Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 28 травня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика

Гості на мітлі

Переглядів: 22751
Додано: 01.02.2010 Додав: Volynyanyn  текстів: 85
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Степан приніс з річки два відра води і вилив її у шаплик. Третє відро він поставив на вогонь. Аристарх ходив слідом за новим товаришем й важко зітхав.
Ядвіга Олізарівна подалася до своєї СТУПи. Де та розташовувалася, ніхто не знав, бо баба-яга, вийшовши за ворота, одразу ж розчинялася у повітрі.
Втім. мабуть, їй там працювалося не дуже, тому що вона раз по раз виникала на подвір’ї.
– Як справи? – цікавилася вона в Степана.
– Нормально, – відповідав той. – Зараз нагріється вода й можна буде купатися.
Від тих слів Аристарх здирався й сумовито поглядав у бік бузкових кущів.
– Обов’язково з милом?
– Обов’язково.
– А без нього не можна?
– Не можна. Без мила не відмиєшся.
– Ну-ну, – чи то схвально, чи то осудливо промовляла Ядвіга Олізарівна і рушала до хати. Дорогою вона обережно обходила Василя, котрий завзято вимахував молотком перед дверима.
– Та зняв би ти того шолома, – нарешті не втрималася вона.
Василь послухав її. Й нічого з ним не трапилося.
Після третього повернення баба-яга залишилася назовсім.
– Дай-но і я спробую, – мовила вона Тані і взяла щітку. – Вісімдесят років, як не білила.
– Ой, як у вас чудово виходить! – вигукнула Таня через кілька хвилин. – Точнісінько як у моєї бабусі. А може, й краще.
Ядвіга Олізарівна розквітла від такої похвали. Все ж запитала:
– Ти правду кажеш?
–Чесно-чесно!**** – заприсяглася Таня.
Знадвору долетіло розпачливе котяче нявчання. Мабуть, в очі Аристархові попало мило. Зрештою вереск стих, й невдовзі замість нього почулося задоволене муркотіння.
Робота продовжувалася до пізнього вечора. Звісно, з перервою на обід, під час якої відзначився Аристарх.
Ядвіга Олізарівна, схоже, махнула рукою на свою СТУПу. Вона з Танею білила хату зсередини.
Степан та Василь розмахували щітками зовні.
Безробітним виявився лише один Аристарх. Він сидів на осонні, мов казкова чорна кульбаба, й заздрісними очима спостерігав за тим, як навсібіч розлітаються молочні бризки, дивився на намазюкані крейдою хлоп’ячі обличчя та нудним голосом канючив одне й теж:
– Дайте і мені спробувати. Я теж хочу білити.
– Тобі не можна, – безжально відповідав Степан. – Ще, чого доброго, забруднишся. Тоді знову доведеться митися з милом.
Аристарх на хвилю замовкав і відходив подалі. Потім не витримував й знову брався за своє.
Врешті-решт, і для нього віднайшлося гідне заняття. Василь між іншим навчив кота пускати мильні бульки, тож залишок дня Аристарх, сидячи, аби не забруднитися, на Степановій куртці, розмішував соломинкою густий мильний розчин й видмухував десятки різнокольорових кульок. Пухирці мінилися райдужними барвами, легенькими зграйками літали по дворищі, лопалися, Аристарх захоплено нявкав та з ентузіазмом брався за чергову партію. Він настільки захопився новою грою, що навіть не відразу почув, як Таня скликала усіх на обід.
Під вечір самітну хатину неможливо було упізнати. Малесенькі віконця весело блимали на світ прозорими шибками. Двері відчинялися легко й без скрипіння. Стіни біліли так, що місячної ночі хатину можна було сприйняти за велетенську білу квітку.
Ще разючіше змінилася хата зсередини. Кімната стала світлішою й від того ніби поросторнішала. Піч так і напрошувалася на те, аби в ній палав справжній вогонь, а на ньому щось булькало і смачно шкварчало.
Лава та стіл були вишкреблені до бурштинового кольору. В одному кутку стояв тапчан. Він був застелений старим, однак ще досить охайним покривалом. З-під тапчана виглядала мітла баби-яги.
У протилежному кутку на оберемку сіна лежала кольорова підстилка. Й на тій підстилці, наче головний експонат якоїсь всесвітньо відомої виставки, сидів Аристарх. Він боявся позіхнути. Він боявся навіть поворухнутися, аби випадково не забруднити свою чисту шовковисту шерсть. Степан десь роздобув уламок дзеркала, тож тепер Аристарх, не відриваючись, розглядав своє відображення. Скидалося на те, що воно йому подобалося надзвичайно.
Ядвіга Олізарівна сиділа за столом. Вона, здавалося, навіть випромінювалася зсередини добротою та вдячністю. Тепер баба-яга була схожа швидше на стареньку бабусю, до котрої несподівано приїхали улюблені онуки. І вона от-от підведеться з-за столу, почимчикує до комірчини й повернеться звідтіля з усілякими вареннями, повидлами та іншими неймовірно смачними солодощами, що їх бабусі вміють готувати лише для улюблених онуків.
Проте жодних солодощів, жодного печива та варення у Ядвіги Олізарівни не було. Тож діти ще трохи посиділи й почали прощатися.
Біля порогу Василь востаннє позирнув на мітлу, що виглядала з-під тапчана, і зітхнув.
– От би на ній політати, – прошепотів він Степанові. – На літаку я літав, з дерева літав, а от на мітлі ще не доводилося...

НІЧНІ ПРИГОДИ АРИСТАРХА

Мурка сиділа на крівлі своєї хати. Вона замріяно дивилася на всіяне зорями небо. Їй хотілося, щоб у неї виросли крила.
Думки про крила так захопили її, що вона навіть не почула, як на крівлю видряпався й Аристарх. А може, зробила вигляд, ніби нічого не почула. Тож гостеві довелося декілька разів вибачально муркнути, аби прекрасна мрійниця звернула на нього увагу.
– Доброї вам ночі, – промовив Аристарх та чемно схилив свою важку голову. – От я і прийшов.
Мурка зміряла поглядом Аристарха з ніг до голови до хвоста й знову перевела свій замріяний погляд до неба.
– Вибачте за компанію, – зніяковіло промимрив Аристарх і нерішуче затоптався край даху. – Я, здається, прийшов невчасно, так?
– Ви любите літати у думках? – несподівано запитала Мурка. – Чого ж ви там стоїте, йдіть сідайте поруч!
– Красненько дякую, – сором’язливо відказав Аристарх. – У думках? Не знаю, якось не задумувався над цим. А от насправді літати доводилося часто. Господиня моя, знаєте, прокладає курс, а я влаштуюся позаду й хроп... вибачте, лечу.
Мурка пересмикнула своїм пухнастим хвостиком.
–Я зовсім не те маю на думці, – промуркотіла вона ніжним і, як ладен був заприсягтися Аристарх, неземним голоском. – Я про те, щоб самому літати. Ось так... – наче крильцями, змахнула Мурка передніми лапками, й Аристархові навіть подих перехопило – такою вона здалася йому легкою та чарівною. – І летіти, летіти, летіти... Й щоб маленька беззахисна лапка була в лапі надійного та мужнього товариша.... Ох! – зітхнула вона. – Напевно, цього ніхто, ніхто не зрозуміє!
– Даремно ви так, – проказав Аристарх, холонучи від думки, що навіть познайомитися як варт ще не встиг, а вже насмілюється заперечувати такійкрасуні. – Я, звісно, вибачаюся, та коли щось треба – ось вам моя лапа. Не турбуйтеся, вона досить-таки міцна. Бувало. як заїду по потилиці!..
– Ах, – відповіла на те Мурка втомлено-неземним голосом. – Вам би все про потиличники. Ну що вони таке перед оцим... оцим... – вона тицьнула лапкою в зоряне небо. – Крила мені потрібні, крила! На одну хоча б ніч!.. А вам подобається хоровий спів?
– Хоровий спів? – перепитав Аристарх, котрий зроду не чув про таке. – Я, знаєте... теж якось над цим не задумувався.
Врешті, Мурці обридло споглядати зірки й вона перевела свій погляд на прибульця.
– От тепер ви мені подобаєтеся. Тепер ви маєте зовсім не такий вигляд, як удень, – промуркотіла вона схвально. – Саме таким я вас і уявляла. От виходите ви на сцену – величезний, мужній та благородний. Й на шиї бантик. А у залі – коти, коти, коти...
– А що я на тій сцені робитиму? – поцікавився Аристарх.
Чарівна Мурка нагородила його довгим. загадковим поглядом.
– Нічого особливого. Чекатимете на мене, та й годі. А потім виходжу я... Ми стаємо поруч, легким поклоном вітаємо глядачів й починаємо співати... Ну, хоча б оцю...
Мурка приклала лапку до свого білосніжного горлечка, мрійно закотила під лоба очі і затягла:
– Няу-ау-а... Чого ж ви мовчите? Підспівуйте!.. А-у-а-а...
– Няв! – гарикнув недосвідчений в хоровому співі Аристарх.
Мурку немов вітром здмухнуло з даху. Лише за декілька хвилин у слуховому віконці з’явилася її голівка.
– Хіба ж так можна? – стражденницьким голосом простогнала вона. – Повірте, моє серце ледве не розірвалося від жаху!
– Я вибачаюсь... – в повному замішанні промуркотів Аристарх. – Однак не можу зрозуміти, чому ви... чому я вас так налякав.
– Ах, що тут розуміти? – докірливо озвалася Мурка й сіла на попереднє місце. – Торік приїхали до нас якісь курортники. З ними приїхав пес Буян. Таких жахливих та невихованих світ ще не бачив. Знаєте, до чого я веду?
– Ні, – змушений був визнати Аристарх.
– До того, що голос в нього такий, як щойно був у вас.
Аристарх від сорому ладен був провалитися крізь дах.
– Даруйте... але ж я не знав... я ніколи ще не співав.
– Воно й помітно. Ви геть не володієте своїм голосом. Ви. мабуть. уявлення не маєте, як воно робиться.
– Не маю, – слухняно погодився Аристарх.
– То ж бо й воно. Та це не страшно, я вас навчу, – пообіцяла Мурка. – А тепер ходімо. Нам час.
Вони вибралися на вулицю та рушили в протилежний куток Горобців. Мурка чомусь притискувалася до парканів, часто й насторожено озиралася на усі боки. Й усе ж продовжувала свою думку:
– Так, так! Ви навіть не уявляєте, який вам даровано голос. Ви ціни йому не знаєте!
Несподівано вона зупинилася й почала до чогось прислуховуватися.
– Йдіть сюди! – стривоженим шепотом покликала вона Аристарха. – Тримайтеся ближче до парканів! Тут знаєте скільки собак розвелося? Просто жах! І найстрашніший поміж них Буян. На горе всім котам він вирішив назавжди поселитися в Горобцях. Ходять навіть чутки, що він колишній вовкодав. Ви навіть не уявляєте, як я боюся колишніх вовкодавів.
– Ось чого ви йдете так обережно! – загорланив Аристарх. – Даруйте, може, я знову втручаюся не в свої справи, одначе... Хочете, щоб собаки обходили вас десятою дорогою?
Мурка застережливо приклала лапку до вуст.
– Цс-сс... Не розмовляйте так голосно, – промовила вона й посміхнулася. – Звичайно, не хочу!
– Чому? – сторопів Аристарх.
– Кому ж може сподобатися, що його обходять десятою дорогою. То виходить, що він або ж злий, або ж страшенно некрасивий. А я хіба така?
– Що ви, – палко заперечив Аристарх. – Як ви тільки можете наговорювати таке на себе! Ви... ви найвродливіша в усьому світі! Всі інші перед вами – тьху, та й нічого більше!
Мурка подякувала йому довгим поглядом своїх променистих очей.
– Отож мені й не хочеться, аби мене обходили десятою дорогою, – сказала вона. – Навіть такі невиховані істоти, як наші собаки... Чекайте, що ви задумали?
Але Аристарх вже стояв посеред вулиці та горланив:
– Гей, собаки! Де ви, боягузливі голови? Ану, виходьте з дворів!
Шалене собаче валування злетіло над сонним селом. З усіх усюд на поклик Аристарха почали збігатися різнокаліберні собацюри з настовбурченими зашийками. Як – їм, законним господарям нічних Горобців, кидає виклик якийсь там мерзенний кіт?
Мурка, забачивши такий жах, блискавкою майнула на вершечок найближчого дерева.
– Лізьте сюди! – пронявчала вона тонким. тремтячим голосом. – Тут вони вас не дістануть. Ой лишенько, та що ж це ви собі задумали?
Однак Аристарх у відповідь лише змахнув їй обрубком хвоста й, на всяк випадок оберігаючи спину, притиснувся до паркану.
Перші, найдрібніші пси, забачивши такого здоровецького муркета, загальмували так, що аж курява знялася. Вони почали вдавати, ніби потрапили сюди цілком випадково. Вони були не проти того, аби негайно повернути назад, але зробити цього вже не змогли. На них все більше натискали інші собаки. Потроху нагороїжена зграя підступала усе ближче й ближче до самітного кота. На чолі натовпу був колишній вовкодав Буян.
– Сьогодні ми з вами трохи порозважаємося, – густим басом гарчав Буян. – Ану, підходьте до нього з боків, відрізуйте шлях до втечі!
– Ближче підходьте, ближче, – підбадьорював їх Аристарх. – Підходьте, не бійтеся!
Кожна клітинка його дужого тіла тремтіла у передчутті бою. От зараз він покаже чарівній Мурці, на що здатен вірний, відданий кіт!
– Що ж, пора, мабуть, починати, – мовив він сам до себе, коли собача зграя на чолі з Буяном опинилася на відстані одного стрибка.
Бійка була короткою та нещадною. Над парканами високо здійнялася густа курява. На усі боки полетіли жмутки шерсті. Собаки та Аристарх сплелися у клубок.
Та через якусь хвилину злісне валування нічних господарів перейшло в розгублене скавуління. Ще мить – і зграя, обганяючи власні голоси, кинулася врозтіч. На полі битви залишився лише колишній вовкодав. Власне, він теж би з радістю дременув услід за іншими, однак переможець міцно тримав його за вуха. Стріпуючи пса при кожному слові, Аристарх втовкмачував йому основи поваги та любові до ближніх.
– Ану, поглянь-но нагору, – казав він. – Бачиш на дереві чудову білу кішечку?
– Бачу, бачу, – з готовністю відказував Буян.
– Так-от, запам’ятай сам та передай іншим: я не вимагаю, щоб ваше пришелепувате плем’я обходило її десятою дорогою. Та коли хоч один з вас гавкне на неї чи бодай вишкірить зуби – матиме справу зі мною. Затямив?
– Так, так, – стріпував головою Буян і клацав зубами.
– А тепер геть звідси! Й щоб духу твого більше тут не було!
Головний нічний господар, а заодно і колишній вовкодав, миттю розчинився у темряві.
Аристарх допоміг Мурці злізти з дерева.
– Отепер буде все гаразд, – повідомив він. – Від сьогодні ніхто вас і кігтем не зачепить. Можете ходити собі, де вам тільки заманеться.
– Я до цього часу не можу повірити тому, що сталося, – тремтливим голосом зізналася Мурка. – Я здогадувалася, який ви дужий та хоробрий, одначе щоб отаке... Дякую вам, що захистили бідну кішку! Ах, коли б то ви мені ще й крила
дістали!
– На жаль, не можу, – знічено зізнався Аристарх. – Не випало мені розпоряджатися крилами.
– Шкода, – зітхнула Мурка. – А мені так хотілося б хоч раз у житті спіймати кажана!
– А куди ми йдемо? – врешті поцікавився Аристарх.
– Йой! – зойкнула Мурка. – Я й забула вам сказати про це. А все через ті переживання. Ми ж йдемо на репетицію сільського хору. У нас, горобцівських кішок, знаєте які голоси? О! Коли на нас находить натхнення, то навіть люди укидають свої справи й вибігають надвір.
– Може бути, – шанобливо згодився Аристарх. – Та все одно такого голосу, як ваш, немає, мабуть, в усьому світі.
І знову Мурка подарувала йому довгий погляд своїх променистих очей.
На них вже чекали. Десятків зо два котів та кішок статечно сиділи на дахові старої колгоспної конюшні. Вони поодинці пробували голоси й схвильовано шарпали різнокольорові бантики на своїх шиях.
– А навіщо їм оті мотузки? – подивувався Аристарх. – Мишей на зашморг ловити, чи що?
– Ох, ви вперто не бажаєте зрозуміти, з ким маєте справу, – зітхнула Мурка й докірливо похитала своєю чарівною голівкою. Потому дістала з торбинки білу, у синій горошок, тасьму й теж старанно вив’язала її на своїй шийці. – Ми ж не якісь там прості коти-нероби, ми учасники талановитого хорового колективу. А он той, з паличкою, – наш керівник і головний диригент, Мушкетон Васильович.
У Мушкетона Васильовича були рідкі, стерті вже зуби, лисина на голові та натхненний вираз на пиці. Він безнастанно відкашлювався, заспокійливо проводив по горлянці лапою й наспівував про себе: „Ля-ля... кг-мм... до-ре-мі, ля-а!”
– Скільки можна чекати? – розмахуючи диригентською паличкою, мов простим ціпком, запитав він.
– Ах, Мушкетоне Васильовичу, – одізвалася на те Мурка й закотила очі під лоба. – Вам би все дорікати. А те вам байдуже, що мене сьогодні ледь-ледь не впіймали оті розбишаки на чолі з Буяном?
Мушкетон Васильович жахнувся.
– Що ви кажете? – вигукнув він. – Ото була б втрата! Для всіх нас. Ет, немає на них ніякогісінької управи, ось що я вам вимушений сказати. Ніякогісінької. Куди тільки ті люди дивляться?
– Помиляєтеся, – заперечила Мурка та показала на Аристарха. – Є тепер на них управа! Мій новий друг щойно у жорстокому бою переміг відразу усіх псів! Він взяв з них слово честі, що вони більше не чіпатимуть нас!
Від такої новини Мушкетон на мить сторопів.
 
Наші Друзі: Новини Львова