Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 28 травня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика

Гості на мітлі

Переглядів: 22758
Додано: 01.02.2010 Додав: Volynyanyn  текстів: 85
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Старенька немовби почула, що він мовив. Вона зупинилася біля дверей і, нібито щось пригадавши, похитала головою.
– Дивні якісь у вас тут місця. Загадкові. Ми з Аристархом вчора увечері тільки-тільки вляглися – як щось загуло в димарі. Потім хтось затупцював біля порогу й почав сам з собою розмовляти. Виглянула я у віконце, обізвалася – нікого немає. Ледве прилягла – знову кроки, знову голоси. З чого б це?
І вона докірливо поглянула на дітей, ніби підозрювала, що то їхня витівка. Не дочекавшись відповіді, зникла за дверима. Через якусь хвилину вийшла на ґанок з пучком сухої трави в одній руці та закіптюженим глечиком – в другій.
– Ось тобі від ломоти, синку, – сказала вона Степановому батькові. – А у цьому глекові – холодна водиця, настояна на цілющих травах. Вгамовує спрагу та бадьорить. Та ви не соромтеся, пийте просто з глека!
Степанів батько з настороженою цікавістю зазирнув до глечика, для чогось понюхав його й зробив маленький ковток. По тому в задумі поцмокав губами й припав до глека вже по-справжньому.
– Пречудова водиця, – похвалив він через хвилю і передав глечика Тані. – Всередині ніби прохолодніше стало. Й м’ятою пахне...
– Золототисячником також, – додала Таня, витираючи вуста. – І звіробоєм. І шалфеєм. І сон-травою. Й ще чимось, тільки мені здається, що ця трава в наших місцях не росте.
Старенька з неприхованим зацікавленням поглянула на неї.
– Молодець, онучко, – мовила вона по паузі. – Така маленька, а вже розумієшся на травах.
– Ще б пак, – втрутився Василь. – В неї баба теж травами цікавиться. Тільки вони їй не дуже допомагають. Як зігнуло її колись, то й до цього часу не розігнеться.
Старенька співчутливо похитала головою.
– То справа тонка, – зауважила вона. – При такій хворобі потрібно чимало трав відразу. Й не тільки тутешніх... Пробачте, шановні гості, я б з радістю пригостила вас чимось смачним, та, на жаль, у нас із Аристархом немає нічого, окрім хлібця. Може, ще водиці вип’єте?
Степанів батько вдарив руками об поли.
– Ой-ой-ой! – спохопився він. – Геть з голови вилетіло, що пора вже й обідати. А нам, до речі, дещо поклали в дорогу. Може, пустите до хати? – запитав він стареньку.
– Ні-ні! – вихопилося у тієї. – Я, звичайно, з великою радістю посадила б вас за стіл. Але ж там, самі розумієте, пустка. Та й не прибиралося давно.
– Не хвилюйтеся, бабусю, – заспокоїв її Степанів батько. – Ми розуміємо... Що ж, розташуємося десь неподалік.
Він озирнувся. Його погляд зупинився на невеликій затіненій галявині в кінці двору.
– Тут ми, мабуть, і присядемо, – вирішив він і рушив туди. – Таню, допоможи, будь ласка, накрити стіл. – попрохав Степанів батько, викладаючи з валізи припаси. І ви, бабусю, теж підходьте ближче. Та не забудьте запросити і свого захисника... Ну й котяра! Зроду такого здоровецького не бачив. І де тільки ви його роздобули?
– Він у мене спеціальної породи, – пояснила старенька, з якоюсь насторогою приглядаючись до валізи. – Сибірський він.
– Де не бував, там не бував, – змушений був визнати Степанів батько. – Північним морським шляхом пройшов, на Далекому Сході плавав. А от в Сибіру – не доводилося... До речі, чому в нього таке чудернацьке ім’я?
– Від сусіди пішло, – мовила старенька. – Дуже розумний сусіда мешкав поруч з нами. Можна сказати, вчений. От і назвав моє кошенятко цим іменем. З того й пішло.
– Зрозуміло, – посміхнувся Степанів батько. – Ну от, стіл, так би мовити, накрито. Просимо вас, бабусю!
– Та я, люди добрі... – знітилася старенька.
– Облиште, слово честі, – сказав Степанів батько. – А коли ви такі вже сором’язливі, то давайте домовимося: ваша вода, наші харчі. Надто вже вона у вас смаковита. Я такої ще ніде не пив. Домовилися?
– Тоді хіба що... – повеселішала бабуся.
– Й Аристарха вашого не забудьте покликати, – ще раз нагадав Степанів батько.
Втім, Аристарх не примусив себе довго чекати. Не встигла старенька вимовити його ім’я, як він з’явився на ганку. Ніздрі у нього нервово рухалися; ні на кого не дивлячись, він рушив прямісінько до імпровізованого столу.
Тепер бабусин вихованець мало скидався на нещодавнє страховисько з вищиреною пашею та лютими очима. Ні, зараз це був звичайнісінький кіт, коли не брати до уваги його незвичайних розмірів. І, як кожен голодний кіт. Аристарх жадібно, майже не розжовуючи, ковтав усе, що йому тільки не підкладали – хліб, ковбасу, помідори. варені яйця... І зву людського голосу, здається, його вже не злив. Більше того, у відповідь він намагався вичавити з себе щось подібне до вдячного муркотіння.
По обіді Аристарх з животом тугим, як бубон, перебрався до кущів у кінці галявини. Там він розлігся й поглядом, у якому світилося неприховане здивування, почав роздивлятися гостей.
Додому наші розвідники поверталися вже надвечір. Старенька з Аристархом провели їх майже до самісінького Чортового яру. Кіт повагом йшов поруч з Танею. Видавалося на те, що вона викликала в нього найбільшу довіру. Проте варто було їй нахилитися, щоб погладити кота, як той блискавично відлетів вбік і зашипів точнісінько так, як це робив у перші хвилини знайомства.
– Аристарх, спокійно! – гримнула на нього старенька.
– Це я винна, бабусю, – мовила Таня на захист Аристарха. Вона присіла навпочіпки перед котом, ласкаво зазирнула в зелені, насторожені очі й співчутливим голосом запитала:
– Ну чому ти такий? Чому ненавидиш людей? Не всі ж вони такі безсердечні... Ось у мене вдома теж є кішка. Муркою її кличуть. Я також підібрала її зовсім маленькою. В неї було надірване вушко та покусаний хвостик. Мурка теж над усе боялася людей. Ледь що – й вона вже під ліжком. Нізащо її потім не викличеш... А тепер така красуня стала, така ласкава та розумна...
Вперше в недовірливих котячих очах з’явилося щось подібне до зацікавлення. Щоправда, варто було Тані знову простягнути руку, як воно негайно щезло.
– Напевне, ти подумав, що я тебе хотіла вдарити, еге ж? – запитала Таня. – Який же ти дурненький та наполоханий! Ех, почистити б тебе трохи, відгодувати – і кращого кота в усьому світі не знайдеш! Ну гаразд, ми про це, може, ще поговоримо.
– Ня-ав, – вперше за скільки часу обізвався Аристарх, і Степанові здалося, ніби в його густих вусах промайнула глузлива посмішка. – Ня-ав, – повторив кіт.
Коли вони попрощались зі старенькою й вже перебралися через яр, Степан зненацька зупинився.
– Слухайте, – розгублено почав він. – А ми ж, здається, так ні про що й не дізналися!
На нього всі подивилися здивовано.
– А про що б ти хотів дізнатися? – поцікавився батько.
Степан потер долонею чоло.
– Вже не пам’ятаю, – визнав він. – Але, здається, ми хотіли про щось запитати. Тільки кого і про що? А може, й не запитати...
– Дурниці, – заперечив Василь. – нікого ми не хотіли розпитувати. Ми просто ходили в гості.
– Так-так, – підтакнула Таня. – Ми ходили в гості до бабусі. І вона мені дуже, дуже сподобалася. І кіт Аристарх також. Ну й що з того, що він такий відлюдкуватий? Видно, люди колись таки завдали йому чимало горя. Бідний кіт! Коли хочете знати, то я ще раз піду туди. До бабусі й Аристарха. Думаєте, добре їм весь час жити в самотині?
На якусь мить Степанові видалося, ніби за кущами промайнула чиясь довга тінь. Проте він не звернув на те ніякої уваги. Мало хто має там бути! Собаки, наприклад. Вони ж у Горобцях майже всі не прив’язані. Бо хоч і люблять погавкати, але добрі і не злі.
– Ти, Таню, маєш рацію, – зауважив Степанів батько. – Одному жити на світі – гіршої кари не придумаєш. Навіть коли поруч з тобою такий відданий котяра, як цей Аристарх. Коли по щирості, хлопці, то я б на вашому місці взяв би над
старенькою піонерське шефство... Бідна бабуся, – продовжував він, відчиняючи хвіртку свого подвір’я, – їй, мабуть, було страшенно ніяково через те, що вона не могла запросити нас до хати. Гай-гай, пішов би я ще раз з вами, та, на жаль, роботи більше, ніж треба! Самі знаєте, літо.

Крізь сон Степанові видалося, начебто кімнатою хтось ходить. Він із зусиллям розплющив повіки й прислухався.
Навколо панувала глибока тиша. Від неї аж дзвеніло у вухах. Хіба що біля протилежної стіни, за буфетом, і справді чулося якесь слабке шарудіння.
„Мабуть, знадвору об стіну гілка треться, – подумав Степан. – Чи знову повернулася куниця...”
Минулого літа у них на горищі поселилася куниця. Степан не раз бачив її зацікавлену, хоча й насторожену, мордочку. А ночами вона гасала з землі до горища та назад або зосереджено шкреблася під стріхою. Точнісінько, як оце нині. Під осінь куниця десь пропала, мабуть, знову подалася до лісу.
Степан вимкнув нічника і знову влігся у ліжко. Вже крізь дрімоту знову почув чиїсь легкі, обережні кроки. А ще – жалісливе буркотіння. Так міг буркотіти лише Карлсон, що мешкає на даху, та й то у мультфільмі. Степанові навіть здалося, ніби цей хтось, схожий на Карлсон. пробурмотів над самим його вухом: „Ех, хлопче, аби ти знав, яке лихо чекає на тебе... Ох, яке лихо!”
„Що за лихо?” – хотів було поспитати Степан. Проте очі йому вже міцно стулилися, а вуста злиплися так, ніби їх змазали медом.
За хвилину він міцно спав.

ЯДВІГА ОЛІЗАРІВНА

Рано-вранці Степан, як завжди, вигнав у череду корову Зірку. На зворотному шляху, біля Чортового яру, на нього чекала Таня.
– Ну то як – підемо до бабусі чи ні? – запитала вона.
– Щось не хочеться, – відказав Степан. – Та й ніколи. Колись пізніше.
Сьогодні йому було не до старенької. З голови ніяк не виходив таємничий нічний голос. Кому він належати? Про яке лихо попереджував? Треба було б порадитися з кимось, та ні з ким. Батько ще вдосвіта поїхав на роботу, Василя теж немає – подався на центральну садибу. Лишилася одна Таня. Але що вона може порадити. Нічогісінько.
– Але ж ми вирішили взяти над нею шефство, – не вгамовувалася Таня. – Чи ти забув про це?
– Нічого я не забув, – роздратувався Степан. В голові з’явилася було якась ще непевна думка, але він ніяк не міг її спіймати. А все через це базікання.
– Підемо, Стьопо-о... – не вгавала Таня. – Ну підемо...
– Та відчепись ти від мене! – з серцем вигукнув Степан й відштовхнув Таню.
Дівчинка не втрималася і впала, боляче ударившись об стовбур. Вуста її обкрадено затремтіли. Таня готова була ось-ось заплакати. Проте, глянувши кудись за Степанову спину, хутко піднялася, поспішно витерла очі й зашепотіла:
– І треба було тобі штовхатися! Вона може подумати, що ти розбишака якийсь.
Степан озирнувся. По той бік яру стояла вчорашня бабуся й не відривала від них зацікавленого погляду. Поруч з нею сидів Аристарх і водив кровожерним поглядом за стрижами, що з голосним писком кружляли над самісінькою його головою.
– Добридень, бабусю! – гукнула Таня. – Ви не думайте... це ми просто так гралися. А до вас можна в гості?
Старенька кивнула головою, і Таня мерщій подалася до яру. Миттю перебралася на інший бік, озирнулася на Степана й махнула рукою:
– А ти чого стоїш? Йди сюди!
Степан нерішуче зробив один крок, другий і знову зупинився. В нього було таке відчуття, ніби його розривають якісь дивні, протилежні сили. Одна тягне додому й шепоче переляканими словами нічного гостя: „...аби ти знав, яке лихо чекає на тебе...” Інша тягне слідом за дівчинкою, туди, де над краєм урвища стоїть незнайома, власне, бабуся й дивиться на нього загадковим, некліпним поглядом, від якого по спині забігали холодні мурашки.
Друга сила перемогла.
Коли він перебрався через яр та підійшов до старенької з котом, Таня промовила:
– Знаєш, Стьопо, що тільки-но сказала бабуся? Вона сказала, що хотіла б показати нам щось надзвичайно цікаве. Таке, що ми зроду ще не бачили... Ой! – несподівано вигукнула вона і сплеснула в долоньки. – Ми ж так і не запитали, як вас звуть!
– Кличте мене Ядвігою Олізарівною! – відказала бабуся.
Таня здивовано поглянула на неї.
– Дивне якесь у вас ім’я, – мовила вона. – В нашому селі такого ще не було.
– Це воно в мене зараз таке, – пояснила старенька, і дивна посмішка ковзнула по її тонких вустах. – А раніше я Катериною Трохимівною звалася.
З несподіванки Таня навіть рота забула закрити.
– А... хіба можна міняти своє ім’я?
– Як бачиш, можна, – відказала старенька й знову загадково посміхнулася. – А інколи навіть необхідно.
– Ніколи не чула про таке, – визнала Таня. – Нам наша вчителька...
– Ня-ав, – несподівано подав голос Аристарх і потерся об коліно старенької. Та пильно подивилася на нього й повернулася до дітей:
– Як ви думаєте, що тільки-но сказав мені Аристарх? – поспитала вона і, не чекаючи відповіді, сама ж відповіла: – Він сказав, що пора вже йти.
– Та хіба ж можна зрозуміти, що кажуть коти? – не йняла віри Таня.
– Інколи це вдається, – скромно зізналася старенька. – Нумо наввипередки!
– Ви і це вмієте? – вражено запитала Таня. Вона, здається, тільки те й робила, що дивувалася. – А я думала, що у вашому віці можна лише ходити. Та й то з ціпком.
– Мій вік мені не заважає, – відказала старенька, і щось недобре почулося в її голосі. – Ну, раз... два... два з половиною...Вперед!
Вона підхопила рукою заполу довгої рясної спідниці й задріботіла так швидко, що Таня відстала від самого початку. Навздогін їй широким скоком подався Аристарх.
Не подобалося все це Степанові, ой, як не подобалося! І котяче нявкання, і невловимо-таємничі посмішки Ядвіги Олізарівни. Не подобалося навіть нове її ім’я. Але Степан нічого не міг з собою вдіяти. Щось неухильно підштовхувало його услід за всіма. Ось він вже обігнав кота Аристарха, ось вже Таня зовсім поряд. Проте й вона за якусь мить лишилася позаду, а все та ж незнайома сила штовхала його далі й далі. Відстань між ним та Ядвігою Олізарівною блискавично зменшувалася. Степан вже наздоганяв її, з жахом відчуваючи, що ноги його зовсім перестали торкатися землі.
Все ж Ядвіга Олізарівна встигла добігти до самітної хатини першою. Вона стрімко шмигонула у двері, й у ту ж мить в хаті спалахнуло сліпуче синє полум’я. За Степановою спиною перелякано скрикнула Таня, їй у відповідь глузливо занявкав Аристарх. Проте Степан навіть озирнутися не міг. Все та ж незрозуміла сила винесла його на ґанок, самі собою розчинилися перед ним двері. Степан влетів до низької, закіптюженої кімнати й, неначе вкопаний, зупинився біля порогу.
У кімнаті панувала напівтемрява. Праворуч, біля маленького підсліпуватого віконця, стояла широка лава з товстих неструганих дощок. Поруч з лавою – приземкуватий, з численними слідами потьоків, стіл. На ньому купчилися якісь горнятка, макітерки, сковорідки та мисочки, лежали снопики прив’ялих трав. Від них йшов густий, аж млосний, дух.
Ліворуч майже половину кімнати займала облуплена піч. В ній весело потріскувало багаття. Його сухий жар докочувався до Степанового обличчя.
Але не це вразило Степана. Він не міг відвести погляду від потвори, що, зіпершись на обгорілий рогач, сиділа за столом. Її гачкуватий ніс майже сягав підборіддя, волосся стирчало на всі боки, а губи поторочі сіпалися, як у собаки, котра от-от вчепиться в ногу.
Врешті потороча, яка до того сиділа непорушно, стукнула по підлозі держаком рогача й обернулася в його бік. Степана ніби морозом хтось обсипав: перед ним сиділа та, котру два дні тому він побачив у бінокль...
– Вибачте, – пробелькотів Степан. – Я не хотів сюди... А де ж Ядвіга Олізарівна?
– Ядвіга Олізарівна сидить перед тобою, – відповіла потороча. – Що, не впізнав?

ВОГОНЬ В ПЕЧІ

Скрипнули двері, й до кімнати на задніх лапах увійшов Аристарх. Передніми він підштовхував знесилену Таню.
– Що ж, любі гості, – почала Ядвіга Олізарівна хрипким голосом, – прошу до господи, коли вже самі напросилися. Можете навіть сісти. Та не на лаву, не поруч зі мною – а на підлогу, ближче до печі. Що – припікає, чи не так? Та це лише початок, все ще попереду. Уявляєте, як то воно буде, коли я вас трішечки посолю, посиплю перцем й увіпхну всередину?
І Ядвіга Олізарівна зареготала так, що аж шибки забряжчали. Вона пожадливо потерла дна об одну долоні з довгими кістлявими пальцями, що більше скидалися на пазурі великого хижака.
– Хвилиночку уваги, – несподівано заговорив Аристарх чистісінькою людською мовою. Він вийшов на середину кімнати, низько вклонився дітям і відстовбурчив задню лапу точнісінько так, як це роблять у кінофільмах мушкетери при зустрічі з красунями. – Коли не помиляюся, ми ще не відрекомендувалися один одному. Отже, – він підкрутив вуса, – перед вами кіт Аристарх, котрий, як бачите, володіє людською мовою. Крім того, він вивчив також тисячу чотириста двадцять дев’ять усіляких капостей та підлот, від показування язика й аж до видряпування очей, в чому ви ще матимете можливість пересвідчитися... А оце, – Аристарх знову відставив задню ногу і помахав обрубком хвоста, – оце моя хазяйка, старша чаклунка Ядвіга Олізарівна, яку людство більше знає під іменем баби-яги. Повірте моїм словам, що на землі немає жодного, м’яко висловлюючись, некрасивого вчинку, на який би вона була нездатна.
Й кіт Аристарх з диявольською посмішкою подивився на непорушних дітей.
– А вам представлятися не треба, – вів він далі. – Нам і без цього відомо, що оцей представник чоловічої статі має дванадцять років й між людьми носить ймення Степана Коваленка. Дівиці ж, Тетяні Грушко, стукнуло одинадцять. Отже, запишемо...
Звідкілясь в його лапах з’явився чорний блокнот, і кіт почав щось креслити в ньому кігтем.
– Значить, так: Степан Коваленко та Тетяна Грушко. Прибули дев’ятого липня три тисячі вісімсот п’ятдесят восьмого року *. Мета прибуття – перетворення в копчену продукцію.
Й Аристарх облизнувся.
– Кинь блазнювати, – зупинила його баба-яга і стукнула рогачем по долівці. – Хоча, звичайно, ти правильно сказав про копчену продукцію. І хтось із вас стане нею завтра в пообідню пору, а хтось – трохи пізніше. Чуєте – завтра в пообідню пору! – Баба-яга подивилася на завмерлих дітей таким поглядом, ніби уявляла, який вигляд вони матимуть завтра по обіді. – Проте є ще один вихід, – продовжувала вона. – Й якщо ви діти розумні, то ним скористаєтеся. Розкажіть, кому й що ви зробили поганого, і я, так тому бути, помилую одного з вас... Хто почне першим – ти, дівчинко?
Таня дивилася на бабу-ягу круглими очима.
– Ви, бабусю... мабуть... жартуєте, еге ж? – затинаючись, почала вона.
– Звідкіля це ти узяла?
– Так всім же ж відомо, що бабу-ягу можна зустріти хіба що в казках.
Баба-яга похитала головою.
– Що ви, люди, знаєте про неї? Нічого. А вона, між іншим, може бути ким завгодно. Й не лише у казках...
Тієї ж миті Ядвіга Олізарівна щезла. А на тому місці, де вона щойно сиділа, з’явився горобчик і почав бадьоро чистити своє пір’ячко.
Від несподіванки діти здригнулися. Навіть кіт Аристарх – і той розгубився. Проте в цю ж хвилю в його очах спалахнув кровожерний вогник. Аристарх нервово облизнувся й приготувався до стрибка.
– Не смій, негіднику! – квапливо цвірінькнув горобець голосом Ядвіги Олізарівни і перетворився на білого лебедя. Лебідь витягнув довгу шию й з усієї сили цюкнув кота межи очей. Аристарх з пронизливим нявканням рвонув у куток і причаївся там межи снопів прив’ялої трави.
 
Наші Друзі: Новини Львова