Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 28 травня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика

Гості на мітлі

Переглядів: 22749
Додано: 01.02.2010 Додав: Volynyanyn  текстів: 85
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
– Навпаки! – вигукнув Степан. – Вона гарна та добра. Вона дбайлива. Й Аристарх також.
– Ти сам так вважаєш?
– Звичайно, сам!
– Не поспішай, Степанку, – попрохав Шурхотун. – Прислухайся до себе, може, тобі хтось інший це підказує?
Степан замовк.
– Здається, сам, – мовив він через хвилину. – Та хіба ще отут-о, – він поклав долоню собі на груди, – ніби хтось сидить та нашіптує: „Вона добра, добра...”
З Шурхоту нових вуст злетів стогін.
– Погані твої справи, – з болем вимовив він. – ти навіть не уявляєш, які в тебе погані справи!
– Чому погані?
– Тому, що ти вже не зовсім людина.
– Я? Не людина? – вражено перепитав Степан.
– Так, Степанку, – сумно зітхнув Шурхотун. – Вони вже почали командувати тобою, розумієш? Вони примушують тебе мислити та говорити так, як їм вигідно. А не сьогодні-завтра ти робитимеш все, що вони тільки накажуть. Ой, Степанку, Степанку, як же нам тепер бути? І найстрашніше те, що тобі вже ніхто не допоможе. Навіть батько не допоможе. Хіба що...
Шурхотун надовго замовк.
– Гаразд, – вимовив він нарешті. – Так тому й бути. Я вже пожив на цьому світі більше, ніж достатньо... Ану, дитино моя, нахилися ближче!
– Навіщо?
– Так треба. Нижче, нижче нахили голову. Ось так. І очі заплющ.
Домовик забубонів щось незрозуміле. Тоді натис на Степанові повіки пальчиками, провів по скронях...
– Тепер можеш розплющити очі, – дозволив він. – Ну як – згадав, що з тобою трапилося?
Степан слухняно розплющив очі, й у ту ж мить йому перехопило подих.
– Дідусю! – вигукнув він і зіскочив з ліжка. – Завтра баба-яга збирається Таню посадити до печі! Уявляєте – Таню до печі! Живу людину! Ні, потрібно її негайно рятувати!
Шурхотун жалібно захлюпав носом.
– Гай-гай, Степанку! Таня Танею, одначе ти й про себе подумай...
– Не хочу про себе! Зараз... зараз я розбуджу тата з мамою й розповім, що з нами трапилося. А вже тато щось та придумає!
Шурхотун сумно похитав головою.
– Нічого з цього не вийде, – зауважив він.
– Чому це не вийде?
– Тому, що тобі ніхто не повірить.
– Це мені не повірять? Мені, своєму синові?
– Тобі, кому ж ще. Ану згадай, чи повірили вони, коли ти побачив Ядвігу Олізарівну в бінокль? Повірили?
– Ні...
– Тож-бо й воно. Скажуть, що ти все вигадав... Та коли навіть і повірять, то навряд чи зможуть чимось допомогти. Боротися з бабою-ягою може лише той, хто не раз і не два пив її чарівне зілля. А крім тебе, Степанку, його не пив ніхто.
– Тоді виходить, що тільки я можу боротися з бабою-ягою, – сказав Степан.
Шурхотун болісно посміхнувся.
– Виходить, що так. Але ж ти всього лише маленький, слабкий хлопчик.
Степан замислився. Він не вважав себе слабким. Однак вже переконався, що баба-яга набагато сильніша. Й Аристарх також.
– Все ж я повинен з ними боротися, – мовив він. – Але я не знаю, як це зробити. Ти мені не допоможеш?
– Ні, – відповів Шурхотун. – Я можу лише пораду дати. Отож слухай. Справитися з Аристархом, її помічником, не так вже й важко. Достатньо схопити його за зашийок та як слід струсонути. Він тоді зробиться слабким і слухняним, мов кошенятко. Втім, завваж, що Аристарх просто так свій зашийок не підставляє... А от з бабою-ягою набагато складніше. Я навіть не знаю, як до неї підступитися. Знаю лише, що головна її сила – в СТУПі.
– А що воно таке?
– Система Точного Управління Польотами, – пояснив Шурхотун. – А СТУПа – то її скорочена назва. От коли б тобі вдалося заволодіти нею – тоді інша справа. Баба-яга за неї усе віддасть.
– А як же заволодіти тією СТУПою? – поспитав Степан.
Шурхотун лише руками розвів.
– Ось цього я тобі не скажу. Баба-яга щоразу ховає її в іншому місці. А де саме – про те, окрім неї, відомо лише Аристархові. Та коли навіть знатимеш, у якому місці вона захована, – все одно виявити її нелегко, тому що баба-яга наводить на неї туман...
Несподівано Шурхотун замовк та почав до чогось прислухатися. Нарешті вимовив:
– Здається, це вже за мною. Ну що ж, так тому й бути...
– Ти про що? – запитав Степан.
Але відповіді він так і не дочекався. З грюканням розчинилися віконниці. Фіранки сполохано відлетіли вбік, і до кімнати увірвався крижаний вихор. Шурхотуна, немов невагому пір’їнку, здмухнуло з тумбочки. Домовик незграбно змахнув руками й, крутячись млинком, вилетів через кватирку у темряву. Крізь шалений свист та завивання вітру до Степана вже здалеку долетів його слабкий голос:
– Я зробив усе, що міг... Прощай, хлопчику!..

ТАНЯ ЖИВА!

І знову у кімнаті запанувала глибока тиша. Одначе вона вже не видавалася Степанові такою спокійною й сонною, як раніше. Йому ввижалося, начебто в повітрі пропливають якісь нечіткі, хитливі тіні, а з кутків долинає лиховісний шепіт. На мить йому нестерпно захотілося пірнути під ковдру і там зачаїтися. Проте хлопчик пересилив свій страх й кинувся до дверей.
– Тату, мамо! – закричав він. – Допоможіть!
У відповідь почувся квапливий тупіт, і до кімнати вбігла перелякана мама. За нею виднілася батькова постать.
– Що трапилося? – запитала мама. Вона водила рукою по стіні в пошуках вимикача і ніяк не могла на нього потрапити. – Де ти, синку, що з тобою?
– Мамо, тут хтось був! Вони Шурхотуна забрали! – невлад вигукував Степан. – Треба негайно туди бігти!
– Куди ти збираєшся бігти? – поцікавився батько.
А мама нічого не запитувала. Вона обійняла сина й приклала до його чола долоню.
– В тебе, здається, жар, – стривожено мовила мама.
– Ніякого жару в мене нема! – вигукнув Степан і вирвався з її обіймів. – Вислухайте мене спочатку! Ви ж навіть не знаєте, що баба-яга викрала мене з Танею! Вона збирається посадити Таню у піч! Й мене теж...
– В тебе жар, – повторила мама. – Я в цьому переконана.
Батько лише руками розвів.
– Нічого не розумію, – сказав він. – Як могла баба-яга викрасти тебе, коли ти тут? Як вона могла викрасти Таню, коли зовсім нещодавно я бачив її біля колодязя?
Степан остовпів.
– Таня біля колодязя? – прошепотів він. – Не може цього бути. А ти не... не помилився?
– Ну, знаєш, – обурився батько. – Що я – вперше її бачу? Вона ще привіталася зі мною.
– Але ж Таня... – промимрив збитий з пантелику Степан. – Я своїми очима бачив...
– Я теж бачив, – сказав батько. Й теж власними очима.
– Заспокойтеся, – урвала їхню суперечку мама. – Це все тобі, мабуть, наснилося, – звернулася вона до сина. – Може, перейдеш до нашої кімнати? Знаєш, коли я була маленькою і мені снився страшний сон – я бігла до бабусі й усі страхи щезали.
Степан замислився. Звичайно, в кімнаті батьків йому нічого не страшно. Проте що може подумати татусь? „Ет, – дорікне він, – а ще до шостого** класу збираєшся! ..”
– Я тут залишусь, – зрештою вирішив він. – Що я вам – маленький?
– Молодець, – похвалив татко.
Коли батьки пішли до себе, Степан одягнувся й виліз у вікно. На всяк випадок він захопив з собою старий ліхтарик та дерев’яну шпагу, котрою фехтував з Василем під час гри у трьох мушкетерів.
Хата баби Марії стояла у глибині подвір’я, за високими й густими кущами бузку. Степан навшпиньках прокрався до вікон і зачаївся.
Навколо панувала глибока тиша. Навіть невтомні собаки – й ті замовкли. Поміж рідких хмарин повільно плив повновидий місяць, і його сріблясте світло затоплювало сонні Горобці мерехтливим сяйвом.
В цій тиші до Степана долинув жалібний голос Тані:
– Ніяк не засну, бабусю. Така задуха!
– Немає ніякої задухи, – сонним голосом заперечила баба Марія. – То тобі після вулиці так здається. Краще думай про щось приємне – і відразу заснеш.
– Я вже думала, – відказала Таня ще жалібніше. – Але нічого не виходить. Розкажи якусь історію, га, бабусю?
Степан ледь не затанцював з радощів. Йому кортіло зарепетувати на всі Горобці: „Таня жива! Ура Тані!” Та під ногою несподівано тріснула гілка, і він злякано завмер. Не вистачало, аби його побачили під вікном. Та ще вночі! Та ще під дівчачим! Який би то був сором!
На щастя, ніхто не на той тріск не звернув ніякої уваги. Баба Марія повернулася на інший бік, позіхнула й запитала:
– Про що ж тобі розповісти?
– Ну... які в тебе були бабуся та дідусь. А може, ще когось згадаєш.
– То я вже розповідала тобі про них.
– То й що з того? У нас в школі зараз всі цікавляться, в кого які були оті... дід та баба... еге ж, предками вони називаються. Ну, бабусю, будь ласка!
– Що ж про них розповідати, – знехотя почала баба Марія. – Жили, як усі, працювали, як усі. Хіба що моїй двоюрідній тітці Катрі не пощастило.
– Це та, що на картці біля вікна? – запитала Таня.
– Еге ж. Гаразд, слухай. Росла та Катря тихою та слухняною дитиною. Та собі на горе вродилася вона негарною з лиця й ще гірше – хворобливою. А в ті часи хворому та невродливому краще й на світ не з’являтися було. Хліб тоді, онучко, ой як важко діставався! Тож кожна хвора дитина була зайвим тягарем в сім`ї. От і докоряли тій Катрусі на кожному кроці, шпигали, кому не ліньки... А одного разу батько взяв її з собою на ярмарку горщики продавати. Він-бо гончарем був... Тож їхали вони, їхали, і захотілося батькові поспати. Дав він Каті в руки віжки й наказав правити кобилчиною. А тут, на лихо, колесо взяло та й відвалилося якраз на кладці через болото. Гладущики плюсь-плюсь та й нема, сам батько лише дивом втримався на возі. Ох і розгнівався ж він за те колесо на Катю! Відшмагав доньку віжками і прогнав геть. Йди, каже, куди хочеш, а додому не вертайся! Щоб я тебе, каже, більше не бачив!.. Згодом, звісно, схопився за голову й кинувся її шукати по всіх усюдах. Та хіба можна було знайти когось в ті часи? У нас навколо суцільні болота були та ліси. Так і пропала бідолашна Катря. Мабуть трясовина засмоктала чи в чорторий кинулася. А, може, дикий звір розірвав.
– А як її батька звали, не пам’ятаєте?
– Чому не пам’ятаю? Його, як і діда мого, Трохимом звали. Атож, Трохимом Трохимовичем... – Баба Марія несподівано схлипнула: – Казала тобі, онучко, що не варт таке розповідати на ніч. Як згадаю про неї – сльози самі собою навертаються на очі.
– Тобі її шкода, еге ж? – тремтячим голосом запитала Таня, і Степан ладен був заприсягтися, що й вона от-от ладна заплакати.
– Ще б пак... Живи вона нині – то хіба став би хтось дорікати їй за погублені горнята та слабке здоров`я? Звісно, ні… Гаразд, Таню, давай вже спати.
Степан тихенько відійшов від вікна. На вулиці він застрибав від радощів. Таня жива!
Потому, безстрашно насвистуючи, він подався додому. Переліз через вікно, ліг у ліжко й замислився.
А думав Степан про те, які приходять до людини сни. Часом добрі, часом дивні та навіть страшні. Жаль лише, що симпатичний домовик Шурхотун, здається, теж сном виявився.
Й жаль, звичайно, що тітка Катерина не дожила до наших часів...

ЗНОВУ БРАНЕЦЬ

Звичайно, після такої нічної пригоди Степан прокинувся пізніше, ніж завжди. Вдома вже нікого не було.
В кухні на столі лежала записка від мами. Вона зичила синові приємних сновидінь та повідомляла, що кури й порося вже погодовані, корова Зірка давно в череді. А ще мама прохала, що коли синові знову буде кепсько, – нехай негайно лягає у постіль. А вона в обідню перерву забіжить додому й, при потребі, негайно викличе лікаря Михайла Олексійовича.
Степан передивився записку і мимоволі посміхнувся. Дуже йому тепер потрібен той Михайло Олексійович! Видається, він ще ніколи не почував себе таким здоровим. Хотілося негайно кудись гайнути чи хоча б пройтися колесом по землі, що він і зробив.
Потім Степан всівся на лавці під парканом й задумався над тим, що його робити далі.
Звичайно, треба було навідатися до Тані і обережно, аби самому не стати посміховиськом, вивідати, що вона робила учора. Й коли виявиться, що нічого особливого, – тоді, виходить, всі ці жахи лише наснилися йому. Степан десь читав, що двом людям один і той самий сон одночасно снитися не може. А коли з Танею трапилося те ж, що й з ним...
Ні, про це краще не думати.
Баба Марія полола поблизу паркану. Вірніше, вона більше опиралася на сапу, ніж полола.
– Доброго вам ранку! – ввічливо привітався Степан. – А Таня вдома?
– Доброго, доброго, – охоче згодилася баба Марія. – А де ж їй бути, як не вдома? Зараз прибере у хаті й вийде на вулицю.
Проте Таня вже вийшла на ґанок.
– Я все зробила, бабусю, – мовила вона. – Лишилося тільки нарвати порізної трави, як ти веліла.
– Нарви. нарви, – згодилася баба Марія. – А то мені всю ніч щось пекло всередині. Та поки до тієї трави дістануся, то й сонце зайде. А в тебе ноги молоді, моторні...
Таня посміхнулася, перекинула через плече солом’яну кіску й збігла з ґанку.
– Що це за порізна трава? – поцікавився Степан, коли вони вийшли за ворота.
– Звичайна сушениця, – відповіла Таня. – Біля річки її скільки завгодно. Підемо разом?
Степан нерішуче покопирсав ногою в пилюці.
Взагалі-то Степан був переконаний в тому, що це не хлоп’яче заняття, і раніше він би не вагаючись відмовився. Однак сьогодні зовсім інша справа. Та й хто сказав, що йому треба траву збирати? Цим нехай Таня займається, а він краще викупається зайвий раз. Й головне – біля річки в такий час нікого немає, тож можна спокійно порозмовляти про те, що трапилося учора. Чи, навпаки, не трапилося.
– Підемо, – сказав він.
Степан йшов збоку та час від часу крадькома позирав на дівчинку. Він і сам не знав, звідкіля це взялося, але чомусь йому видавалося, ніби поруч з ним крокує вже не та, колишня, Таня. Щось у ній було таке... Веснянок стало більше, чи що?
– Ти добре пам’ятаєш, що було вчора? – поспитав Степан, коли вони звернули з дороги на стежку, що вела до річки.
– А що саме? – в свою чергу запитала Таня. Тоді подумала й промовила: – Здається, нічого особливого не було. Вчора ми з тобою зустрілися на цьому місці. І у цей самий час. А потім...
– От-от! – підхопив Степан. – А що було потім – не забула?
– Чого б це я забула? Нас з тобою запросила у гості Ядвіга Олізарівна.
 
Наші Друзі: Новини Львова