Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 28 травня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика

Гості на мітлі

Переглядів: 22753
Додано: 01.02.2010 Додав: Volynyanyn  текстів: 85
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0

Звичайно, про все, що відбулося на Лисій горі, ні хлопці, ні тим паче Ядвіга Олізарівна не казали нікому. Та поза тим як хворобу Тані потрібно було якось пояснити, то метикуватий Василь розпустив по Горобцях чутку, ніби дівчинку укусила отруйна гадюка. А оскільки ні у самих Горобцях, ні навколо ніхто про отруйних гадюк і не чув, то Василь вимушений був пояснювати всім та кожному, буцімто та гадюка якимось чином дісталася з пустель Середньої Азії, а може, і з самої Африки.
У ці дні найщасливішою, либонь, істотою в Горобцях був Аристарх. Завдяки щедрим сніданкам, обідам та вечерям ( у котрих далеко не останню роль відігравало молоко) кіт значно погладшав. Де пропадав Аристарх ночами, ніхто з дітей, звісно, не знав, однак дні він проводив на задвірках хати баби Марії, в малиннику. Аристарх вициганив у Василя старенького транзистора й тепер невпинно крутив коліщатко настроювання, муркочучи для себе ту мелодію, котра долинала з приймача. Аристарх посилено розвивав у собі музичний слух та виразність виконання.
Поруч з Аристархом зазвичай сиділа Мурка. Час від часу вона застережливо піднімала лапку.
– Ні-ні, у цьому місці ви фальшивите... Муркотіти треба ось так...
Й показувала, як саме. Аристарх слухняно, мов першокласник, повторював за нею.
Та, на жаль, все має свій кінець. На четвертий день Аристархова голова з’явилася у вікні Степанової кімнати. З її вигляду неважко було здогадатися, що трапилося щось надзвичайне.
– Я прийшов попрощатися, – промовив Аристарх. – Нас викликають на Лису гору.
Степан відчув, як у нього боляче стислося серце.
– Слухай, – почав він. – А навіщо вам узагалі летіти туди? Що вони вам за це зроблять? Нічого.
Аристарх сумовито похитав головою.
– У такому разі вони прилетять сюди. Й тоді тут зчиниться таке, що й казати лячно! А навіщо вам ця халепа? Ні, ми з господинею твердо вирішили летіти. Нема чого людям розплачуватися за нас. Самі заварили кашу – самі й відповідатимемо.
– Тоді... може, вам треба чимось допомогти? – по паузі запитав Степан. – То ти не соромся, скажи. Все, що тут є, – твоє.
– Та ні, дякую, – подякував Аристарх. – Не потрібно нічого. Хіба що... Розумієш, я хоча й чаклунський кіт, але проти їхнього гіпнотичного опромінювання, мабуть, не встою...
– Тобі потрібен шолом? – здогадався Степан і, не чекаючи відповіді, кинувся у глибину кімнати. – Ось, візьми. Може, і Ядвізі Олізарівні теж треба? То я поспитаю у Василя.
– Він їй ні до чого, – сказав Аристарх. – Вона сама кого завгодно опромінить.
– То, мо`, вип’єш на дорогу молока? – поцікавився Степан.
– О, – повеселішав Аристарх. – Оце справа!

Біля самітної хатини зібралося багато різноманітного люду. Біля воріт стояла СТУПа. Вона була готова до відльоту. Степанові мимохіть спало на думку, що коли б над нею був ще й гвинт, то вона, поза сумнівом, скидалася би на сучасний вертоліт.
Таня зі сльозами на очах щось промовляла Ядвізі Олізарівні. Баба-яга щохвилини притискувала її голівку до грудей.
– А ці чому вештаються під ногами? – поспитав Василь і тицьнув пальцем на півтора десятка котів, кицьок та кошенят, що з пригніченим виглядом тинялися по усіх усюдах.
Аристарх докірливо похитав головою.
– Ет, Василю, Василю! – сказав він. – Яким ти був, таким і залишився. Пора б вже здогадатися, що то мої найближчі родичі по крові. З ними я провів найщасливіші години у своєму житті. Чи не так, Мушкетоне Васильовичу?
Облізлий котяра на знак згоди схилив голову й поважно пригладив рідкі, обпалені на якомусь вогні вуса. Потім поманив Аристарха у кінець подвір’я.
– Любий мій юначе, – журно ат водночас урочисто почав він. – Шкода, надзвичайно шкода, що ви покидаєте наше товариство. Тож прошу вислухати мене на прощання з усією увагою, на котру ви лише здатні...
– Слухаю вас... – Аристарх чемно схилив голову. – Слухаю вас дуже уважно. Я ще ніколи не був таким уважним, повірте мені!
– Як вам відомо, у нас чудовий хор, – вів далі Мушкетон Васильович. – Таких виконавців котячих пісень сумнівно чи й знайдеш. От лише з назвою нам не дуже пощастило. Ну подумайте самі, куди це годиться – горобцівський котячий хор?
– Маєте рацію, – ствердив Аристарх. – Цей справді нікуди не годиться.
– Ха! Сором один, а не назва! Це ж треба – горобцівський котячий хор! А учасники його. виходить, гороб’ята, чи не так? Тож ми порадилися поміж собою й вирішили, що від сьогодні будемо йменуватися котячим хором імені Аристарха. А
члени його – аристархівцями. Й даємо котяче слово честі, що ніколи й ніде не посоромимо цього високого, чесного імені!
Тут Аристарх відчув, що не лише у людей може щипати в очах.
– Дякую вам, шановний учителю, – розчулено промовив він. – Дякую й вам, любі мої друзі!
І він низько вклонився котам.
– А я особисто чекатиму на ваше повернення, – промовила Мурка. – Завжди! Щодня, щохвилини!
– О-о! – вирвалося з глибини Аристархової душі. – Я про це навіть думати не насмілювався! – Він узяв Мурчину лапку й міцно притиснув до свого щасливого писку. – Невже це мені не сниться? Невже це правда?
– Правда, – щиро підтвердила Мурка. – Чесне слово, правда!
– Даруйте, любий юначе, – втрутився головний диригент, – однак нам з Муркою страшенно ніколи. Ми маємо підготуватися до виконання прощальної серенади.
Аристарх повернувся до хлопців з якимось урочистим смутком в очах. Він пильно вдивлявся у їхні обличчя, ніби хотів щось у них прочитати. Нарешті проказав:
– Обіцяйте мені, що коли вам доведеться зустріти немічного, лишаїстого кота – ви обігрієте його, нагодуєте та приголубите. Може статися, що це буду я.
– Обіцяємо, – запевнив Степан.
– Обіцяйте мені, – вів далі Аристарх, – що коли вам доведеться зустріти маленьке, жалюгідне кошенятко – ви не станете футболити його ногами чи викручувати вуха. Не бажав би я, щоб воно повторило мій шлях.
– Можеш бути спокійним, – запевнив Степан. – Ми його й пальцем не зачепимо.
А Василь, не довго думаючи, додав:
– Ну й дурень ти, Аристарху! Дуже нам потрібно футболити усіляку комашню.
Аристарх у відчаї звів очі до неба.
– Й де тебе тільки виховували? – простогнав він. – Дурень, комашня... Ет, до чого тільки може дійти людина. до чого докотитися! Страшно навіть подумати, що з неї виросте!
Він зняв з шиї транзистора і з неприхованим жалем простягнув Василеві:
– Візьми своє радіо... Жаль, що така чудова річ та попала до рук лобуряки.
Василь на ті слова лише посміхнувся й відвів лапу з транзистором убік.
– Можеш залишити його при собі, – сказав він. – Щоб не думав потім, ніби усе це тобі тільки наснилося.
– От спасибі! – вигукнув утішений Аристарх. – Оце так подарунок, оце так Василь! Виявляється, що й під зовнішністю такого розбишаки інколи може битися чуйне та благородне серце!
Ядвіга Олізарівна востаннє розцілувала зарюмсану Таню, потім по черзі пригорнула хлопців й забралася до СТУПи. Аристарх скочив услід.
– Прощайте, любі мої! – гукнула Ядвіга Олізарівна. – Хоча мені так хочеться промовити: до зустрічі!
Аристарх теж помахав лапою. Потім механічно покрутив ручку транзистора – і з приймача несподівано гримнув прощальний марш.
–Ня-ав-а-у-а-а! – дружно верескнуло півтора десятки аристархівців.
– У нас цей марш виконують для найдорожчих гостей! – заволав Василь, перекрикуючи грім музики та котячий лемент. – Чуєш – для найдорожчих!
Аристарх на знак згоди схилив голову.
СТУПа повільно, ніби знехотя, почала підніматися угору.
З кожною хвилиною вона зменшувалася у розмірах. Зрештою перетворилася на маленьку чорну цятку.
Невдовзі щезла і цятка.
Лише з синього, чистого неба все ще долинав урочистий і трішечки сумний марш.

ПОВЕРНЕННЯ

Горобці, скидалось на те, вимерли.
Учасники хору Аристарха, мов ті сновиди, з ранку до ночі тинялися вулицями. Мурка не злазила з даху. Вона, схоже, зовсім відмовилася від їжі.
Навіть собаки – й ті перестали валувати.
– Як там наша бабуся? – по сто разів на день запитувала Таня, і її смутний погляд зупинявся на покрівлі самітного будиночку, що стояв на узліссі.
– Й чого б я ото так переживав? – підкреслено бадьорим голосом відгукувався Василь. – Та вони ж там... ого-го! Ось побачиш, нічого з ними не станеться. Ось побачиш!
– Якби ж то можна було їх ще хоча б раз побачити, – зітхнула Таня. – Та, мабуть, вже ніколи цього не буде. Вони, мабуть, полетіли назавжди.
Степан похмуро відмовчувався. Лише тепер він зрозумів, яким дорогим для нього став Аристарх...
Сьогодні, як і завжди, друзі зустрілися біля річки. Вони досхочу наплавалися й тепер грілися під сонцем.
– П’ятий день, як про них нічого не чути, – мовби сама до себе озвалася Таня.
– Ну й що з того? –відказав на те Василь. – От ще! Вічно б їй панікувати.
Проте цього разу в його голосі вже не вчувалося колишньої впевненості.
Зненацька в кущах щось зашаруділо, і на берег вийшов здоровенний чорний кіт з хокейним шоломом на голові.
– Аристарх! – залементував Степан. Він кинувся до кота й, не втримавшись,
обійняв його з такою силою, що той аж кавкнув.
– О! – вигукував Василь. – О! А я що вам казав? А ви не вірили!
Так, це був Аристарх. Одначе який він мав жалюгідний вигляд! Розкошланий, виснажений, весь у ґулях та подряпинах, він швидше скидався на тінь того Аристарха, з яким хлопці попрощалися п’ять днів тому.
Ще більше постраждав хокейний шолом. На ньому взагалі не лишилося неушкодженого місця.
– Дісталося ж тобі, – співчутливо зауважив Степан, коли радість від зустрічі трохи вляглася.
Аристарх щось нявкнув та потерся головою об його коліно. Кіт і не приховував, який він щасливий, що повернувся. Променистими очима дивився він на друзів й муркотів, мов трактор, що вперше вийшов на поле.
– Ну, розповідай, як ви там жили, – зажадав Василь. – Мабуть доброго чосу їм дали, га?
– Няв, – відреагував Аристарх.
– Що? – не зрозумів Василь. – Що ти сказав?
– Няв, – повторив кіт.
В його очах з’явився переляк. Либонь, він і сам не чекав, що замість людської мови з його горла вилетить нявкання. Він напружив горлянку що було сил, проте звідтіль, як і раніш, виривалося лише нявкання. Зрештою, кіт у відчаї махнув лапою й низько опустив свою кудлату голову.
– В нього відібрало мову, – першим здогадався Василь.
– Няв, – підтвердив кіт. – Ня-ав!
Якусь мить Степан мовчав. Тоді мовив:
– Ну й що з того? Подумаєш – мову відібрало! Зате він повернувся. Й головне – розуміє нас! Я правильно кажу, Аристарху?
Кіт ствердно кивнув головою.
– Ну от бачте. А розмовляти... Подумаєш! Якось навчимося.
– Правду кажеш, – погодився Василь. – Вивчимо азбуку Морзе. Або ми запитуватимемо, а ти відповідатимеш. Згоден – нявкнеш один раз. Не згоден – двічі.
– Няв, – відреагував Аристарх та знову притиснувся тілом до Степанової ноги.
– А де бабуся? – подала голос Таня, що мовчала до цього часу. – Що з нею?
Аристарх повів поглядом у бік дороги, над котрою схилився крислатий бересток.
Під берестком сиділа старенька бабуся. Вона прислухалася до дитячих голосів, і на її зморшкуватому обличчі грала лагідна усмішка.



Примітки автора твору.
[1] СТУПа – Система Точного Управління Польотами.
[2] Філіга – здається, щось дуже корисне та несмачне. Як риб’ячий жир.


Примітки Volynyanyn`а.
три тисячі вісімсот п’ятдесят восьмого року * - на мою думку як читача й людини, що викладає даний твір в Бібліотеку, враховуючи усі попередні та наступні деталі твору, його персонажів, згадувані обставини, доречніше було б вказати лише „такого-то року”.
шостого** класу – в оригіналі мова про п’ятий клас. Але, як зазначено в розділі другому цього твору, Степан Коваленко вже є учнем 5ого класу.
...сказав Степан*** – очевидно, у текст вкралася помилка й мова йшла про слова саме Степана, а не Василя.
чесно-чесно**** - в оригіналі: чесне піонерське :).


 
Наші Друзі: Новини Львова