Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 28 травня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика

Гості на мітлі

Переглядів: 22759
Додано: 01.02.2010 Додав: Volynyanyn  текстів: 85
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
– Що це означає? – суворим голосом поцікавилася Ядвіга Олізарівна. Єдине, що, здається, залишилося від колишньої баби-яги – її суворий голос.
– Це означає, що вони вирішили нам допомогти, – пояснив Аристарх.
Баба-яга сердито глипнула на дітей.
– Мені їхня допомога не потрібна, – відрізала вона.
–Зате потрібна мені, – заперечив Аристарх. – Думаєш, легко носити жаливу в роті?
Ядвіга Олізарівна на те нічого не відповіла. Вона набрала оберемок кропиви й рушила до хати. Та біля ґанку баба-яга нерішуче зупинилася: в струхнявілих східцях було чимало дірок, а великий оберемок заважав їй дивитися під ноги.
– Бабусю, зачекайте! – вигукнула Таня. Вона підбігла до Ядвіги Олізарівни й, підтримуючи її за лікоть, допомогла вибратися на ґанок.
Аристарх, дивлячись їм услід, скрушно похитав головою:
– Геть охляла моя господарка. Ех, і коли вже ми полагодимо ту СТУПу!..

Виявляється, кропиву та інші трави слід збирати лише тоді, коли на них лежатиме роса. Та оскільки вона вже висохла й до того ж сонце піднялося досить-таки височенько, то діти заховалися у затінку біля річки. Поруч з ними сидів Аристарх. Вигляд у нього був мирний і навіть, як видалось Степанові, вдячний.
– Молодці, – бурмотів він. – Я й не сподівався, що людські діти здатні на таке.
Все ж хлопці на всяк випадок не скидали шоломів. Вони навіть купалися в них.
– Гарно ви, люди, живете, – продовжував Аристарх. – Й хати у вас гарні. Чисті, охайні. Я, зізнаюся вам, не відмовився б хоч трохи помешкати у такій. Та й моя господиня теж.
– Чого ж тоді ви не приберете в себе? – запитав Василь. – До вашого будинку й підійти лячно!
– А навіщо? Так чи інак ми невдовзі виберемося звідсіля. Та й часу немає.
Мовчала одна лише Таня. Вона про щось думала.
– Давайте знаєте що зробимо? – нарешті вимовила вона. – Давайте все ж допоможемо Ядвізі Олізарівні!
– Потрібна їй твоя допомога! – заперечив Василь. – Вона ж зрозуміло сказала...
– Ну й що з того? Вона, може, з гордощів це сказала. А насправді допомога їй потрібніша, ніж іншим. Бо в кожного хоча б хтось та є. А вона – одна-однісінька в усьому світі. Ніхто не посміхнеться до неї, ні слова доброго не скаже.
– Дуже їй потрібні твої посмішки!
– А от і дуже, – з викликом промовила Таня. – Ти... ти не знаєш про це нічого, то й мовчи... Добре тобі при татові з мамою... А інші...
Й очі Тані наповнилися слізьми.
Василь у відповідь лише руками розвів. Ну й Танька! Рота вже не дає розкрити.
– Взагалі-то Таня правильно каже, – зауважив Степан. – Ти, Василю, як хочеш, а я з нею згоден. Треба допомагати.
– Та я ж просто так... – знітився Василь. – Хіба я не бачив, які там сходи? А я. між іншим, свої сходи сам відремонтував. Й нічого, тримаються. Батько навіть похвалив за це.
– Там ще двері висять на одній завісі, – згадав Степан. – А у нас, здається, є зайві завіси.
– А я б вікна помила, – додала Таня. – Я люблю вікна мити. І у хаті побілила б...
– Все це пусті розмови, – сказав Василь. – А от чи згодиться Ядвіга Олізарівна?
– Що ти скажеш? – поспитав Степан у кота.
Той у задумі затарабанив по землі обрубком хвоста.
– Хто її знає, – врешті вимовив він. – Проте, гадаю, здійснити спробу можна.

„СКУБИ, СТЕПАНЕ, СКУБИ!”

– То чого ж ми сидимо? – підвелася Таня. Й тут її погляд зупинився на брудній, скуйовдженій шерсті Аристарха. – Слухай, а чому б заодно і тебе не причесати? – запитала вона.
Від тих слів Аристарх підстрибнув, мов обпечений.
– Що-о? – вигукнув він. – Мене, заслуженого, бойового, чаклунського кота – причісувати? Е ні, дзуськи! Може, ще й купатися запропонуєте?
– А й справді, чом би тобі не скупатися? – загорівся Степан.
– Ну, знаєш... – тільки й знайшовся що відповісти на те Аристарх. – Ти краще сам подумай: навіщо мені оті ваші причісування та купання? Я ж кіт особливий! Для мене реп’яхи все одно, що нагороди за бойові заслуги.
– Воно-то так, – зауважила Таня. – Але хіба самому не приємно бути чистим та охайним? От моя Мурка, наприклад...
– Ти вже вдруге про неї згадуєш, – сказав Аристарх. – Ото краще взяла б та й познайомила мене з нею, ніж забивати голову усіляким причісуванням. Я, звісно, кіт-самітник, проте інколи навіть мені кортить погомоніти з подібними до себе.
– А чого ж, – охоче згодилася Таня. – Можу хоч тепер познайомити. Хочеш?
– Не маю нічого проти, – погодився Аристарх.
Він йшов услід за Степаном і продовжував, ні до кого зокрема не звертаючись:
– Так-так, з подібними до себе. Хоча, коли поворушити мізками, які вони подібні? Так, зовні лише. Сидять собі вдома з ранку до ночі та з ночі до ранку. Що вони взагалі бачили у цьому житті? Анічогісінько. Уявляю, як зараз ця Мурка
роззявить рота від здивування та заздрощів. Так-так, від заздрощів! Бо кому-кому, а вже мені є про що розповісти. Та таке, що їм навіть не снилося!
Одначе розповіді не вийшло. Варто було Аристархові побачити Мурку, як він, мов вкопаний, зупинився. Заслужений чаклунський кіт довго й некліпно дивився на домашню кішку, потім міцно, немов від сліпучого сяйва, зажмурився.
Мурка сиділа посеред стежки і вмивалася. Щоправда, вгледівши Аристарха, вона спочатку здивувалася так, що її біла лискуча шерсть стала дибки.
Але це продовжувалося лише декілька секунд. Прийшовши до тями, Мурка окинула причепливим поглядом кошлату голову Аристарха, розкуйовджену шерсть на спині та боках, особливо довго споглядала обрубок хвоста, котрий був вкритий реп’яхами й невідомо ще якими колючками. Потім презирливо пирхнула й знову зайнялася туалетом. Рухи її були плавними, сповільненими, і там, де вона доторкувалася своїм маленьким рожевим язичком, хутро починало переливатися під сонцем м’яким шовковим сяйвом.
Скінчивши з туалетом, Мурка ще раз окинула докірливим поглядом зніченого Аристарха, щось коротко пронявчала до нього й рушила геть, нечутно переступаючи по стежині граціозними ніжками в яскраво-рудих панчішках. Потому легко, немов пушинка, стрибнула на ґанок і щезла за дверима.
Аристарх провів її зачарованими очима.
– Неймовірно, – вирвалося з його горлянки. – Неземне видіння. А я... Ет!
І похнюплено почвалав з подвір’я.
Степан догнав його та запитав:
– Ти чого раптом такий став? Певно, Мурка щось сказала?
– Сказала, – пригнічено відповів Аристарх. – Вона сказала, що їй соромно за котячий рід... Звичайно, хто я для неї? Нечесаний волоцюга, та й годі. А вона така... слів просто не вистачає. Навіщо ж тоді їй розводити зі мною усілякі теревені? Варто лише поглянути на мій хвіст... – Аристарх обернувся до Степана і благальним голосом попрохав: – Слухай-но, Степане, причесав би ти мене хоч трохи. А то соромно дивитися в очі собі подібним.
Степан ледве стримав посмішку.
– От бачиш, – зауважив він. – А ще пручався. Ну що ж, зараз я зроблю з тебе справжнього красеня.
Аристарх з сумнівом подивився на нього.
– А ти зумієш?
– Ще б пак! – відказав Степан й витяг з кишені гребінця. За хвилину ти сам себе не впізнаєш.
Однак перетворити Аристарха на красеня виявилося не такою вже й легкою справою. Чи то шерсть у нього надто звалялася, чи гребінець виявився нікудишнім, – але після двох чи трьох дотиків з нього вилетіли усі зубчики.
– Тут, мабуть, допоможе хіба що скребниця, – зауважив Василь, коли і його гребінець полетів на помийницю.
Степан гайнув до хліву і повернувся з важкою залізною скребницею, якою час від часу розчісували корову Зірку. Він щільно притиснув її до Аристархової спини та потягнув до себе.
Шерсть і не думала піддаватися. Скребниця вгрузла в неї, ніби плуг у кам’янисту землю.
Тоді Степан смикнув скребницю що було сили.
Бідолашний Аристарх жалібно нявкнув. На його очах виступили сльози.
– Що, боляче? – співчутливо запитав Степан.
– М-мм... – мугикнув кандидат у красені.
– Може, не треба?
– Скуби, Степане, скуби! – наказав Аристарх, змахуючи лапою непрошену сльозу. – Скуби, не бійся. Я тепер усе витримаю!

ДОПОМОГА

На Аристархове щастя, в цю хвилину наспіла Таня.
Вона побачила, як страждає Аристарх, як Степан з Василем витирають мокрі чуби, і вдарила руками об поли.
– Та хіба ж так можна? – вигукнула вона. – Він вам що – корова?
Аристарх хлюпнув носом й осудливо скосив очі на Степана.
– От бачиш... Ех ти, а ще обіцяв з мене зробити красеня!
– Він же і хотів так зробити, – зауважила Таня. – Тільки не знав, як це робиться.
– А ти знаєш?
– Знаю.
Таня вийняла із свого волосся гребінець й стала обережно причісувати ним розкуйовджену котячу шерсть.
– Ось як треба, – примовляла вона. – Одну ворсинку, іншу... Ну як – не боляче?
– Ні-і, – задоволено муркнув Аристарх. – Зовсім не те, що у цих гицелів. Продовжуй, будь ласка, так само й далі.
Василь дивився, дивився й, зрештою, не витримав.
– Так ти його й до Нового року не причешеш, – мовив він. – Може, йому все ж таки краще викупатися?
З Аристархової горлянки вирвався панічний стогін. Скидалося на те, що чаклунський кіт понад усе боявся купатися.
– А без цього не можна? – поцікавився він.
– Мабуть, ні, – відповів Степан. – Сам бачиш, скільки з тебе вилазить шерсті. Чого доброго, ще й лисим станеш. А от викупаєшся – шерсть відразу зробиться пухнастою.
– Як у Мурки?
– Навіть ще пухнастішою.
Аристарх зітхнув, немов перед стрибком з десятого поверху.
– Може... може, спочатку підемо до господині? При ній я й викупаюся... А вона, коли щось трапиться...
– А чого ж, можна, – згодилася Таня. – А поки хлопці тебе купатимуть, я піч побілю. До речі, там я й шаплик бачила. Добрий шаплик, саме для тебе.
За якусь годину з Горобців у напрямку самітного будиночку вирушила колона. Василь йшов попереду. Він вів важко навантаженого велосипеда. На кермі погойдувалося відро, в яке Таня поклала чавунець з крейдою, щітки та ганчірки. На багажнику хлопці примостили кілька обрізків дощок та пакунок з провізією.
Степан ніс глечика з молоком. Аристарх йшов поруч з ним й увесь час попереджував:
– Дивись не спіткнися...
На його лапі висів вузлик з милом та рушником.
Ядвіга Олізарівна, як і перед тим, зустріла хлопців не дуже привітно. В її очах проглядала настороженість. Лише тоді, коли услід за хлопцями на подвір’я увійшла Таня, обличчя баби-яги просвітлішало.
– Ну, кажіть, з чим завітали? – поспитала вона. – Тільки швидше, а то мені ніколи.
– Вони вирішили нам допомогти, – сказав Аристарх. – Вікно помити, піч побілити...
– Коли ви, звісно, не заперечуєте, – додала Таня. – Ось бачите – я й крейду узяла, і щітки теж...
– А оце навіщо? – баба-яга показала на дошки.
– Як навіщо? – подав голос Василь. – Східці потрібно відремонтувати? Потрібно. А потім я завісу приб’ю до дверей.
Ядвіга Олізарівна похитала головою.
– Й треба ж до такого додуматися... Та варто мені лише сказати, кому потрібно – і поруч з цією хатою виросте справжній палац! З басейном та мармуровими сходами, зі слугами та верблюдами...
– Палац – це добре, – відказала Таня. – Одначе від того у хаті чистіше не стане, чи не так?
– Показуха усі ці ваші палаци, – бовкнув і собі Василь. – Окозамилювання.
Ядвіга Олізарівна кинула швидкий погляд на Василя.
– Не розумію, що ти хочеш цим сказати.
– А що ж тут не розуміти? Це коли помив руки з милом, а вуха все одно брудні.
Ядвіга Олізарівна не витримала та засміялася.
– Робіть, що хочете, – здалася вона.
– А я буду купатися, – оголосив Аристарх. – Хоч кілька днів поживу нормальним котом. Що ти на це мовиш?
Ядвіга Олізарівна лише руками розвела.
– О! Вони вже й тебе вмовили!
Робота закипіла. Таня підмела підлогу, зняла віничком павутиння й заходилася білити.
Василь вовтузився з дверима. Цвяхи він тримав у роті – вони стирчали, немов котячі вуса.
Степан приніс з річки два відра води і вилив її у шаплик. Третє відро він поставив на вогонь. Аристарх ходив слідом за новим товаришем й важко зітхав.
 
Наші Друзі: Новини Львова