля яру копичку торішнього сіна? За десяток кроків від неї й захована СТУПа.
Хлопці перезирнулися.
– Щось я там ніякої копички не бачив, – зауважив Василь.
– Мабуть, не туди дивився, – відказав Аристарх. – Вона там, де біля яру ростуть шипшинові кущі. А тепер відпустіть мене!
Степан запитально поглянув на товариша.
– Відпустимо?
Ще рано, – застеріг Василь. – Ми повинні спочатку переконатися, що він нас не обдурює. Ось ми виберемося нагору, подивимося, що та як, – й тоді видно буде.
Аристарх, незважаючи на своє жалюгідне становище, іронічно посміхнувся:
– Хотів би я побачити, як вам це вдасться. Драбина ж бо нагорі!
Василь замислено почухав потилицю.
– А вона нам і не потрібна, – зрештою знайшов він вихід. – Ти, Степане, притулися до стіни, а я по тобі й виберуся. Потім спущу драбину. Тільки ж дивися – не відпускай його!
– Тебе господиня побачить, – зловтішно проказав Аристарх.
– Ну то й що? Треба ризикувати. Все одно іншого виходу в нас немає.

ВТЕЧА

Тримаючи Аристарха на відстані, аби той не вчепився в нього, Степан притиснувся плечем до прохолодної вологої стіни. Василь спритно, немов вивірка по дереву чи моряк вітрильного судна по щоглі, ковзнув по ньому нагору й учепився в край отвору. Потім підтягнувся на руках й за якусь хвилину вже стояв на землі.
– Морський порядок, – озирнувшись довкола, задоволено зауважив він. – Хата стоїть боком до нас. Так що ніхто нічого не побачить.
Він спустив драбину та допоміг товаришеві вибратися з підземелля.
– Так про яку копицю ти казав? – поспитав він Аристарха, котрий, як і раніше, покірно погойдувався у Степановій руці.
– Ну як же ти її не бачиш? – відказав той. – Онде, трохи ліворуч від тих кущів.
Василь придивився й пирхнув.
– Та хіба то копиця? Так, пучок сіна. Й то невеличкий.
– Нехай буде пучок, – згодився Аристарх. – А трохи вбік знаходиться СТУПа. Вона теж сіном притрушена. На випадок дощу чи спеки.
Василь уважно подивився в той бік. Він навіть долоню приклав до очей.
– Нічого не бачу, – врешті констатував він. – Копичка нібито і є, а от СТУПи не видно.
– Та кажу ж тобі, що вона зачарована, – відгукнувся кіт. – Господиня моя відвела від неї людські очі.
– А ти зміг би її роз чаклувати? – запитав Степан.
Аристарх засопів носом.
– Багато ви від мене хочете, – незадоволено мовив він. – Це могли б зробити й ви самі. Варто лише доторкнутися до неї – усі чари зійдуть... Ну, довго я ще буду висіти?
– Зачекай, – сказав Степан. – Спочатку ми повинні переконатися у тому, що ти кажеш правду.
Потайки, ховаючись за кущами на той випадок, коли бабі-язі заманеться вийти на ґанок, вони почали пробиратися до копички. Несподівано Аристарх приловчився й усіма чотирма лапами вчепився у стовбур невисокого берестка.
– Ґвалт! – зарепетував він на всю свою котячу горлянку. – Караул! Рятуйте мене!
Степан смикнув Аристарха раз, смикнув вдруге. Проте кіт ніби приріс до стовбура.
– Пробі! Ріжуть! – репетував він. – Шкіру з живого знімають!
– Кидай його! – вигукнув Василь. – Тікаймо, поки вона не вискочила!
Хлопці припустили так, як, напевно, ще ніколи не бігали у житті. За їхньою спиною лунало котяче нявкання та вереск розлюченого Аристарха. За хвилину до них приєдналися вигуки та прокльони баби-яги.
– Онде вони! – кричав кіт. – Хапай їх! Бачиш – вони до копички біжать!
Озирнувшись, Степан побачив, як Аристарх кульгає за ними на трьох лапах, а баба-яга витягує з будинку мітлу з довгим лискучим держаком.
– Навіщо їй мітла? – задихаючись, запитав він у Василя, котрий біг трохи попереду. Звідкілясь в його руках взялася замашна палиця.
– Яка мітла? – не зрозумів Василь. Він теж озирнувся, і на його обличчі з’явився подив. – О, та вона ж летить на ній! Ну. Степане, тепер тримайся!
І вони залопотіли швидше, ніж до того.
Але ще швидше гналася Ядвіга Олізарівна.
– Всіх згною! – гнівно кричала вона. – Заживо в землю закопаю!
– Правильно! – підтримував Аристарх. – Давно варт!
Степан з розгону проскочив повз копичку сіна й зупинився. Бігти далі не було жодного сенсу. Все одно через кілька секунд баба-яга їх наздогнала б.
Порятунок можна було шукати лише у СТУПі. Та й то, якщо вона десь поблизу... Одначе як її знайти?
Степан широко розвів руки і зиґзаґами подався навколо копички.
– Молодець, Степане! – вигукнув Василь. – Шукай СТУПу, а я намагатимуся затримати її хоч трохи!
І він з ломакою напоготові повернувся до Ядвіги Олізарівни, що була вже зовсім близько.
Степан метушливо снував від копички до шипшинових кущів та назад. Проте нічого не міг віднайти. Аби ж то хоч знати, яка вона з себе, та СТУПа!
– Шукай, Стьопко, шукай швидше! – вигукував Василь. Здається, він підбадьорював не стільки товариша, скільки себе. – Шукай, а я їй зараз покажу! Хай знає наших!
Степан мигцем поглянув у його бік і побачив, як розкошлана баба-яга стрімко, мов шуліка, налетіла на Василя. Той погрозливо махнув ломакою. Мітла різко змінила напрямок, описала у повітрі дугу й кинулася на Василя зі спини. Хлопець ледве встиг повернутися їй назустріч і виставити єдину свою зброю.
Баба-яга з голосними прокльонами шугнула вгору.
– Ні. нас так просто не візьмеш! – гукав їй услід Василь. – А ти шукай, Степане, шукай!
– Та немає її ніде! – у відчаї відгукнувся Степан. – Мабуть, Аристарх нас обдурив!
– Я такий, – задоволено горлав Аристарх, накульгуючи на трьох лапах. – Хапай їх, лови!
Баба-яга зловтішно зареготала. Вона розвернулася у високості та знову накинулася на Василя. Той підняв палицю над собою, втім, цього разу мітла не збиралася ухилятися від неї. Держално вперезало по Василевій руці з такою міццю, що палиця відлетіла далеко убік. Василь засичав від болю і хотів було нахилитися за нею, та баба-яга була напоготові. Вона так турнула хлопця, що той колобком покотився по землі.
– Є один! – втішно вигукнула вона. – Є один, а зараз буде другий!
І мітла знову почала набирати висоту.

СТУПА

Степан зупинився. Усе, тепер, видається, вже не врятуватися. Але й плазувати перед цією страхітливою чужачкою він теж не буде!
Степан випростався й вигукнув:
– Не боюся я тебе! І ніхто тебе не боїться!
Й, не зводячи з баби-яги очей, сміливо ступив їй назустріч.
– Стій! – зненацька відчайдушним голосом зарепетувала баба-яга. – Замри, де стоїш!
Проте було вже запізно. Степан вдарився коліном об щось, чого не бачило око. Сильний біль примусив його зойкнути, однак він одразу ж замовк, бо перед ним несподівано постала якась дерев’яна споруда, яка була злегка притрушена сіном.
– Стій, кажу тобі! – репетувала баба-яга так, що аж у вухах лящало. – Не рухайся! Відійди назад!
Але Степан вже відгорнув сіно убік та стрибнув у глибоку, мов діжка, виїмку у колоді.
Баба-яга у відчаї крикнула щось пронизливим, диким голосом й шугнула попід хмари.
– Молодець, Стьопко! – вигукнув Василь. – Наша взяла! Тепер нехай потремтить перед нами!
Баба-яга зі свистом носилася навколо СТУПи. Божевільна лють перекошувала її і без того страшне обличчя. Вона то відлітала далеко вбік, то блискавкою кидалася на Степана. Держално мітли, видавалося на те, от-от прониже йому груди. Проте в останню мить якась невидима сила відкидала мітлу убік.
– Ти краще іншого лови! – горланив Аристарх, котрий все ще кульгав на своїх трьох. – Другого хапай, поки він не взявся за ломаку!
– Так я вам і дамся! – зареготав Василь. Палиця вже була у його руці. В кілька стрибків хлопець дістався до СТУПи і став поруч зі Степаном. – Тепер тільки спробуйте підступитися до нас! Що, не можете?
Цього разу Ядвіга Олізарівна, схоже, змирилася з поразкою. Вона втомлено махнула рукою й спрямувала мітлу на копичку сіна.
 
Наші Друзі: Новини Львова