Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 28 травня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика

Гості на мітлі

Переглядів: 22752
Додано: 01.02.2010 Додав: Volynyanyn  текстів: 85
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
– Не рухатися! – повторив Василь.
Степан тим часом стрибнув до СТУПи і простягнув одного шолома товаришеві.
– Одягай, – сказав він. – Знаєш, я хотів когось з дорослих покликати на допомогу. А потім вирішив, що не треба. Бо вона може замаскувати СТУПу – й шукай тоді тебе.
– Правильно зробив, що не запросив, – схвалив Василь. – Самі впораємося. Я, Стьопо, ось що придумав. Ти береш Таньку на плечі та біжиш з нею до села. А я вас прикриватиму. Зрозумів? Ну тоді – один, два... три!
Ядвіга Олізарівна не встигла і оком змигнути, як Степан підхопив Таню й кинувся з нею до яру. За ними з палицею напоготові біг Василь.
Цей шлях запам’ятається хлопцям надовго. Ядвіга Олізарівна, прийшовши до тями, щось вигукнула – і навколо них піднялася страшенна буря. Одразу ж потемнішало. Неймовірне ревисько розривало вуха. Час від часу звідкілясь долинали прокльони баби-яги та пронизливе вищання Аристарха. Піщинки нещадно шмагали по обличчю, пружні, злі вихори, здавалося, от-от зірвуть з хлопців шоломи.
– Тримайся, Стьопо! – кричав Василь. – Він на усі боки розмахував своєю палицею, й від того прокльони Ядвіги Олізарівни ставали голоснішими. – Тримайся! Я їм зараз...
Зненацька Степан відчув під ногами порожнечу і разом з Танею кудись покотився.
В ту ж мить ревисько припинилося.
Вони сиділи на дні яру. Першим отямився Василь. Мабуть, тому, що закотився в зарості жаливи.
– Здається, вирвалися, – сказав він і жваво стрибнув на ноги. – Танько, прокидайся! Чуєш – ми вирвалися!
Коли хлопці, підтримуючи усе ще сонну Таню, дісталися нагору й озирнулися, – біля копички вже нікого не було. Лише на тому місці, де стояла СТУПа, клубочився легкий туман...

ЩО БУЛО З ТАНЕЮ

Вони тільки-но викупалися і тепер грілися під сонцем.
Було спекотно й задушливо. В застиглому повітрі без упину гуділи бджоли та джмелі. Високо у небі кружляв орел. Час від часу з кущів долинав тихий шурхіт – чи то пробігало маленьке звірятко, чи пурхала невидима пташка.
Василь перевернувся на спину та знічев’я засунув руку до торбинки з черешнями.
– Виходить, з тобою нічого такого не трапилося? – поспитав він Таню і вистрелив кісточкою в кущі.
– Нічогісінько, – відповіла Таня. – Я спала.
Це було правдою. Але не зовсім...

Коли за Степаном зачинилися двері, Ядвіга Олізарівна відставила рогач й промовила:
– А тепер поговоримо серйозно. Отже, мені потрібна учениця. Одначе не просто учениця, а учениця добровільна, розумієш?
– Розумію...
– Це добре, що розумієш. Тоді я познайомлю тебе зі своїми друзями. Ти побачиш, як вони живуть, що роблять. Й коли хтось із них тобі сподобається – ти мені повідом, і я допоможу тобі стати такою ж. Та коли і цього разу відмовишся – тоді, на жаль, доведеться тебе відправити на Лису гору. А там навіть лячно подумати, що з тобою можуть зробити. Тож думай, Таню, добре думай!
Ядвіга Олізарівна розтерла снопик якогось зілля й дала дівчинці понюхати його.
У Тані закружляло в голові. А коли кружляння припинилося, дівчинка побачила себе у незнайомій лісовій гущавині. Усе навколо неї було ніби пронизане зненавистю та жахом. Навіть дерева – і ті, видавалося, не скрипіли під вітром, а скреготали від злості. Здалеку долітали якісь вигуки. Вони все наближалися, й невдовзі Таня почала розбирати окремі слова.
– Ми злі чарівниці! – чулося їй. – Ми невблаганні відьмаки! Тремти, хто колись збиткувався над нами! Стережись, хто був нашим другом та зрадив нас! О, ми вміємо помститися так, що у них кров захолоне у жилах!..
Ще мить – і голоси запурхали навколо дівчинки, мов метелики навколо ліхтаря.
– Дівчинко, йди до нас! – кликали вони Таню. – У нас не занудьгуєш. Хочеш, оберемо тебе своєю королевою? Й будеш ти найвродливішою та найнещаднішою королевою на світі! І лихо тим, хто знущався над тобою! Назви їхні імена, дівчинко!
– Ні! – вигукнула Таня. – Ніколи!
В ту ж мить голоси щезли. А Таня вже побачила себе на лісовій галявині. Посеред галявини стояв невеликий будиночок на довгій журавлиній нозі. Деякий час будиночок похитувався, ніби бажав зберегти рівновагу. Нарешті повернувся до Тані вікнами. Тихо заскрипіли двері.
– Будь ласка, дівчинко, – почувся привітний голос. – Заходь, ми давно чекаємо на тебе.
У невеличкій світлиці сиділа худорлява жінка з шитвом у руках. Вона посміхнулася маленькій гості й показала на ослін поруч з собою.
Кімнатою жваво пурхала сорока. Вона мигцем склюнула щось зі столу, політала навколо своєї господині і всілася Тані на плече.
– А ось і наша Таня! – радо заскрекотіла вона. – А ось і я з нею! Вона, звісно, залишиться, у нас. Самотність – це чудово! Особливо коли є такий товариш, як я.
Жінка перекусила нитку, лагідно поглянула на птаху.
– Хвалько ти, – мовила вона. – А й справді, дівчинко, залишайся з нами. Тут тобі буде добре і спокійно.
Таня озирнулася.
В кімнаті було чисто й затишно. На стінах висіли фотокартки та вирізки зі старих кольорових журналів. На підлозі лежали домоткані доріжки. По кутках висіли снопики дикого маку, м’яти, деревію... За єдиним вікном шумів незайманий ліс.
– Не знаю... – нерішуче промовила Таня. Чомусь ця жінка їй подобалася. – А ви хто?
Жінка підняла на Таню уважні, трохи сумовиті очі.
– Я така ж чарівниця, як і Ядвіга Олізарівна, – відповіла вона. – Але не бійся, я добра чарівниця. Допомагаю подорожнім, пророкую долю.
– А я не даю їй сумувати, – втрутилася сорока. – Я весела, зі мною не знудишся.
Жінка кивнула головою й замислилася.
– Звичайно. Ні-ні, та й згадаєш тих, від кого подалася у цю самотину, – продовжувала вона. – От поглянь-но сюди... – Жінка підвела Таню до великої фотокартки, на якій було зображено групу хлопчиків та дівчаток. В нижньому кутку стояв напис: „Третій клас Староіванівської семирічної школи”. Бачиш цю дівчинку в останньому ряду? То я.
Таня довго розглядала фотокартку. Дівчинка була негарною з обличчя, мала світлі бровенята та злякані, ображені очі.
– А хто отой хлопчик, котрий, здається, вам щось каже? – запитала вона.
– Це Петько Чередник, – відповіла жінка й сумовито посміхнулася. – Він, либонь, був чи не слабкіший від мене. Проте тут штовхнув так, що я трохи не вилетіла за кадр. Не хотів, бач, Петько Чередник, аби я навіть на фотокартці стояла поруч з ним... – Жінка тихо зітхнула. – А вже про те, щоб стояти поруч з тими, хто у першому ярду – про це я навіть не мріяла.
– Я теж стою на фотокартці в останньому ярду, – зізналася Таня. – Й теж у третьому класі.
Чарівниця лагідно обняла Таню за плечі.
– Отаким було моє дитинство, – сказала вона. – Ні, я зовсім не ображаюся на Петька Чередника чи будь-кого іншого. Одначе й збиткувань над собою теж стерпіти не могла... – Вона знову взялася за шитво. – Не думай, будь ласка, що тут нудно. Я багато чого вмію, розбираюся в лікарських рослинах, розумію пташині голоси. А тому, хто в цьому тямить, нудьгувати не доводиться.
Й усе ж з грудей доброї чарівниці вирвалося зітхання.
– Так що самотність – не така вже й погана справа. Особливо коли поруч з тобою маленький товариш – песик, вивірка чи оленятко...
– Сорока набагато краща, – авторитетно виголосила сорока. – Залишайся з нами, Таню!
– Дуже вам вдячна, – мовила Таня. – Я подумаю. Й коли не буде іншого виходу, я...
Зненацька все навколо затремтіло й щезло. Перед Танею стояв Аристарх.
– Випий оце, – наказав він і простягнув дівчинці кухля. – Випий – і все забудеш. А тепер пішли. На тебе чекають.
Так що невідомо, чим би усе це скінчилося для Тані, коли б їй на допомогу не прийшли Василь зі Степаном.
Одначе Таня про це нічого вже не пам’ятала. Тому вона повторила:
– Так, я спала.
– І ні з ким не воювала? – поцікавився Василь й знову засунув руку в торбинку з черешнями. – А може, ти втікала від когось?
– Ні, – ствердила Таня. – Я не воювала і не втікала.
– Ну й ну, – розчаровано промови Василь. – Чуєш, Стьопо, чим вона там займалася? Вона спала. Та я б на її місці помер з нудьги!
Коли по совісті, Степан теж не дуже повірив її словам. Проте ні про що не розпитував. Лише час від часу уважно поглядав на дівчинку. Щось загадкове з’явилося в її обличчі. Зрештою, це можна було якось пояснити: два дні, проведені у баби-яги, мабуть, безслідно, не проходять.
– Може, ти щось приховуєш від нас? – знову взявся Василь за розпитування. – Може, з тобою трапилося щось таке, чому звичайні люди не повірять? То ти не соромся, скажи. Як не є, нам теж добре відомо, на що здатна ця зла бабушенція.
Таня заперечливо похитала головою.
– Нічого зі мною не трапилося. Хоча... може, й трапилося. Раніше я думала, ніби Ядвіга Олізарівна дуже зла. А тепер я переконана, що це не зовсім так. Я думаю, що вона тільки прикидається злою.
Василь здивовано втупився очима в дівчинку.
– Стьопо, чуєш, що вона каже? Вона каже, що баба-яга чудова людина. Ет! А ми ж, можна сказати, життя своє віддавали! За кого, питається?
Й обурений Василь вистрелив кісточкою у напрямку чергового шурхотіння.
– Ой! – зненацька вихопилося у Тані.
З кущів вигулькнув Аристарх. Вигляд у нього був такий грізний та рішучий, що хлопців, мов струмом, підкинуло з землі.
Степан миттю одягнув свого шолома. Василь не встиг – чорна кошлата торпеда збила його з ніг.

АРИСТАРХ

– Це тобі за льох! – зашипів Аристарх, стаючи Василеві на груди. – Не рухайся! – попередив він, побачивши, що Степан нахилився за палицею. Не руш, бо йому буде гірше! А мені, власне, втрачати нічого.
Степан закляк: гострі кігті Аристарха зупинилися в кількох сантиметрах від Василевого обличчя.
– Отак-то воно буде краще, – зауважив Аристарх. – А тепер давайте побалакаємо, як розумні істоти. Давайте так: я його, – він кивнув на Василя, – відпускаю, а ви мені за це негайно приносите їсти. Ну як, згода?
– Згода! – поспіхом вимовив Степан. – Ми принесемо все, що завгодно, тільки заховай кігті!
– Це можна, – згодився Аристарх. – Та дивися мені, не забудь перелити молоко у миску!
Їв Аристарх так, що аж за вухами лящало. Все ж кусень хліба та шматок шинки відклав убік, а у Тані попрохав хустину.
– Господиня теж не може сидіти на одній травичці, – сказав він і загорнув хліб та шинку у хустину. – Що ж, бувайте здорові!
Наступного ранку Степан виганяв корову до череди не сам. Поруч з ним йшли Василь та Таня.
– Тепер ми повинні скрізь бути разом, – мовив Василь. – Бо хто знає, чого від нього треба ще чекати!
Звісно, він мав на увазі Аристарха.
На зворотньому шляху вони почули якийсь незрозумілий шум, що долинав з Чортового яру. Хлопці міцніше стиснули в руках ломаки. Й недаремно – за хвилину з яру виліз Аристарх. З його рота стирчало кілька стеблин кропиви.
Побачивши дітей, Аристарх з відразою виплюнув кропиву.
– Ну й жалить же, проклятуща, – поскаржився він. – А ви чого витріщилися на мене? Що, ніколи не бачили роботящого кота?
– Не бачили, – зізнався Степан.
– То подивіться... А все через вас!
– Чому це через нас?
– Бо після вас лак у СТУПі пішов тріщинами. Варто комусь з людей без дозволу власниці забратися до СТУПи, як він одразу тріскається. А з тріщинами вона не полетить.
– А кропива навіщо?
– Новий лак потрібен.
– З кропиви? – подивувався Степан.
– Не тільки. Та кропиви потрібно найбільше. Добрячу копицю. Або навіть дві. – Аристарх важко зітхнув. – Це ж скільки часу піде! Тижнів два, не менше. А ще кануперу треба, деревію, котячої м’яти... Слухайте, а чому б вам мені не допомогти? – несподівано запропонував Аристарх. – Чому б вам самим не натягати кропиви он туди? – він кивнув у бік самітного будинку.
– Хе, – зіронізував Василь. – Пошукай дурнів у іншому місці.
Вчорашня поразка, скидається на те, аніскілечки не вплинула на нього. Взагалі Васько був людиною винятково хороброю. І кожна поразка лише додавала йому сил.
– До чого тут дурні? – образився Аристарх. – Я вам справу пропоную. Чим швидше ми полакуємо СТУПу, тим швидше відлетимо.
Діти перезирнулися між собою. Їх це влаштовувало. Бо надто вже мала радість – цілий день не скидати шолома.
– Ми б допомогли, – відповів Степан. – Так тільки ж вам не можна вірити.
– Чому це не можна вірити?
– Тому що ви знову влаштуєте якусь пастку.
Аристарх похитав головою.
– Нині нам не до пасток. Й узагалі я тепер проти того, щоб тримати вас у льосі чи ще десь. Бо хто ж тоді мені їсти приноситиме? А готувати самим у нас немає часу. І взагалі...
– Ну, гаразд. – сказав Степан. – Припустимо, що ми тобі повірили. Однак ж є ще й твоя господиня...
Аристарх озирнувся, аби переконатися, чи не стежить за ними Ядвіга Олізарівна. Тоді шаснув до яру й через якусь хвилину вже стояв біля дітей.
– Я знаю, що ви хлопці надійні, – промовив він і знову озирнувся, – й те, що я повідомлю, залишиться між нами. Справа у тому, що моя господарка зараз немічна, мов дитина. Її чаклунських сил вистачає лише на те, аби замаскувати СТУПу. Так що боятися вам нема чого. Можете сміливо ходити до того часу, доки лак на СТУПі не засохне. А це трапиться не раніше, ніж за місяць.
– А потім?
– Потім видно буде. Але. гадаю, що господиня за вами не полюватиме. Учениця може бути слухняною лише тоді, коли її захопити зненацька.
Діти замислилися. Хтозна. може, Аристарх і не обманює.
А Ядвіга Олізарівна й справді почувала себе так, як почуває кожна стара жінка. Вона повільно сновигала від печі до столу з травами, часто сідала на лаву й відпочивала.
У печі горіло багаття. Цього разу воно було справжнім. На ньому стояло кілька горщиків з зіллям.
– Й де того Аристарха носить? – пробурчала вона і виглянула у вікно. Але воно було надто брудним, щоб щось роздивитись. А мити його ніколи, бо й без того роботи було більше, ніж досить.
Зненацька знадвору долинули якісь звуки. Ядвіга Олізарівна важко піднялася з лави та вийшла на ґанок.
До двору, насторожено озираючись, один за одним входили вчорашні бранці. На головах у них були хокейні шоломи, а на плечах – мішки з кропивою. Попереду з кількома стеблинами у роті йшов Аристарх. Він виплюнув свою ношу неподалік від ґанку і сказав:
– Витрушуйте сюди. Ого, скільки вийшло! Я б і за тиждень не впорався.
– Що це означає? – суворим голосом поцікавилася Ядвіга Олізарівна. Єдине, що, здається, залишилося від колишньої баби-яги – її суворий голос.
 
Наші Друзі: Новини Львова