Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 09 квітня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика

Гості на мітлі

Переглядів: 22315
Додано: 01.02.2010 Додав: Volynyanyn  текстів: 85
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
ГОСТІ НА МІТЛІ

ПРИБУТТЯ

Треба, здається, переходити на ручне управління...
Ядвіга Олізарівна доторкнулася до виступу на пульті й подумки віддала команду. СТУПа [1] слухняно заклала крутий віраж, тоді зменшила швидкість і пішла на зниження.
Далеко внизу мовчазно пропливала опівнічна земля. Нещодавно випав рясний дощ, і вона була вкрита брудними озерцями, баюрами та струмками, в яких тьмяно й холодно виблискували зірки. Сірими стрічками асфальтових доріг неспішно, неначе лісові світлячки, проповзали вогні запізнілих автомобілів.
Незабаром щезли й вони.
А СТУПа все летіла та й летіла. Навколо панувала глибока тиша. Зрідка сліпучі риски метеорів пронизували простір і згасали, не досягнувши землі.
Зненацька Ядвіга Олізарівна подалася вперед.
– Здається, звідсіля починаються мої рідні місця, – неголосно проказала вона. – Проте що я верзу? Які вони мені рідні? Крім горя, нічого я тут не зазнала... Чуєш. Аристарху? Чи ти знову заснув?
Той, кого стосувалося це запитання, знехотя розплющив одне око й солодко позіхнув. Тоді понюхав і стурбовано попередив:
– Рано ще сідати. Надто вже тягне звідусіль людським духом. Звідси тягне... звідси... і звідси...
Ядвіга Олізарівна на знак згоди хитнула сивою головою та знову подумки віддала команду. СТУПа, зблискуючи лакованими боками, піднялася трохи вгору і нечутно полетіла уздовж русла вузенької звивистої річки. В обличчя війнуло вологістю. Ядвіга Олізарівна мерзлякувато зіщулилася, подмухала на руки й скерувала СТУПі взяти правіше.
Тепер вони летіли над лісовим масивом, котрий з такої відстані більше був схожий не на ліс, а на величезну чорнильну кляксу. І лише гострий погляд Аристарха міг вирізняти в ньому окремі дерева ат кущі.
– Все летимо та й летимо, – зауважив він й потягнувся так, що аж кісточки затріщали. – А між іншим, не завадило щось би й пожувати. Як ти ставишся до цього заходу?
Ядвіга Олізарівна кинула на нього невдоволений погляд.
– Слова які – „пожувати”, „захід”, – сказала вона. – Й де тільки ти їх нахапався?
Аристарх лише невизначено посміхнувся і поклав голову на лапу. Зустрічний потік прохолодного повітря скуйовдив його зваляну, звіку нечесану шерсть. Примруженими очима він деякий час пильно вдивлявся у нічну темряву. Нарешті
збуджено стріпнувся:
– О! Тут, здається, саме те, що нам потрібно. Людським духом й близько не тхне.
Для більшої переконливості він голосно втягнув у себе повітря і додав:
– Принаймні свіжим. Коли вже приземлятися, то кращого місця не знайти... – Та оскільки Ядвіга Олізарівна приземлятися не поспішала, Аристарх нетерпляче забарабанив обрубком хвоста по стінці СТУПи та підвищив голос: – Та кажу ж тобі, що немає тут жодної людини! І, врешті-решт, повинен я хоч раз на добу повечеряти? Авжеж, повинен. То якого дідька ми ще чогось шукаємо?
– Ох, докомандуєшся ти в мене, – мовила йому Ядвіга Олізарівна. – Перепаде колись тобі за таке на горіхи, ох і перепаде!
– А що ти мені зробиш? – поцікавився Аристарх.
– Відлупцюю, як сидорову козу.
Аристарх насмішкувато пирхнув у відповідь.
– Все обіцяєш та обіцяєш, – сказав він. – А сама, либонь, уявлення не маєш, як це робиться.
Ядвіга Олізарівна скосила на нього гнівним оком. От же ж і неслух, цей Аристарх, от же ж і задирака! І в кого він лише вдався?
А й справді, не завадило хоч би раз обламати об його боки лозину. Та все рука якось не піднімається на таке. Ядвіга Олізарівна пам’ятає його ще зовсім крихітною, напівсліпою істотою, котрій і жити на цьому світі лишалося лічені хвилини. Леле, скільки їй довелося доглядати за ним, скільки було витрачено дорогоцінної філіти [2], доки він, зрештою, не перетворився на такого ось бешкетливого здорованя! На жаль. надто вже бешкетливого.
Й усе ж її рука, мабуть, так і не візьметься за лозиняку. Бо як би там не було, а він для неї залишається єдиною близькою душею в цьому злому та жорстокому світі.
З іншого боку, Аристарх таки має рацію, подумала Ядвіга Олізарівна. Не носитися ж їм цілісіньку ніч поміж небом та землею. Тим паче, що не на прогулянку вони сюди прилетіли! Ні, була в них одна справа, від якої декому з місцевих мешканців прийдеться несолодко. Хоча, звісно, шкода, що таке повинно трапитися саме там, де колись проминуло її дитинство.
Проте обирати не доводилося. Завдання – воно і є завдання. Жалість чи сумніви тут ні до чого.
СТУПа пролетіла над маленьким, без єдиного вогника, селом, перелетіла через крутий яр й, сповільнюючи швидкість, попливла над лугом, на котрому були розкидані рідкі кущі невисокого чагарнику.
За лугом, на узліссі, причаївся непоказний будиночок з підсліпуватими, давно не митими віконцями. Судячи з усього, в цьому будиночку ніхто не жив.
І все ж Ядвіга Олізарівна для більшої певності облетіла навколо захаращеного обійстя. Перекошені трухляві ворота, стежка, якої майже не видно під споришем, численні дірки в солом’яній стрісі... Так, це було саме те, що їм потрібно.
– Стрибай, – наказала вона Аристархові.
Аристарх м’яко стрибнув на землю й кілька разів з задоволенням перекинувся в траві. По тому стріпнувся і обережно, майже поповзом, рушив до будиночка.
За хвилину, вже не криючись, він з’явився на ганку і заспокійливо махнув лапою.
Все ж Ядвіга Олізарівна й цього разу не поспішила до хати. Вона відлетіла трохи вбік і приземлилася поруч з копичкою торішнього сіна. Після цього, крекчучи, вийшла зі СТУПи та звела погляд до чистого, зоряного неба.
– Гарна буде погода, – мовила вона сама до себе. – Атож, гарна. Й дощ теж був до речі. Після нього підуть гриби. А де гриби – там і людські діти. Отоді-то когось із них і не дорахуються мої любі земляки!
І вона хрипко зареготала, майже завила, піднявши до зірок своє висхле, з довгим носом, обличчя. По тому повернулася до СТУПи, скоромовкою пробубоніла кілька загадкових слів й замахала руками так, начебто збиралася злетіти у повітря.
Щось голосно засичало під самісінькою копичкою, темряву пронизали холодні блакитні іскри. Стовп загуслого повітря гойднувся над копичкою раз, вдруге – і літальний апарат безслідно розчинився в ньому...

РАНОК СТЕПАНА КОВАЛЕНКА

З раннього ранку учень п’ятого класу Степан Коваленко сидів на старій вишні. Він зривав стиглі соковиті ягоди, кидав їх до бідончика й тяжко зітхав. Він зітхав не тому, що не любив вишень, – ні, тут все було якраз навпаки. І не тому, що мати звеліла нарвати повне відро. Степан зітхав тому, що з цих вишень треба було ще й кісточки вибирати.
Сьогодні мати збиралася після роботи варити вишневе варення. Вона вважала, що без кісточок воно має бути ще смачнішим. Степан теж так вважав, особливо коли взимку намазував те варення на кусень хліба з маслом. Й усе ж виймати кісточки було для нього найнуднішим заняттям у світі.
Однак важке зітхання не заважало Степанові час від часу кидати погляд навколо себе. З вишні йому добре було видно той куток Горобців, що збігав до річки. Он двоє товстих дядьків з міста вкладали рибальське спорядження у човен діда Матвія. Трохи далі тітка Одарка намагалася затягти у двір вперту козу Майку. Майка мекала на весь куток й з усіх сил не згоджувалася. У неї були інші наміри.
Ще далі Степанів однокласник і товариш Василь Потихонченко накачував переднє колесо свого велосипеда. Не інакше як мати послала його до центральної садиби. Степан вже збирався крикнути Василеві, аби той купив заодно і пістони для Степанового іграшкового пістолета. Але тут його погляд спинився на руденькій дівчинці. То була Таня, онука старої й хворої сусідки баби Марії.
Таня робила вигляд, ніби сама з собою грається посеред вулиці у класи.
Але кого-кого, а Степана їй не обдурити. Він добре знає, що Таня чекає саме на нього. Більше їй гратися було ні з ким.
Степан втягнув голову у плечі й зачаївся між гілками. Бо до такої причепи, як Танька, навіть реп’яхам далеко. Колись баба Марія умовила Степана як старшого провести її онуку до школи та назад – хай, мовляв, вивчить дорогу, а тоді вже сама по ній ходитиме. Згодився Степан, провів Таньку раз, другий, та так і до цього часу не може від неї відкараскатися. І не лише по дорозі до школи чи назад. Не встигне ще й дзвоник продзеленчати на перерву, – а Танька наче вродиться під дверима його класу. В класі, звичайно, смішки, всілякі брудні натяки щодо жениха та нареченої... В такі хвилини Степан скреготав зубами, мов пилка об залізо, пік раків й ледь не кидався на однокласників з кулаками.
А Таньці хоч з гармати стріляй.
Хоча... коли б то вона була схожа на Іринку Чубаченкову, що сиділа за першою партою і була круглою відмінницею. Тоді він, можливо, й не так пік би раків.
А Танька все стрибала та й стрибала посеред вулиці. І, ніби ненавмисне, все ближче підбиралася до Степанового подвір’я. Нарешті зупинилася біля паркану, кинула швидкий погляд на будинок, город та садок, побачила Степана на вишні і зробила вигляд, ніби дуже здивувалася.
– А я думала, що тебе немає вдома, – мовила вона. – Хочеш, допоможу?
Степан хотів було сказати, щоб Таня не сунула свого носа до чужих справ. Проте завважив, який погляд вона кинула на вишні, і стримався. У баби Марії таких не було.
– Лізь, – дозволив він. – Тільки ж дивись мені, не загрими з дерева. Відповідай потім за тебе! А я поки що іншими справами займуся.
Власне, ніяких особливих справ у Степана не було. Хіба що долити води у бочку та погодувати курчат. А за цей час Таня з горою наповнила відро.
– Все? – запитала вона.
Степан мимоволі зітхнув.
– Якби-то все, – признався він. – З них ще й кісточки треба виймати!
– Тоді неси шпильку, – скерувала Таня. Й це був перший у цьому році випадок, коли Степан послухався її.
Швидко працювала Таня. І спритно. Степана аж завидки взяли. Кісточки вилітали з вишень, наче кульки під час лотереї „Спортлото”, що показували по телевізору. Просто кулемет, а не Танька... Звичайно, станеш кулеметом, коли на твоїх руках хвора бабуся. Колись баба Марія попала на буряках під град,
застудилася, й з того часу ніяк не може розігнутися.
– Як там твоя баба? – запитав Степан. – Вона що, вже так і не випрямиться?
Таня відкинула з чола пасмо волосся та мовила:
– Михайло Олексійович вважає, що надії вже нема.
– А він не помиляється?
Таня похитала головою.
– Ти ж сам знаєш, який він лікар. До нього навіть з міста приїздять лікуватися.
Цього Степан не заперечував. Хто-хто, а Михайло Олексійович був таки гарним лікарем. Іноді навіть занадто гарним. Торік Степан захворів, так Михайло Олексійович миттю поставив його на ноги. Навіть образливо стало: тільки-но зібрався як слід відпочити від уроків, – так на тобі, знову треба бігти до школи.
– А чого це батько все не їде за тобою? – запитав Степан трохи згодом. – Він що, теж хворий?
Таня не відповіла. Тільки низько схилилася над вишнями. По її щоках пробігли дві сльозинки.
Степанові стало не по собі. І хто його тягнув за язика запитати таке! Немає нічого гіршого, коли через тебе хтось плаче!
– От іще... – промурмотів він. – Я ж просто так запитав... А ти відразу у сльози... От ще... Хочеш, після цих вишень ми підемо на річку?
Таня мовчки хитнула головою.
Вони вже закінчували роботу, коли над парканом з’явилася стрижена голова Василя Потихонченко.
– Що я бачу! – єхидно сказав він. – Знову Ромео та його компанія!
„Починається”, – тоскно подумав Степан і стиснув заюшені вишневим соком кулаки.
– Не звертай уваги, – порадила Таня. – Ну його! Подражниться й перестане.
– Краще б уже помовчала, – роздратовано відрубав Степан. – Через тебе це все!
І він рушив назустріч Василеві, котрий вже встиг перестрибнути через перелаз та прийняти борівську стійку.
Так закінчився ранок учня п’ятого класу Степана Коваленка.

ЗАГАДКОВЕ СВІТЛО

Увечері Степан знову сидів на вишні. Тільки тепер поруч з ним був Василь. Вони затіяли захоплююче змагання – хто далі вистрелить вишневою кісточкою.
Звісно, не обійшлося тут і без Тані. Вона осідлала зручну гілку на сусідній черешні й звідтіля мовчки стежила за змаганнями. Говорити їй було заборонено. Коли ж вона намагалася подати голос, хлопці дружно вигукували: „О, знову радіо заговорило!” – і стріляли в її бік.
Сонце повільно скочувалося за обрій. Навколо панувала глибока тиша. Не здіймали куряву автомобілі та мотоцикли, не подавали голосу ситі корови. Навіть невгамовні горобцівські пси – й ті замовкли. Не інакше як вирішили трохи перепочити перед нічними пригодами.
Лише від літньої кухні до хлопців долітав сміх та жваві голоси. То Степанові батьки жартома сперечалися, хто з них повинен варити варення. Обидва вважали себе неабиякими майстрами цієї справи.
– Ну й нудьга, – пожалівся Василь після тридцять шостого пострілу. – Таких канікул у нас зроду ще не було.
– Еге ж, – згодився Степан і встановив особистий рекорд. – Ще. чого доброго, й до школи закортить.
– А мені вже зараз кортить, – не втрималася Таня. – Я навчання люблю більше, ніж канікули.
– Цить! – дружно вигукнули хлопці. – Тю на тебе!
Змагання продовжувалися. Але вже не так жваво, як раніше. Першим здався Василь.
– Ну його... обридло, – сказав він і обіперся спиною об стовбур. – Давай краще побалакаємо про щось.
– А про що ми балакатимемо? – запитав Степан. Хоча він і стріляв далі, все ж змагання ці обридли і йому.
– Про що... Знаєш, мене двоюрідний брат до Москви запрошує, – почав Василь. – Приїзди, пише, сходимо на футбол, в льодовому палаці на ковзанах покатаємося. Влітку – і на ковзанах, здорово, правда ж?
Звісно, ніякого двоюрідного брата у Василя в Москві не було. Про це Степан знав добре. Все ж ловити товариша на брехні не став, бо тоді було б так нудно, що хоч бери та й спати лягай. Тому він промовив:
– А мій у Ленінграді живе. Теж до себе запрошує. Приїзди, пише, на теплоході покатаємося...
Насправді двоюрідний Степанів брат мешкав у сусідньому селі. Й нікуди запрошувати він не міг, бо йому виповнилося лише десять місяців.
Невідомо, до чого б хлопці добалакалися, коли б Таня знову не подала голос:
– Дивіться, вогонь!
– Га, радіо заговорило... – почав було Василь. Проте тут же схаменувся й запитав: – Який ще вогонь? Де?
– Он там. В тому будиночку, що біля лісу.
Цей будиночок вони знали добре. Ось вже кілька років у ньому ніхто не мешкав. Хіба що в негоду відсиджувалися грибники та мисливці з міста. Проте зараз панувала чудова погода й відсиджуватися було нікому.
І все ж єдине, повернуте у бік Горобців віконце світилося.
– Цікаво, хто б це міг бути? – поспитав Василь й тут же запропонував: – Збігаємо подивимося?
– Еге ж, так нас і відпустять, – сказав Степан і поглянув у бік літньої кухні. – Коли це нас відпускали проти ночі?
– Ніколи, – згодився Василь. – Й усе ж цікаво знати, хто там сидить. Може, шпигун якийсь?
– У Степана ж бінокль є, – знову озвалася Таня.
Степан лише ляснув долонею себе по лобі.
– Я й забув про нього! – вигукнув він. – Ану, Танько, кулею за ним! Він над столом висить.
Першим захопив бінокля Василь. Довго оглядав узлісся і крутив окуляри то в один, то в інший бік. Врешті повернувся до Степана:
– Нічого не розібрати. Вікно світиться, а хто в тій хаті – невідомо.
Степан спочатку теж нічого не міг розгледіти. Облуплена стіна, темні плями кущів навколо будиночка... Він вже хотів було опустити бінокля, як зненацька побачив, що з-за кущів повільно виплив якийсь загадковий предмет. Він скидався на довгу палицю з кінським хвостом на кінці. Чи на мітлу. І на цій палиці...
Степан гарячково протер окуляри бінокля, знову приклав його до очей. Й саме вчасно. Загадковий предмет проплив ще трохи в повітрі, порівнявся з освітленим віконцем... Серце Степанове стріпнулося і подалося в п’яти: верхи на предметі, що нагадував двірницьку мітлу, сиділа якась розпатлана дивовижа. Довге волосся гадюччям ворушилося навколо голови, гострий гачкуватий ніс сягав підборіддя. Криві та довгі, мов кабанячі ікла, зуби впиралися в нижню губу.
Дивовижна істота ніби відчула, що за нею спостерігають. Вона різко, наче налетіла на якусь перепону, зупинилася й почала озиратися; її волосся стало дибки. Страхітливий, блукаючий погляд все ближче й ближче підкрадався до Горобців. Зненацька зупинився на Степанові і, наче блискавка, спалахнув сліпучим вогнем.
Бінокль випав зі Степанових рук. За ним, втративши рівновагу, полетів його власник.
 
Наші Друзі: Новини Львова