Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 28 травня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика

Гості на мітлі

Переглядів: 22750
Додано: 01.02.2010 Додав: Volynyanyn  текстів: 85
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
– Не смій, негіднику! – квапливо цвірінькнув горобець голосом Ядвіги Олізарівни і перетворився на білого лебедя. Лебідь витягнув довгу шию й з усієї сили цюкнув кота межи очей. Аристарх з пронизливим нявканням рвонув у куток і причаївся там межи снопів прив’ялої трави.
А на лаві вже сиділа прекрасна принцеса у вигаптуваному сріблом та золотом одязі. Ще мить – і принцеса перетворилася на звичайнісіньку сучасну жінку, яка, мов дві краплини води, нагадувала Валентину Петрівну, класного керівника Степанового класу.
Після цього Ядвіга Олізарівна знову стала бабою-ягою.
– Продовжувати ще чи не треба? – поспитала вона.
– Вистачить, – подав голос Аристарх. – А то, чого доброго, ще мишею станеш. Відповідай потім за тебе.
– Не турбуйся, – відповіла Ядвіга Олізарівна і знову звернулася до Тані: – Тепер, дівчинко, твоя черга. Розповідай, що й коли ти зробила поганого.
– Мені... мені немає чого розповідати, – прошепотіла Таня.
– Так я тобі й повірила! Ну гаразд, повідом нам тоді, як тебе тут ображають й узагалі збиткуються над тобою.
– Ніхто мене... не ображав.
Баба-яга скрушно зітхнула.
– Знову ж таки неправда. Ми, Таню, чимало знаємо про тебе. Знаємо, як тобі несолодко доводиться. Ті, кого б ти бажала мати за товаришів, дружити з тобою не хочуть. Я ж бо своїми очима бачила, як він, – Ядвіга Олізарівна кивнула на Степана, – збиткувався над тобою. І це, мабуть, не вперше. До того ж, ти живеш у старої, хворої баби. І замість того, щоб розважатися, як всі нормальні діти, ти змушена з ранку до пізньої ночі працювати в городі, прибирати в хаті та на подвір’ї...
– Так це ж неважко, – заперечила Таня. – Й не така вже в мене стара та немічна бабуся...
– Коли дорослі промовляють, діти повинні мовчати, – зауважила баба-яга. – До речі, колись я теж була, як і ти, самотньою, нікому не потрібною дівчинкою. І, вибач, такою ж невродливою. З ранку до вечора прибирала я за старшими, намагалася догодити всім та кожному. Та, окрім стусанів і образ, нічого в своєму житті не бачила. Тож потроху зненавиділа тих, хто називає себе людьми. Я мріяла лише про те, як би поквитатися з ними за все, що довелося зазнати. На щастя, доля звела мене з лихою чаклункою й та взяла до себе в науку... – Ядвіга Олізарівна помовчала. – Ось що, дівчинко, трапилося зі мною. Що ж, нехай ти ще не вчинила нікому нічого лихого. Та, повір мені, це можна виправити дуже швидко. І треба. Тож, коли хочеш помститися комусь – лише скажи! І я даю чесне чаклунське, що не тільки подарую тобі життя, а й візьму до себе в науку. Ну то як – згода?
– Ні... – тихо, але твердо сказала Таня. – Не потрібна мені така наука. Не можна чинити зло іншим.
Баба-яга похитала головою.
– Це твоє останнє слово?
– Так?
– Ну що ж, так тому й бути. Жаль мені тебе, проте нічого вдіяти не можу. Ти сама обрала свій шлях...
Баба-яга підійшла до печі й поправила кілька поліняк. Звеліла Аристархові:
– З завтрашнього ранку приготуй побільше хмизу. А я поки що дам їй сонного зілля.
– Буде зроблено, – пообіцяв Аристарх.
Весь цей час Степанові видавалося, ніби він бачить якийсь жахливий сон. Лише тоді, коли Ядвіга Олізарівна підійшла до печі, він наче прокинувся.
– Відпустіть її! – вигукнув він і зірвався з місця. – Не чіпайте, кажу!
Проте Аристарх був напоготові. Не встиг Степан зробити й кроку, як кіт чорною торпедою вилетів з закутка й врізався в хлопця з такою силою, що той покотився до дверей.
Степан з зусиллям підвівся. Боліло плече, кімната ходором ходила перед очима.
– Не чіпайте її... – з зусиллям вимови він. – Краще вже мене замість неї...
– Настане і твоя черга, – котрого зауважила Ядвіга Олізарівна й звеліла Аристархові: – У погріб його!
– Правильно, – підтримав її кіт. – Нехай трохи прохолоне там. А то бач, який гарячий!
Різким порухом він завернув Степанову руку за спину та відштовхнув його до дверей. Степан намагався вирватися, однак Аристарх з такою міццю стиснув йому пальці, що хлопець аж застогнав від болю.

ПОЛОНЕНИЙ

Льох розташовувався в кутку двору, за хатою. Аристарх підвів Степана до ляди й наказав:
– Лізь!
Після цього він витягнув драбину нагору і щез. За хвилину повернувся з кухлем, в якому плюскотіла зеленкувата рідина. Аристарх схилився над отвором і простягнув кухля бранцеві:
– Випий, – сказав він. – Ти не бійся: кому судилося згоріти, того труїти не стануть... – А коли Степан випорожнив кухля, насмішкувато додав: – Коли люди нервують, вони втрачають у вазі. А нам твої кілограми ще знадобляться. – І кіт неприємно вищирився. – Отак-от. Тепер давай-но трохи поспимо. Для здоров`я це більш ніж корисно.
Аристарх позіхнув, поклав на передні лапи свою важку, кошлату голову й солодко засопів.
Степан відчув, як і його починає долати якась байдужа, лінива знемога. Мабуть, в те, що він випив, баба-яга підмішала сонного зілля.
Але спати не можна було ні в якому разі. Треба було рятувати Таню! Треба дістатися до горобців і попередити всіх, яка страшна небезпека нависла над нею!
Степан з зусиллям розплющив очі і озирнувся.
Льох був глибоким, сирим та майже порожнім. Лише в кутку лежав чималий оберемок соломи.
Тоді Степан перевів погляд на ляду, приміряючись, як би дотягнутися до неї без драбини. Ні, навряд чи це вдасться. До того ж і кіт лише прикидається, що спить. А насправді – ось він напіврозплющив одне око... Так що про люк слід поки що забути. Потрібно шукати інший вихід.
А що, коли зробити в стіні підкоп? О, це було б чудово, але як ти його зробиш? Ет, коли б то знайшлася хоч би поганенька лопата!
Степан почав кружляти під стінами, роблячи вигляд, ніби просто прогулюється. Він наполохав двох чи трьох жабенят, що невідомо як потрапили сюди. Він знайшов дві ганчірки, від яких тхнуло мазутом, та одну трухляву клепку. Більше у льосі нічого не було. Нічогісінько. Ні лопати, ні совка, ні бодай завалящого шматка заліза.
– Й чого б я ото гасав, мов на пожежі? – почувся насмішкуватий голос Аристарха. – Думаєш, я не знаю, що тобі потрібно? Знаю. Одначе те, що ти шукаєш, я прибрав ще вчора увечері.
Степан, захоплений зненацька, нічого на те не відповів. Він знову усівся на оберемок соломи, обійняв руками коліна й замислився, що є духу відганяючи причепливу дрімоту. Так, здається, власними силами звідсіля не вибратися...
Але й сидіти склавши руки теж не можна. Село навіть не знає, яка небезпека загрожує їм з Танею. Тут все залежить від Степанової винахідливості, кмітливості та хитрощів... Стривай-стривай, а що, коли і справді пуститися на якісь хитрощі? О, це було б чудово!
Проте, як він не намагався, ніякі хитрощі в голову не приходили. До того ж страшенно захотілося їсти, навіть під ложечкою засмоктало... А час собі минав та минав, сонячні промінці вже давно перейшли з підлоги на стіну. А це означало, що сонце почало сідати за обрій.
Й тоді Степан мовив перше, що спало на думку:
– Слухай, Аристарху... Що б ти хотів отримати за те, аби випустити мене звідсіля?
Аристарх подивився на бранця одним оком і з роздратуванням поморщився:
– Підкупити хочеш? Нічого в тебе не вийде. Спи краще.
– Еге ж, спи, – не втримався Степан. – Хіба заснеш, коли їсти хочеться?
Аристарх розплющив обидва ока і поглянув на сонце.
– Твоя правда, – згодився він. – І справді, не завадило б щось пожувати... Ти ось що: сиди тихо й не здумай вчинити якусь дурницю. Все одно з того нічого не вийде. А я тим часом піду на розвідку.
Як тільки кіт відійшов від ляди, Степан почав відчайдушно підстрибувати, намагаючись вхопитися руками за край отвору. Проте все було даремно. Тут навіть Льонько Гармаш, чемпіон школи зі стрибків у висоту, не міг би нічого вдіяти.
Аристарх невдовзі повернувся з двома мисочками в лапах. Меншу, перехнябившись над отвором, він подав Степанові, а з більшої взявся хлебтати сам.
Степан теж сьорбнув з мисочки. Й одразу ж сплюнув. Гидота якась. Гірка й терпка, що аж щелепи звело. Ні, такого він не їстиме, навіть коли вмиратиме з голоду.
– Що, не подобається? – вилизуючи свою мисочку, насмішкувато поцікавився
Аристарх. – Давай-но її сюди.
Степан з відразою спостерігав, як кіт вилизує і його мисочку. Врешті не стримався й запитав:
– Ви що ж це – лише таку гидо... таке і їсте?
– Уммгу-мм... – підтвердив Аристарх і облизався. – Але не завжди. Інколи на мою господиню, розумієш, щось находить, і тоді вона починає вважати себе вегетаріанкою. Усілякі там відвари з трав, настої... Мало того, що сама їх хлебче, так ще й мене змушує. Каже – корисно для здоров`я. Їй, може, й корисно, а от мені... – Аристарх поставив мисочку на землю і невідомо кому поскаржився: – А що я можу зробити один? Нічогісінько. Мене ж будь-яка птаха за верству розгледить. А вночі вже не до полювання. Доводиться разом з господинею займатися усілякими чаклунськими справами...

ПІДКУП

– Отаке-то життя, – докінчив Аристарх, задумливо втупившись у сонячну пляму, що повільно сповзала по стіні льоху. – У вас, людей, кажуть, в цьому відношенні зовсім інакше. Правда?
– Правда, – згодився Степан.
– От ти, наприклад, що б з’їв у першу чергу?
Степан замислився.
– Ну... багато б чого... Мабуть, для початку я випив би кухоль холодного молока.
– Молока? – перепитав Аристарх і жадібним поглядом впився у Степанове обличчя. – Я чув, що це смакота надзвичайна, але ще жодного разу не куштував. А як воно вигляда, це саме молоко?
– Звичайнісінько, – відказав Степан. – Біле та смачне. Можна пити його відразу ж після доїння. Таке молоко називається парним.
– Зрозуміло, – сказав Аристарх й облизнувся.
– А ще є топлене молоко. Це коли воно вистоїться в печі й на ньому з’явиться така бура шкуринка.
Аристарховою горлянкою пройшла судома.
– А ще є просто холодне молоко, – продовжував Степан, мимоволі захоплюючись. – З льоху. То найсмачніше молоко. Особливо в таку спеку, як нині.
– Ня-ав! – вихопилося з Аристархової пащеки. Проте Степан настільки вже захопився розповіддю, що не помітив цього.
– Ні, я, мабуть, почав би не з молока, – продовжував він. – Я, мабуть, спочатку зробив би собі бутерброд. Або цілих два.
– Бутерброд?
– Атож. Відбатував би добрячий кусень хліба, потім на нього намазав би
отакенний шмат масла...
– Масла... – мрійно промуркотів Аристарх. – Яке смачне слово!
– Що там слово! – махнув рукою Степан. – Саме масло ще смачніше... А на нього я поклав би ще й ковбасу...
– Ой, не можу більше! – заволав Аристарх. – А це що таке?
Він так схилився над лядою, що, видавалося, от-от звалиться до Степанових ніг.
– Так ти ж ковбасу вже їв, – зауважив Степан. – Батько тобі, мабуть, з півкільця відрізав. Невже забув?
– Ні! – вигукнув Аристарх і сковтнув слину. Обрубок його хвоста застукав по землі кулеметною чергою. – Нічого я не забув. Аби забув, то розмовляв би з тобою інакше... Отже, поклав ти на масло ков... – він знову сковтнув, – ковбасу. А що далі?
– Нічого особливого, – відповів Степан. – Взявся б за того бутерброда й почав би його їсти.
– І все?
– І все.
– А другий, як його... бутерброд?
– Який другий?
– Ну, той самий... ти ж розповідав... що одразу два бутерброди...
– А-а... З’їв би й другий. А потім запив би це все молоком.
– Парним? – жваво поцікавився Аристарх. – З печі? Чи з погребу?
– Найкраще з погребу, – мовив Степан.
Аристарх надовго замовк. Лише його напружений погляд блукав, здавалося, невідомо де. Час від часу він нервово здригався й облизував писок рожевим, завбільшки з дитячу лопату, язиком.
– Й багато їх у вас? – нарешті вичавив він із себе.
– Кого? – не зрозумів Степан.
– Який же ти нездогадливий, – поморщився Аристарх. – Ну, бутербродів з маслом. І молока.
– Скільки завгодно! – вигукнув Степан. – Ет, мені б тільки опинитися вдома! А там...
Аристарх знову надовго замовк. Степанові навіть видалось, ніби кіт заснув.
– А що... мабуть, я зміг би тебе відпустити, – нарешті озвався кіт. – Тільки, само собою зрозуміло. ненадовго. А за це ти мені повинен принести бутербродів та молока.
Степан відчув, як у грудях швидко-швидко забилося серце. А кіт з острахом озирнувся в бік самітного будиночку.
– Мабуть, влетить мені від господині, – в задумі муркнув він. – Та що вдієш, якось переживу. Отже, домовились? – запитав він. – Я тебе відпускаю на годину-другу додому, а ти мені за це принесеш молока.
Неймовірна радість охопила Степана. Ось воно! Та за те, аби хоч на хвилю опинитися в Горобцях, можна пообіцяти гори бутербродів та річку молока! А там нехай-но хтось спробує його витягнути звідтіля! Сюди він, звісно, прийде якомога швидше, та вже не сам. З батьком прийде. З дядьком Дмитром. З усіма горобцівськими чоловіками. Отоді вже баба-яга і цей страхітливий кіт отримають за все!
Й хоч як йому було важко, Степан зробив вигляд, ніби він вагається. Нарешті махнув рукою й сказав:
– Гаразд. Домовилися.
Аристарх опустив було драбину до льоху, проте тут же висмикнув її назад.
– Е-е, ні, так не вийде! – ущипливо вищирився він. – Знаю я вас, людей. Спочатку ми зробимо ось що...
Він миттєво кинувся до самітного будиночку і невдовзі повернувся з кухлем у лапах.
– Пий, – наказав він.
– Що це?
Аристарх поворушив вусами.
– Не пізнаєш? Та це ж те саме зілля, яким хазяйка обпоїла вас, коли ви прийшли сюди вперше. Називається воно забудькуватим зіллям. Вихилив кухля – і з голови вилітає все, що може нам з господинею зашкодити.
Степан розгубився. Цього ще не вистачало!
– Так я вже пив, – сказав він нарешті. – Скільки можна?
– Скільки треба, стільки й вип’єш, – промовив Аристарх. – Пий, кажу тобі, а то не випущу! До дна! Ось так. Тепер можеш вилазити... Ні, почекай трохи!..
Аристарх, пильно дивлячись Степанові в очі, щось швидко-швидко пробубонів. Тоді підстрибнув, зробив два оберти на правій задній нозі і занявкав. Опісля всього з полегшенням зітхнув й зауважив:
– Отепер все буде в повному порядку. Тепер з тобою скрізь буде внутрішній голос.
 
Наші Друзі: Новини Львова