Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 28 травня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика

Гості на мітлі

Переглядів: 22746
Додано: 01.02.2010 Додав: Volynyanyn  текстів: 85
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Таня зайшла на подвір’я, зачинила за собою відремонтовану хлопцями хвіртку та покликала:
– Бабусю!
Їй ніхто не відповів. Таня збиралася покликати ще раз, та в цю мить її погляд зупинився на мітлі, що була приставлена біля ґанку до стіни.
Мітла ніби чекала її погляду. Вона одразу ж гойднулася, здійнялася у повітря й підлетіла до Тані. Дівчинка провела долонею по теплому ще держаку. Мітла стріпнулася і загойдалася жвавіше. Вона начебто впрохувала Таню: сідай, покатаю!
„А що, коли я й справді трохи покатаюся? – мимохіть подумалося дівчинці. – Звичайно, чіпати чуже без дозволу не можна, але ж я зовсім. зовсім трохи... Покатаюся на подвір’ї й посталю назад...”
Таня присіла на держак і подумки віддала команду зробити одне коло.
Проте мітла несподівано рвонулася вгору. Ось вона зрівнялася з комином, потім з найвищим деревом. Ось вже земля залишилася далеко внизу, а мітла, не звертаючи уваги на команди, продовжувала здійматися вище й вище.
Таню огорнув жах. Вона хотіла закричати, покликати на допомогу Ядвігу Олізарівну, одначе вуста чомусь перестали її слухатися.
А мітла тим часом порівнялася з рідкими хмарками. Тоді розвернулася вістрям у бік повного місяця, котрий щойно викотився з-за обрію – і полетіла, помчалася, з кожною секундою збільшуючи свій і без того стрімкий лет.
Вітер зловтішно свистів у вухах, стало зимно, – а мітла летіла собі та й летіла. Земля внизу розтанула, розчинилася у сріблястих сутінках, й лише нечисленні вогники вказували, де вона перебувала.
Таня вже й рук не відчувала від холоду, зуби вибивали невпинний дріб, а мітла все летіла й летіла невідомо куди.
Нарешті вона почала повільно знижуватися. Далеко попереду забовванів високий пагорб без жодного кущика на вершині. На ньому безладно метушилося безліч вогників. Щось підказало Тані, що оце і є та сама Лиса гора, куди влітку, у ніч повного місяця, збираються на свої ігрища відьми.
Вогники з кожною хвилиною наближувалися, збільшувалися у розмірах. Зненацька дикий гуркіт та ревисько, мов буря, налетіли на Таню. Навколо неї, немов у жахному сні, замиготіли роззявлені пащеки, тьмяно заблищали вибалушені, божевільні очі... Тої ж миті над Лисою горою прогримів чийсь оглушливий голос:
– Стережися! Між нами людина!
Нарешті Ядвіга Олізарівна завершила покривати СТУПу лаком. Вона спрямувала на неї долоні, щось проказала незрозумілою скоромовкою – і СТУПа, слухняно піднявшись над землею, розчинилася в повітрі. А Ядвіга Олізарівна
присіла на моріжок та задумалася про те, що не сьогодні-завтра доведеться полишати цю землю, де їй з Аристархом несподівано довелося зазнати стільки доброго...
Вона так замислилася, що не звернула уваги на слабкий, віддалений голос дівчинки, котрий долинув від самітного будиночка. Через деякий час Ядвіга Олізарівна підвелася з землі й поволі пішла лугом, пестливо доторкаючись рукою до голівок зарошених вже квітів.
„От і все, – втомлено подумала вона, коли зайшла до хати. – Шкода, дуже шкода...”
Світла запалювати вона не стала. Очі баби-яги бачили вночі не гірше, ніж удень. До того ж, зійшов повен місяць.
Ядвіга Олізарівна вирушила було до постелі, та раптом вклякла, мов укопана. Їй видалось, ніби в кімнаті чогось не вистачає. Одначе чого – зрозуміти не могла.
На усяк випадок вона запалила каганця й уважно обвела поглядом кімнату. Тут начебто все стояло на своїх місцях. Кухлики, миски. снопики трав...
Тоді вона вийшла у сіни, виглянула на подвір’я. Й раптом її наче морозом обсипало: в будинку не було мітли!
Ядвіга Олізарівна двічі обійшла навколо обійстя. Потім подалася туди, де над землею погойдувалася невидима СТУПа. Проте мітли не було й там.
Ядвіга Олізарівна миттю кинулася до хати, розвела в печі вогонь, заповнила горнятко лише їй відомими травами та, коли вода закипіла, перенесла горнятко на стіл. Потім взялася чаклувати над ним.
За хвилину пара, що стовпом піднялася з горнятка, засвітилася зсередини. У тому світлі з’явилося зображення якоїсь дівчинки. Придивившись, Ядвіга Олізарівна розпізнала у ній Таню.
Ось дівчинка зайшла на подвір’я, озирнулася, і її вуста щось вимовили. Ядвіга Олізарівна здогадалася, що Таня покликала її. По тому від стіни відштовхнулася мітла. Погойдуючись, вона підпливла до дівчинки.
Ядвізі Олізарівні перехопило подих. Цієї ночі, так, саме цієї ночі, коли в небі сходив повен місяць, жодному з людей ні в якому разі не можна було доторкуватися до мітли1
Застиглими очима Ядвіга Олізарівна стежила за тим, як Таня присіла на держално, як мітла кулею шугонула вгору й подалася в напрямку Лисої гори...

Бичачі, собачі та гадючі очі дружно втупилися в Таню. Юрма похитнулася й розлючено загуділа.
– Е-е, стривайте! – вигукнула раптом кривобока потвора зі свинячим писком. – Та вона ж верхи на мітлі! А мітла та належить нашій Ядвізі Олізарівні!
Все заглушив зловтішний регіт. Якийсь висохлий скелет у захваті ляснув клешнями по колінах:
– Оце так Олізарівна! Це ж треба – в таку ніч прислати нам у подарунок людську дитину!
– А сама навіть не доторкнулася до неї, – зауважила потвора зі свинячим писком. – Дивіться – у неї все людське, нічого нашого й близько нема!
– Нема – так буде! – просурмив кінський тулуб на слонячих ногах. – Для початку прикрутимо їй совину голову. А замість рук примайструємо жаб’ячі лапки. Нумо, до роботи!
Юрма зареготала й кинулася на Таню. Хтось збив її з ніг, чиїсь крижані кігті зімкнулися на шиї...
Й тієї ж миті неначе вихор налетів на Лису гору.
– Зупиніться! – пролунав голос Ядвіги Олізарівни. – Відійдіть від неї!
Її СТУПа з розгону врізалася в натовп. Почувся тріск, стогони, гучні прокльони. Кінський тулуб на слонячих ногах відлетів далеко убік та покотився по схилу, підминаючи, наче дорожній каток, під себе усіх, хто траплявся на його шляху.
– Ти що – вчаділа? – потираючи боки, поцікавився тулуб. – Гадаєш. старша відьма, то вже все дозволено, га?
– Відійдіть від дитини, – повторила Ядвіга Олізарівна. – Усі відійдіть.
Вона обережно взяла на руки знесилену Таню та перенесла її до СТУПи.
– Е, та вона з цією дівчинкою збирається чкурнути від нас! – загугнявив кінський тулуб, коли СТУПа почала підніматися у повітря. – Не бути цьому!
– Не бути! – підхопив натовп й кинувся услід за СТУПою. – Тримай її! Тримай, поки не розігналася!
Ікла та щелепи з хрумтінням впивалися в дерев’яні борти, кістляві пальці хижо хапали повітря, держална мітел, мов списи, вдарялися в СТУПу. Та Ядвіга Олізарівна спритно ухилялася від тих ударів й сама щосили гамселила мітлою по пиках, клешнях і писках.
– Таню, нахились! – гукнула вона.
Проте було вже запізно. Над головою у дівчинки щось гримнуло, й дикий, нестерпний біль пронизав Таню наскрізь. Вона скрикнула і втратила свідомість.

Опам’яталася Таня в самітному будиночку.
За вікном розвиднювалося. Ядвіга Олізарівна поралася біля печі. Відблиски вогню падали на її змарніле обличчя.
– Прокинулась, дитино моя? – запитала вона, ледве дівчинка розплющила очі. – Боляче тобі, так?
– Дуже, – зізналася Таня. Їй нестерпно пекло всередині, голова, видавалося, от-от розколеться.
– Потерпи, дитинко, – мовила баба-яга. – Потерпи ще трішечки... – Вона процідила через марлю шклянку якогось відвару й дала Тані випити. – Зараз буде легше.
– Мені так соромно за ту мітлу... – з зусиллям вимовила Таня. – Вибач, коли можеш.
Ядвіга Олізарівна погладила дівчинку по голові.
– Вини твоєї тут немає, – сказала вона. – То все трапилося через мою кляту забудькуватість. Такої ночі потрібно було ховати мітлу подалі, а я залишила її майже на дорозі. А без мене вона знає лише один шлях – на Лису гору... Ну гаразд, чого вже там шкодувати! Головне, аби з тобою нічого не трапилося.
Таня раптом підвелася на ліжку.
– Ой, а я ж забула про бабусю! А вона, мабуть, так хвилюється, так хвилюється!
– Лежи. лежи, – заспокоїла дівчинку Ядвіга Олізарівна. – Я вже їй повідомила, що ти ночуєш у мене. Так що спи спокійно. Усе буде гаразд.
Одначе Тані здалося, ніби Ядвіга Олізарівна чогось не домовляє...

ЩО БУЛО ЗГОДОМ

Крізь сон Степан відчув, як йому залоскотало у носі. Ніби хтось під ним провів травинкою.
Він чхнув і прокинувся.
– На здоров`я! – несподівано пролунав біля вуха чийсь бадьорий голос.
Степан скосив очі й побачив крихітного дідуся, що примостився на краєчку подушки.
– Шурхотуне! – вигукнув Степан. – Ти повернувся? Ядвіга Олізарівна відпустила тебе?
Шурхотун часто-часто закивав головою.
– Атож, відпустила. До цього часу не можу повірити у таке. Як тільки моє серце витримало, як воно не розірвалося? Ну, думаю, загориться наша хата – а я тут. Ну, думаю, налетить на неї ураган – а я знову тут...
– Де це – тут? – не зрозумів Степан.
– Тобто там, – виправився Шурхотун і невизначено махнув рукою. – Та ти поспи ще трохи, поспи, – за жебонів домовик поспіхом. – То я так, на радощах тебе збудив. Та й ніколи мені, треба перевірити, чи все тут у порядку...
Шурхотун стрибнув з ліжка й заклопотано потупотів до буфету. А за якусь хвилину кроки домовика відлунювали вже з сіней, потім з горища. Вони були легкими, майже нечутними. Вони швидше скидалися на тихий-тихий шурхіт. Раніше, коли Степан засинав чи прокидався, він не раз чув той шурхіт. Одначе не звертав на нього ніякої уваги. Хіба що інколи думав, нібито вітер рухав десь поворушив десь папірцем або загойдалася на вікні фіранка.
Але відтепер Степан точно знатиме, у чому тут справа.
Хлопець з полегшенням зітхнув й знову заплющив очі. Та за декілька хвилин почулися вже інші кроки, й у вікні з’явилася стрижена Василева голова.
– Спиш? – з докором запитав він. – А тут на тебе Аристарх чекає не дочекається.
Степан похапцем одягнувся та вибіг з кімнати.
Аристарх сидів поблизу ґанку, і вигляд у нього був якийсь пригнічений, невеселий. Перед ним стояла повна миска молока, проте кіт навіть не поглянув на неї.
– Нещастя трапилося, Степане, – тужливо мовив Аристарх. – Трапилося найстрашніше, що можна уявити.
Й він розповів про те, що відбулося на Лисій горі.
– Тепер господиня відрізала усі шляхи, – завершив він. – Ось які справи. Відступати далі нікуди. Доведеться відповідати за все... – Він шморгнув носом та підморгнув Степанові, хоча на його писку все ще відбивалися тривога й переляк. – Нічого, нас голими руками не візьмеш. Ми ще декому покажемо свої пазурі...
Друзі довго сиділи мовчки. Думали.
– Ну й Танька!” – досадливо вигукнув Василь і стукнув кулаком по коліну. – Хто її прохав хапатися за мітлу, га?
Йому ніхто не відповідав. Та й що можна було на це відповісти?
– А з вами обов’язково має статися щось найстрашніше? – поспитав трохи згодом Степан у Аристарха. – Може, якось воно обійдеться?
– Навряд чи, – зітхнув Аристарх. – Ти навіть не уявляєш, на що вони здатні...
Першим піднявся Василь.
– Так чого ж ми тут сидимо? – поцікавився він. – Можливо, там... з Ядвігою Олізарівною... а ми тут в холодку...
– Справді, – сполохався Аристарх. – Біжімо!
На щастя, у самітному будиночку поки що було все гаразд. Таня лежала на тапчані й обережно погладжувала поранене плече, начебто вмовляючи його не боліти. Ядвіга Олізарівна сиділа у дівчинки в ногах, звично перебирала трави й про щось розповідала.
Василь увірвався до кімнати. Ще з порога почав:
– Ну, Танько! Взяти б зараз добрячу ломаку та пройтися по тобі! Ти уявляєш, що ти вчинила, га?
– Уявляю, – винувато прошепотіла дівчинка, й на очах її з’явилися сльози. – Тепер я добре це уявляю.
Ядвіга Олізарівна поглянула на Василя набагато привітніше, ніж завжди. Проте це не перешкодило їй зробити зауваження:
– Коли заходиш до чужої хати, не завадило б і привітатися.
Василь на мить знидівся. Втім, лише на мить.
– Доброго ранку, – сказав він. – Проте це я вам кажу, а не їй. Її це не стосується.
– Буде тобі костричитися, – мимоволі посміхнулася Ядвіга Олізарівна. – Що було, того не повернеш.
– А ще я думаю ось про що, – заклопотано продовжував Василь. – Наскільки я зрозумів, ви зобов’язані скрізь чинити зле. Правильно?
– Припустімо, ти правильно зрозумів, – відреаґувала Ядвіга Олізарівна й пильно подивилася на хлопця. – Але чому ти про це згадав саме тепер?
– А от чому. Якщо ви мусите скрізь чинити зле, то може вам нічого не буде за Лису гору? Головне, що ви вчинили зле, а де – то не має значення. Правильно?
– А що... – повільно почав Аристарх, і в нього запалали очі. – Здається, у цьому щось є. Ні, ти чудово придумав! Дай я тебе обніму за це!
– Ех, захиснички ви мої, – вдячно посміхнулася Ядвіга Олізарівна. – На жаль не однаково. Зовсім не однаково.
– Ой! – раптом вигукнув Степан. – Я ж забув вам повідомити...
Й він повідомив про те, що у Горобцях для Ядвіги Олізарівни невдовзі буде збудована хата.
Баба-яга вислухала його, не зронивши й слова. Лише усе нижче й нижче нахиляла свою сиву голову. Несподівано підвелася та поспіхом вийшла з кімнати.
Вона не поверталася довго. Аристарх декілька разів підходив до порогу, однак не наважувався його переступити. Нарешті посмілішав та виглянув у сіни.
– Сидить на ґанку й плаче, – спішно причинивши двері, повідомив він. – Дивні ви істоти. люди, – продовжував кіт по паузі. – Чи то радість у вас, чи то горе – мерщій у плач. Та коли б мені таке повідомили, я б... я б...
– То й що б ти зробив? – запитав Василь.
Аристарх замислився.
– Не знаю, – врешті відказав він. – Одначе у жодному разі не рюмсав би.
Нарешті Ядвіга Олізарівна повернулася до кімнати.
– Передай їм, – мовила вона Степанові, – передай їм всім, що я цього ніколи не забуду.
– Це правда, – підтвердив Аристарх. – Й тепер ми будемо битися з потрійною силою. Тепер ми знаємо, що нас чекають.
– Атож, – погодилася баба-яга. – Тепер ми про це знаємо. А тепер, любі мої, потрібно перевезти Таню додому. А то. чого доброго, баба Марія розхвилюється не на жарт.
Таня винесли надвір і обережно всадовили на багажник. Василь, як господар, зібрався було вести велосипеда, проте в останню мить роздумав.
– От ще! Стану я возити усіляких шкідливих дівчисьок, –пробуркотів він та передав кермо Степанові. – Тягни її сам.
І знову два дні та дві ночі Ядвіга Олізарівна не виходила з хати баби Марії. Її дуже й дуже турбувало плече дівчинки. Воно загоювалося надто повільно. Бо що там не кажіть, а укуси, нанесені злими чаклунами, набагато небезпечніші від звичайних.

ПРОЩАЛЬНИЙ МАРШ

 
Наші Друзі: Новини Львова