Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 28 травня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика

Гості на мітлі

Переглядів: 22757
Додано: 01.02.2010 Додав: Volynyanyn  текстів: 85
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
– Чого б це я забула? Нас з тобою запросила у гості Ядвіга Олізарівна.
– Запросила? – насмішкувато перебив Степан. – І тільки? Я ж своїми очима все бачив...
– Що ти бачив? – швидко запитала Таня. Й дивним якимсь став її голос – напруженим, холодним.
– Ну... – затявся Степан, не знаючи, як йому повестися. – Сама знаєш не гірше. Піч і... усе таке інше.
– Ну то й що? – заперечила Таня й стенула плечем так, що кіска обкрутилася навколо шиї. – У кімнаті було вогко, і Ядвіга Олізарівна вирішила протопити піч.
Степан зупинився.
– І все? – запитав він. – Більш нічого?
– Нічого, – відказала Таня. – Коли не рахувати того, що ти дременув додому. Я кликала тебе, кликала, а ти хоча б озирнувся!
Степана ніби жаром обсипало. Оце так новина! Виявляється, він ще й боягузом став!
– Я не чув, – пробурмотів він. – Мені Аристарх сказав... Слухай, а тобі не здалося, що він може розмовляти людським голосом?
– А чого тут дивуватися? – відповіла Таня, й Степан вловив у її голосі глузливі нотки. – Кожен може розмовляти, як йому заманеться.
– Звичайно... – погодився геть спантеличений Степан. – Він попрохав принести йому молока та ще чогось смачного... Знаєш, жаль мені його. Хіба ж так можна – все життя сидіти на якісь смердючій бурді!
Зненацька йому здалося, ніби при цих словах за кущами хтось задоволено пирхнув. Степан швидко озирнувся.
– Що ти там побачив? – запитала Таня. Й знову її голос став настороженим та холодним.
– Я... там хтось ховається, – пошепки озвався він.
– Теж мені сміливець! Мабуть спурхнула пташка, а ти вже й злякався, – сказала Таня й посміхнулася. Проте і посмішка її не була схожою на посмішку колишньої Тані. І погляд в неї був не такий...
Атож, на вигляд вона була такою, як і раніше. Проте Степан нині ладен був заприсягтися чим завгодно, що поруч з ним стояла не Таня. Й від цього йому захотілося втікати куди завгодно, лише б подалі від цієї дивної дівчинки, так подібної до Тані.
– Знаєш... – розгублено почав він. – Я... мені негайно треба додому.
– А що ти там загубив? – почувся за його спиною голос, що невловимо нагадував котяче нявкання.
На доріжці, ховаючи посмішку у вусах, сидів Аристарх. Щоправда, він теж не дуже скидався на колишнього чаклунського кота. Поміж вухами в нього виросла чималенька-таки гуля. Кінчик носа був заліплений брудною ганчіркою.
– От ми з тобою і зустрілися, – мовив Аристарх і вдарив обрубком хвоста по доріжці. – Знову зустрілися. Але чомусь не чую радісних вигуків.
Степан мимоволі вчепився у руку Тані. Проте у цю ж мить випустив її – рука була холодною, мов лід.
– От горе, знову дитина злякалася! – зі сміхом вигукнула Таня. Однак цього разу вона зовсім не скидалася на Таню. Це була зовсім інша істота. Її кіска розплелася сама по собі, волосся розсипалося по плечах та почало сивіти просто на очах, численні зморшки вкрили обличчя. Спочатку вони були ледь помітними, та з кожною хвилиною ставали все глибшими та різкішими. Спина у колишньої Тані трохи згорбилася, звідкілясь у її руках взялася замашна ґерлиґа...
Перед Степаном стояла баба-яга.
– Так чим же тобі не сподобалася ота... як ти кажеш? – поспитала вона, примруживши колючі очі.
– Бурда, – замість Степана охоче відповів Аристарх й знову задоволено пирхнув.
– Тебе не спитали, – відрізала баба-яга.
– Ще б пак! – промуркотів Аристарх. – Хто є ти і хто я. А, між іншим, не завадило б колись і поцікавитися моєю думкою. І я б тоді сказав, що вперше у своєму житті повечеряв по-людському. А це набагато смачніше, ніж по-нашому...
– Замовкни, – крижаним голосом зупинила його Ядвіга Олізарівна. – Краще займись своєю справою.
– Це можна, – погодився Аристарх. – Це ми зробимо з задоволенням.
Він підійшов до хлопця, спритним рухом заламав йому руку за спину і підштовхнув у напрямку самітного будинку.
– Прошу, – проказав Аристарх. – Мені теж потрібно за дещо розрахуватися з тобою.

КАПІТАН ПОТИХОНЧЕНКО

Для мешканців Горобців цей осокір був звичайнісіньким собі осокором.
Для всіх, лише не для Василя Потихонченка. Цей осокір слугував йому щоглою, прикордонною вишкою, повітряною кулею.
З нижньої, найтовстішої гілки звисав міцний мотузяний трап. Біля верхів’я був закріплений штурвал, що невтаємниченому поглядові видавався всього лише колесом від старого воза. Одному лише Василеві було відомо, якою ціною воно дісталося сюди.
Сьогодні осокір був капітанським містком, а сам Василь – відважним капітаном.
Зранку панувала чудова погода. Вітру майже не було. Сріблясте листя сонно ворушилося над головою – точнісінько як крила далеких та величних океанських чайок. Чи навіть альбатросів. Назустріч неспішно пливли кучеряві хмари.
Капітан Потихонченко вже цілу годину стояв на містку своєї бригантини і тримав у руках бінокля. А бригантина, навантажена намистом, шоколадними цукерками та іншими солодощами, зненацька провалювалася в западину між двома океанськими хвилями або стрімко злітала на піняву вершину дев’ятого валу. І скидається на те, що он там, ліворуч по курсу, починає вимальовуватися берег ніким ще не відкритої землі.
Капітан Потихонченко став гарячково крутити окуляри бінокля. Атож, такс воно й є: ліворуч по курсу виднілися високі пальми з гронами бананів. Поміж двома найбільшими хижами радісно метушилися чорні від засмаги тубільці з кільцями у носі. Вони вивішували величезне полотнище з написом: „Сердечний привіт прославленому мореплавцеві Василеві Потихонченку!”. Маленькі ту білочки збирали для врочистої зустрічі оберемки запашних тропічних квітів.
– Спустити шлюпку на воду! – металевим голосом віддав команду капітан Потихонченко. – Завантажити її шоколадними цукерками та намистом!
Але перед тим, як самому зійти в шлюпку, кожен капітан повинен уважно оглянути горизонт. Він повинен переконатися у тому, що кораблеві і його екіпажу ніщо не загрожує.
Василь повів бінокля ліворуч, праворуч – і раптом побачив Степана. Його товариш разом з Танею прошкував до річки й, здається, щось їй доводив.
Капітан Потихонченко опустив бінокля на могутні капітанські груди та докірливо похитав головою. Теж мені жених та наречена! Ет. виховуєш Степана, виховуєш, а він...
По тому Василь знову підніс бінокля до очей і побачив, як з-за кущів вигулькнув здоровенний чорний кіт з білою наліпкою на носі. Кіт. видається, занявчав. А Степан злякано озирнувся в його бік, підстрибнув, мовби його щось вжалило, й на мить випав з поля зору.
Василь повів біноклем услід за товаришем. І завмер, зачудовано піднявши брови.
Тані біля Степана вже не було. Замість неї стояла бабуся – збирачка лікарських рослин. Та сама, що з котом Аристархом поселилася в самітному будиночку.
„А Танька куди поділася? – подумав Василь. – Дивина!”
Він почав водити біноклем на усі боки, однак дівчинки так і не побачив. Мабуть, шаснула до яру чи заховалася у кущах. Але з якого дива?
І тут Василь побачив, що Аристарх штовхнув його товариша з такою силою, що той ледь не заорав носом землю. Одначе трапилася ще одна чудасія: Степан не образився, не поліз у бійку, а понуро подався услід за старенькою.
Все це було занадто підозріло. Або скидалося на якусь незрозумілу гру.
Василь зручніше усівся на гілці, обіперся об стовбур та став спостерігати далі.
Трійця між тим підійшла до самітного будиночка. Бабуся підвела Степана до льоху і владним жестом руки звеліла йому лізти туди. І Степан слухняно поліз!
Потому Аристарх витяг драбину з льоху й улігся біля ляди. Старенька кинула йому кілька слів й подалася до хати.
А Тані, як і раніше, ніде не було видно.
Василь опустив бінокля і замислився. Дивні речі почали відбуватися у їхніх Горобцях. Кіт, котрому нічого не варт впоратися з важенною драбиною. Таня, що зникає невідомо куди. Старенька бабуся, яка. мов у кіно. виникає на її місці... А головне – переляк на Степановому обличчі! Хто-хто, а Василь добре знає, що його товариш не з лякливих. До того ж – навіщо тій старій зачиняти його в льоху?
Миттю щез кудись невідкритий острів з банановими пальмами. гостинними тубільцями. Василь ковзнув вниз, поклав бінокля до шафи, натомість прихопив складаного ножика, щоб по дорозі вирізати замашну палицю.
За хвилю він щодуху біг до самітної хатини.

„ТИ МЕНІ ПОЧИНАЄШ ПОДОБАТИСЯ”

Аристарх зручніше вмостився біля ляди і поглянув на Степана.
– Ти вже думав, що врятувався, так? – іронічно запитав він. – Ні, від нас не врятуєшся! Це неможливо. Коли, звісно, не носити на голові отого... ну, те, що ви, люди, натягаєте на голову, коли ганяєте по льоду кривими палками м’яча.
– Хокейний шолом, – підказав Степан й ледь не підстрибнув з радощів: він же в нього висить у коморі! Й у Василя теж є свій шолом. Адже вони грають за збірну класу з хокею.
– От-от, – підхопив Аристарх. – Я сам ще не перевіряв, але нас вчили, що від такого шолома чаклунські накази та намови відлітають, мов той горох від стіни... Е-е, а чого ти зрадів? Думаєш, коли дізнався про це, то вже і врятований? Хе-хе, того шолома ще дістати треба. а як ти його дістанеш? В льосі він, як ти сам переконався, не валяється, а з льоху ти вже ніколи не виберешся. Так що краще побалакаємо про щось інше, – додав кіт голосом, що не обіцяв нічого доброго. – Давай побалакаємо хоча б про людську підступність.
– Про яку підступність? – здивувався Степан.
– Ось про яку, – відповів кіт і помацав ґулю на лобі. – Хто, як не ти, людина, влаштував цю пастку з горщиком?
– Так ти ж сам надів його на голову! Молоко треба було перелити у миску чи ще у щось, а не лізти в горщик.
Аристарх недовірливо втупився в Степана.
– То що ж виходить – я сам себе спіймав?
– Виходить, так.
– Он воно що... А чого ти сам не перелив його?
– Бо твій голос наказав усе скласти під кущем та йти геть.
Аристарх почухав себе за вухом й надовго замислився.
– Чудасія якась, та й годі, – нарешті обізвався він. – Коли б ти лише знав, як я вас, людей, ненавидів раніше! А от порозмовляв я з вами, пригостили ви мене раз, другий – і зненависть моя почала вивітрюватися, мов дим із труби. Чого б це, га?
Степан промовчав. Він думав лише про одне – як би його дістатися до котячого зашийка. А ще ця новина про шолом...
– Здається, я починаю здогадуватися, – не чекаючи відповіді, продовжував Аристарх. – Мабуть, це від того, що ви з самого початку ставилися до нас... ну, як до собі подібних.
– Звичайно, – відгукнувся Степан. – Ми й не думали про вас... нічого такого. Просто бажали взяти над вами шефство, та й годі.
Аристарх насторожився.
– А це що за птах такий? – насторожився він.
– І ніякий не птах... Тільки ти все одно не зрозумієш.
– Може бути, – погодився Аристарх. – Втім. я старатимуся.
– Ну що ж, – сказав Степан. – Слухай. У нас, піонерів, є такий обов’язок: допомагати усім старим та хворим. Дров нарубати, принести води, збігати до магазину чи за ліками... А тут ви прийшли. Дивимося – старенька бабуся і з нею голодний, худющий кіт. Ось Таня й каже: давайте візьмемо над ними шефство. Ну, я послухав. А ви її за це...
У Степана затремтіло підборіддя, защипало в очах. Він квапливо відвернувся.
Аристарх задумався.
– Ви, діти, дивні якісь істоти, – обізвався він через хвилину. – Я навіть от що скажу. Хоча мене й навчали все життя ненавидіти людський рід, – все одно ти мені чомусь починаєш дуже подобатися. Й коли накажуть видряпати тобі очі або зіштовхнути до урвища, – мабуть, я вже не зможу цього зробити. В мене теж є своя совість...
Зненацька кіт плигнув на рівні. Горблячи спину, став вдивлятися кудись у далечінь.
– Здається, ще один гість завітав, – зауважив він. – Не ображайся, але доведеться тебе зачинити...
Ляда з глухим стуком зачинила отвір. Земля тоненькими вкрадливими струмочками посипалася на долівку. Стало так тихо, що Степан почув, як у глибині льоху шкребуться жабенята.

БИТВА

Степанові видалось, ніби він сидить в цій безпросвітній темряві цілу вічність. Потім він почав розрізняти далекі, приглушені голоси. А ще через хвилю він міг навіть зазначити, кому вони належали. Оцей голос, що скидався на нявкання, без сумніву. був голосом Аристарха. Цей хриплий, мов каркання ворони, належав Ядвізі Олізарівні. А ось цей третій голос – невже...
Зненацька до нього долинув звук метушні, штовханина, чиєсь роздратоване буркотіння. Потому повітря розітнув пронизливий вереск Аристарха. Й знову усе затихло.
Степан заціпенів. Йому нестримно хотілося хоча б одним оком поглянути, що там, нагорі, діється.
Через деякий час почулися кроки та збуджені вигуки. Вони все наближувалися, невдовзі Степан міг розрізняти вже окремі слова.
– Тобі ще мало, еге ж? – допитувався на диво знайомий голос, і Степан міг поклястися, що знає, кому він належить. – Теж мені герої – двоє на одного. Відпусти, кажу, а то гірше буде!
– Ми ще побачимо... ой!.. кому гірше буде, – відказав Аристарх. – Радій, що сьогодні я... ой!.. добрий, а то так легко не відбувся б.
– Зачини його та заходь до хати, – почувся віддалений голос баби-яги. – А я поки що приготую примочку.
Ляда відчинилася й на дно льоху опустилася драбина. По ній неохоче зійшов Василь. Потім в отворі з’явилася розкошлана голова Аристарха.
– Туди тобі й дорога! – сердито мурмотів він, облизуючи передню ліву лапу. – От і сиди тут до скону!
Здоровою лапою Аристарх висмикнув драбину нагору й грюкнув лядою. У льосі стало ще темніше, ніж до цього.
– Де ти, Стьопо? – запитав Василь. – Нічого не бачу.
– Я тут, – озвався Степан. – Йди сюди.
Звісно, погано, що його товариш теж потрапив у пастку. Проте, з іншого боку, і непогано. Удвох завжди можна щось та придумати.
Вони розшукали один одного у темряві й умостилися на оберемок соломи.
– Привіт, – мовив Василь таким голосом, начебто нічого й не сталося. – Слухай-но, а чого цей котяра раптом зарепетував людським голосом? Невже тому, що я його так оперезав ломакою?
– Ти справді потягнув його? – зраділо поцікавився Степан.
– Ще й як, – підтвердив Василь. – Ось помацай.
Степан намацав якийсь цурпалок.
– То палиця розкололася надвоє, – пояснив Василь. – Знатиме, як кидатися на людей... Тепер ти розповідай.
Коли Степан розповів про все, Василь скрипнув зубами.
– У-у, звірі! Я ж їх за це... я їх сам до печі вкину!
– І я теж знаєш як їх ненавиджу? – вибухнув Степан. – Та однією силою тут не обійтися. Треба щось інше придумати. Якусь хитрість, чи що.
– А ти вмієш хитрувати? – поцікавився Василь.
– Не знаю, – змушений був визнати Степан. – Мабуть, не дуже.
– Я теж не вмію, – зізнався й Василь. – Одначе ж не сидіти нам тут, доки нас в піч не кинуть! Ні, треба щось робити.
–Нам би їхню СТУПу розшукати, – мовив Степан, пригадавши слова Шурхотуна.
– Що-що?
 
Наші Друзі: Новини Львова