Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 28 травня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика

Гості на мітлі

Переглядів: 22754
Додано: 01.02.2010 Додав: Volynyanyn  текстів: 85
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Першим опам’ятався Михайло Олексійович.
– Та що ж це таке... – невідомо на кого обурився він. – Такий талант, а я... не сказала навіть, де мешкає...
Він кулею вилетів на ґанок, обвів поглядом подвір’я, визирнув за ворота.
– Ядвіго Олізарівно! – гукнув він.
– О-о-о! – відгукнувся на той поклик колишній вовкодав Буян.
Й більш ніхто.
Ядвіга Олізарівна, не добираючи дороги, швидко йшла у напрямку самітної хатини. Вона водночас і плакала, і посміхалась, і лаяла себе.
– Ну геть-чисто тобі розклеїлася! – скаржилася вона невідомо кому. – А ще сердита баба-яга... Ні, це ж треба таке: онук самого Петрика – й руки мені обціловує. Наче святій якійсь... Ось вони, сльози... як в моєму Катриному дитинстві. Та що це я – вони ж зовсім інші. Це сльози радості... Ну навіщо, навіщо я сюди прилетіла, навіщо? А, байдуже! Заради одного лише такого дня можна піти геть на все!
Коли Ядвіга Олізарівна увірвалася на подвір’я, Таня саме посипaла білим річковим пісочком доріжку від воріт до ґанку. Степан з Василем облизували подряпані, побиті молотком пальці.
Кіт Аристарх, завбачивши свою господиню в такому стані, вигнув спину горбом та на усяк випадок озирнувся в бік бузинових кущів.
– Що це з тобою? – запитав він. – Ти ж сама на себе не схожа!
– А, байдуже! – відреагувала Ядвіга Олізарівна. – Це навіть на краще!
Вона підбігла до Тані, міцно притисла її до себе й, витираючи рукавом сльози, додала:
– Нехай сьогодні і на нашій вулиці буде свято! Повинно, врешті, воно колись прийти й до нас, правильно я кажу, Аристарху? Ет, хлопчики мої любі, ви навіть не уявляєте собі, яке то величезне, неймовірне щастя – бути просто людиною!
– Ой, бабусю, та ти ж мене задушиш! – скрикнула Таня й міцно охопила шию Ядвіги Олізарівни. – Ой, яка ж ти у нас нині гарна! Коли б то ти лише знала, яка ти у нас гарна!
– Що?
Ядвіга Олізарівна обережно, мов кришталеву вазу, поставила дівчинку на землю.
– Що ти сказала? – недовірливо перепитала вона. – Хлопці, я правильно почула?
Степан на знак згоди кивнув головою. Так. Таня казала чистісіньку правду. Перед ними стояла найкрасивіша з бабусь. В крайньому разі, у їхніх Горобцях такої ще не було.
А Василь поколупався черевиком у землі, навіщось зафутболив камінець та визнав:
– Хотів би я мати таку бабусю...
– Запізнився, – заперечила Таня. – Ми вже запросили її до себе.
Ядвіга Олізарівна охопила руками дитячі голови.
– Ох ви малята мої, – зворушено мовила вона. – Коли б то ви лише знали, скільки радощів викликали у мене... Ну як вам віддячити за усе це? – звернулася вона до Аристарха.
Той замислено почухав лапою за вухом.
– Не можу зрозуміти, чому воно так виходить, – обізвався він по паузі. – Зроблять тобі добра, припустімо, на кухоль молока – а тобі обов’язково хочеться розплатитися за десять...
– Кому що, а курці просо, – посміхнулася Ядвіга Олізарівна. – То як мені віддячити вам за все, що ви мені зробили?
– Ну що ти, бабуню! – заперечила Таня. – Навіщо нам дякувати? Ми ж просто так допомагали, від чистого серця...
– Воно, виявляється, і в мене ще є, – зауважила Ядвіга Олізарівна. – Ех, так тому й бути!
І баба-яга рішуче попрямувала до хати.

ПОЛЬОТИ НА МІТЛІ

Діти перезирнулися між собою.
– Що з нею? – запитала Таня.
– Здається, вона щось задумала, – висловив здогад Василь. – Але що саме? Ти не знаєш, Аристарху?
– Я знаю стільки ж, скільки й ти, – відказав той.
В цю хвилину баба-яга знову з’явилася на ганку. У її руках тремтіла мітла.
– Ех, так тому й бути! – бадьоро повторила вона. – Ну, хто хоче першим сісти на неї?
– Я! – вихопилося у Василя. – А взагалі... тут Танька мусить бути першою.
– Таня, а не Танька, – виправила його Ядвіга Олізарівна. – Хоча в іншому ти маєш рацію.
Таня з побоюванням простягнула руку до мітли. Звичайнісінька мітла. Дерев’яний держак. Верболозове лозиняччя, що міцно перев’язане нейлоновою, видається, мотузкою. Аж дивно, що вона може літати...
– Але ж... я не знаю, як на неї сідають, – нерішуче боронилася Таня.
– Тут і знати нема що, – відповіла баба-яга. – Сідай, як тобі зручно. Можеш навіть лягати на неї. Головне – нічого не бійся... Е-е, ні, за руку, цур, не хапатися! – сміючись, застерегла вона та відійшла на два кроки. – А то, чого доброго, полечу разом з тобою.
– А скільки в ній кінських сил? – поцікавився Василь.
– Для тебе вистачить, – заспокоїв його Аристарх.
Таня обережно присіла на кінець держака й міцно заплющила очі. Вона все чекала, що от-от має трапитися щось страшне.
– Не бійся, дитинко, – підбадьорювала її баба-яга. – Нумо, сміливіше!
Коли Таня наважилася розплющити очі, виявилося, що мітла застигла у метрі над землею. Вона злегка погойдувалася, начебто роздумувала, чи варто їй взагалі летіти, а коли летіти, то в який бік.
Сидіти на мітлі було дуже зручно. Точнісінько, як на широкій лаві, та ще й зі спинкою.
„Й зовсім не лячно, – подумала Таня. – Можна навіть піднятися трохи вище...”
Тої ж миті мітла слухняно піднялася на півметра.
Таня зробила ще одне коло й озирнулася. Виявляється, вона й не помітила, як злетіла досить таки височенько. Внизу, задерши голови, за нею уважно спостерігали Степан, кіт Аристарх та бабуся. Відтепер Таня навіть у думках називала Ядвігу Олізарівну бабусею. Одному лише Василеві нетерпиться. Він тупцює на місці, мов прив’язаний кінь, і погрожує їй кулаком. Либонь, чекання його вже вичерпалося.
Мітла, все так само слухняно виконуючи її команду, опустилася на моріжок перед ґанком.
– Ну, як там? – запитав Василь. Таня не встигла й вуст розтулити, як він вже тримався за держак, мов за кінську гриву.
– Пішла-а! – войовниче заволав Василь.
В ту ж мить трапилося несподіване. Мітла, мов наполохана птаха, рвонула з такою швидкістю, ніби її хтось висмикнув з-під Василя. А хлопець так і завмер розчепірою. Лише переводив вражений погляд то на мітлу, що вже губилася у високості, то на те місце, де вона щойно була, то на Аристарха, що, схопившись від сміху за живіт, катався по траві.
– Що це з нею? – запитав безталанний вершник Ядвігу Олізарівну. – Блекоти об’їлася, чи що?
– Те ж саме вона зараз думає про тебе, – з реготом пояснив Аристарх.
Ядвіга Олізарівна теж не втрималася й посміхнулася.
– Не можна так відразу, – сказала вона Василеві. – Треба для початку злітати повільно, як це щойно зробила Таня. Треба хоч звикнути один до одного, а вже тоді переходити на будь-які швидкості.
Тим часом мітла зробила широкий розворот та приземлилася поруч з Василем. Хлопець боком присів на неї й запитально поглянув на Ядвігу Олізарівну.
– Так можна?
– Можна, – відповіла баба-яга. – А тепер літай, скільки тобі завгодно.
Останнє, що вони почули, був нетерплячий вигук Василя: „Швидше, ну швидше ж!” – і мітла, немов велетенська стріла, випущена з лука, зірвалася з місця й щезла за хмарами.
– А він не може долетіти аж до Місяця? – стривожилася Таня.
– Не бійся, він туди не добереться, – заспокоїла її Ядвіга Олізарівна. – В мене з мітлою встановлений двобічний зв’язок.
Справді, за якусь хвилину мітла майже з реактивним свистом вихопилася з хмар та рвонула до землі.
– Розбишака, куди його не кинь, розбишакою і залишається, – додав Аристарх. – Як добре, що люди ще не винайшли чогось подібного до мітли! А то не знав би, у який бік тікати... Тепер, Степане, твоя черга. Е-е, що це з тобою?
– Нічого особливого, – проговорив Степан, силкуючись посміхнутися. – Не звертай уваги.
Аристарх пильно подивився йому в очі й запитав:
– Мабуть, Шурхотуна згадав, еге ж?

НОВИНА

Натішені польотами на мітлі, діти заспішили додому. Разом з ними подався і Аристарх. В його лапі був затиснутий білий, у шахову клітинку, пасок.
Ядвіга Олізарівна привітно помахала їм рукою й одразу розчинилася в повітрі. Напевно, знову подалася до СТУПи.
Коли всі перебралися через яр, Аристарх зненацька зупинився.
– До побачення, – мовив він. – Далі нам не по дорозі.
– Чого це не по дорозі? – здивувався Степан. – Ти що – вже й молока не хочеш?
– Так, – неуважно відповів Аристарх. – Коротше. я б з величезним задоволенням випив би кухоль-другий молока, та ніколи мені... Зрештою, налий, будь ласка, його в миску та постав біля порогу. На зворотньому шляху я обов’язково зазирну в неї. Й ще одне... – Аристарх благально подивився на Таню. – Чи не змогла б ти мені вив’язати бантика? Тільки не якогось там простого, а такого, знаєш...
– Навіщо тобі той бантик? – поцікавився Василь.
– Сьогодні в нас чергова репетиція.
– О! Ну й що з того?
– А те, що на неї потрібно приходити з бантиком на шиї.
– Треба ж таке, – зауважив Василь. – Сам завбільшки з теля – і бантик.
– Яке це має значення, теля я чи ні? Головне, аби в душі був справжнім котом.
Василь недовірливо втупився в Аристарха.
– А ти той... ти часом не закохався? – поцікавився він.
Аристарх лише пирхнув у відповідь.
– До чого ж ти брутальна людина! Навіть коли я й закохався – що з того? Яке тобі до всього діло? Невже такому шановному, як я, котові забороняється годинку-іншу посидіти на даху та поспівати своїх улюблених пісень?
– От-от! – жваво підхопив Василь. – В нього вже, бачте, улюблені пісні завелися! Чи не від Мурки навчився?
Аристарх нагороїжився.
– Ще одне слово, – повільно почав він, – і я за себе не відповідаю...
Василь замовк і відійшов на всяк випадок подалі. Видно було, що Аристарх жартувати не збирається.
Коли Степан нарешті дістався додому, батьки вже завершували вечеряти.
– Де тебе носить цілими днями? – розгнівано запитала мама. – Хочеш, щоб я взялася за лозину?
– Я... – почав було Степан, однак несподівано за нього вступився батько.
– Ну навіщо ти таке кажеш, – докірливо зауважив він матері. – Вони ж не байдикують, як деякі. Сьогодні вранці я проїжджав неподалік лісу й бачив, як вони працювали. Нічого не скажеш, молодці хлоп’ята!
– Та хіба я проти, – вже спокійніше продовжувала мама. – Я про інше. Мене турбує, що він зовсім перестав їсти. Усе котові своєму віддає.
– Й нічого не все, – запротестував Степан. – Коли хочеш знати, ми разом з ним...
– О! – у розпачі вигукнула мама. – Вони, здається, вже привчилися хлебтати з однієї миски!
Батько розсміявся. Мабуть, уявив собі, як це у них виходить.
Раптово він посерйознішав і сказав:
– Трохи не забув. Михайло Олексійович поставив на правлінні питання про те, що Ядвізі Олізарівні потрібно збудувати в Горобцях хату...
Степана мов пружиною підкинуло зі стільця.
– Ядвізі Олізарівні? Хату?
– Так, саме хату, – підтвердив батько. – Гріх, мовляв, такого лікаря випускати з нашого села. Тож передай їй, що на зиму може перебиратися до Горобців.
– Ура-а! – заволав Степан. – Оце чудово!
– Ти куди? – поцікавилась мама і спритно вхопила сина за комір. – А вечерятиме хто?
– Ну як ти не розумієш? Це ж така новина! Я розповім про неї Василеві та Тані! А потім ми збігаємо до Ядвіги Олізарівни...
– Встигнеться, – голосом, що не передбачав заперечень, зауважила мама. – Поки не повечеряєш як слід – нікуди й кроку не ступиш. Що це за манера така – бігти з дому, не зважаючи на ніч?
Довелося сісти за стіл. А після вечері батько увімкнув телевізора. Саме демонструвався цікавий мультфільм, і Степан подумав, що нічого не трапиться, коли про цю новину друзі дізнаються трохи згодом.
Але трохи згодом виявилося, що Василь ще не повернувся з центральної садиби. Тані теж не було вдома. Вона побігла до Ядвіги Олізарівни.
– Ну хіба ж так можна? – ремствувала баба Марія. – Старій жінці – й мешкати невідомо де, їсти невідомо що. Хіба в нас мало місця? Тож я і наказала Тані: біжи за Ядвігою Олізарівною й не повертайся без неї... А в тебе якісь справи?
– Та... я потім зайду, – відказав Степан й чимдуж побіг додому, бо по третій програмі от-от мав початися ще один цікавий мультфільм. А про те, що Ядвізі Олізарівні збираються побудувати хату, можна розповісти і завтра зранку.

БИТВА НА ЛИСІЙ ГОРІ

Коли Таня дісталася до самітної хатини, сонце вже ховалося за лісом. Однак вона не боялася повертатися. Баба Марія сказала, що сьогодні зійде повний місяць, тож буде видно. Та й не одна вона повертатиметься, а з Ядвігою Олізарівною.
Таня зайшла на подвір’я, зачинила за собою відремонтовану хлопцями хвіртку та покликала:
 
Наші Друзі: Новини Львова