Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 28 травня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика

Гості на мітлі

Переглядів: 22747
Додано: 01.02.2010 Додав: Volynyanyn  текстів: 85
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Виявляється, не так вже й солодко живеться Ядвізі Олізарівні та Аристархові! Одна лише назва – чаклуни. А насправді – ні тобі даху над головою, ні вірних друзів. Навіть добрі вчинки не для них.
Й закони у них якісь не такі, як в людей. Жорстокі, несправедливі. Він. Степан, ні за що не погодився б миритися з такими законами.
Шкода їх. Але й Шурхотуна теж шкода. Треба б порадитися з Танею та Василем. Утрьох, можливо, і вдасться щось та придумати...
Найближчою була хата баби Марії. Тому Степан й подався до неї. Однак ще з вулиці побачив, що там щось трапилося. В сажі пронизливо верещав голодний кабанчик. Поблизу порогу походжали смутні кури. Вони все ще сподівалися, що хтось кине їм жменю зерна.
Проте ніхто з хати не виходив. Більш того, віконниці – й ті були зачинені. В Степанове серце закралася тривога.
– Є хтось вдома? – голосно запитав він і штовхнув сінешні двері.
В сутінках Степан не відразу розгледів бабу Марію. Вона лежала у ліжку й обережно погладжувала розбухлу, перев’язану біля кісточки ногу.
– Приніс би ти, Степанку, кухлик води, – кволо прошамкала баба Марія.
Степан кулею гайнув до колодязя. На зворотньому шляху відчинив віконниці, і в кімнаті одразу посвітлішало.
Баба Марія з зусиллям зробила декілька ковтків. Тоді змочила рушника та поклала його на чоло.
– Дякую тобі, Степанку, – вдячно посміхнулася вона. – Геть розкисла я сьогодні. Та ще ногу сподобило підвернути. Болить, хоч ти криком кричи.
– Може, збігати до лікарні? – схопився Степан.
– Та вже не треба... Таня туди ще вдосвіта подалася. От-от, мабуть, повернеться.
Ти б краще, коли твоя ласка, погодував би курей та кабанчика. Чуєш, що з ним коїться? А мені навіть поворухнутися несила.
Степан кинув курам дві пригорщі зерна, налив води. Тоді побіг до сажа.
– Може, вам ще щось потрібно? – поспитав він, коли повернувся до кімнати.
– Й на тому спасибі, дитино... – баба Марія болісно скривилася. – Більше нічим мені не допоможеш. Краще йди пограйся, ніж отут нидіти. А Тані я обов’язково передам, що ти заходив.
Біля Степанових воріт стояв ущерть навантажений велосипед. На багажнику були прикріплені з десяток цеглин. На кермі погойдувався вузлик з кельмою та іншим мулярським причандаллям. Сам власник велосипеда роздратовано ходив упродовж паркану.
– Де тебе носить? – напосівся він на Степана. – Ми ж домовилися димар полагодити!
Хлопців зустрів один Аристарх. Він сидів на даху, замріяно дивився в бік Горобців та щось муркотів до себе. Коли гості увійшли на подвір’я, він стрибнув просто з даху й сповістив:
– Господині не має вдома. Вона порається біля СТУПи.
Втім, як тільки друзі взялися розвантажувати велосипед, Ядвіга Олізарівна виникла з повітря.
– Що ви задумали цього разу? – поцікавилася вона.
– Димар відремонтуємо, – сказав Василь. – А то у вас дим йде не в комин, а у хату.
– А ти вмієш?
Василь навіть образився.
– Що ж тут не вміти? Торік я у дядька навчився. Он і Степан нехай скаже...
– Та вірю тобі, вірю, – посміхнулася Ядвіга Олізарівна. – А де ж це Таня? Чому її нема з вами?
– В неї баба захворіла, – пояснив Степан. – Та ще й ногу підвернула. От Таня і побігла за лікарем.
– Бідолашна дівчинка, – зітхнула баба-яга. – Усе сама та сама. Дістається їй.
– Чому це сама? – заперечив Степан. – Я сьогодні їм води на цілий день наносив, курей погодував та порося. А більше там робити нема чого.
Обличчя Ядвіги Олізарівни трохи посвітлішало.
– Молодець, – похвалила вона Степана. – Ну гаразд, працюйте. Не буду вам заважати. В мене теж роботи чимало.
Та на цей раз Ядвіга Олізарівна пропадала біля своєї СТУПи недовго. Не встигли хлопці й заміс вчинити, як вона знову виникла на подвір’ї. Баба-яга всілася на полагоджених східцях й замислилася. Видно, щось не давало їй спокою. Нарешті
вона звернулася до Аристарха:
– Ти залишишся на господарстві. А я, мабуть, піду подивлюся, що там трапилося з бабою Марією. Може, допоможу чимось.
– Так лікар, напевно, вже прийшов, – зауважив Степан. – А в нього знаєте які ліки? Ого!
– Мої теж не гірші, – відказала Ядвіга Олізарівна. – Ви тільки не гасайте тут навколо хати та головне – не чіпайте мітлу. Інакше не оберетеся лиха.
Після цього вона поклала до вузлика якісь трави й подалася до села. Чомусь їй здавалося, ніби Таня потребує допомоги...

А Тані й справді допомога була потрібна як ніколи.
Лікаря на місці не виявилося. Власне, у лікарні було кілька лікарів, та все якісь не такі – то зуби лікує, то вухо-горло-ніс. А от потрібного їй досвідченого Михайла Олексійовича викликали до обласного центру, і повернеться він не раніше, ніж за два дні.
Таня написала йому записку та побігла додому. У душі Таня сподівалася, що бабусі вже полегшало й вона якось перечекає ці два дні.
Та бабі Марії, навпаки, стало ще гірше. Обличчя її вкрилося великими плямами. Вона. видавалося, зовсім не дихала. Й лише тоді, коли Таня покликала її, баба Марія повільно розплющила очі.
– От і відтоптала я свого рясту, – ледве чутно прошепотіла вона. – Певно, доведеться тобі, сиротинко моя, залишатися самій на цьому світі...
– Бабусю, не треба! – з жахом вигукнула Таня. – Не кажи так! Живи ще багато, багато років!
Одначе баба Марія вже знову заплющила очі. Лише по уривчастому диханню можна було здогадатися, як їй важко.
Таня кинулася на вулицю. Вона хотіла когось покликати на допомогу. Проте на дверях Степанової хати висів замок. Нікого не було вдома і у Василя.
Що діяти далі, Таня і гадки не мала. Вона повернулася назад, присіла біля бабусиного ліжка і невтішно заплакала.
У цю мить тихенько скрипнули сінешні двері, й на порозі з’явилася Ядвіга Олізарівна.
– Не плач, Таню, – лагідним голосом промовила вона. – Удвох ми щось та придумаємо. А поки що скип’яти води.
Ядвіга Олізарівна наблизилася до хворої та поклала долоню їй на чоло.
– еге, доню моя, та в тебе це серйозно! – стривожено вигукнула вона. – Але нічого, все буде гаразд. Я знаю, що робити.
„Чому Ядвіга Олізарівна називає мою бабусю донечкою? – дивувалася Таня в той час, коли її руки моторно розпалювали вогонь у плиті. – Бабуся ж видається набагато старішою, ніж вона...”
Невдовзі забурхав чайник. Ядвіга Олізарівна дістала з шафи глиняну мисочку, перелила в неї окріп, додала жмут трави й знову поставила на вогонь.
– Може, мені ще щось зробити? – запитала Таня.
Ядвіга Олізарівна здивовано озирнулася на неї. Здавалося, що вона геть забула про присутність дівчинки.
– Тепер я й без тебе впораюся, Таню, – відказала вона і підбадьорливо посміхнулася. – Ти б краще пішла трохи погуляла. Нема чого у твоєму віці вислуховувати усілякі бабські заклинання.
Таня слухняно вийшла з кімнати, сіла на східцях й несподівано для самої себе міцно заснула. Через хвилину чиїсь руки обережно підняли дівчинку. То Ядвіга Олізарівна перенесла її до кімнати та поклала на ліжко.
– Намучилася вона зі мною, – винувато обізвалася баба Марія. – Всю ніч не спала бідна дитина... А мені, здається, трохи полегшало... – Й вона здійснила спробу підвестися.
– Лежи, лежи, – наказала Ядвіга Олізарівна. – Рано тобі ще вставати.
– Так господарство ж без догляду, – намагалася протестувати баба Марія. – Яке не є, а догляду все ж вимагає. Та й обід готувати потрібно.
– Нікуди воно не дінеться, те твоє господарство, – зауважила Ядвіга Олізарівна. – От вилікую тебе, голубко, й станеш ти знову як молода. І ноги вилікую, і простріли. Отоді й пригостиш своїм обідом. А поки що лежи. Спи.
Коли баба Марія заснула, Ядвіга Олізарівна підійшла до вицвілої фотокартки, що висіла на стіні біля вікна, і довго розглядала портрет маленької дівчинки з переляканими оченятами.
– Й ніхто не здогадається, що це я сама і є, – прошепотіла вона. –Та я й сама не здогадалася б, якби не знала... – Тоді помовчала й трохи згодом додала: – А Таня, здається, схожа на мене...

Два дні та дві ночі не відходила Ядвіга Олізарівна від баби Марії. Вона невтомно розтирала її спину якимись пахучими мазями, поїла відварами, ставила компреси. І все не дозволяла підніматися з ліжка.
– Лежи, лежи, – повторювала вона. – Нехай воно краще пощезне, те господарство. Здоров`я куди важливіше.
Проте господарство й не думало нікуди щезати. Таня легко справлялася з ним.
Чимало допомагав їй і Степан. Він рубав дрова, носив воду, при потребі бігав до господарчої крамниці.
Навіть Василь і той, повертаючись від самітного будиночку, декілька разів стукнув молотком по воротах баби Марії – прибивав ослаблі завіси. Після цього кивнув у бік вікна, за яким виднілася постать Ядвіги Олізарівни.
– Передай їй, що нехай спокійно розтоплює свою піч, – сказав він. – Все зроблене за вищим класом.
– Та ти заходь, – припрошувала Таня.
– Ще чого, – пробурчав Василь. – Стану я заходити до якогось дівчиська... О, та у вас же дошки ледве тримаються! Ану, біжи за гвіздками!
Не нудьгувала і баба Марія. Ядвіга Олізарівна невтомно розпитувала хвору про її дитячі роки та про тих, хто тоді мешкав поруч з нею. Особливо вона цікавилася Петром Кравчуком – сусідою, котрий мешкав трохи вище по вулиці. Й хоча баба Марія вже й забула, який він на вигляд, одначе й до цього часу пам’ятала його добрі руки та веселі жарти. А ще вона у дитинстві чула від когось, ніби Петро Кравчук був єдиною людиною, хто дуже побивався за тіткою Катрею.
Почувши про це, Ядвіга Олізарівна зненацька зблідла.
– Що з вами? – занепокоїлась баба Марія. – вам погано?
– Нічого... Мені вже краще, – прошепотіла Ядвіга Олізарівна. – Розповідай далі, прошу!
Нудьгував хіба що один Аристарх. Удень він ні на крок не відходив від хлопців, підносив їм дошки, розчин та поїдав усе, що вони приносили з собою. А увечері кіт видирався на дах і тоскним поглядом вдивлявся у такі близькі та водночас такі недосяжні для нього Горобці. Часом йому ввижалося, що там, на даху баби Маріїної хати, сидить Мурка й теж дивиться у його бік.
Проте Ядвіга Олізарівна наказала йому стерегти будинок, а ослухатися її Аристарх і в думках не мав. Тому він, обіпершись спиною об новий комин, годинами сидів на даху і смутно наспівував:
До-ре-мі-фа-мняу-сі,
Що накрали, принесіть...
ЧУДОВИЙ ДЕНЬ

На третій ранок Ядвіга Олізарівна з полегшенням зітхнула та повідомила бабі Марії:
– Отепер можеш вставати.
Баба Марія обережно сповзла з ліжка і з побоюванням ступила на хвору ногу. По тому ступила сильніше, нарешті тупнула й здивовано зауважила:
– Здається, вже не болить. Справді, хоч у танок йди.
Вона перевела погляд на Ядвігу Олізарівну, і в її очах з’явилися сльози.
– Не знаю, як і подякувати тобі...
– А ніяк, – відказала на те баб-яга. – Й чого це ти стоїш, мов той знак запитання? Що, ціпок шукаєш? Так він тобі більше не потрібен!
– Як це – не потрібен? – здивувалася баба Марія. – Без нього я кроку не ступлю...
– А ти спробуй лише, спробуй, – загадково посміхаючись, під’юджувала її Ядвіга Олізарівна. – Ну, сміливіше!
Баба Марія наперед закусила вуста від неминучого, як їй видавалося, болю та почала повільно випростовуватися. За якусь мить у її очах промайнули перші ознаки зачудування: болю не було.
– Давай, давай, – підбадьорювала її Ядвіга Олізарівна. – Ще трішечки, ще...
Баба Марія почала випростовуватися швидше. Чим більше вона це робила, тим виразніше на її обличчі відбивалися подив, радість та навіть переляк.
Зрештою вона випросталася на увесь зріст, обмацала поперека й, з побожністю дивлячись на Ядвігу Олізарівну, промовила:
– От... рівно стою. Невже це мені не сниться? Я – стою... Яке щастя!
Через хвилину Марія прийшла до тями. Проте, мабуть, не зовсім, бо замість того, аби сміятися, чомусь заплакала. Не інакше як від радощів.
Не менше від хворої був вражений і досвідчений лікар Михайло Олексійович. Він щойно повернувся з обласного центру й відразу ж поспішив до баби Марії.
Хоча спочатку Михайло Олексійович не дуже дивувався. Він натискував на хвору ногу то в одному, то в іншому місці й неуважно вислуховував захоплену розповідь баби Марії про те, яка Ядвіга Олізарівна чарівниця.
– Так-так, звичайно, – притакував він. – Ні, тут начебто все гаразд... Так-так, звісно, народна медицина ще не вичерпала своїх можливостей...
Та коли після огляду баба Марія моторно обігнала Михайла Олексійовича, щоб відчинити перед ним двері, – досвідчений лікар витиснув з себе щось подібне до кудкудакання і втупився в неї приголомшеним поглядом.
– Це... це що таке? – нарешті запитав він і, немов дуло пістолета, наставив перед собою вказівний палець.
– Де? – не зрозуміла баба Марія і злякано повела очима в напрямку лікаревого пальця.
Палець вказував на її поперек.
– То все вона... Ядвіга Олізарівна... Це її чарівні руки!.. – схвильовано пояснила баба Марія.
– Неймовірно... – прошепотів лікар. – З глузду з’їхати можна від такого. Сказали б мені, що цю хворобу можна вилікувати – зроду не повірив би1
Зненацька лікар кинувся до Ядвіги Олізарівни й узявся шанобливо обціловувати її темні, кістляві руки.
– Та ви ж медичний геній! – захоплено примовляв він при цьому. – Ви ж академік, вам ціни нема! Звідкіля ви узялися в наших Горобцях, чародійко така? Та про вас увесь світ повинен знати! Ні, неймовірно!
Від таких хвалінь Ядвіга Олізарівна почервоніла, мов молода півонія. Чи школярка, яка вперше у житті отримала таємниче послання. Вона зробила спробу вирвати свою руку, однак це їй не вдалося. П’ятдесятирічний Михайло Олексійович все ще залишався дужим чоловіком.
– Ну що ти, лікарю, – ніяковіючи, вмовляла його Ядвіга Олізарівна. – Хіба ж можна отак... отаке...
– Можна! – завзято вигукнув Михайло Олексійович. – Й не лише можна, а й потрібно! Я двадцять років лікую Марію Сидорівну. Двадцять років – і без наслідків. А я, завважте, не з останніх лікарів. – Михайло Олексійович з гідністю випнув груди. – До мене навіть професори приїздять за порадою. Одначе такого... такого... Маріє Сидорівно, станьмо перед нею на коліна! Так-так, на коліна!
Ядвізі Олізарівні врешті вдалося звільнити свою руку.
– Ну, знаєш, – збентежено посміхаючись, мовила вона. – Мені ще жодного разу не цілували рук...
Несподівано вона замовкла та почала вдивлятися в Михайла Олексійовича якимось дивним поглядом.
– Скажи-но, – поспитала вона чомусь одразу охриплим голосом, – скажи, чи не доводишся ти якоюсь ріднею Петрові Кравчуку?
– Що? – ехом відгукнувся лікар. – О, так... Мого діда справді кликали Петром. І прізвище його дійсно було Кравчук. А ви що – знаєте його?
– Мов дві крапелиночки, – прошепотіла Ядвіга Олізарівна. з невимовним болем та ніжністю дивлячись на спантеличеного лікаря. – Викапаний Петрусь... Ой, що ж це я! Прощавайте!
Й не встиг ніхто прийти до тями, як її вже не було у хаті.
Першим опам’ятався Михайло Олексійович.
 
Наші Друзі: Новини Львова