Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 28 травня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика

Гості на мітлі

Переглядів: 22755
Додано: 01.02.2010 Додав: Volynyanyn  текстів: 85
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Від такої новини Мушкетон на мить сторопів.
– Нечувано! – нарешті заволав він. – Кіт розправився з собаками! Ні, цього не може бути!
– Й усе ж це чистісінька правда, – мовила Мурка. – Слово честі, правда!
– Неймовірно... Яку ж для цього потрібно мати силу, мужність та відвагу! Я переконаний, мій юний друже, що і голос ваш повинен відповідати цим героїчним якостям. Так-так, повинен!
– Правду кажучи... – невпевнено почав Аристарх. Проте перехопив застережливий погляд Мурки та замовк.
– В нього виняткові голосові дані, – договорила Мурка за свого нового приятеля. – Виразні, гучні. Повірте, навіть мурашки по спині біжать...
– О! – вигукнув Мушкетон Васильович. – Саме цього нам ще й не вистачало! Юний смій друже, заспівайте щось для початку. Хотілося б, знаєте, мати про вас певне уявлення. Ну то як – зможете?
– А чого ж, – пристав на пропозицію Аристарх.
– От і чудово! Увага! – вигукнув Мушкетон Васильович і диригентською паличкою постукав по голові найближчого кошеняти. – Прошу уваги. І-і, раз!
Потішений Аристарх гарикнув точнісінько так, як нещодавно на Мурчиному даху. Наслідок виявився тим самим. Навіть більше – внизу, на стайні, стривожено захропли й забили копитами коні.
Неабияк перепуджені учасники горобцівського хору видряпувалися на дах поодинці. Не було лише головного диригента. Після тривалих пошуків його знайшли під стіною стайні, де він лежав без свідомості. Прийшовши до тями, Мушкетон Васильович обвів стривожених учасників хору каламутним поглядом і раптом кинувся Аристархові на шию.
– Нечувано! – пронизливо заверещав головний диригент. – Неймовірно! Шановний юначе, якщо мені доведеться колись передати свою диригентську паличку – вважайте, що вона у ваших руках. Який голос! Мамцю рідна, якої глибини та виразності бас! Ходімо, друже мій. На нас чекають славні справи!
Й, притримуючи поперека, головний диригент першим видряпався на дах.
Потому почалася репетиція.
Врочистим і поважним голосом, ніби вони знаходилися у великій залі, Мушкетон Васильович оголосив:
– Жанрова замальовка.
Потім підняв диригентську паличку, й у ту ж мить дзвінкі котячі голоси дружно злетіли до зоряного неба:
До-ре-мі-фа-мняу-сі...
– Зупиніться! – вигукнув Мушкетон Васильович. – Це ми вже проходили. А от
вам, любий мій юначе, зараз належить виконати найвідповідальнішу партію. Уявіть-но собі господаря, у котрого щоночі щось щезає з комірчини. Той господар має неабияку витримку, однак, зрештою, і в нього зникає терпіння. Тож він глибоким та сповненим трагізму голосом, запитує...
Головний диригент старечою скоромовкою пронявкав те, що повинен був запитати господар, і знову змахнув паличкою.

До-ре-мі-фа-мняу-сі... –

відгукнувся хор.

Що накрали, принесіть... –

трагічним голосом гарикнув Аристарх. На це Мурка грайливо-винним голосом проспівала:

Я украла ковбасу...

А котячий хор злагоджено поклявся:

Що лишилось, принесу...

– Неймовірно! – у захваті нявкав Мушкетон Васильович. – Який голос! Мрія, а не голос!
О, що це була за ніч! Найкраща в Аристарховому житті.

НЕЛЕГКА РОЗМОВА

Ще спросоння Степан відчув якусь невимовну тривогу. Йому здавалося, ніби у хаті щось пропало. Чи хтось. Втім, хто саме?
Він прокинувся та почав прислухатися. Он на подвір’ї загурчав мотоцикл. То батько поїхав на роботу. Отже, з ним нічого не трапилося.
Он задзвеніла відром мама. Виходить, і з мамою усе гаразд.
Сам він лежить ось тутечки, в ліжку... Тож кого ще не вистачає?
Й тут він пригадав: кудись пропав Шурхотун. Вчора перед сном Степан кликав його, кликав, – та так ні до чого й не докликався.
Він підвівся на ліжку й півголосом запитав:
– Гей, Шурхотуне, де ти?
Проте відповіді, як і вчора, не було. Замислившись над тим, куди б це міг подітися домовик, Степан вийшов з хати на ґанок.
– Доброго ранку! – почулося зненацька.
Під розлогим кущем бузку сидів Аристарх і старанно вмивався. Він скосив очі на Степана й поцікавився:
– У вас випадково не знайдеться якоїсь барвистої стрічки для бантика?
– Бантика? – перепитав Степан. – Якого бантика?
– Ось такого, – відказав Аристарх й удав, ніби зав’язує навколо своєї шиї краватку.
– Пошукай, будь ласка, – додав кіт. – Той бантик мені дуже потрібен.
– Зараз подивлюся, – відповів Степан.
У комірчині він розшукав стару наволочку, куди мама складала усілякі непотрібні вже пояски, клаптики матерії, стрічки.
– Вибирай сам, – запропонував він Аристархові, виносячи все це на ґанок. – Може, й сподобається щось.
Аристарх довго рився у наволочці.
– Здається, те, що треба, –нарешті вирішив він і витягнув з наволочки білий, у синіх шахових клітинках, пасок. Потім прив’язав його на шиї й спитав у Степана: – Ну як – личить чи так собі?
Степан лише знизав плечима.
– Я в цьому мало що тямлю, – визнав він. – А для чого цей бантик тобі потрібен?
– Для однієї справи, – ухильно відказав Аристарх. – Як тобі здається, чи не пора взяти наді мною шефство? Неси-но сюди молоко та все інше.
– для чого його виносити? Пішли краще до хати.
Аристарх обережно, з неприхованим побоюванням увійшов до сіней. На кухні він скромно присів біля порогу, озирнувся, втягнув носом повітря та сковтнув слину.
– Смакота яка! – захоплено прошепотів він. – Ет, живуть же люди! А це у вас що? – продовжував кіт і раптом вшнипив носа до помийного відра. Степан й слова не встиг мовити, як Аристарх вихопив звідтіля кілька курячих кісточок.
– Ну, знаєш! – обурився Степан. – Я тобі хотів приготувати нормальний людський сніданок, а ти...
– А я й з ним впораюся, – заспокоїв його Аристарх і знову зазирнув до відра. – Не сумнівайся, хто-хто, а я свій апетит добре знаю...
– З хлібом снідатимеш чи так? – запитав Степан, бігаючи від плити до столу.
– Хліб теж давай, – великодушно кивнув Аристарх.
– Тільки пику для початку вимий, – зауважив Степан. – Й лапи теж. Нема чого з такими лапами сідати за стіл.
– Та вимию я, вимию, – спохопився Аристарх. – Й чого ти до мене з ними пристав?
В одну мить він впорався зі сніданком. задоволено муркнув і калачем згорнувся на стільці.
– Не життя, а казка, – зробив він висновок. – Е-е, а навіщо ж мити тарілки? Дай-но я їх краще вилизькаю!
– Ще чого захотів! – мимоволі посміхнувся Степан з такої котячої ненажерливості. – Тарілки заведено мити, а не вилизькувати.
– Дивні якісь у вас порядки, – зауважив Аристарх. – Це ж тільки подумати – стільки добра пропадає даремно...
Степан зрештою впорався з посудом й підсів до Аристарха.
– Я хочу тебе про щось запитати, – почав він. – Тобі нічого не відомо про домовиків?
– Якраз навпаки, – відреаґував Аристарх. – А навіщо тобі ця бородата комашня?
– Мені здається, що з Шурхотуном щось трапилося. З нашим домовиком. Чув про такого?
Аристарх порухав вусами.
– Як би тобі сказати... Думаю, що його, мабуть, вже немає.
Степанові перехопило подих.
– Як це – немає?
– Дуже просто. Господиня його кудись занесла. За те, що він порушив основну заповідь домовиків: не допомагати людям боротися з нами, нечистою силою... А поза своїм обійстям домовики живуть дуже недовго. Так що не знаю... Нічого втішного повідомити не можу.
Вражений цією новиною, Степан не відводив погляду від помітно зніченого Аристарха. Нараз, не кажучи й слова, підхопився, кулею кинувся до своєї кімнати й сховав обличчя в подушку.
Отже, Шурхотуна немає. Він загинув. Загинув за те, щоб врятувати його, Степана...
Аристарх нечутно прослизнув до кімнати. Обережно доторкнувся до Степанового плеча.
– Що з тобою? – поспитав він.
– Нічого, – смикнув Степан плечем. – Залиш мене самого.
– Тобі його дуже шкода, так?
Степан не відповів.
– Ех, ти, – важко зітхнув Аристарх. – Гадаєш, ми сюди розважатися прилетіли, так? Ні, в нас є завдання. Й якщо ми його не виконаємо, нам доведеться ой як непереливки!
– То чому ж тоді ти тут сидиш? – глухо відгукнувся Степан. – Біжи виконуй його! Хапай мене, хапай Таню. Вам цього хотілося?
– Так-таки і хапай, – невесело посміхнувся Аристарх. – Думаєш, легко таке робити уперше?
– Як – уперше? Ти ж казав...
– Мало що я казав! Коли хочеш знати, ми з господинею ще ніколи цим не займалися. Вона виконувала іншу роботу. А що ж то за баба-яга, котра не викрала бодай одну дитину? – Аристарх помовчав. – Коли б ти лише знав, як нам хотілось, аби люди збиткувалися над нами, виганяли з хати. Тоді все було б простіше. А ви нагодували нас, допомогли, наговорили стільки гарних слів. Й ми вже не змогли вчинити так, як від нас вимагалося. О, то могутня сила – добро!.. Одначе й повернутися ні з чим теж не можемо. Нам з господинею життя ще не обридло. Та, на щастя, ми дізналися про зрадництво Шурхотуна...
– Він не зрадник, – заперечив Степан.
– Цілком можливо, – погодився Аристарх. – Проте в нас на такі речі дивляться інакше. Тож ми й домовилися, що на відьомській раді говоритимемо, ніби не впоралися з завданням через зрадництво Шурхотуна. А Шурхотун... Замість нього пришлемо іншого.
– Не треба, – сказав Степан. – Не треба мені іншого.
У кімнаті запала мовчанка.
– А яке вам буде покарання? – нарешті поцікавився Степан.
Аристарх стенув плечима.
– Важко сказати, – задумливо мовив він. – Знаю лише, що найлегше з покарань – вигнання. У такому випадку ми з господинею втратимо всю чаклунську силу. А кому, скажи будь ласка, потрібна стара, немічна бабуся, над котрою, до речі, люди збиткувалися ще тоді, коли вона була молодою та майже здоровою? Кому потрібен худий, лишаїстий кіт? Де він прихилить голову, хто його годуватиме, га?
– Дурниці ти верзеш! – обурився Степан й підвівся з ліжка. – Невже ти гадаєш, що в цьому будинкові тобі не знайдеться місця?
– Як знати, як знати, – задумливо відказав Аристарх. – У це мені важко повірити. Та й не про мене, врешті, йдеться, а про мою господарку. Куди їй подітися?
– Ну... – нерішуче почав Степан. – Для неї теж можна було б щось придумати.
– От-от, саме „щось”, – пирхнув кіт. – А я ж кажу про найлегше з покарань, які на нас чекають. Про тяжчі я навіть думати побоююсь. От і порадь, як нам бути...
– Не знаю, – розгублено визнав Степан.
– То й помовч, коли не знаєш, – вколов Аристарх. – Без того на серці... – він лише лапою змахнув. – Краще давай побалакаємо про щось інше.
Степан надовго замислився. Чим би допомогти Аристарху? Як би його втішити?
– Ще молока не хочеш? – нарешті здогадався він.
– Ет! – відгукнувся на те засмучений Аристарх. – Після таких веселих розмов навіть молоко в горлянку не піде. Втім... неси-но його сюди. Й усе інше також неси. Хоча б наїмся наостанок. Буде про що потім згадати.
Після другого сніданку Аристарх, видається, трішечки повеселішав. Втім, не зовсім.
– Чудова все ж ця штука – життя, – зауважив він, повертаючи миску Степанові. – От лише мені в цьому житті не дуже поталанило. Ну чому, чому я не народився таким собі пухнастим і грайливим кошенятком, котрого всі пестили б, який ночами спокійнісінько гасав би по дахах та виспівував всілякі „до-ре-мі-фа-мняву...”? Так ні, дала мені доля вродитися худющим довготелесим виродком. До того ж ребра зламали, вухо й хвоста надірвали!.. Ну чому, чому, Степане, це чудове життя буває часом таким несправедливим, га?
Степан знічено промовчав. У голову не приходило нічого такого, що могло б хоч трішки втішити Аристарха. Може, запропонувати йому ще один сніданок?

ХВОРОБА БАБИ МАРІЇ

Коли невтішний, хоча й ситий Аристарх подався до самітного будинку, Степан всівся на ґанкові і замислився.
Виявляється, не так вже й солодко живеться Ядвізі Олізарівні та Аристархові! Одна лише назва – чаклуни. А насправді – ні тобі даху над головою, ні вірних друзів. Навіть добрі вчинки не для них.
 
Наші Друзі: Новини Львова